З кн. Три перстені Село

Корови моляться до сонця,

що полум’яним сходить маком.

Струнка тополя тонша й тонша,

мов дерево ставало б птахом.

Від воза місяць відпрягають.

Широке конопляне небо.

Обвіяна далінь безкрая,

і в сивім димі лісу гребінь.

З гір яворове листя лине.

Кужіль, і півень, і колиска,

вливається день до долини,

мов свіже молоко до миски.

* * *

З кн. Зелена євангелія Тернина

Немов метелик полум’яний,

на кущ тернини сонце сіло.

У твої очі синьо-тьмяні

дивлюсь натхненно і несміло.

Коли нас ніч розділить сонних,

серця заб’ються в нас окремо,

щербатий місяць снами томить,

чарує мертво і зелено.

Та не лякайся, моя люба,

спокійно тої жди хвилини,

коли коханням день окрилить,

коли весна на кущ тернини

метелик сонця знов пришпилить.

* * *

Вишні

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,

на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.

Моя країно зоряна, біблійна й пишна,

квітчаста батьківщино вишні й соловейка!

Де вечори з Євангелії, де світанки,

де небо сонцем привалило білі села,

цвітуть натхненні вишні кучеряво й п’янко,

як за Шевченка, знову поять пісню хмелем.

Михайль Семенко

Бронзове тіло

В мене бронзове тіло На білім піску Скільки іскор горіло На яснім струмку Скільки плямок тремтіло На обличчі води В мене бронзове тіло Я — молодий.

Кондуктор

Багнеться бути Кондуктором на товарному потязі. В похмурну ніч, Осінню, дощову, Сидіти на тормозі У кожусі, Зігнувшись і скупчившись, Про дні, що минули, Що в серці. зосталися Ясними плямами, Про образи згадні, Заснулі у грудях навіки, Навіки Мріять, Мріять, Вдивляючись в сутінь.

Океан

Я не знаю — є Що ще більш таємне Як це співуче слово — Океан. Скільки людей-героїв В твої простори впивалося — Скільки надій ламалося Крізь туман. Скільки народів твоїми водами — Крізь піну невірних хвиль — Змагалося з бурями й непогодами Проклинало могутній Штиль. Скільки губів безгучно зціпилось В бажанні непевних ран І проклинало — й благословляло В шепоті: Океан. І я — закоханий — я наче мрію — Прагну хвилинами найгостріших стум До тебе – в обрій – приходь – зогрію І душа повна невиразних Ран. Що це мені й сьогодні вдарило — За колом полярним — барабан? Серце в мені клично захмарило — Океан — Океан!

М.Бажан.

Будівлі

I. СОБОР У тіні пагорків, процвівши потаймиру, Звучить колона, як гобоя звук, Звучить собор камінним Dies irae, Мов ораторія голодних тіл і рук. Встає огонь святобливої готики, Як ватра віри, як стара яса, І по-блюзнірському піднеслись в небеса Стрілчасті вежі — пальців гострих дотики. Рукою обійми холодні жили твору І дай рукам своїм німим Піднести серце власне вгору На грановитих списах рим, Щоб в очі скнарі темних веж Заглянуло воно, мов дзвін сухий, забилось. І тінь впаде із пальців веж, як стилос, І почекру її на серці не знесеш. Немов кістляві й люті пута, На серце ляже слів важкий узор. Залізом, полум’ям, єлеєм, кров’ю куто Зловіщу повість про собор, Як в захваті стражденних юрм, У скреготі зубів і скреготі граніту, Мов смертний спів, мов клич одчайних сурм, Щоб пломеніти і гриміти, Здіймавсь собор на славу феодалу, Яскриня віри, кишло прощ, — І на лункі тарелі площ Вже дзвін його упав помалу, Мов мідний шаг, офіри мідний шаг. Так в католицьких висохлих руках Бряжчать разки з пахучого сандалу. На дзвін не йшли, а плазували лігма Раби та блазні, дуки й королі; І роззявлявсь собор, немов солодка стигма Безвольної й самітної землі. І падали, і дерлись під склепіння Тіла без рук і руки, що без тіл; Роти, розірвані навпіл, В камінну бистрину вплітали голосіння. І, як худа стріла, злітав над ними вгору, Як рук голодних гостроверхий сніп, Натхненний корабель собору У фанатичнім, виснаженім сні. Крутилися роки в похмурій веремії, Та не згасали, щоб ізнов блищать, Вогні готичних яросних багать На щерблених мечах і косах Жакерії, Бо зводився собор — гнобитель і захисник, Юрби благання і юрби прокльон, Й готичний розцвітав трилисник, Мов хрест, мов квіт, мов псалма і мов сон. II. БРАМА У грі нелюдській, в спразі неприродній, Потрясши ланцюги прикрас, Важкою зморшкою напнувся владний м’яз, Обняв краї спокійної безодні. Підніс, як пожаданний келих, Широку браму в вишину, Широку браму,

