2. Виникнення первісних суспільств індивідів та їх права

У попередньому питанні було показано, що будь-яке людське суспільство, починаючи з первісного, без жодного винятку є певною формою кооперації індивідів задля їх виживання та спів-життя, тобто є єдністю різноманітностей (діти, дорослі, люди похилого віку) і навіть до певної міри протилежностей (жінки та чоловіки). Методологічним ключем до усвідомлення сенсу такої єдності та протиріч, які властиві будь-якій суті, в т.ч. й суті індивідів та їх співтовариств, може бути розглянуте М. Гайдеггером у заключній частині "Софіста", присвяченій спів-товариству, філософсько-методологічне обґрунтування категорій розвитку та тотожності, представлених ним у якості протилежностей. Зокрема, як довів М. Гайдеггер, "будь-яка сутність як феномен приховує в собі можливість того, щоб на неї дивились як на відмінне від будь-чого"⁵³. Г. Арендт, відштовхуючись від вищевикладеного філософсько-методологічного положення М. Гайдеггера, розвиває та поглиблює його. "У наших термінах там, де є множина – живих істот, речей, ідей, – пише вона, – там є і відмінність, і ця відмінність не привходить ззовні, а неодмінно властива кожній сутності у формі дуальності, з якої постає єдність як єднання"⁵⁴.

Звідси появу та еволюцію індивідів і їх співтовариств належить розглядати як діалектичний процес, основною рушійною силою якого були закладені в кожному індивіді його природою єдність і протиріччя природного та соціального, а також аналогічна єдність та протиріччя власне індивідів у співтоваристві внаслідок тотожності і відмінностей їх властивостей та потреб. Як свідчить антропологія та чимало інших наук про людину, спочатку пралюдина "увійшла в світ безшумно..."⁵⁵. Як пояснює цю глибоку за змістом і блискучу за афористичністю думку відомий французький антрополог П.Т. де Шарден, означений феномен свідчить про те, що людина в момент своєї появи нічого не порушила в природі, незважаючи на її принципову відмінність від інших живих істот. Таке непорушення одвічного буття природи людиною він пояснює тим, що первісні форми людської життєдіяльності зводились до пристосування людини до середовища. І це пристосування мало колективний характер: ""першою людиною" є і може бути тільки множина людей"⁵⁶, – зазначає П. Т. де Шарден. Усе більше антропологів схиляються до думки про те, що "первісна множина людей" розселялась та здійснювала свою життєдіяльність по-групно у складі декількох десятків людей⁵⁷. Причому мав місце процес безперервного зростання чисельності та ускладнення організації таких груп упродовж цього досить тривалого історичного періоду.

Таке розширення й ускладнення людської сітки як головний вектор соціальної історії упродовж багатьох сотень тисяч років ґрунтовно досліджено у спеціальній літературі⁵⁸. У ній, зокрема, показано, що з ускладненням соціальних структур (яке, як і будь-яке інше ефективне ускладнення, поєднане з фазами похідного спрощення – уніфікацією несучих підструктур) зростали масштаби грегарно-індивідуального самовизначення, кількість та складність формальних і неформальних соціальних зв'язків, багатство рольового репертуару індивідів, різноманітність їх потреб та інших індивідуальних особливостей.

Згідно загальної теорії систем, усі складні цілісності, що саморозвиваються (а первісне суспільство індивідів уже було такою цілісністю) містить у собі особливі інформаційні структури, що забезпечують управління системою в цілому, її саморегуляцію. Ці структури представлені кодами, у відповідності з якими відтворюється організація системи як цілого та особливості її основних реакцій на зовнішнє середовище⁵⁹. У біологічних організмах цю роль виконують генетичні коди (ДНК, РНК)⁶⁰. У суспільстві аналогом генетичних кодів виступає культура⁶¹.

