«АНАТОМІЯ ЛЮДИНИ»
Скелет (будова, механічні і біологічні функції). Будова кісткової тканини. Остеон. Відділи скелету. Функції скелета.
Опорно-руховий апарат складається з кісток та їх з′єднань (пасивна ч.-- функція важелів) і скелетних м′язів (активна ч: скорочуються --переміщують кістки).
Скелет складається з 2 відділів: осьового (кістки черепа, хребтового стовпа, грудної клітини) і додаткового (верхні і нижні кінцівки). Функції скелету: - Опорна (підтримка кістками м′яких частин організму та протидія силі земного тяжіння)
- Рухова
- Захисна (скелет утворює вмістилища для життєво-важливихорганів і захищає їх від зовнішніх впливів:череп-головний мозок, хребтовий канал – спинний мозок,грудна клітка – серце, легені)
- Біологічна (в кістках є велика кількість солей Са2+, солі магнію,
фосфору та інших елементів, які беруть участь в обміні речовин. Запасені в
кістках кальцій- і фосфат-іони можуть під впливом гормонів щитоподібної
і прищитоподібної залоз кальцитоніну і паратиреоідного гормону
звільнюватись з кістки і переходити в кров. Таким чином, за рахунок
кальцію та фосфору кісток підтримується постійний рівень цих катіонів у
крові. -Кровотворна Кісткова тканина складається з клітин і міжклітинної речовини. Є три типи кісткових клітин: 1 – остеоцити – зрілі клітини з відростками, вмуровані в спеціальні порожнини міжклітинною речовиною; 2 – остеобласти – молоді клітини, за рахунок яких відбувається утворення кісткової тканини; 3 – остеокласти – клітини, які руйнують кісткову тканину. Міжклітинна речовина кісткової тканини містить багато неорганічних речовин, особливо солей кальцію і фосфору, а також органічні речовини, зокрема білок осеін. Осеін забезпечує гнучкість і еластичність кісткової тканини, а неорганічні сполуки – її міцність. В дитячому віці у складі кісткової тканини переважає осеін і кістка більш пружна. У старшому віці в кістковій тканині переважають неорганічні речовини і кістка стає крихкою.
Структурною одиницею кістки є остеон або гаверсова система. остеон складається з 5-20 концентрично розміщених кісткових пластинок, в стінках яких в особливих порожнинах розміщені остеоцити. В центрі остеона знаходиться канал, в якому проходять нерви і судини. Остеони утворюють компактну і губчасту речовини кістки. В компактній речовині остеони щільно прилягають один до одного, а в губчастій утворюють кісткові перекладини або балки. Балки, переплітаючись, утворюють структуру типу сітки чи губки з великими комірками, в яких розміщений червоний кістковий мозок. Розподіл губчастої речовини залежить від функціональних умов кістки. Компактна речовина розміщена в тих кістках і в таких їх місцях, які виконують функцію опори і руху, а там, де при великому об′ємі треба зберегти міцність і легкість водночас, розміщується губчаста речовина.
Будова, функція, форма суглоба. Осі обертання і рухи в суглобах. Види з’єднань кісток скелета. Будова суглобів; основні структури та додаткові апарати і їх значення для рухів. Класифікація суглобів.
Суглоб – (переривчасте чи синовіальне з′єднання) – це рухове з′єднання двох чи декількох кісток з наявністю між ними щілиноподібної суглобової порожнини.
В суглобах розрізняють такі утвори:
1. Суглобові поверхні – це ті поверхні кісток, якими вони зчленовані між собою. Переважно суглобові поверхні конгруентні, тобто рельєф одної відповідає рельєфу іншої.
2. Суглобові хрящі – це хрящі, які вкривають суглобові поверхні.
3. Суглобова капсула або сумка. Вона утворена щільноволокнистою сполучною тканиною і у вигляді замкнутого чохла сточує кінець кісток і переходить в окистя. Суглобова сумка має зовнішню фіброзну мембрану і внутрішню синовіальну. Синовіальна мембрана виділяє в порожнину суглоба синовіальну рідину, яка змащує суглобові поверхні і зменшує тертя між ними.
4. Суглобова порожнина – це щілиноподібний простір між суглобовими поверхнями кісток, оточений суглобовою сумкою.
Крім описаних структур в суглобах є ще допоміжні утвори. До них відносяться:
· суглобові зв′язки; це щільні пучки волокнистої сполучної тканини, що розміщені в товщі або поверх фіброзної мембрани, деколи в порожнині суглоба між суглобовими поверхнями. Призначення– зміцнення суглоба і направлення
руху.
· суглобові губи; у вигляді хрящового обідка оточують поверхню суглоба.Вони зміцнюють суглоб і обмежують розмах руху.
· суглобові диски і меніски; це хрящові пластинки круглої або півмісяцевої форми, вклинюються між суглобовими поверхнями і доповнюють їх конгруентність.
· сесамоподібні кістки. містяться в суглобовій капсулі або між сухожилками м′язів, перекинутих через суглоб. Вони збільшують плече прикладання сили м′яза.
За кількістю кісток, які приймають участь у формуванні суглоба розрізняють суглоби прості, складні і комбіновані. Прості суглоби утворені двома кістками,складні – трьома і більше. Комбіновані суглоби відзначаються тим, що рухи в нихможливі лише одночасно з рухами в іншому суглобі. Прикладом простого суглобає плечовий суглоб, типовий складний суглоб – ліктьовий, комбінований –скроневонижньощелепний. Комплексні суглоби містять суглобовий диск чименіск, який поділяє порожнину суглоба на дві камери. Приклад: коліннийсуглоб, грудинно-ключичний, скроневонижньощелепний.
За формою суглобових поверхонь суглоби поділяють на:
· циліндричний (променеволіктьовий);
· блокоподібний (між фалангами кисті і стопи);
· еліпсоподібний (променевозап′ястковий);
· сідлоподібний (між 1 п′ятковою і кістковою-трапецією зап′ястка);
· виростковий (колінний);
· кулястий (плечовий);
· чашоподібний (кульшовий);
· плоский (заплесноплеснові).
Рухи в суглобах розділяють відносно 3 взаємоперпендикулярних осей:
1. Навколо фронтальної – згинання і розгинання.
2. Навколо сагітальної - приведення і відведення.
3. Навколо вертикальної – пронація і супінація.
