З циклу «Камінь»

Вечір. Я дивлюсь на сині скелі.

Злотне небо сперлося на скелі.

Ззаду плещуть вогнища веселі.

Вколо вогнищ друзі, теж веселі.

Гей, чужі нездолані долини!

В’ється дим і плине в бік долини.

Так назавтра й ми туди поплинем.

Як ріка нестримана, поплинем.

* * *

Нічний напад (джаз)

Перекинувся у небі місяць.

Духи вже третину його з’їли.

Та доволі ще спливає світла,

Щоб пройти крізь пущі занімілі.

Гах! Вже чути дим веселих огнищ,

Вже лунають співи очманілі!

В нас криві ножі, блискучі списи,

Білі знаки бойові по тілі.

Утікає, скільки сили місяць,

Западає навскоси за мряку.

Догадались і товпляться нетрі,

Зазира гілляка за гілляку.

Гах! Як нагло увірвуться співи,

Як заб’ється бубон з переляку!

В нас криві ножі, блискучі списи,

Бойові по тілі білі знаки.

* * *

Хтось метнув неминучу стрілу.

Захиталось струнке оперіння,

І, негаданий креслячи лук,

Під ногами тікає каміння.

Заступило веселкою зір.

Чисті барви на диво веселі.

Замість неба, і міста, і гір

Небувалі пливуть акварелі.

Ти, що мечеш всі стріли, один,

Тільки ласка – стріла твоя злотна:

Замість жаху бездонних глибин –

Дать уздріти барвисті полотна!

* * *

Дванадцять літ крівавилась земля

І сціпеніла, ствердла на каміння.

І застелило спалені поля

Непобориме покоління.

До перс закляклих, просячи тепла,

Тулили марно немовлята лиця.

Проте їм чорне лоно віддала

Доба жорстока, як вовчиця.

Тепер дощі холодні і вітри,

Кудлаті хмари, каламутні ріки.

Але ростуть у присмерку нори

Брати, суворі і великі.

* * *

Володимир Свідзінський

Вибігає на море човен –

Такі вигинисті груди.

На човні капелюх, як сито,

Попід тим капелюхом люди.

Небагато – один китаєць.

В руках вудочка тростинова.

Віють пальми, шугають баклани,

На горах снігу обнова.

А чомусь він сумний, китаєць.

Загадався, забув про вудку.

Виринає дельфін із моря:

- Китайче, не треба смутку.

- Ну, як же «не треба смутку»!

Мій кораблик такий пасматий,

Сам я юний, тоненькі вуса,

Ще й червоні на мені шати.

А поглянь же ти – я невільний.

Із такою вродою пишною

Примальований до фаянсу

Чиєюсь рукою зловтішною!

* * *

Євген Плужник

Ніч… а човен – як срібний птах!..

(Що слова, коли серце повне!)

…Не спіши, не лети по сяйних світах,

Мій малий ненадійний човне!

І над нами, й під нами горять світи…

І внизу, і вгорі глибини…

О, який же прекрасний ти,

Світе єдиний!

* * *

Б.-І.Антонич

З кн. Привітання життя Бджола

Лисніє липовий, липневий липець,

липучий і лискучий в білім збанку.

В нім розтопились зорі на світанку

і пахощі левад, квітчастих китиць.

Над озером пахучим, золотавим

дзеленькає маленькая бджола.

На брезклі брижі жовтого чола

лягає тінь її пружком імлавим.

Мов квітка, розхиляє, п’яна цукром,

крил пелюстки, а рідина густа

маленькі ніженьки хватає цупко.

І крильцями пішла розпуки трясця,

над ними мед замкнувся, мов уста.

Ось так вбиває часом власне щастя.

* * *