У людини як соціалізованого індивіда існує ще одна кодуюча система – соціокод (антропосоціокод), за посередництвом якого передається від людини до людини, від покоління до покоління все більший за обсягом та складністю масив соціального досвіду⁶². Існує чимало концептуально-методологічних підходів до розуміння та пояснення соціального коду – від пояснення його як співбуття (сумісності буття) для усіх індивідів певної території⁶³ через натуралістичні⁶⁴, індивідуально-персоналістські⁶⁵, феноменолого-комунікативні⁶⁶ та інші⁶⁷ концепції соціокоду до диспозитивно-комунікативного⁶⁸ та антропного⁶⁹ його тлумачення. У свій час іще О. Конт зауважив, що соціальне живе постійним переходом людського в суспільне і навпаки, виступає певною людино-суспільною цілісністю, діалектично взаємодіючими та взаємодоповнюючими сторонами цієї єдності. Так, буття-в-світі для людини є, по суті, буття-в-суспільстві. З іншого боку, саме суспільство забезпечує прорив людини до світу, а через це, ставши тією чи іншою мірою усвідомленим – і до буття. Саме тому О. Конт бачив у людстві (суспільстві) Велике Буття як спів-буття багатьох індивідів за допомогою соціокоду⁷⁰.

Уже в первісних суспільствах людей з'являється пізніше типова ситуація життя за мовчазною згодою (домислюванням). У ньому індивідами щось приймається актуально, у формі вербалізації і раціоналізації, щось – потенційно, непроявлено, приховано, завдяки антропосоціокодам. Таке диспозитивне співтовариство в жодному разі не виступає тоталітарною цілісністю. Воно складається з різних сингулярностей. Просто диспозитиви роблять стійкішими та очевиднішими їх онтологічні, за допомогою патернів, зчеплення та взаємодію. Онтологічний статус у них однаковий – можливий⁷¹.

Генетичний і соціокод людини у своїй складній взаємодії дозволяли вже соціалізованому індивідові первісного суспільства, не кажучи про вищі форми останнього, постійно відтворювати себе і як неповторну індивідуальність із динамічно зростаючим обсягом її індивідуальних потреб, і як члена соціуму через ту частину її потреб, яка співпадає за змістом з потребами більшості чи всіх без винятку соціалізованих індивідів певної соціокультурної єдності, яка традиційно іменується суспільством, іншими словами, через спільні для більшості чи усього соціуму потреби. Архіважливо, що в той же час ці властиві для більшості чи всіх соціалізованих індивідів їх спільні потреби не перестають при цьому залишатися індивідуальними потребами кожного індивіда зокрема. Але при їх задоволенні в індивідів з'являється можливість та необхідність кооперації їх здібностей та можливостей щодо задоволення цих потреб.

Якою ж саме була природа кооперації здібностей та можливостей індивідів історично найперших їх спів-товариств із метою задоволення їх же потреб – головним чином кровною, общинною чи, наприклад, змішаною? Це одне з найфундаментальніших філософсько-методологічних запитань проблеми первісної соціальності, яке в різний час різними вченими вирішувалось не просто по-різному, а з діаметрально протилежних висхідних засад. Не вдаючись до детального аналізу світоглядних позицій та основних концептуальних і фактичних аргументів різних сторін цієї дискусії, зазначимо, що більшістю учених нині конвенційно прийнято нову філософсько-методологічну парадигму соціального розвитку первісних спів-товариств різноманітних регіонів розселення первісної людини як багатолінійного, нерідко альтернативного процесу всупереч панівній раніше кровноспоріднений домінанті як несучому стержню соціальності⁷².