Може відбуватися і круговий рух – циркуляція, з переходом з однієї вісі обертання на іншу. Відповідно до того, навколо скількох вісей відбувається рух в суглобі, всі суглоби поділяють на:
· одноосьові (блокоподібні, циліндричні);
· двоосьові (еліпсоподібні, сідлоподібні, виросткові);
· три- і багатоосьові (кулясті, чашоподібні, плоскі).
Рухомість в суглобах вимірюють гоніометром.
Всі види з′єднань кісток поділяють на 3 групи:
1. Безперервні з′єднання (синартрози).
2. Переривчасті з′єднання (суглоби).
3. Напівсуглоби (симфізи).
Безперервні з′єднання (синартрози) – це такі з′єднання, коли кістки ніби зрощені між собою через певну сполучну тканину і між ними немає щілини. Вони нерухомі або малорухомі. В залежності від роду сполучної тканини ці з′єднання поділяють на синдесмози, синдохронози і синостози.
Синдеосмози – це з′єднання кісток за допомогою щільно волокнистої сполучної тканини. Сюди відносяться зв′язки, шви, міжкісткові перетинки.Зв′язки – це товсті пучки чи пластини щільної волокнистої сполучної тканини.Наприклад, між дугами хребців знаходяться жовті зв′язки. Міжкісткові перетинки– це сполучнотканинні пластини між діафізами довгих трубчастих кісток, наприклад, променевої і ліктьовою.Шов – це таке з′єднання, коли між краями кісток, які з′єднуються, є лише вузький сполучнотканинний прошарок. Шви є тільки між кістками черепа. В залежності від форми країв кістки шви поділяють на лускоподібні, зубчасті і гармонійні.
Синхондроз – це хрящове з′єднання кісток. Синхондрози бувають постійні і
тимчасові. Постійні синхондрози зберігаються протягом всього життя.Прикладом
постійних синхондрозів є міжхребцеві диски. Тимчасові синхондрози поступово
осифікуються, тобто хрящова тканина переростає у кісткову і синхондроз перетворюється у синостоз. Приклад: з′єднання клубової, сідничної та лобкової
кісток.
Синостоз – це з′єднання кісток за допомогою кісткової тканини. Він утворюється на місці синхондроза, коли хрящ заміняється кістковою тканиною.Наприклад, клиноподібно-потиличний синхондроз – це тимчасове хрящове з′єднання, яке переходить у синостоз
У напівсуглобах або симфізах кістки з′єднані хрящем, всередині якого є невелика щілина. Але тут немає ні капсули, ні синовіальної оболонки.
Симфізом з′єднані між собою лобкові кістки, ручка і тіло грудини.
М’яз, як орган (форма, будова, взаємозв'язок з органами інших систем). Скелетні м’язи, їх будова, функції. Рухова функція м’язів. Класифікація м’язів.
Всі м”язи людського тіла поділяють на 3 групи:
1. Гладкі м”язи.
2. Серцевий м”яз.
3. Скелетні ( поперечно-смугасті м”язи).
Гладкі м”язи входять до складу стінок порожнистих внутрішніх органів,таких як шлунок, кишечник, а також кровоносних судин. Серцевий м”яз становить основну частину стінки серця. Скелетні м”язи утворюють м”язову систему людського тіла. Вони є активною частиною опорно –рухового апарату. Завдяки своїй здатності довільно скорочуватись скелетні м”язи виконують такі функції:
1.Забезпечують збереження пози і положення тіла.
2. Приводять в рух кістки скелету, в результаті чого здійснюють рухи тіла і пересування тіла у просторі.
3. Беруть участь в утворенні стінок порожнин тіла і захищають розміщені під ними органи, а також входять до складу стінок деяких внутрішніх органів, зокрема, глотки, гортані, верхньої частини стравоходу.
4. Забезпечують дихальні, ковтальні, жувальні рухи.
5. Формують міміку.
6. Приймають участь у підтримці сталої температури тіла.
Рухова функція, тобто рух, який виконує м”яз, грунтується на тому, що м”яз може притягувати кістки одна до одної, відпускати їх або утримувати в певному положенні. Слід розуміти, що м”яз не може відштовхнути кістку, а тому не може виконувати протилежні рухи навколо однієї осі обертання (наприклад, згинання і розгинання передпліччя).
У людському тілі нараховують близько 600 м”язів. Скелетні м”язи повинні займати близько 40 % від загальної маси тіла, а у спортсменів - 50%. На тілі людини скелетні м”язи розміщені нерівномірно. Найбільше їх ( 50%) на нижніх кінцівках, менше – на верхніх кінцівках ( 30%) і близько 20 % - на голові, шиїта тулубі.
Кожний скелетний м”яз є окремим органом. Робочою тканиною його є поперечно-смугаста м”язова тканина. Крім неї до складу м”яза входять сполучна тканина, нервова та інші. Поперечно-смугаста м”язова тканина
складається з великої кількості м”язових волокон.М”язові волокна здатні скорочуватись і розслаблятись. Вони мають циліндричну форму, розміщені паралельно одне до одного. Довжина їх досягає декількох сантиметрів, а діаметр – всього 0,01 – 0,1 мм. Кожне м”язове волокно містить мембрану, яку називають сарколемою, цитоплазму, яку називають саркоплазмою і органоїди, що забезпечують прохо-дження всіх життєвих процесів клітини, зокрема, є багато ядер і мітохондрій. М”язові волокна містять систему внутрішньоклітинних мембран, які називають саркоплазматичним
ретикулумом. Саркоплазматичний ретикулум є потужним депо іонів кальцію, які запускають процес скорочення. Особливістю м”язових волокон є наявність у них особливого скоротли -вого апарату - міофібрил. Міофібрили
тягнуться вздовж всього м”язового волокна. Вони утворені з білкових ниток (міофіламентів) двох типів : тонких , основним компонентом яких є білок актин і товстих, основним компонентом яких є білок міозин. Електронно-мікроскопічні дослідження показали, що смугастість міофібрил зумовленапевним положенням актинових і міозинових ниток. Там, де актинові і міозинові нитки перекриваються, вони утворюють темний А-диск. В ділянці І-диска є лише актинові нитки. Посередині І-диска є темна -лінія, а посередині А-диска – світла Н-смуга. Ділянка міофібрили між двома -лініями називається саркомером. При скороченні м”язового волок- наактинові нитки заходять у проміжки між міозиновими, внаслідок чого довжина саркомера зменшується.
