3.Публічні потреби індивідів – причина виникнення їх публічного права.

Аналізуючи існуючу наукову літературу щодо даної проблеми, ми можемо зазначити, що саме задоволення найфундаментальніших потреб самозбереження людини та продовження людського роду, а саме запровадження інцестуального табу і подолання харчового інстинкту індивіда та перехід до комуналістичного способу харчування породили людське суспільство і право людини. В ході еволюції первісних індивідів та їх суспільств їх потреби не лише зростали чисельно та збагачувались якісно, ускладнювались, але й усе очевидніше диференціювались. Це було помічено ще давньогрецькими мислителями. Так, Платон писав: "Перша і найбільша потреба – це здобування харчів для існування і життя; друга потреба – житло, третя – одяг і так далі"¹⁰⁴. Щоправда, Платон пішов шляхом виявлення та врахування суто номенклатури потреб індивіда, проте зовсім не розкриває їх змісту та місця потреб людини, особливо різних типів їх у людському бутті.

Такий підхід до пізнання потреб людини зберігся упродовж усього Середньовіччя і захопив навіть частину періоду Нового часу. Досить оригінально цей факт було підмічено та зафіксовано П. Гольбахом у його праці "Система природи", у якій він проголошував, що "природа посилає людей голими та безпомічними у цей світ", однак, "живучи у багатих досвідом суспільствах та потопаючи під кінець у розкоші [очевидно, він мав на увазі не простих індивідів – Г.Р.], вони з кожним днем породжують тисячі нових потреб та відкривають тисячі нових способів їх задоволення..."¹⁰⁵ (виділено мною – Г.Р.). Далі П. Гольбах механічно називає, у стилі Платона, чимало з цих потреб, відзначаючи принагідно, що усіх їх перерахувати неможливо, оскільки вони з'являються щоденно і щогодинно. Й.Г.Гердер¹⁰⁶ та чимало інших мислителів-суспільствознавців висловлювались у цьому ж філософсько-методологічному ключі.

Суттєво збагатив та урізноманітнив філософсько-методологічні підходи до пізнання потреб індивідів, а також наукові знання про них Г. В. Ф. Гегель. Він розглядав їх з позицій ідеалістичного підходу та обґрунтував за потребами основоположну роль у життєдіяльності людей. При цьому Г. В. Ф. Гегель стверджував, що потреби індивіда – це породження його свідомості, тому у нього мірою розвитку потреб людини була міра свідомості індивідів. Водночас учений був переконаний, що будь-які дії індивідів зумовлені винятково їх потребами¹⁰⁷. Щоб не залишити своїм опонентам жодних можливостей для неоднозначного тлумачення своїх принципових позицій щодо розуміння природи потреб людини (наприклад, інколи він вживав словосполучення "наші потреби"¹⁰⁸), Г. В. Ф. Гегель кардинально прояснює свою позицію наступним уточненням її: "Суто одиничні дії і поведінка індивіда пов'язані з потребами, які є у нього як у природної істоти – тобто як у сущій одиничності"¹⁰⁹ (виділено мною – Г.Р.). Таким чином, індивідуальна сутність людини, як і її потреб, за Г. В. Ф. Гегелем, егоїстичні та проявляються не апріорно, а в її діях та діяльності¹¹⁰. Невипадково він закликав індивіда "приступати до діяльності без будь-яких роздумів про початок, засоби і [можливий її – Г.Р.] кінець"¹¹¹ на основі лише власних потреб, які він сам своїм життям творить.

Інший німецький мислитель, філософ-матеріаліст Л. Фейєрбах, навпаки, вважав, що індивід залежить від своїх реальних потреб, які кореняться в сучасному йому суспільстві як явищі зовнішнього світу стосовно до нього." Де немає потреби, – писав він, – немає і почуття залежності [індивіда від суспільства – Г.Р.]... чим більша моя потреба у предметі, тим більше я почуваю себе від нього залежним, тим більше влади він має наді мною; проте ця влада предмета – дещо похідне, воно є наслідком влади моєї потреби. Потреба є настільки ж слуга, наскільки і володарка свого предмета... Але вона потребує його, щоб одержати в ньому задоволення, щоб його використати, щоб його найкращим чином уподобити..."¹¹².

