2. Наукові підходи до визначення поняття "юридична деонтологія" .

Слід зазначити, що в навчальній літературі немає єдності у визна­ченні поняття юридичної деонтології, за винятком розгляду її як вступної юридичної дисципліни або, точніше, вступу до юриспру­денції. Різноманітність підходів до розуміння цієї науки і навчальної Дисципліни є позитивним явищем. Це збагачує її зміст і з часом до­зволить удосконалити дефініцію. Своєрідність підходів до поняття і змісту юридичної деонтології спостерігається в навчальних посібниках Н. В. Коваля, С. С. Сливки, С. Д. Гусарєва і О. М. Карпова, О. Д. Гусарєва і О. Д. Тихомирова, О. В. Шмоткіна та інших. Так, О. В. Шмоткін розуміє під юридичною деонтологією систему за­гальних знань про юридичну науку і юридичну практику, вимоги до професійних і особистих якостей юриста, про систему формування цих якостей. С. Д. Гусарєв і О. Д. Тихомиров підкреслюють, що юридична деонтологія вивчає існуючу систему юридичних знань, завдань і функцій правознавства, роль юридичних знань у вирішенні питань суспільного буття. У предмет юридичної деонтології вони включають питання юридичної практики, а також етикет юриста та ін. С. С. Сливка визначає юридичну деонтологію як науку про вну­трішній імператив службового обов'язку, який створює передумови і мотиви вибору юристом норм поведінки в практичній діяльності, у формуванні власних норм для кожної ситуації.

У кожному з визначень предмета юридичної деонтології містять­ся цінні положення, які входять до скарбниці теоретико-прикладних досягнень в цій галузі знань. Проте вони не вичерпують різномані­тності вимог, що пред'являються до юриста як особи, а головне не створюють моделі юриста-професіонала, багатобічно і в повно­му обсязі не виписують той стандарт фахівця, який необхідний су­часному цивілізованому суспільству. А такий стандарт — це не тільки внутрішній імператив службового обов'язку, але і зовнішній прояв у поведінці і діяльності, показник багатогранної професійної культури юриста, поданий на тлі взаємовпливу юридичної практики,

юридичної освіти і науки.

Термін «деонтологія» введено в науковий обіг у 1834 році анг­лійським філософом і юристом Ієремія Бентамом при викладі ети­чних установок, необхідних для кар'єри і досягнення особистого матеріального благополуччя. Він запропонував модель науки про норми професійної поведінки людини, що має владу, і виклав їх в книзі «Деонтологія, або Наука про мораль». У ті часи ще не ста­вилося питання про створення юридичних документів про деонтологічні стандарти юридичної професії. Сьогодні термін «деонтоло­гія» ми використовуємо в ширшому сенсі, ніж той, який міститься в його первинному, моральному, значенні. Ним охоплюються прави­ла (нормативи, регулятиви) культури, які визначають поведінку юриста в процесі практичної діяльності. Перш за все це — норма­тиви моральної (етичної) культури. Окрім них, ще й нормативи психологічної, політичної, правової, економічної, екологічної, есте­тичної, інформаційної культур юриста, тобто вся гамма культур, яка обумовлює професійну юридичну діяльність, регламентує відно­шення до об'єкта праці — клієнта, а також до колег і забезпечує в цілому режим належної і гарантованої поведінки осіб у стані їх взаємозалежності.

Безліч варіантів прояву культури юриста і різноманітність юриди­чних спеціальностей не виключає, а передбачає необхідність стан­дарту професійної діяльності. Такий стандарт, з одного боку, ви­ражає ступінь реалізації можливостей і потенціалу юристів у своїй професійній діяльності, з іншого — є обов'язковим (належним) орі­єнтиром для будь-якого члена кожної професійної групи юристів — прокурорів, суддів, нотаріусів та ін.