Не всі м”язові волокна однакові. В одному м”язі розрізняють волокна, що скорочуються повільно і ті, що скорочуються швидко. Склад м”яза , тобто композицію в ньому м”язових волокон, вивчають методом біопсії.
М”язові волокна розміщуються групами,кожна з яких оточена сполучнотканинною оболонкою ендомізієм. Більш крупні комплекси представлені пучками м”язових волокон, кожен з яких вкритий внутрішнім перимізієм, а цілий м”яз складається з пучків м”язових волокон зі спільною оболонкою зовнішнім перимізієм або епімізієм. Всі ці сполучнотканинні структури є продовженням одна одної і зв”язані між собою. Крім того, весь м”яз одягнений у сполучнотканинний футляр – фасцію.Значення фасцій дуже велике. Вони відокремлюють м”язи один від одного, зменшують тертя між ними, створюють опору для черевця м”яза. Деякі фасції є місцем прикріплення м”яза або його початком. У найбільш рухомих ділянках тіла фасції потовщуються, утворюю-чи утримувачі сухожилків ( наприклад, в ділянці гомілковостопного чи променевозап”ястко-вого суглобів). Їх призначення - сприяння більш точному напряму сили м”язової тяги. У більшості м”язів розрізняють черевце, утворене м”язовими волокнами і два кінці, як закінчуються сухожилками. Сухожилками м”яз кріпиться до кісток. Сухожилки щільні, мало розтягуються. Один кінець сухожилка без перерви переходить у зовнішню оболонку м”яза, а другий дуже міцно приєднаний до кістки. Один з кінців м”яза називають початком м”яза або головкою, протилежний- хвостом або кінцем м”яза. Умовно вважають, що початок м”яза розміщений ближче до серединної осі тіла, тобто проксимальніше, а кінець – дистальніше.
При скороченні м”яза один його кінець залищається нерухомим. Його називають фіксованою точкою. Переважно він співпадає з початком м”яза. Рухома точка знаходиться на іншому кінці м”яза, який при скороченні м”яза змінює своє положення. Однак при певних положеннях тіла ці точки можуть мінятись місцями. Так, при виконанні рухів на спортивних снарядах тчки прикріплення м”язів на кістках кисті стають фіксованими, а точки початку на
кістках передпліччя і плеча – рухомими. Плоский сухожилок називається сухожильним розтягом або апоневрозом.
Якщо в м”язі хід м”язових волокон переривається декількома короткими сухожилками, то їх називають сухожильними перемичками. Сухожильні перемички має, наприклад , прямий м”яз живота. Крім основних частин м”яза, є ще допоміжні апарати м”язів, які сприяють їх роботі. До них відносяться описані вище фасції, піхви сухожилків синовіальні сумки та сесамоподібні кістки. Піхви сухожилків (кістково-фіброзні або фіброзні канали) утворюються між утримувачами сухожилків і прилягаючими кістками в ділянках гомілковостопного та променезап”ясткового суглобів. Піхви сухожилків можуть бути спільними для декількох сухожилків або розділеними на самостійні піхви для кожного сухожилка. Зсередини піхви сухожилків містять синовіальну оболонку, яка складається з двох листків. Між листками синовіальної оболонки є декілька крапель рідини, що змащує їх і полегшує ковзання сухо- жилків при їх рухах у піхвах. Піхви сухожилків також утримують сухожилки в певному положенні, не дають їм відходити від кісток унеможливлюють бокові відхилення і тим самим сприяють більш точному напрямку сили м”язової
тяги.
Синовіальні сумки – це замкнуті порожнини у формі плоских мішечків, всередині яких є невелика кількість синовіальної рідини. Вони також розміщені в місцях значної рухливості сухожилків, м”язів та шкіри : між м”язами, між м”язом та шкірою або між м”язом і кісткою.
Сесамоподібні кістки – це переважно невеликі кістки, які збільшують плече прикладання м”язової сили. До сесамоподібних кісток відноситься наколінок ( це найкрупніша сесамопо- дібна кістка) , горохоподібна кістка.
Кровопостачання м”яза здійснюється з м”язових гілок розміщених поблизу артерій. У м”язі кровоносні судини розгалужуються, внаслідок чого кожне волокно оплетене сіткою кровоносних капілярів. Через стінки капілярів і через сарколему м”язового волокна відбува- ється обмін речовин.
У м”язі є три типи нервових закінчень:
- рухові або моторні
- чутливі або сенсорні
- вегетативні.
Рухові нервові закінчення або кінцеві моторні бляшки- це кінцеві відділи мотонейронів спинного чи головного мозку. Імпульси, які передаються від центральної нервової системи по рухових нервових закінченнях , викликають скорочення м”яза. Рухові нервові закінчення є на кожному м”язовому волокні, при чому один мотонейрон іннервує декілька м”язових волокон. Один мотонейрон і м”язові волокна, які він іннервує, називають нейромоторною або руховою одиницею.Чутливі нервові закінчення сприймають інформацію про стан м”язових волокон і передають її у центральну нервову систему. Вегетативні нервові закінчення регулюють обмін речовин у м”язі, ріст і розвиток м”яза, стан
стінок кровоносних судин.
За розміром і формою : поділяють на довгі і короткі, плоскі,веретеноподібні, ромбоподібні, квадратні та ін. Найчастіше зустрічаються веретеноподібні м “язи, характерні для кінцівок, наприклад, двоголовий м”яз плеча, дзьобоплечовий м”яз. Широкі м”язи приймають участь в утворенні стінок порожнин тіла, наприклад , прямий м”яз живота, зовнішній та внутрішній косий м”язи живота та ін.
За будовою розрізняють м”язи двочеревцеві, двоголові, триголовий, чотириголовий.
За напрямом м”язових волокон м”язи бувають однопері, двопері,віялоподібні, колові. У веретеноподібних м”язах м”язові волокна орієнтовані паралельно одне до одного. Якщо м”язові пучки лежать по один бік від сухожилка під кутом до нього, м”яз буде одноперим, а якщо по оба боки від сухожилка, то двоперим. У колових м”язах м”язові пучки розташовані циркулярно. Такі м”язи оточують природні отвори тіла, наприклад, коловий м”яз ока, коловий м”яз рота.
