Поцілунок

У темній гущині її я наздогнав.

Вона, вже лежачи серед пахучих трав,

Руками пружними від мене одбивалась.

Нарешті стишилась – і диво дивне сталось:

Уста, що і мене, і весь мій рід кляли,

Мов квітка багряна, до мене простягли

Свій келих, сповнений солодкої знемоги.

Натомлені з біги стрункі та дужі ноги

Біліли мармуром під місяцем німим, -

І тихим голосом, охриплим та чудним

Вона промовила: «Жорстокий переможче!

Упасти в цім бою для мене найдорожче».

1925

* * *

Ю.Дараган Зб. Сагайдак

Як луна загубленого раю –

На дзвіниці відгукнувся дзвін,

І зірвалась біла-біла зграя,

Зграя білих-білих голубів.

Вечір вдарив червінню по крилах,

Промінь вдарив по пелюстках крил,

У рожевім біле затремтіло,

І рожевим став вечірній пил.

1922

* * *

Гай мовчить, в снігу зимовий ранок,

Я під’їхав тихо на коні, вийшла ти на мармуровий ганок,

Усміхнулась радісно мені.

І поправила ти біле хутро Рухами царівен і княгинь,

І з рожевої долоні цукор Брав губами обережний кінь.

Ти була – мов та зимова квітка,

А над парком ранок червонів…

О дозволь, дозволь мені хоч зрідка

Пестощі таких чарівних снів.

1921

* * *

Ти

Ти весь із бронзи, із металу,

Ти вигинаєшся, мов лук,

Цілунок сонячний розтанув

На темнім тля смаглявих рук.

Очам віястим так безжурно

Вдивлятись у прийдешні дні,

І хай за обрієм похмурим

Зникає синя далечінь!

Хай сонце так невтримно хоче

Пірнути у глибокий став,

В безмежність кличуть сірі очі,

І усміхаються уста!..

І раптом бачу степ і тирсу,

Могили, квіти і ставок,

Чепурний зимівник край лісу

І в степ закоханий садок…

Так червоніє кров півоній,

Так гірко скаржиться полинь,

Бо вже давно козацькі коні

Відтанцювали в далечінь…

1923

* * *

Бранка

Тремтить осика всім єством

В обіймах ранку,

А ранок пестить знов і знов,

Мов турок бранку.

Очей не звести, все внівець!

І застидалась…

А поцілунки і вітрець

Не зчинять галас…

Заступлять червінь супокій

І помаранчі,

Тож день розміряний такий,

Вона не плаче…

Лише без ліку до зорі,

Мов за обійстям,

Мов нуждарі на цвинтарі,

Тріпоче листя.

1924

* * *

Є.Маланюк Із щоденників

Ольге Яковлевне Юзковой

Четыре фрака на эстраде,

Рояля траурный чертеж.

Что бьется, плещет в синем взгляде?

Куда глядишь? О чем поешь?

Сквозь мглу таинственного транса,

Как сквозь мерцанье тонких льдин,

Лишь боль цыганского романса

Твердит опять: один, один.

1915

Зб. Стилет і стилос

Стилет чи стилос? – не збагув. Двояко

Вагаються трагічні терези.

Не кинувши у глиб надійний якор,

Пливу й пливу повз береги краси.

Там дивний ліс зітхає ароматом

І весь дзвенить од гімнів п’яних птиць,

Співа трава, ніким ще не зім’ята,

І вабить сном солодких таємниць.

Там задарують гіпнотичні кобри

Під пестощі золототілих дів…

А тут – жаха набряклий вітром обрій:

Привабить, зрадить і віддасть воді.

Та тільки тут веселий галас бою –

Розгоном бур і божевіллям хвиль.

Безмежжя! Зачарований тобою,

Пливу в тебе! В твій п’яний синій хміль!

1924

* * *

“Брязкіт зброї. Досвітній вітер”

Брязкіт зброї. Досвітній вітер.

Поле бою. Простір. Синь.

Кривавий туманом повитий

Безкрай краси.

Жовте сонце Азії.

Жорстокі кроки орд.

В раннім вітрі лопотали стязі

Над залізом наших когорт.

– стугонить і дуднить, і дуднить

Українська земля стоголосо –

“Перетни їй шлях, перетни!

Хапай за чорні коси!”

Просвистів татарський аркан

І – вже на сідлі – впоперек.

Зів’яла рука

В безсилім опорі.

…Протупотів у туман,

притискаючи палко…

І знову: тьма.

І знову: Калка.