В салоні синьому…

В салоні синьому – сумна,

В модерній сукні ясно-сірій,

Сумуєте біля вікна

Крихкими мріями про вирій.

На гобеленовому тлі

Удаєте принадно-хору…

А опівночі на метлі –

Через димар – на Лису Гору!

* * *

Зб. «Гербарій» Псалми степу

Ні, Ти – не мати! Шал коханки

У чорнім полум’ї коси,

В обличчі степової бранки

Хміль половецької краси.

В очах звабливий морок ночі, –

З них кличе, кличе глибина,

А в диких рухах ще регоче

Ніким незаймана весна.

Тебе б конем татарським гнати,

І, – тільки просвистить аркан, –

Покірливо підеш сама Ти

З лукавим усміхом у бран.

Привабливо-безсила й гарна

Осяєш ти чужий намет,

І хижий хан буде безкарно

Впивати уст отруйний мед.

Та хутко скінчиться відрада:

Засне він стомлений, в тобі ж

Прокинеться кривава зрада

І стисне віроломний ніж…

Блиснуть у тьмі вовчиці очі –

Лиш горло кров’ю захарчить, –

Ти в море степової ночі

Впірнеш русалкою умить.

І знову чарівне обличчя

Закриє половецький степ,

І знову ніч очей покличе –

Тебе спіймать, схопить Тебе б!

Тебе конем татарським гнати,

Поки аркан не заспіва!

Бо ж ти коханка, а не мати –

Зрадлива бранко степова!

1923

* * *

Зб. Проща Атавістичне

Десь жовтий степ, плодюча осінь,

Дзичить гарячий синій воздух…

Вони оттак жили б і досі

Розважно-мудро, ясно й просто.

На баштанах – медові дині,

На пасіках – блаженні бджоли.

У холодку, в солодкій тіні –

Біблійні многотрудні чола.

Повільно тягнеться розмова,

Мов срібна нитка павутини.

Пахучу золоту полову

Жують воли під низьким тином.

Вже пополуднували. Знову

Машина виє на току…

Яких же ще тобі спокус?

Яких уяв? Якого слова?

* * *

…Камінних стін тераси димні,

Закурених поверхів чад.

Ревучий рух – в єдинім гімні

Трамваїв, авт, вогнів, свічад.

Тут вулиці – скаженим виром,

Тут небо – злякане земним,

І до незримого кумира

Фабричним фіміамом дим.

А стихне вечір у знемозі,

Ліхтар розріже темноту,

І з темноти на кожнім розі

Загальні наречені ждуть.

Обличчя кожне хочеш стерти

І проклинаєш кожен крок,

Де родяться під подих смерті,

Де стережуть Нудьга й Порок.

1925

* * *

Зб. Перстень і посох Канадський сонет

Позаду мла й нудна щоденна твань,

Буденний діл, де часом – майже вмерти…

Та ось літак перетинає грань

Приземлення.

І як рисунок стертий

Враз яскравіє, так, куди не глянь,

Та ж рівнина і той же вітер впертий.

Саскачевань звучить як Саксагань,

Херсонський степ – як прерії Альберти.

І люди – не пустеля і намет.

Вкорінених в тверду пшеничну ниву

Не захитать. Хай вітер долі дме

Й доба іще одну зготує зливу –

Ці видержать у двійнику вітчизни

І першим внуком, і нащадком пізнім.

1965

* * *

Н.Лівицька-Холодна

Зб. “Вогонь і попіл”:

Чорний колір – колір зради,

а червоний то любов,

Очі в мене два свічада

і палка татарська кров.

О тікай, стрункий юначе,

Стережись моїх очей:

Подивлюсь – припадком наче –

І не спатимеш ночей.

Поцілую – і до скону

Будеш прагнуть уст моїх,

і затроїть кров червону,

кров юначу п’яний гріх

* * *

Степова казка

(…)

Сниться степ, український степ,

Чвал коня і наїзник дикий,

За плечима вогонь росте,

За плечима зойки і крики.

І криваві маски облич,

І палючого диму хмари…

І я знаю, що в темну ніч

Поцілує мене татарин.

І я знаю, що буде біль

І що буде образа й сором

І спокуси солодкий хміль,

І ненависти чорний морок.

Буде кров на моїх устах,

Буде розпач, п’янкий, безсилий,

І, як хижий могутній птах,

Розгортатиме пристрасть крила.

Так, я знаю,. це ви були.

Ваші гострі татарські очі

Наді мною в ту ніч цвіли

І всміхались у пітьмі ночі.

Так, я знаю, це вас мені

Було радісно звати паном

І в солодкім облуднім сні

Поцілунком палити п’яним.

Але потім, коли весна

Оддзвеніла в лунких просторах,

Знов ненависть мені до дна

Пропалила душу, як змора.

Пам’ятаєте? – ніч… огні

Блискавиць як промінні стріли.

Ваші очі мертві, страшні

Я устами навік закрила.

О.Теліга

“Чорна площа”

“Сірий натовп, похмурий натовп,

І не очі, а темна муть.

Хтось зігнувся – камінь підняти,

Хтось зірвався – мене штовхнуть.

А один сковзнув по асфальті

І в лице мені засвистав.

Вчора він – цілував мої пальці,

А хотів цілувать уста”.

Сміх жіночий злорадо тріснув

І у горлі здушив мій клич.

Якжеж душно і якжеж тісно

В олив’яних кліщах облич!

Підгинаються, в’язнуть ноги…

Очі п’ють безпросвітну тьму…

Мить одна – і безсилий стогін

Розколише застиглу муть.

* * *