6. Священний вогонь

Думка про те, щоб запалювати олімпійський вогонь прямо на древній прабатьківщині цього прекрасного свята, народилася в Кубертена ще в 1891 році. Продумав він і весь урочистий, романтичний ритуал запалювання вогню. На смолоскип направляють пучок сонячних променів, зібрані дзеркалом. От смолоскип задимився. Ще секунда - і він спалахує яскравим невгасимим вогнем!

Це здорово, це по-справжньому красиво... А сонце над Олімпією усі те ж - древня, мудре, печеня. І руїни храму, присвяченого Зевсу - а саме біля них відбувається церемонія, - пам'ятають героїв минулих Олімпіад усіх до одного...

Традиція запалювати олімпійський вогонь на стадіоні узяла свій початок у 1928 році, на Іграх в Амстердамі. А на зимових Іграх це відбулося в 1952 році в Осло. Естафета ж олімпійських смолоскипів, перший з яких спалахує в Олімпії, уперше відбулася в 1936 році. Запалений вогонь день і ніч несуть факелоносці - у дощ, у снігопад, у штормовий вітер; тому вони повинні бути дуже мужніми людьми. Але і ще одне: разом з головним смолоскипом запалюють трохи... як отут сказати, запасних? Їхній вогонь зберігається в спеціальних лампах - про усякий випадок.

Останні кроки, останнє коло по доріжці олімпійського стадіону... Ця честь звичайно надається кращому, одному з найбільш відомих спортсменів країни, де проводяться Олімпійські ігри. У нас, наприклад, на Іграх у Москві вогонь запалив Сергій Белов, знаменитий баскетболіст, чемпіон світу, олімпійський чемпіон.

7. Клятва

Олімпійські клятви - їх дві. Перша від імені учасників. Текст її запропонував Пьєр де Кубертен. Правда, тепер клятва трохи видозмінилася. От як вона звучить у наші дні: "Від імені всіх спортсменів я обіцяю, що ми будемо брати участь у цих Іграх, поважаючи і дотримуючи правила, по яких вони проводяться, в істинно спортивному дусі, у славу спорту і в ім'я честі своїх команд". Прості, чесні і дуже гарні слова. Так можуть говорити тільки дійсні атлети, шляхетні люди. А вперше олімпійська клятва пролунала в 1920 році. Клятва спортивних арбітрів. Цією олімпійською традицією нам, бути може, коштувало б пишатися особливо. Вона з'явилася на Іграх-68 у Мехіко. І запропонував її наш Олімпійський комітет! Текст клятви такий: "Від імені всіх суддів і офіційних осіб я обіцяю, що ми будемо виконувати наші обов'язки під час цих Олімпійських ігор із усією неупередженістю, поважаючи і дотримуючи правила, по яких вони проводяться в справді спортивному дусі".

8. Талісман

Поки ми усі говорили про урочисті і, так сказати, строгих традиціях. Але є в проведенні Олімпіад і традиція зворушлива, добра, ледве смішна. Як ви знаєте, спортсмени і болільники злегка марновірні. Вони - напівжартівливо, напівсерйозно - вірять у різні прикмети, носять при собі талісмани. Відомо, наприклад, що кращий футбольний воротар усіх часів Лев Яшин зберігав свою першу кепку багато десятиліть. Коли в ній уже зовсім неможливо стало грати, великий футболіст, ледве соромлячись цікавих питань і поглядів, клав цю напівзотлілу від часу... ганчірку у свої ворота. І тільки тоді міг почувати себе зовсім спокійно! От і на Олімпійських іграх - а це случилося вперше на Олімпіаді в Мехіко - з'явився талісман. Але не чийсь персонально, а для усіх, загальний: щоб приносити щастя будь-якому олімпійцеві, будь-якому болільникові - узагалі будь-якій гарній людині!

Талісманом став ягуар. А це, треба сказати, одне з улюблених тварин у Мексиці... Ну, скажемо, як у Москві ведмідь! І новий олімпійський звичай відразу усім сподобався. І через чотири роки в Мюнхені з'явився новий талісман - такса Вальди. У Монреалі талісманом став традиційний житель канадських лісів - бобер... Так і пішло. Талісманом повідомляли якого-небудь гарного звіра, як би "хазяїна" тієї країни, де проходила Олімпіада.