За відношенням до суглобів м”язи можуть бути односуглобові, дво- і багатосуглобові. Односуглобові м”язи прикріплюються до суміжних кісток і діють на один суглоб. Дво – та багатосуглобові м”язи перекидаються відповідно через більше суглобів і виконують рухи у цих суглобах. Є м”язи, які взагалі не діють на суглоби, наприклад, мімічні м”язи .
За функцією є такі м”язи, як згиначі і розгиначі, пронатори і супінатори, відвідні та привідні, піднімачі та ін.
За розміщенням на тілі людини м”язи поділяють на поверхневі і глибокі, зовнішні і внутрішні, латеральні і медіальні .
За початком і закінченням названі такі м”язи, як грудинноключичнососкоподібний, плечопроменевий. За випадковими ознаками - кравецький.
Топографічні і функціональні групи м’язів. Синергізм і антагонізм м'язів при фізичних вправах. Топографічні групи м’язів. Функціональні групи
м.язів верхніх та нижніх кінцівок. Антагонізм і синергізм м’язів при фізичних вправах.
За розміщенням на тілі скелетні м”язи об”єднують у топографічні групи. Існують такі великі топографічні групи м”язів як м”язи голови, м”язи шиї, м”язи тулуба, м”язи верхніх та нижніх кінцівок. До складу цих топографічних груп відносять дрібніші групи, зокрема м”язи верхніх кінцівок поділяють м”язи плечового поясу, м”язи плеча, м”язи передпліччя і кисті.
За функцією м”язів щодо кожного суглоба їх об”єднують у функціональні групи м”язів. Так, при рухах кінцівок та їх ланок виділяють функціональні групи м”язів згиначів і розгиначів, привідних і відвідних, пронаторів і супінаторів. Рухи плечового поясу виконують функціональні групи м”язів, що опускають , піднімають його, тягнуть вперед чи назад. При рухах тулуба розрізняють функціональні групи м”язів , які виконують нахили, скручування, згинання та розгинання.
М”язи, які входять до однієї функціональної групи, тобто, виконують одну функцію, називають синергістами. М”язи , які виконують протилежні рухи навколо однієї осі обертання, називають антагоністами. Антагоністами є між собою, наприклад, двоголовий і триголовий м”язи плеча, променевий згинач та променеві розгиначі зап”ястка . Згиначі є антагоністами до розгиначів даного суглоба, пронатори до супінаторів , привідні до відвідних м”язів. Поділ м”язів на антагоністи і синергісти неабсолютний. Так, м”язи, які для одного руху виступають як антагоністи, для іншого можуть бути синергістами. Наприклад, при згинанні кисті ліктьовий згинач
зап”ястка і ліктьовий розгинач зап”ястка є антагоністами, а при приведенні кисті вони працюють як синергісти.Всі рухи людини є наслідком співдружної роботи різних функціональних груп м”язів. Наприклад, при згинанні передпліччя м”язи згиначі передпліччя скорочуються, а м”язи розгиначі передпліччя в цей ча розтягуються,розслаблюються.
При роботі м”язів збільшується приток крові до них по кровоносних судинах, покра- щується живлення м”язів, в них підвищується рівень обміну речовин. Якщо фізичні навантаження систематичні і достатньої інтенсивності , то внаслідок наведених вище причин збільшується об”єм і маса м”язів. Це явище називають робочою гіпертрофією м”язів . Робоча гіпертрофія лежить в основі розвитку м”язової системи при заняттях
фізкультурою і спортом. Відоме також явище атрофії м”язів від бездіяльності.
Розрізняють 3 стани м”язів: розслаблений, скорочений і розтягнутий.
Розслаблений стан спостерігається тоді, коли місця початку і прикріплення м”язів зближені . немає якого-небудь опору у вигляді вантажу чи скорочення м”яза-антагоніста. М”яз розслаблений м”який і може дещо провисати. Скорочений стан спостерігається тоді, коли місця початку і прикріплення м”яза також зближені, однак м”яз зустрічає опір. Скорочений м”яз на дотик твердий. Розтягнутий м”яз тоді, коли місця початку і прикріплення максимально віддалені одне від одного
Нутрощі (системи, їх функціональне значення). Будова порожнистих та паренхіматозних органів. Системи внутрішніх органів і їх значення.
Особливості будови порожнистих і паренхіматозних органів.Морфофункціональні особливості органів травлення і дихання.
Нутрощами або внутрішніми органами називають органи, розміщені переважно в порожнинах обличчя, шиї, грудей, живота і тазу, які забезпечують обмінні процеси з зовнішнім середовищем і виконують так звані рослинні функції: живлення, дихання, виділення і розмноження.
Згідно з проходженням, особливостями будови, топографії і функції нутрощі поділяють на такі системи: травну, дихальну, сечову і статеву. Сечову і статеву системи з огляду на їх анатомічну і топографічну близькість об’єднують в сечостатевий апарат.
Спільною для всіх систем внутрішніх органів є наявність порожнистих і паренхіматозних органів.
Порожнисті органи трубкоподібної або іншої форми (стравохід, шлунок, кишечник, трахея, бронхи, сечовиди) мають спільний план будови. З середини вони вистелні слизовою оболонкою, в товщі якої залягає багато різноманітних залоз, секрет яких виділяється в порожнину органів. Назовні від слизової оболонки розміщується підслизова основа, а тоді - м’язова оболонка. У більшості внутрішніх органів м’язова оболонка утворена гладкими м’язами. Ззовні порожнисті органи вкриті сполучнотканинною оболонкою - серозною або адвентиційною. Ці шари в кожному органі мають індивідуальні морфологічні особливості, що визначаються розміщенням і функуіями органу.
Паранхіматозні органи утворені паренхімою - специфічною тканиною, яка виконує функції даного органу, і стромою - опорною тканиною, яка містить нерви і судини і забезпечує транспорт рідини до клітин паренхіми. Строма може поділяти орган на частки і часточки. більшість паренхіматозних органів – це залози, які виробляють певний секрет. Розрізняють залози зовнішньої і внутрішньої секреції. залози зовнішньої секреції (екзекринні) мають протоки, в які виділяють свій секрет. Екзокринні залози за будовою поділяють на прості, розгалужені, складні, альвеолярні, трубчасті і змішані (трубчасто-альвеолярні).Залози внутрішньої секреції (ендокринні) не мають вивідних проток(безпроточні) і виділяють свій секрет безпосередньо у внутрішнє середовище
організму (кров, лімфу, міжклітинну рідину).