К. Маркс продовжив і розвинув підхід Л. Фейєрбаха до тлумачення людських потреб. Він також, як і його ідейний попередник, вважав природу людських потреб соціальною. Водночас К. Маркс усвідомлював, що суспільні потреби не можуть існувати поза індивідуальними потребами. "Кожен індивід у якості людини, – писав він, – виходить за межі своєї власної особливої потреби", і лише тоді "вони [індивіди – Г.Р.] відносяться одне до одного як люди...", коли "спільна для них родова сутність усвідомлена усіма"¹¹³. Уже з вищевикладеного очевидно, що погляди К. Маркса на природу людських потреб суперечливі.

У цьому ще більше переконує поглибленіший аналіз його творчої спадщини з відповідної проблематики. Зокрема, в одній з них він стверджує: "Різні потреби внутрішньо пов'язані між собою в одну природну систему"¹¹⁴ (далі К. Маркс пояснює, що мова іде про суспільні потреби). В іншій праці він зазначає, що потреби суспільства не можуть бути зведені до множини потреб індивідів, які складають це суспільство, а також не можуть бути виведеними з них. Далі учений зазначає, що "і все ж історія не є якась особлива особистість, яка користується людиною як засобом для досягнення власних цілей. Історія – не що інше, як діяльність людини, яка переслідує свої цілі"¹¹⁵. Видається, що така суперечливість суджень К. Маркса про природу потреб – то вони властивості суспільства, то – індивіда, то щось третє – є неминучим наслідком сумнівів К. Маркса у дійсній природі соціуму як висхідного феномена в його пізнавальній доктрині.

Така неоднозначність у поглядах на природу потреб людини й суспільства, що стала із середини ХІХ ст. домінуючою, не тільки передалась наступним поколінням дослідників цієї проблеми, але й вирішальною мірою вплинула на міру виразності, чіткості визначення ними власної позиції з теорії потреб, зумовила появу великої кількості найрізноманітніших класифікацій як потреб індивіда, так і потреб суспільства. Зокрема, польський психолог К. Обуховський нарахував понад 120 таких класифікацій ще станом на 60-ті роки ХХ ст¹¹⁶. Цей факт є більш ніж переконливим свідченням того, що у вищезазначених випадках за їх основу були взяті не основоположні властивості потреб як індивідуальних, так і суспільних, а другорядні, третьорядні і т. д. їх зовнішні ознаки.

Лише починаючи з другої половини ХХ ст., у пізнанні потреб людини та соціуму головним чином у працях західних учених відбувся якісний стрибок. Він був зумовлений не менш глибокими зрушеннями у пізнанні природи людини та суспільства. Як потреби індивіда, так і потреби суспільства все більше мислителів стали органічно, відкрито й послідовно пов'язувати лише з природою людини, виводити людські індивідуальні та людські публічні потреби із властивостей соціалізованого індивіда.

Одним з перших про це заявив відомий західний теоретик А. Маслоу у своїй праці "Мотивація і особистість". У ній він обґрунтував людиномірну природу всіх потреб як властивостей індивіда, а також поділив усі людські потреби на основі об'єктивного критерію їх змісту на: 1) базові потреби особистості (насамперед біологічні) і 2) дійсно людські потреби¹¹⁷. Класифікацію базових потреб індивіда він зобразив у вигляді піраміди, в основі якої лежать біологічні (фізіологічні) потреби, а на них надбудовуються вищі, далі ще вищі, а потім найбільш піднесені людські потреби. Причому, згідно А. Маслоу, задоволення кожного виду вищих потреб неодмінно вимагає попереднього йому задоволення нижчих за ієрархією потреб.

Висхідною і водночас найфундаментальнішою потребою індивіда, як обґрунтовував А. Маслоу, є потреба у житті, тобто, у задоволенні цілої сукупності пов'язаних з нею часткових фізіологічних потреб – у їжі, житлі, одязі і т. д. Задоволення цих потреб забезпечує існування індивіда як живої істоти. Наступною за висхідним значенням основоположною потребою індивіда він називає його потребу у соціальній захищеності. Сюди входять гарантії майбутнього задоволення фізіологічних потреб індивіда, забезпеченість його такими соціальними порядками, які захищають індивіда, гарантують реальність його прав і свобод, особисту безпеку і т. д. Далі А. Маслоу називає потребу індивідів у комунікації із собі подібними і водночас у праві бути собою та на особисте життя, потребу в самоповазі та повазі з боку інших індивідів, потребу в особистій свободі і водночас у задіянні індивіда в загальні, суспільні справи і т. д¹¹⁸.

