4. Богдан-Ігор Антонич

1. Загальна характеристика творчості. Філософські та міфологічні основи новаторства поезії Антонича.

2. Мотив самоусвідомлення, самопізнання. Поетичне кредо митця. Вірші “Автобіографія”, “Автопортрет”, “Привітання життя”.

3. Нерозривність єднання людини й природи. Язичницькі, фольклорні і християнські мотиви як основа поетики. Вірші “Зелена євангелія”, “Назустріч”, “Праліто-2”, “Вишні”, “Різдво”.

4. Філософічність “Пісні про незнищенність матерії”.

5. Еволюція модерністських пошуків, елементи сюрреалізму. Вірші “Апокаліпсис”, “Ротації”.

Література:

Жулинський М. Богдан-Ігор Антонич // Слово і доля. – К., 2002.

Жулинський М. “Хто ж потребує слів твоїх?” // Дивослово. – 1998. - № 11.

Рубчак Б. Богдан-Ігор Антонич (5 жовтня 1909 – 6 липня 1937) // Українське слово. – К., 1994. – Кн. 2.

Ільницький М. Богдан-Ігор Антонич: Нарис життя і творчості. – К., 1991.

Павличко Д. Незгасаючий перстень життя // Антонич Б.-І. Велика гармонія: Поезії. – К., 1993.

Від землепоклонства до християнства? (Поезія Б.-І.Антонича. 1909 – 1937) // Славутич Яр. Меч і перо. – К., 1992.

Гординський С. Богдан-Ігор Антонич // Антонич Б.-І. Зібр. твори. – Нью-Йорк – Вінніпег, 1967.

Неврлий М. Поет із серцем у ранах // Антонич Б.-І. Перстені молодості. – Братислава – Пряшів, 1966.

Новикова М. Міфосвіт Антонича // Сучасність. – 1992. - № 9.

Бібліотека Бібліотека Бібліотека

В.Еллан (Блакитний)

Старовинний цілують рояль

Білі, тонко-стрункі рученята…

Сивий морок зловісно насовує в хату…

Серце стис невимовний, розпачливий жаль…

Заридати б тепер! Заридати,

Як ридає рояль…

Елегійний ноктюрн завмирає

У отруйнім екстазі кохання…

Тихі звуки і пестять, і ранять…

А байдужість солодка ляга, як гора,

Ах, цей вечір… Ця гра!..

1913

* * *

Україні (Зі старих зшитків)

(…)

Хай зникне Минуле в ім’я Будучини.

Церкви старовинні – в повітря!

Вишневі садки – під сокиру!

Прорвати Карпати тунелем!

Динамітом – пороги Дніпрові (…)

1917

* * *

Після Крейцерової сонати

«Покласти б голову в коліна…

Відчути б руку на чолі…»

Сентиментальність!

Хай загине

І пам’ять ніжних на землі.

Нам треба нервів, наче з дроту,

Бажань, як залізобетон,

Нам треба буряного льоту. –

Грими ж, фанфар мідяний тон!

Десь там самотня віоліна

Тужливо журиться в імлі…

Не зупиняться! Хай загине!

Йдемо! Під марші. По землі.

1918

* * *

Маніфестація

(…)

І марсельєза хвиля виллє –

виплесне з грудей

Вино червоних божевіль (…)

1919

* * *

В.Чумак

Кн. «Заспів

Розділ «Мрійновтома»

Люблю. Лелію. Обів’ю

Її – прозоро-мармурову,

Свою весну, таку вирову,

В жагучі вінця переллю –

Весну свою;

І дзвінко з вінців будем пить

Отруту спрагло – пелюстками.

І будем п’яні, а за мить

Впадем осінніми листками –

За мить – любить.

* * *

Цикл соціального

Червоний заспів

І

Риємо-риємо-риємо

Землю, неначе кроти;

З кутів плазуємо зміями,

Сіємо-сіємо-сіємо

Буйні червоні цвіти…

Бурями сійтеся, бурями,

Маки – червоні вогні:

Там поза гратами-мурами

Тінями сірими-хмурими

Ранки конають ясні.

Вдаримо гучно ми дзвонами, –

Всесвіт обійде луна, –

Кинемо вільно червоними:

- владарі світу з коронами,

Вже не потрібні ви нам

ІІІ

Ми носимо в грудях ненависті море, –

і в ночі осінні, в обіймах імли

ми гімни тобі заплели,

червоний тероре!

Ми – жах. Ми – караючий гнів.

Ми молимся культу вогнів. –

І хто є відважний, і хто нас поборе?..

Ми – тіні. Ми – криця. В обіймах імли

Ми гімни тобі заплели,

Червоний тероре!

* * *

Офіра

І

Краплю крові. Кожну хвилю краплю крові місту;

Скло вітрин і тротуари сповнить ярим змістом.

На плакатах не атрамент. І не фарби. Кров.

Пензлі-пучки умочайте в колектив-цебро.

ІІ

Смуги втоми під очима. Воскові обличчя.

Але фарбами плакатів кличем, кличем, кличем.

Шостий поверх. Цементові підраховують щаблі.

О, нарешті. Відчинили. Захапався. Ліг.

ІІІ

Безнадійно. Є надія. Ось на цьому бруку.

Переможці. Піонери. Тисну вашу руку.

Що? Сухоти? Ще хвилина. Дотліває день.

Переможці. Піонери. Казка. Близько. Йде…

* * *