Травну истему складають органи, які забезпечують механічну і хіміко-ферментативну обробку їжі, всмоктування розщеплених пожвних речовин в кров і лімфу і виведення неперетравних частин їжі назовні. Травна система представляє собою довгий канал (8/10 м), який починається ротовою щілиною і закінчується відхідником. До травної системи відносяться: ротова порожнина зрозміщеними в ній органами, глотка, стравохід, шлунок, тонка і товста кишка, а також печінка і підшлункова залоза. Стінка травного каналу складається з 4 оболонок: слизової оболонки, підслизової основи, м’язової оболонки і серозної або адвентиційної оболонки. Слизова оболонка складається з залозистого епітелію, який секретує слиз і може секретувати травні ферменти. М’язова
оболонка утворена гладкими м’язами, лише верхня частина стравоходу та нижня кишечника містить поперечно-смугасті м’язи. Переважно вона двошарова (внутрішній шар - кільцево-м’язові волокна, зовнішній - поздовжні), а в шлунку - тришарова. Скорочення цих шарів м’язів приводить до рухів стінок травного каналу, які сприяють просуванню харчової грудки і перемішуванню харчових мас. В деяких ділянках травної трубки кільцеві м’язи утворюють сфінктери - структури, які скоррочуючись чи розслаблюючись, контролюють переміщення харчових мас з одного відділу травного тракту до іншого. Так, сфінктери знаходяться у місці переходу стравоходу в шлунок (кардіальний), шлунку в 12-палу кишку (пілоричний), клубової кишки в сліпу (ілеоцекальна заслонка) і навколо анального отвору. Між двома шарами м’язів лежить ауербахове нервове сплетіння, яке містить нервові клітини вегетативної нервової системи і контролює перистальтику. Між м’язовою оболонкою і підслизовою основою знахдиться мейснерове нервове сплетіння, яке регулює секрецію залоз.
Ззовні поверхня травного каналу (крім окремих ділянок) і стінки черевної порожнини вкриті серозною оболонкою. Тут вона носить назву очеревини. Є 2 листки очеревини: паріетальний або пристіночний і вісцеральний або нутряний. Паріетальний листок вкриває стінки черевної порожнини, а нутряний - поверхню внутрішніх органів, які в ній розміщені. Два листки очеревини утворюють брижу, яка підтримує і підвищує до задньої стінки черевної порожнини шлунок і кишечник. В брижі проходять нерви і кровоносні судини. Листки очеревини зволожуються серозною рідиною, завдяки чому зменшується тертя різних органів травної системи один об одного. Очеревина утворює
зв’язки, складки, брижі, сальники.
В шлунку розрізняють вхідну - кардіальну частину (куди впадає стравохід), тіло шлунку і воротарну частину, яка переходить у дванадцятипалу кишку.
Виділяють також дно шлунку, велику і малу кривизни. Шлунок розміщений під діафрагмою лівіше за серединну площину (5/6 шлунка - зліва і лише 1/6 – справа - це частина воротарної частини). Кардіальна його частина знаходиться дещо лівіше від передньої серединної лінії під мечоподібним відростком грудини.
Дно шлунку прилягає до лівого куполу діафрагми. Розміщення воротарної частини може змінюватись в залежності від його форми і наповнення. При вході в шлунок розміщений кардіальний сфінктер, при иході - пілоричний. Оба сфінктери, як клапани, перешкоджають безконтрольній евакуації їжі з шлунку. Завдяки їм їжа може затримуватись у шлунку до 4 годин. Слизова оболонка шлунку утворює численні складки, які при наповненні їжею розгладжуються. Повністю розтягнутий шлунок вміщує до 5 л харчових мас. Слизова оболонка шлунку містить велику кількість шлункових залоз, які виділяють шлунковий сік. Шлункові залози складаються з головних, обкладових і додаткових клітин, які виділяють різні складові частини шлункового соку: ферменти шлункового соку, соляну кислоту і слиз. М’язова оболонка шлунку 3-шарова, складається з кільцевого, поздовжнього і косого шарів гладких м’язів. Зовнішня оболонка - серозна. утворена вісцеральним листком очеревини. Кишечник людини складається з тоної і товстої кишки. Тонка кишка має 3 відділи: дванадцятипалу кишку, порожню і клубову. дванадцятипала кишка розміщується в глибині черевної порожнини справа від серединної площини і прилягає до задньої стінки живота. очеревина вкриває її лише спереду. На слизовій оболонці 12-палої кишки знаходиться сосочок, на поверхні якого відкриваються створи протік печінки і ПЗ. Крім того, в просвіт 12-палої кишки виділяють свій секрет багато дрібних залоз, причому деякі з них виділяють БАР. Тобто, слизова 12-палої кишки має і внутрішньосекреторну активність.
більша частина порожньої кишки лежить у пупковій ділянці, клубова кишка займає праву нижню частину черевної порожнини (вона впадає в сліпу кишку в ділянці клубової ямки). За довжиною приблизно 2/5 довжини займає порожня кишка, 3/5 - клубова. Порожня кишка має брижу і є досить рухливою. При певних положеннях чи фізичних правах (стійка на руках) може значно переміщатись.
характерною особливістю будови тонкої кишки є кільцеві складки слизової оболонки і вирости слизової оболонки - ворсинки. Ворсинки збільшують поверхню слизової оболонки і відіграють важлиу роль у всмоктуванні продуктів розщеплення поживних речовин. загальна кількість ворсинок - 4-5 млн (30-40 на1 мм2), а довжина - 1-1,5 мм. Кожна ворсинка містить нерви, кровоносні і лімфатичні судини, а також м’язові волокна. Завдяки м’язовим волокнам ворсинки можуть скорочуватисьі, діючи як насос, сприяти всмоктуванню. Клітини кишкового епітелію, які вкривають поверхню ворсинок, мають вирости плазматичної мембрани, т.з.мікроворсинки, які ще збільшують активну
поверхню кишки і сприяють мембранному травленню. В тонкому кишечнику відбувається травлення за допомогою ферментів ПЗ і жовчі, власних ферментів, а також всмоктування розщеплених поживних речовин з порожнини кишки в
кров і в лімфу.