Цим самим було дано сильний поштовх для застосування нового філософсько-методологічного інструментарію у пізнанні людських потреб. Саме за його допомоги західні вчені, особливо активно та поглиблено вивчаючи індивіда та його потреби у другій половині ХХ ст., тим більше на його схилі, стали все частіше поділяти останні на два основних класи або типи – на індивідуальні та публічні потреби, застосовувати антропосоціокультурний підхід до пояснення їх природи і властивостей.

У працях радянських учених-суспільствознавців, а також юристів та інших гуманітаріїв завдяки тотальному пануванню марксистсько-ленінської методології подібні погляди не з'являлись у власному середовищі та не приживались іззовні. Вони із книги в книгу переносили та повторювали кліше, що як у людини, так і у її потреб виключно суспільна природа, до того ж класова та суцільно детермінована зовнішніми стосовно людини чинниками. Один з небагатьох позитивних винятків складають праці відомого радянського вченого-психолога С. Л. Рубінштейна. Він відносив потреби до властивостей людини та поділяв їх на природні та історичні, підкреслюючи при цьому, що вони не взаємопереходять одні в інші. При цьому С. Л. Рубінштейн зауважував, що природні потреби людини також еволюціонують, проте їх природа залишається при цьому незмінною. Так само не змінюється, згідно його тверджень, і природа історичних потреб, навіть якщо мова іде про їх первісні, найпримітивніші прояви. На особливу увагу заслуговує одне з підсумкових резюме С. Л. Рубінштейна: "Історія розвитку людської особистості пов'язана з історією розвитку її потреб... Усі потреби людини у їх конкретному змісті і проявах видаються історичними потребами в тому сенсі, що вони зумовлені процесом історичного розвитку людини, властиві їй та в ході її еволюції розвиваються і змінюються"¹¹⁹.

Також вважаємо за необхідне назвати в цьому ряду й оригінальну для радянського суспільствознавства роботу О. І. Самсіна "Соціально-філософські проблеми дослідження потреб", у якій автор переконливо обґрунтовує положення, що "потреба – це стан соціального суб'єкта (особистості, соціальної групи, класу, суспільства), який відображає необхідність у тих чи інших предметах, умовах, діях, спрямованих на забезпечення його існування і життєдіяльності"¹²⁰. Звичайно, це ще не був завершений світоглядний переворот у розумінні природи суспільних потреб, але поворот до пошуку нових підходів щодо їх тлумачення, безумовно, був очевидний. Водночас це був сміливий як для свого часу відхід од радянської традиції пізнання потреб як явища суспільного (за винятком біологічних потреб людини) і водночас стартова площадка для ймовірного діалогу із західними вченими.

Пострадянські вітчизняні та зарубіжні вчені-суспільствознавці у своїй більшості інерційно продовжують дотримуватись марксистських парадигмальних підходів у тлумаченні природи соціуму, індивіда та їх потреб. Ті ж, хто загалом перейшов на інші філософсько-методологічні позиції розгляду вищезазначених питань, переважно обмежуються коментуванням уже давно усталених на заході наукових вирішень цих проблем¹²¹. Водночас серед них з'явились і деякі оригінальні вчені із справді науково новим тлумаченням ними категорії потреб. Зокрема, яскравим прикладом останнього є робота М. М. Бережного "Людина і її потреби", у якій він обґрунтовує якісно відмінну од традиційних пострадянських підходів класифікацію людських потреб.