грішну і земну, Мов круглий перстень на руках дебелих. І творчий хист, що не втомивсь, не вистиг, Снопи принадних зел на камені поклав, Як груди дів, гарячих і нечистих, У шпетних ігрищах уяв. Так щедро кинув семенасту брость, Як звик на ложе кидати коханку, Що зна любовний піт, важких запліднень млость, І ситий сон, і спрагу на світанку. На брості — квіт, на брості — квіт, мов око Розпаленого самкою самця Ще тих століть, коли в серця Вливалась пристрасть хтивого барокко, Що плинула з віків старого лабіринта, Що поєднала іздаля Вкраїнських брам рясне гілля З вільготними акантами Корінта. І той акант — не лавр на голові державця, І брами щедрої ніхто не розчиняв, Щоб бранців пропустить з подоланих держав. Бо шлях звитяг крізь браму не прослався. То брама пристрасті пригнобленій і лютій Старих століть. Одягнені в шарлат, Тоді здвигав свої дзвіниці злотокуті, Мов пишні бунчуки, бундючний гетьманат. Тоді, немов бучний вінець, На масне волосся степу Поклав церкви свої Мазепа, Поет, і гетьман, і купець; Тоді, програвши гру одчайну, Навчився бігати назад Мазепин білий кінь, оцей Пегас без стайні, Безхвостий Буцефал прийдешніх гетьманят. Женіть того коня, хода його хай втихне! Мов списа ржавого, дзвіниць ламайте тінь! І мовкнуть дзвони, дзвони з-під склепінь, Бо серце наше більше, аніж їхнє!

III. БУДИНОК Мов райдуга, що викута в гамарні, Уже нагнувсь над домом віадук, Але ще юрбами навколо ходить гук, Стає в стовпи громохкі й незугарні. Стовпи громохкі. Палі риштувань. Підойми зігнуті. Поламані домкрати. Кипить могутніх будувань Гарячий бунтівничий кратер. В’їдається у степ завзята праця та, Як смерч, поставлений донизу головою. Трясе рівниною і двигає горою, Мов аркуші, шари земні горта. І вибуха, як постріл, рух, Розряд міцних натуг. Тут Буяє труд. І пруг ляга на пруг, І кут ляга на кут; Луна іде навкруг Споруд. Ідуть потужні голоси, Як лави невгамовні, І відгукаються баси Тяжкої електровні, Де на моторах, з-під щіток, Між нафтових калюжок, Повзе, закручуючись, ток, Немов стальний остружок. Наллявши сяйва в склянку ламп, Він в’є свою спіраль Від паль До дамб, Від дамб До паль, Кваплячись у даль, Де хаос ям і хаос куп Піску й рудої ржі,

Де на твердий, упертий шруб Нагвинчуються етажі. Колонки електричних гроз В дротах прогримотіли, І лопає тривалий трос. Як лопаються жили. І смерчі звуків випряда Оскаженіла хуга; То крутиться мерщій труда Велична центрифуга. Обертається мерщій, Луна на гони й гони По рейках гомінких колій, Як вагонетки, гонить. Копають степ, свердлять масив І закладають тут же Масиви стін, І дула димарів, І кратери споруджень. Зубами чорними зубил Рубають ромби брил, Бетон громадять в кучугури, І пахне, як озон, їдкий металу пил, І котяться важкі акорди сил, Широких спин і мускулястих тіл З залізної клавіатури. Залізо б’ють і гнуть прекрасну мідь І горбатих м’язах руки чоловіка. Над землею гримить, Над старою землею гримить, Як марш нечуваних століть, Будування висока музика. І стогне степ, і стугонить країна, Стальна запінена турбіна Електростанцій громових, І рухається день, як верств одвічний здвиг, І другий день уже чекає черги, Бо кожен день — як вибух і як штурм, Шалений марш напружень і енергій, Салют, і виклик сурм, і натиск, і алярм.