Товста кишка має такі відділи: сліпа кишка з червоподібгним відростком. ободову кишку, в якій розрізняють висхідну, поперечну, нисхідну, сигмо видну частини і пряму кишку. Висхідна ободова кишка проекціюється в праву бокову ділянку, поперечна обводова - над пупком, а у деяких осіб опускається нище, низхідна ободова - в ліву бокову ділянку, сигмовидна лежить в лівій клубовій ямці. товста кишка має 3 характерні особливості будови:
1 - три стяжки, що тягнуться вздовж неї. Вони утворені поздовжніми пучками гладких м’язів, які назбирують на себе стінки кишки;
2 - гаустри - вип’ячування стінок кишки, які збільшують поверхню стінки кишки;
3 - сальникові виростки серозного шару стінки кишки, які запобігають защемленню стінок кишки.
В товстій кишці відбувається всмоктування основної маси води і електролітів; крім того, за участю симбіонтних бактерій тут синтезуються деякі амінокислоти і вітаміни, наприклад, вітамін К.
Печінка надзвичайно важливий орган, якому властива не тільки роль у процесах травлення, а й багато інших функцій:
1. Бар’єрна функція. Вона полягає, по-перше, у фагоцитозі мікробів (його здійснюють купферівські клітини ендотемію капілярів печінки), по-друге, у дезонтикаційній здатності (знешкодження продуктів гниття білків, які всмоктуються з товстого кишечника та інших токсичних речовин шляхом їх хімічного перетворення у нетоксичні сполуки).
2. Синтезуюча функція. В печінці відбувається синтез сечовини і сечової кислоти, жовчі, глікогену, білків, ліпідів, вітамінів.
3. Депонуюча функція. Печінка депонує глікоген, білки, жири, ліпіди, кров.
4. У ембріона - кровотворна функція.
Печінка у людей має великі розміри і становить 3-5% від загальної маси тіла. Розміщується вона справа безпосередньо під діафрагмою. Верхня межа печінки по середньоключичній лінії знаходиться на рівні 4 міжреберря; нижня - на рівні 10 міжреберря. До діафрагми печінка кріпиться зв’язками: серповидною і вінцевою. Розрізняють верхню - діафрагмальну і нижню - вісцеральну поверхні печінки і нижній край - передній край. На діафрагмальній поверхні печінки розрізняють 2 частки печінки: більшу праву і меншу ліву. Вісцеральна поверхня поділяється на 4 чстки: праву, ліву, квадратну і хвостову. На вісцеральній поверхні розрізняють ворота печінки - місце входу кровоносних судин і нервів і виходу лімфатичних судин і загальної печінкової протоки. Вся печінка, за винятком заднього краю, який зростається з діафрагмою, воріт печінки і заглиблення жовчного міхура вкрита очеревиною. Під очеревиною знаходиться фіброзна капсула, яка також “одягає” всі структури, що входять в печінку і
виходять з неї. Ворота цієї капсули утворюють строму печінки (своєрідний внутрішній скелет), який підтримує її форму.
Структурною одиницею печінки є печінкова часточка призматичної форми, діаметром 1-2 мм. Кожна часточка утворена печінковими балками або трабекулами, які розміщені радіально навколо центральної вени. Печінкові балки - це трубчасті залози, утворені 2 рядами епітеліальних клітин - гепатоцитів, які секретують жовч. Жовч через жовчні капіляри потрапляє у міжчасточкові протоки, а звідти - в загальну печінкову протоку, яка виходить з печінки.
Кожний гепатоцит має зв’язок з широким синусоїдним капіляром з однго боку і з жовчним капіляром з іншого. Печінка отримує артеріальну кров від печінкової артерії (a.hepatica) і венозну кров від непарних органів черевної порожнини через ворітну вену (v.partae). Ці судини галузяться до міжчасточкових і навколочасточкових артерій і вен, стінки яких містять сфінктери. Останні, регулюючи просвіти судин, забезпечують
певний характер крові у капілярах: артеріальна, венозна або змішана в залежності від того, яка функція печінки переважає в кожний момент. Відтік кроі з печінки здійснюється по печінкових венах, які впадають в нижню порожнисту вену. Система судин: ворітна вена - капіляри - печінкові вени називається чедесною-венозною сіткою печінки.
Гепатоцити синтежують жовч і виділяють її у жовчні капіляри. Звідти вона проходить по системі дрібних проток і итікає з печінки по правій і лівій печінковій протоках, які зливаються у загальну печінкову протоку. Жовч, що утворилась в печінці, накопичується в жовчному міхурі, який розміщується на вісцеральній поверхні печінки в ямці жовчного міхура.
Це порожнистий орган грушоподібної форми, стінка якого за будовою нагадує стінку кишки. В жовчному міхурі розрізняють дно, тіло і звужену частину - шийку. Шийка жовчного міхура переходить у міхурову протоку, яка зливається з загальною печінковою протокою утворюючи загальну жовчну протоку. Загальна жовчна протока відкривається на поверхні сосочка 12-палої кишки, попередньо злившись з протокою ПЗ. В стінці загальної жовчної протоки розміщений сфінктер, який перекриває доступ жовчі в 12-палу кишку. При скороченні цього сфінктера жовч з печінки поступає в жовчний міхур і там накопичується. В 12-палу кишку жовч поступає з міхура і печінки по мірі
необхідності, при проходженні по кишці харчових мас.
Другою великою залозою, яка виділяє свій секрет в 12-палу кишку, є ПЗ. Вона розміщується заочеревинно, вага її 70-80 г. В ПЗ розрізняють головку, тіло і хвіст. Головка звернена направо і оточена петлею 12-палої кишки, тіло лежить поперечно на рівні 1-го поперекового хребця, а хвіст доходить до лівої нирки і селезінки. підшлункова залоза відноситься до групи складних альвеолярних залоз. Вона є залозою і зовнішньої внутрішньої секреції. Як залоза зовнішньої секреції вона виділяє підшлунковий сік, який містить травні ферменти для травлення білків, жирів і вуглеводів. Травні ферменти виробляються ацинарними клітинами ПЗ. Ці клітини згруповані в часточки-ацинуси, які є структурною одиницею ПЗ. З порожнини ацинуса підшлунковий сік потрапляє у
міжчасточкові протоки, а звідти - в звгвльну вивідну протоку, яка проходить через всю ПЗ і відкривається на вершині сосочка 12-палої кишки.