Квінтесенція підходу М. М. Бережного до розуміння природи потреб полягає в тому, що їх появу, існування та трансформацію пов'язано виключно з людиною. Згідно з М. М. Бережним, кожен індивід має: "1. Базові потреби: це всезагальні потреби, властиві усім людям. До базових потреб належать: біологічні, матеріальні, соціальні, духовні потреби... 2. Потреби "для себе": потреба самоствердження в суспільстві, потреба в самореалізації, потреба в самоідентифікації, потреба мати своє місце в суспільстві, у колективі, потреба влади і т. д. Потреби "для себе" тому й називають соціальними, – пише М. М. Бережной, – що вони нерозривно пов'язані з потребами "для інших" і тільки через них можуть бути реалізовані. У більшості випадків потреби "для себе" виступають як, іншими словами, виражені потреби "для інших"^. 3. Потреби "разом з іншими". Група потреб, що виражає спонукальні сили багатьох людей чи суспільства в цілому: потреба безпеки, потреба свободи, потреба приборкання агресора, потреба миру, потреба зміни політичного режиму. Особливості потреб "разом з іншими" полягають у тому, що вони об'єднують людей для вирішення назрілих завдань суспільного прогресу..."¹²².

Чи не найуразливішим місцем підходу М. М. Бережного до класифікації потреб індивіда, як можна побачити з вищевикладеного, є недосконалість і навіть суперечливість ужитого ним критерію їх класифікації. Як переконує зміст його монографії, це зауважив і сам вчений, особливо розділяючи другу та третю групи потреб. По-друге, застосований ним критерій допускає використання різнорівневих, принципово не зіставних між собою властивостей людських потреб для їх наступного порівняння (наприклад, "базові потреби" і "потреби для себе" та ін.). Цей критерій містить і деякі інші, насамперед, методологічні недоліки. Тим не менше, якщо врахувати усю сукупність відомих фактів і очевидних аргументів, то підхід М. М. Бережного до класифікації потреб індивіда необхідно визнати принципово виправданим, оскільки він дозволив суттєво приростити нові наукові знання про сутність, субстанційні властивості людських потреб.

Підхід М. М. Бережного до класифікації та тлумачення потреб людини переконує в істинному розумінні його автором дуалістичного характеру людської природи: людина – істота одночасно біопсихологічна і соціальна, індивідуально-неповторна та соціальна. Цим дуалізмом детермінується і дуалізм потреб індивіда. В М. М. Бережного вони, з одного боку, – це базові та інші людські потреби, з іншого – потреби "для себе" і потреби "разом з іншими". М. М. Бережной переконливо показав, що ця дуальна, суперечлива людська природа найглибше та найяскравіше проявилась у такому ж дуальному характері людських потреб. Саме двоякий, суперечливий характер потреб індивідів як їх фундаментальних властивостей, діалектичне переплетення цих потреб та їх взаємозумовленість, взаємопородження, взаємозалежність, взаємоперетікання одних в інші і навпаки і є дійсною рушійною силою всіх соціальних процесів у суспільстві, основоположними умовами індивідуальної та суспільної еволюції.

Протиріччя, закладені у природі людини в цілому, а також у природі її потреб, і є той вічний двигун життя, який не тільки не дозволяє йому згаснути, а, навпаки, із зростанням перепаду цих протиріч і навіть протилежностей іще сильніше торжествує повнота життя, його невичерпна різноманітність і неповторність. Незмінним залишається тільки одне: споконвіку суб'єктами соціальної діяльності були та залишаються люди, об'єднані внаслідок спільності їх потреб із потребами інших людей у найрізноманітніші людські спільноти, з яких складається суспільство. Кожна людина індивідуально народжується (приходить в соціум) та індивідуально помирає (іде з нього), індивідуально дихає, п'є, харчується, одягається, продовжує себе в потомстві та здійснює безліч інших індивідуальних речей. Ніхто інший за самого індивіда цього здійснити не спроможний, навіть матір, що народила його, тому що вищезазначений тип його потреб виключно індивідуальний. Саме тому їх задоволенням щоденно зайняті усі індивіди.