Погоджуючись в цілому з парадигмою поліваріантності і навіть альтернативності змісту та форм антропосоціогенезу у первісних суспільствах, водночас вважаємо за необхідне особливу увагу звернути на таку його властивість, як наявність певного центру кристалізації соціальності у всіх без винятку соціумах. Ще у ХІХ ст. на це звернув увагу М. М. Ковалевський, вивчаючи обговорювані процеси на прикладі древніх арійців⁷³. Але він та більшість його послідовників⁷⁴, будучи в полоні методологічних підходів класичних стандартів науковості, шукали відповідей на запитання що було цим мультиплікатором, творцем соціальності в первісних суспільствах. Це методологічно помилковий, більше того – тупиковий підхід, оскільки соціальна матерія в цілому і правова матерія як її конкретний вияв за своєю природою процесуальні, і для їх пізнання є адекватними некласичні та постнекласичні стандарти науковості. Звідси належною є така постановка цього запитання: як саме утворюється, розвивається та функціонує соціум, яким чином причетні до цього процесу індивіди та як співвідносяться між собою індивід і суспільство?⁷⁵

Прихильники некласичної та постнекласичної традицій пізнання, уже давно звернули увагу на ту обставину, що у процесі співжиття індивідів у них спонтанно, насамперед унаслідок антропосоціогенезу, тобто, саморозвитку, що не припиняється ні на мить, а також пристосування до зовнішнього середовища (дарвінізм, як відомо, абсолютизував тільки це пристосування та знехтував головним – першим – фактором⁷⁶) вироблявся певний індивідуальний та колективний позитивний і негативний досвід, який передавався від покоління до покоління і таким чином акумулювався. Це зумовило появу звичок індивідів, які, у свою чергу, трансформувалися в архетипи їх взаємодії як між собою, так і з зовнішнім середовищем, зумовили появу початкових традицій співжиття, іншими словами, протокультури (пракультури). Визначальну роль у розгортанні цього процесу зіграв феномен зростання потреб індивідів та зумовлена ним необхідність їх задоволення⁷⁷.

Як зауважив Ф. А. Гайєк, три висхідних фактори антропосоціокультурної еволюції індивідів первісних суспільств – розвиток їх інструментальних здібностей і можливостей; зростання чисельності первісних суспільств унаслідок демографічного розвитку груп; наростання з огляду на це організаційної складності взаємодії індивідів, узагальнені ним у понятті розширеного порядку людського співробітництва, взяті в сукупності, з одного боку, істотно прискорили антропосоціогенез, а з іншого – породили в індивідів нові потреби та необхідність їх задоволення⁷⁸. Справжнім історичним викликом серед цих нових людських потреб стала потреба у знаходженні відповідного новому рівню складності соціального життя засобу комунікації та передачі соціокультурного досвіду, який ставав усе більшим та складнішим, від одних індивідів до інших⁷⁹.

Адекватною відповіддю на цей цивілізаційний виклик стали поява мови й мислення⁸⁰ у людей первісних соціумів. Як відзначав К. Вульф, на певному етапі антропосоціогенезу, поки що достовірно не встановленому, матеріальні носії смислової інформації та, ймовірно, жестикуляційні засоби були доповнені появою звукового мовлення, іншими словами, – мови⁸¹. Як влучно зауважив Б.Ф.Поршнєв, поява мови зробила людину ще більше індивідуально вираженою, відособленою та незалежною від інших та водночас іще глибше "вмонтувала" її у відповідний соціум та тим самим призвела до появи першого комунікативного парадоксу⁸².

Виникнення мови і мислення в індивідів первісних суспільств докорінно змінило їх інструментальний потенціал та можливості, ще більше ускладнило соціальну структуру та прискорило антропосоціогенез, що, у свою чергу, зумовило появу ще новіших потреб у них. Згідно даних археології та інших наук про ранню людину, уже в середньому палеоліті у людей чітко прослідковуються потреби принципово іншого типу порівнянно з попередніми їх потребами. В Дманісі, Ла Шапеллі, Шанідарі та на ряді інших мустьєрських стоянок первісних людей археологи знайшли залишки палеоантропів, які, всупереч біологічним законам виживання та попереднім традиціям первісних груп людей, продовжували значний час залишатися живими, будучи при цьому безпомічними каліками, а в окремих випадках – навіть не здатними самостійно харчуватись. Тільки турбота про них інших членів суспільства, тобто, поява суто соціальних чинників могла продовжити та полегшити їм життя⁸³.