Дихальна система складається з дихальних шляхів і парних дихальних органів - легень. Дихальні шляхи поділяють на верхні і нижні. До верхніх дихальних шляхів відносяться носова порожнина, носова частина глотки та ротова частина глотки. До нижніх дихальних шляхів належать гортань, трахея, бронхи. Дихальні шляхи складаються з трубок, просвіт яких ніколи не спадається завдяки наявності в їх стінках кісткового (в порожнині носа) або хрящового (в інших органах) скелету. Тому при будь-яких положеннях тіла дихальні шляхи можуть виконувати свою функцію - проводити поітря до легень і з легень на зовні. Внутрішня поверхня дихальних шляхів вкрита слизовою
оболонкою, вистелена миготливим епітелієм і містить багато залоз, які виділяють слиз. Вона виконує захисну функцію. Проходячи через дихальні шляхи, повітря очищається, зігрівається і зволожується.
Порожнина ноаса має верхню, нижню та бічну стінки. Верхня стінк утворена пластинкою решітчастої кістки. нжня - твердим піднебінням. на бічних стінках порожнини носа є три носові раковини (верхня, середня та нижня).
Проміжки між раковинами назваються відповідно верхнім, середнім та нижнім ходами носа. Носова порожнина розділена носовою перегородкою на дві частини, які до переду сполучаються з зовнішнім середовищем через зовнішній ніс за допомогою ніздрів, а до заду з глоткою через хоани.
У порожнину носа відкриаються отвори приносових пазух, які служать для вентиляції повітря. До них належать: верхньощелепна пазуха (гайморова), лобова, решітчаста та клиноподібна. Окрім того, в нижній носовий хід відкривається носослізний канал, за допомогою якого слізний мішок сполучається з порожниною носа.
У верхній частині носової порожнини на рівні верхньої раковини у слізовій оболонці розміщені рецептори нюху (нюхова ділянка).
Гортань розміщена в передній частині шиї на рівні 4-6 шийних хребців. Скелет гортані становлять хрящі, з’єднані між собою суглобами, зв’язками та м’язами. До непарних хрящів відносять: щитоподібний, перснеподібний та надгортанник, а до парних - черпакуватий, ріжкуватий та клиноподібний. В найвужчій частині гортані розміщені дві зв’язки: голосова зв’язка, що прикріплюється до щитоподібного та черпакуватого хрящів, та присінкова зв’язка, що відмежовує знизу присінок гортані. М’язи гортані приводять в рух хрящі і по своїй функції діляться на ті, які розширюють та звужують голосову щілину, а також на ті, що змінюють напруження голосових зв’язок. До групи розширювачів належать: задній перенечерпокуватий м’яз та щитонадгортанний м’яз. Звужує голосову щілину бічний перенечерпакуватий м’яз. Натягують та послаблюють голосові зв’язки відповідно перенещитоподібний м’яз та голосовий м’яз. Слизова оболонка верхнього відділу гортані дуже чутлива і незначні подразнення її (їжею, хімічними речовинами та ін.) рефлекторно викликають кашель.
Крім функції голосоутворення в гортані відбуваються очищення, зволоження та підігрівання вдихуваного повітря, перед проходженням його у нижчерозташовані дихальні шляхи.
Трахея є безпосереднім продовженням гортані і починається на рівні межі 6-7 шийних хребців, а закінчується в грудній порожнині, на рівні 4-5 грудних хребців. У цьому місці трахея поділяється на два головні бронхи - правий та лівий.
Скелет трахеї складають 16-20 трахейних хрящів, які мають форму неммкнутих ззаду хрящових кілець. Ззаду, в місці, де не має хрящів, стінку трахеї утворює сполучнотканинна перетинка з домішкою не посмугованих м’язових клітин. Ця частина стнки називається перетинчастою. Суміжні хрящі трахеї з’єднані між собою за допомогою кільцевих зв’язок.
Легені розміщені в грудній порожнині по оба боки від середстіння (до складу якого входять серце, великі судини, стравохід і деякі інші органи). За формою легеня нагадує зрізаний конус. Права легеня коротша і товща, ніж ліва. На легені розрізняють 3 поверхні: реберну, діафрагмальну і медіальну. Легеня має звужену верхівку і розширену основу. На медіальній поверхні легені знаходяться ворота легені - заглиблення, через яке проходить корінь легені. Корінь легені включає в себе бронх, кровоносні і лімфатичні судини і нерви.
Легені поділяють на частки: праа - на верхню, середню і нижню, ліва – на верхню і нижню. Частки складаються з сегментів. Правий і лівий головні бронхи, які входять у ворота легені, діляться на часткові бронхи, правий на 3 лівий - на 2. Кожен з часткови бронхів, в свою чергу галузиться на сегментарні бронхи. Сегентарний бронх разом з гілкою легенеої артерії вхдить у легеневий сегмент. В сегментах бронхи продовжують галузитьсь на все більш дрібні. Сегментарний бронх дає ще 9-10 порядків відгалужень (утворюючи бронхіальне дерево). бронх діаметром 1 мм ще має на своїй стінці хрящ. Дрібніші розгалуження бронхів - їх називають бронхіолами, в своїх стінках хрящів не мають. найдрібніші - дихальні бронхіоли закінчуються альвеолярними ходами, на стінках яких розміщені альвеоли легень. Одна дихальна бронхіола з її розгалуженнями. які закінчуються альвеолами легень, утворює легеневий ацинус - структурно-функціональну одиницю легень. Альвеоли сплетені густою сіткою капілярів; ці капіляри беруть початок від легеневої артерії і кінець кінців злиаються у легеневу вену. В альвеолах відбувається газообмін між повітрям і кров’ю шляхом дифузії кисню і вуглекислого газу через стінки легеневих альвеол і оточуючих їх кровоносних капілярів. Газообміну сприяє надзвичайно мала товщина альвеолярної стінки -0,0001 мм, а також те, що стінка капілярів складається лише з одного шару ендотеліальних клітин. Число ацинусів в обох легенях досягає 800.000, а альвеол - 300-350 млн. Площа дихальної поверхні легень коливається від 35 м2 при видиху до 100 м2 при глибокому вдиху.
Поверхня легені вкрита вісцеральним листком плеври (серозної оболони грудної порожнини). Паріетальний листок плеври вкриває зсередини стінки грудної порожнини. Між двома листками леври міститься плевральна порожнина, яка містить невелику кількість серозної рідини, що змащує листки плеври і зменшує їх тертя один об одного.
Будова стінок артерій, вен, капілярів і основні закономірності їх розміщення. Загальний план будови кровоносної системи. Розгляд магістральних артерій кіл кровообігу, їх назва, хід, ділянки кровопостачання.