З іншого боку, все більша частина індивідуальних потреб людини властива кожній людині чи їх переважній більшості, що відкриває можливість і породжує необхідність кооперації зусиль людей щодо їх задоволенню. Ці потреби прийнято в науці називати спільними (загальними) людськими потребами, тобто потребами публічними. Крім того, з огляду на різні життєві обставини життя позбавляє певних індивідів можливостей задовольняти ті або інші індивідуальні потреби, наділяючи одночасно інших індивідів можливостями задовольняти ці потреби з надлишком, ніби за себе й за інших водночас. Наприклад, не кожен створює сімейні стосунки, продовжує себе у нащадках. Історія людства також переконує нас, що не кожен індивід виявився здатен створювати найпростіші засоби виживання і тим більше складні інструменти для задоволення власних потреб, що іще більше посилює необхідність кооперації зусиль людей, якісного групування їх потреб, найпринциповішим та найзагальнішим з яких є їх класифікація на суто індивідуальні та публічні потреби людей.

Таким чином, у відповідності з фундаментальними властивостями людських потреб – їх здатністю задовольняти лише специфічні запити окремих індивідів чи їх груп, з одного боку, або загальні запити усіх чи хоча б основної маси індивідів, з іншого, найбільш обґрунтованим, іманентним є їх поділ на суто індивідуальні і суспільні (публічні) потреби. Нерідко виділяють проміжну між ними групу колективних потреб, які, проте, відображають перехідний стан тих або інших потреб та завжди "тяжіють" до тієї чи іншої основної групи. Це ще не консенсуальна, проте очевидно переважаюча точка зору, яка знаходить у сучасній західній соціальній філософії та західному суспільствознавстві загалом усе ширшу підтримку. Помітно зростає підтримка такого підходу до класифікації потреб людини як основоположної і серед пострадянських вітчизняних науковців.

Є щось символічного в тому, що другу групу потреб індивідів згадуваний А. Маслоу назвав справді людськими потребами. Нагадаємо, що до них він насамперед відніс потреби індивідів у самозбереженні та продовженні виду, їх потреби у внутрішній та зовнішній безпеці, потребу в кооперуванні спільних зусиль задля виживання, потребу в комунікації тощо¹²³. При більш ретельному аналізі цих потреб стає очевидним, що їх задоволення може змінюватись у надзвичайно великому діапазоні можливостей. Гіпотетично, якщо розглядати ці потреби лише як індивідуальні (а вони такими залишаються за будь-яких обставин) і коли обмежитись можливостями суто відповідних індивідів, то чимало з цих потреб були, є та залишаються для них поодинці непосильними і не можуть бути задоволеними взагалі, а інші з цих потреб виявляться задоволеними мінімально та непостійно. Це практично завжди загрожує стагнацією, занепадом і в кінцевому підсумку руйнуванням суспільства, у найкращому випадку відкидає його в еволюційній ході далеко назад. Людська історія знає безліч таких чи близьких до них випадків.

Якщо ж виходити з реальної природи цих потреб як потреб індивідів, але властивих одночасно їм усім чи, як мінімум, більшості індивідів і об'єднати їх зусилля щодо їх задоволення, то буде наявною кардинально інша ситуація, а саме ці потреби постануть як істинно публічні та рівень їх реалізації виявиться багатократно вищим, ніж у попередньому випадку. Але все це стає можливим за неодмінності однієї принципової умови – наявності в індивідів відповідного дієвого інструмента реалізації власних публічних потреб саме в такий спосіб. У цьому разі також не лише можливо, але й необхідно звернутися до уроків історії. У ході власної еволюції людство випробувало чимало різних, навіть протилежних за своєю природою та змістом інструментів задоволення публічних потреб, проте найефективнішим з них виявилось податкове право людини. Його квінтесенція полягає саме у праві людей на кооперацію власних можливостей, зусиль та ресурсів задля найефективнішого задоволення спільних для усіх них (публічних) потреб. Невипадково причиною появи, подальшого розвитку й існування податкового права людини є її публічні потреби.

Отже, публічне право людини з'являється внаслідок появи публічних потреб людини. Останні, у свою чергу, є наслідком дуальної, психобіологічної та соціальної водночас природи людини. Звідси вік публічного права людини не може не рівнятися віку публічних потреб людини, а їх вік, у свою чергу, – віку самої людини як виду, точніше кажучи, віку людської цивілізації. Тобто, публічне право людини виникає як невід'ємна складова частина права людини в цілому, і темпорально його поява співпадає з появою останнього.