Павло Тичина

А я у гай ходила по квітку ось яку а там дерева люлі і все отак зозулі ку ку Я зайчика зустріла дрімав він на горбку була б його спіймала зозуля ізлякала ку ку

Ви знаєте, як липа шелестить У місячні весняні ночі? — Кохана спить, кохана спить, Піди збуди, цілуй їй очі, Кохана спить... Ви чули ж бо: так липа шелестить. Ви знаєте, як сплять старі гаї? — Вони все бачать крізь тумани. Ось місяць, зорі, солов'ї... «Я твій»,— десь чують дідугани. А солов'ї!.. Та ви вже знаєте, як сплять гаї! 1911

До кого говорить? Блок у могилі. Горький мовчить. Рабіндранате-голубе! З далекої Бенгалії прилинь до мене на Вкраїну, Я задихаюся, я гину. Я покажу такії речі в однокласовій ворожнечі, Я покажу всю фальш, всю цвіль партійно-борчих породіль. А братні зуби? Дружній зиск? Гнучка політика, як віск. Коли б були це генерали, ми б знали, що робить. А в гім то й річ, що це кати однокласовії... Рабіндранате-голубе, та де ж той серп нам, молот і лани? Рабіндранате-голубе, од достоєвщини звільни! До кого говорить? Блок у могилі. Горький мовчить.

НА ЗАХИСТ МИРУ (НА ВСЕСОЮЗНІЙ КОНФЕРЕНЦІЇ ПРИХИЛЬНИКІВ МИРУ В МОСКВІ У ВЕРЕСНІ 1949 p.)

Браття! Друзі! Побратими! Дні які в нас ясні, чистії А в буржуазії — ніч... З почуттями із святими ми в Москві зібрались вмісті, щоб за мир піднести клич. Хоч з країн ми й різних світу — в нас одна мета, едина: жити в здруженій сім'ї. Проти воєн ми і гніту! Вільна щоб була людина Й трудове життя її! Хай між нами океани — нас не розділити звіру (звір в злобі своїй скона!). В нашім прагненні до миру всі ми вийдем, як титани: сила, сила в нас одна! Хто ж то зброєю гуркоче? Хто плете із брехень сіті, нахваляється на нас? Наш народ лиш миру хоче, миру, миру у всім світі,— і настане ж бо цей час! В паліїв війни — нахвалка. Згинуть хай слова їх згубні про те царство світове! Над колоніями палка? — Всі народи миролюбні встануть за життя нове! Браття! Друзі! Гей на чати! Голос свій за мир підносим: віщий — в кожнім з нас — Боян! Паліїв війни проклятих ми навік безжально скосим, ми підкосим, як бур'ян. Мирний труд, земля радянська... за морями ж крик і свисти — бізнесу їм дай, війни! Знов це граються фашисти, чорна зграя самозванська? — Не жартують хай вони! За братерство, за свободу, за прогрес, за щастя люду! За все те, що нас живить! В імені свого народу паліїв війни до суду! Нам же розцвітать і жить! Браття! Мир нам захищати! Ми ж бороним край свій милий і жінок своїх, дітей... Вбивці хочуть панувати? Маси вже ж давно прозріли,— розкувався Прометей! З тьмою б'ється Прометей! [1949]

Не дивися так привітно Яблуневоцвітно Стигнуть зорі, як пшениця: Буду я журиться. Не милуй мене шовково, Ясно-соколово. На схід сонця квітнуть рожі: Будуть дні погожі. На схід сонця грають грози — Будуть знову сльози! Встала мати, встали й татко: Де ластовенятко? А я тут, в саду, на лавці, Де квітки-ласкавці… Що скажу їм? — все помітно: Яблуневоцвітно.

Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух, — Лиш Сонячні Кларнети. У танці я, ритмічний рух, В безсмертнім — всі планети. Я був — не Я. Лиш мрія, сон. Навколо — дзвонні згуки, І пітьми творчої хітон, І благовісні руки. Прокинусь я — і я вже Ти: Над мною, підо мною Горять світи, біжать світи Музичною рікою. І стежив я, і я веснів: Акордились планети. Навік я взнав, що Ти не Гнів, — Лиш Сонячні Кларнети. 1918

О панно Інно, панно Інно! Я — сам. Вікно. Сніги... Сестру я Вашу так любив — Дитинно, злотоцінно. Любив? — Давно. Цвіли луги... О люба Інно, ніжна Iнно, Любові усміх квітне раз — ще й тлінно. Сніги, сніги, сніги... Я Ваші очі пам'ятаю, Як музику, як спів. Зимовий вечір. Тиша. Ми. Я Вам чужий — я знаю. А хтось кричить: ти рідну стрів! І раптом — небо... шепіт гаю... О ні, то очі Ваші.— Я ридаю. Сестра чи Ви? — Любив... 1915

СКОРБНА МАТИ

Проходила по полю Обніжками, межами. Біль серце опромінив Блискучими ножами!