Можна, звичайно, сказати, що, порівняно зі звичними нашій свідомості стереотипами, наявні у розпорядженні вчених свідчення турботи про сородичів, які втратили природну життєздатність, навіть у нижньому палеоліті ще не такі чисельні. Звичайно, при цьому не слід забувати й того, що величезну кількість їх зітер з поверхні планети час і процеси, що відбувалися на ній, як і тієї обставини, що дуже багато цих слідів залишаються ще невиявленими. Тим не менше огляд відповідного археологічного матеріалу, здійснений О. П. Бужиловою у колективній монографії⁸⁴, містить достатньо археологічних фактів для обґрунтування принципового положення про те, що уже в той час (у середньому і тим більше пізньому палеоліті) недієздатні індивіди завдяки новій суспільній ментальності залишалися живі. Останнє з біологічної точки зору абсурдне і може бути зрозумілим лише з антропосоціокультурної точки зору. Така нова якість життя первісних індивідів та їх суспільств вимагала також нового, докорінно іншого – позаінстинктивного, позаприродного регулювання взаємних відносин індивідів, які найадекватніше уже для тієї єпохи, не кажучи про наступні етапи людської історії, можуть бути визначені як правові, якщо розуміти право як основоположний (потребовий) спосіб співбуття індивідів з Іншими (в соціумі).

Нині існує ціла множина концепцій і навіть теорій виникнення права, які не тільки конкурують, але й взаємовиключають одна одну. Зокрема, І. Л. Честнов класифікує їх на наступні типи підходів: класовий, діалектико-соціологічний та антропологічний⁸⁵, не приховуючи при цьому своєї прихильності до останнього. Зокрема, він відзначає, що найкрупніші представники сучасної політичної антропології, до яких перейшла пальма першості у вивченні ранніх соціальних норм, по суті одноголосно стверджують, що право є універсальним соціальним явищем, одвічно властивим суспільству, що воно з'явилося разом із суспільством та зникне одночасно з ним же. "У ході еволюції суспільства змінюється тільки міра зрілості права, але не його суть"⁸⁶.

Серед чималої кількості наявних сьогодні пояснень причин появи права нам видається найбільш евристично продуктивним фундаментально-онтологічний метод М. Гайдеггера⁸⁷ та обґрунтована на його основі темпоральна концепція правової ситуації як витоку буття права відомим вітчизняним філософом права О. В. Стовбою⁸⁸. Він пояснює право як можливість спільного існування індивідів. Саме тому, наголошує О. В. Стовба, право виникає з появою суспільства⁸⁹, а конкретним витоком буття права є правова ситуація. Взята в екзистенційному аспекті, правова ситуація – це сукупність умов, у яких здійснюється, згідно О. В. Стовби, особистий проект, і характеризується дефіцитом чи повною відсутністю права як можливості, "яка складає зміст проекту". "Заповнюючи зовнішній дефіцит права, – резюмує О. В. Стовба, – індивід тим самим здійснює себе у якості насправді "правової людини", надаючи істинного сенсу своєму існуванню у правовій ситуації та виявляючи її основи"⁹⁰.

Як дослідив О. В. Стовба, герменевтика правової ситуації невіддільна від витлумачення власного буття-з-Іншим. Саме цим і зумовлюється конструктивність та контекстуальність недержавного права, точніше, права людини. Це ще раз підтверджує належну обґрунтованість основоположного методологічного постулату О. В. Стовби у його поясненні правової ситуації, який полягає в тому, що будь-який індивід, втягнутий у своєму бутті-з-Іншим у правову ситуацію, ніколи не залишається суб'єктом, що споглядає об'єкт (правову ситуацію) з безпечної відстані – він сам є частиною (стороною) правової ситуації. Осмислюючи на основі власних можливостей правову ситуацію, індивід упорядковує своє співбуття-з-Іншим і тим самим вирішує ситуацію в цілому. "Це відбувається, – за словами автора, – у ході звершення справедливості – артикуляції правдивої міри між діянням і наслідками у мові права"⁹¹. Спираючись на вищевикладене, О. В. Стовба робить загальний підсумок: "Отже, принципова необхідність права у правовій ситуації полягає в тому, що воно є єдиною основою для впорядкування спільного буття людей, вимірюючи його за допомогою: а) іманентних; б) кінечних і в) безособових критеріїв"⁹² як фактична міра або просто норма.