Поглянула — скрізь тихо Чийсь труп в житах чорніє… Спросоння колосочки: Ой, радуйся Маріє!

Спросоння колосочки: Побудь, побудь із нами! Спинилась божа матір Заплакала сльозами.

Не місяць, і не зорі, І дніти мов не дніло. Як страшно!.. людське серце До краю обідніло.

1918

* * *

По хліб шла дитина — трояндно! : тікайте! стріляють, ідуть. Розкинуло ручки — трояндно…

Ні бога, ні чорта — на бурю! : гей, стійте! знайдем і в церквах. Знялось гайвороння — на бурю…

Серпень 1917

Одчиняйте двері — Наречена йде! Одчиняйте двері — Голуба блакить! Очі, серце і хорали Стали, Ждуть… Одчинились двері — Горобина ніч! Одчинились двері — Всі шляхи в крові! Незриданними сльозами Тьмами Дощ…

1918

Та нехай собі як знають Божеволіють, конають, — Нам своє робить: Всіх панів до ’дної ями, Буржуїв за буржуями Будем, будем бить! Будем, будем бить! Адже це уже не дивно, Що ми твердо, супротивно, Владно устаєм. Ми йдемо походом гідним, — Всім пригнобленим і бідним Руку подаєм! Руку подаєм! Оживляєм гори, води, Вибудовуєм заводи, Ростемо ж ми, гей! — До пустель, каналу й річки Наші славні п’ятирічки — Мовби до дітей, До своїх дітей. Наша Армія Червона Стереже свого кордона, А в повітрі флот, — Він і б’є, і сіє, й носить, Він Республіку підносить До нових висот! До нових висот! Проти мурів, проти молу В нас бадьорість комсомолу — Ще й підмога йде: Збільшовиченої ери Піонери, піонери — Партія веде. Партія веде. Не на Рейні, не на Марні, — В МТС пошлем друкарні — Це ж у нас, у нас! Ми тривожим стратосферу, Атомне ядро і сферу — О прекрасний час! Неповторний час! Неповторний, невмирущий... Хто ж од нас у світі дужчий? І з яких країн? Ми плануєм творчі гони — За колонами колони, Та все ж як один! Та все ж як один! Тож нехай собі як знають Божеволіють, конають, — Нам своє робить: Всіх панів до ’дної ями, Буржуїв за буржуями Будем, будем бить! Будем, будем бить!

ВИСОКО ЗНЯЛИСЬ МИ ВВИСЬ

XXII з’їзду КПРС

Все, що Ленін думав, мріяв — мов народжене дитя, втілюється у життя. Мудра партія — надія й правда нашого життя.

Людям же рішать належить про похід мабутніх літ. О, який думок політ! Затаївши подих, стежить зачудований весь світ…

Торжествуй ти, Україно: високо знялись ми ввись! Прямо йдем ми — не навскіс. Бо ще здавна воєдино із Росією зрослись.

Навстіж у Майбутнє брами… Що нам вітер! Що нам бриз! Ленін з нами, — Ленін скрізь! Ми з народами-братами ідемо у Комунізм.

(“Дніпро”, ч.12, 1962)

ХОР ЛІСОВИХ ДВІНОЧКІВ

(Уривок із поеми) Ми дзвіночки, Лісові дзвіночки, Славим день. Ми співаєм, Дзвоном зустрічаєм: День! День. Любим сонце, Небосхил і сонце, Світлу тінь, Сни розкішні, Все гаї затишні: Тінь! Тінь. Линьте, хмари, Ой прилиньте, хмари, - Ясний день. Окропіте, Нас нашелестіте: День! День. Хай по полю, Золотому полю, Ляже тінь. Хай схитнеться — Жито усміхнеться: Тінь! Тінь. 1917

В.Сосюра