Як резонно уточнює А. А. Козловський, кожен рівень буття характеризується своїм правом, яке закріплює "співвідношення буття і ніщо. Право вищого ступеня не може бути реалізованим на нижчому рівні... Одночасно і на нижчому рівні мінімальне буття підтримується енергією і світлом буття-Буття. Право є правом, коли воно пов'язане з буттям, відсутність буття нівелює і право"⁹³.

Ще один методологічний ключ для відповіді на запитання про те, яким саме чином та чому у первісних суспільствах виникло протоправо, пропонує відомий дослідник цих проблем Ю.М.Бородай. Зокрема, він пише, що "найглибша прірва відділяє найскладніші форми зоологічного стада від найпримітивніших з усіх відомих типів архаїчної общини. Ця прірва полягає в тому неспростовному факті, – продовжує він, – що там, де розпочинається людський рід, завершується неподільне панування так званих "природних" факторів (виділено мною – Г.Р.). Будь-яка стадна організація тварин легко розкривається як результат взаємодії природно-біологічних організмів; навпаки, соціальний організм, наскільки архаїчним він не був би, не підлягає жодному його розумінню з точки зору природознавства"⁹⁴.

З часів класичної науки, не кажучи уже про сучасну постнекласичну біологію, аксіомою став постулат про те, що фундаментальним природним регулятором взаємовідносин тварин у стаді є вроджений інстинкт самозбереження⁹⁵. Він став плодом тривалої стадної еволюції тварин та закріпився у кодах їх біологічної спадковості. Цей інстинкт "прив'язує" невідривно тварину до стада, а всередині відповідного стада гальмує, гасить прояви егоцентричних інстинктів (насамперед статевих та харчових) окремих тварин, яким протистоять такі ж інстинкти інших тварин. Фундаментальний регулятор відносин індивідів у людських суспільствах мав цілком іншу природу – штучну (не природну) кооперацію індивідів.

Які ж саме змістовні аспекти життя первісних індивідів, їх потребового світу насамперед та глибше всього зачепила ця їх висхідна кооперація? Ще у 1949 р. відомий французький антрополог К. Леві-Строс висловився з цього приводу коротко й однозначно – екзогамію. Сенс його нині всесвітньо відомої концепції ним викладено у наступній формулі: "заборона інцесту – це те, де природа перевершує себе"⁹⁶. "Виштовхуючи... доньок і сестер з однокровної групи і наказуючи їм заміжжя з членами іншої, – писав К. Леві-Строс, – вона [заборона інцесту – Г.Р.] створювала узи альянсу між цими природними групами, першого союзу, який можна назвати соціальним. Заборона на інцест, таким чином, є основа людського суспільства, в розумінні вона є це суспільство"⁹⁷. Саме таким чином, на думку знаменитого вченого, відбулась "заміна системи кровного споріднення біологічного походження соціальною системою відносин свояцтва"⁹⁸. Це сталося у постприродний, проте ще досоціальний період еволюції індивідів та їх первісних суспільств. З часом, як значно пізніше з'ясував Б. С. Шалютін, "інцестуальне табу стало нездоланною перепоною повернення в досоціальний світ"⁹⁹.

Відомі французькі професори права Р. Пенто та М. Гравітц, продовжуючи розпочатий К. Леві-Стросом аналіз феномена заборони інцесту, звернули особливу увагу на ту обставину, що таке штучне регулювання міжстатевих відносин знайшло свій прояв у формуванні ряду таких же штучних (не природних) інститутів, які призвели до утворення "нового ладу" – соціального. Це соціальне регулювання лежить в основі суспільства, визначає його нормативну структуру. Саме в такій якості "нормативної" ця структура, за їх твердженням, і "повинна розглядатись як правова. Правове з'являється разом із соціальним та виступає як всезагальний елемент соціального"¹⁰⁰.

Радянський історик, дослідник первісного суспільства Ю. І. Семенов, спираючись на відкриття К. Леві-Строса, до тлумачення основоположних потреб самозбереження первісних індивідів та їх суспільств підійшов із ширших позицій та сформулював наступний висновок: уперше людське суспільство з'являється тоді, коли створюється система детермінації поведінки індивідів, яка перемагає інстинктивну. До подолання статевого інстинкту через формування внутрішньогрупового інцестуального табу він додав також подолання харчового інстинкту шляхом встановлення комуналістичних (різновид кооперативних) відносин при розподілі харчів¹⁰¹. Подолання як статевого, так і харчового інстинктів індивідів було зумовлене потребою самозбереження індивідів і їх первісних суспільств.

У термінології генетичного структураліста П. Бурдьє подолання первісними людьми вищезазначених інстинктів стало тим первісним свавіллям, унаслідок якого й утворився соціальний інститут права¹⁰². Воно не було одномоментним актом, а охопило величезний період часу, в ході якого внаслідок інституту соціальної амнезії стало сприйматися наступними поколіннями людей природним ходом речей. Глибоке пояснення аналогічних соціальних процесів можна знайти у Н. М. Смирнової, яка особливу увагу звернула на розкриття механізмів хабітулізації та седиментації, які означають трансформувати нове у звичайне. При цьому вона резюмує: новий феномен, з яким зіштовхується людина у конкретній життєвій ситуації, "приписується" нею до раніше відомого цій же людині та соціально схваленого (селективно відібраного серед інших) типу, а це, як переконливо доводить Н. М. Смирнова, "означає об'єктивацією його суб'єктивного значення"¹⁰³ в розумінні загальносоціального конструкту.

Отже, право з філософсько-методологічних позицій антропосоціокультурного парадигмального підходу, як і будь-яке інше соціальне явище, не існує само по собі, поза людиною як його носієм, воно неможливе як певна об'єктивна даність. Згідно своєї дійсної природи, воно є динамічною процесуальною реальністю, яка породжується спів-буттям індивідів. Більше того, право – основоположний (потребовий) спосіб соціального співбуття індивідів, спрямованого на самореалізацію себе в соціумі. Поза соціальними уявленнями, що інтеріорізуються в індивідуальні смисли, правовості як такої немає і не може бути. Саме на це вказують, зокрема, усі наявні знання людства про появу права, а також основоположні константи як антропологічного, так і лінгвістичного поворотів, що сталися у правопізнанні у ХХ ст.

Таким чином, первісний соціум виник як спів-буття індивідів у групах, які функціонували за грегарно-індивідуальним принципом (від гр. gregus – стадо). Його поява співпала в часі та за змістом з появою людини. Точніше кажучи, це дві сторони єдиного процесу антропосоціогенезу. Наявні твердження про випереджаючий розвиток то антропогенезу, то соціогенезу відзначаються гіпотетичним характером і не мають під собою належної наукової аргументації. Визначальним моментом їх дуальної формалізації став перехід від суто природного до природно-штучного регулювання поведінки індивідів у групі. Тоді ж з'явилося і право як феномен у вигляді найдревніших штучних соціальних норм, яке стало основоположним (потребовим) способом співбуття індивідів та водночас забезпечило виживання первісних суспільств (груп, співтовариств) у ході їх природного відбору. Витоками буття права є нескінченні правові ситуації, які раз за разом неодмінно вимагають свого правового, тобто справедливого вирішення.