2. Будова артерій, вен, капілярів. Мікроциркуляторне русло .
До кровоносних судин належать артерії, вени та капіляри. Артерії — судини, що несуть кров під значним тиском від серця. Вени — судини, що несуть кров під незначним тиском до серця. Капіляри — це дрібні судини, які містяться між артеріями й венами. Артерії, залежно від діаметра, поділяються на великі, середні і малі. Стінка артерії складається з трьох основних оболонок: внутрішньої, середньої та зовнішньої.
Внутрішня оболонка (tunica intuma) побудована з клітин ендотелію, розміщених на базальній мембрані, та клітин підендотеліального шару, утвореного з пухкої сполучної тканини.
Середня оболонка (tunica media) складається з м'язової тканини, до якої входять колагенові й еластичні волокна. Завдяки м'язовій оболонці регулюється просвіт судин, що зменшується при скороченні м'язів і розширюється при їх розслабленні. М'язова оболонка відокремлена від внутрішньої та зовнішньої оболонок еластичними мембранами, відповідно, внутрішньою та зовнішньою.
Зовнішня оболонка (tunica externa) сполучнотканинна, в ній проходять кровоносні судини й нерви. Залежно від функції артерії поділяються на транспортні, якими кров підходить до органа або стінки тіла;нутряні, які безпосередньо заходять в орган і розгалужуються в ньому; та пристінкові, які локалізуються в стінках тіла, в його м'язах.
Транспортні артерії належать до великих, за рахунок еластичних мембран мають значно потовщені стінки, а тому дістали назву артерій еластичного типу. Стінки таких артерій (аорта, сонна артерія) надзвичайно міцні й пружні, що сприяє швидкому проведенню ними крові. Під час скорочення шлуночків (систола) в артерії виштовхується кров, вони розтягуються, але завдяки силі еластичної тяги повертаються в попереднє положення, що сприяє рівномірній течії крові в судинах. У середніх і малих артеріях еластичних волокон значно менше, а тому їх і називають артеріями м'язового типу. М'язи стінок судин, скорочуючись і розслабляючись, регулюють течію крові.
Стінки вен складаються з таких самих оболонок, як і стінки артерій, але в них менше м'язових та еластичних волокон. Тому при поперечному розрізі стінки вен спадаються, а розрізана артерія завжди зіяє.
Характерною особливістю будови вен середнього діаметра й деяких великих є наявність венозних клапанів, утворених складками внутрішньої слизової оболонки. Вважають, що венозні клапани сприяють рухові крові до серця й перешкоджають її зворотному рухові. У венах нижніх кінцівок, де рух крові утруднений силою земного тяжіння, клапанів більше. Клапани відсутні в порожнистих венах, венах голови, а також у дрібних венах, внутрішніх органах.
Верхня й нижня порожнисті вени дещо різняться будовою своїх стінок. Так, верхня порожниста вена характеризується слабким розвитком м'язової оболонки, а в нижній - м'язові волокна відсутні в середній оболонці, але добре розвинуті в зовнішній. Розмішені вони в поздовжньому напрямку й у момент скорочення утворюють поперечні складки, які сприяють рухові крові вгору.
Капіляри — дрібні судини діаметром від 7 до ЗО мкм. В сумі діаметр усіх капілярів у 600—800 разів більший за діаметр аорти. Стінка капіляра складається з одного шару ендотеліальних клітин і базальної мембрани. Стан ендотелію контролюють спеціальні клітини — перицити (клітини Руже). Клітини ендотелію контактують із відростками перицитів. До кожного з них підходить нервове волоконце від симпатичного нейрона. Нервовий імпульс, який надходить до перицита, передається ендотеліальним клітинам капіляра, і вони під його впливом набрякають. При цьому капіляри звужуються або втрачають рідину, що призводить до їх розширення. Капіляри пронизують усі органи й тканини. Вони виконують обмінну функцію в організмі. Крізь тоненьку стінку капіляра в тканини надходять кисень і поживні речовини, а з тканин і клітин виділяються в капіляри вуглекислий газ і продукти обміну речовин.
Капіляри — центральні судини мікроциркуляторної системи крові, яка утворюється між артеріями й венами. Артерії, поступово розгалужуючись, переходять в артеріоли, а ці — в передкапіляри, Що з'єднуються зі справжніми капілярами. На початку капілярів є стискачі. Справжні капіляри діаметром 20 мкм утворюютькапілярну сітку, а потім переходять у післякапіляри, які ще називають післякапілярними венулами, бо вони вливаються у вени. Мікроциркуляція крові забезпечує живлення та дихання клітин і тканин організму, виведення продуктів обміну, депонування крові, дренаж та ін. До складу мікроциркуляторного русла належать і лімфатичні капіляри.
Капілярна сітка локалізується між артеріями й венами, але в таких органах, як печінка та нирки, іноді спостерігається відхилення від норми. Так, у нирках, у клубочку ниркового тільця, приносна артеріола розгалужується на капілярну сітку, яка потім утворює виносну артеріолу. В печінці капілярна сітка утворюється між ворітною та печінковими венами. Капілярна сітка, що утворена між двома однойменними судинами, має назву "чудової сітки".
Встановлено пряму залежність між інтенсивністю роботи органа та кількістю капілярів у ньому. Так, в1 кв. мм серцевого м'яза близько 5500 капілярів, скелетного — 2000—2400, але не всі капіляри відкриті. В стані спокою функціонують лише 30—50% капілярів. Під час інтенсивної роботи кількість відкритих капілярів значно збільшується.
3. Велике коло кровообігу починається з лівого шлуночка, з якого під час його скорочення кров потрапляє в найбільшу артерію тіла — аорту. Розгалуженнями аорти вона підходить до органів та стінок тіла й потрапляє в капілярне кровоносне русло. Крізь стінки капілярів відбувається обмін речовин між кров'ю та клітинами, й кров з артеріальної перетворюється на венозну. Після цього вона, спочатку по венулах, а потім по дрібних і середніх венах, потрапляє у верхню та нижню порожнисті вени, які несуть венозну кров у праве передсердя, де й закінчується велике коло кровообігу.
Мале коло кровообігу (легеневе) починається з правого шлуночка, з якого кров при скороченні серця виштовхується в легеневий стовбур. Під дугою аорти легеневий стовбур поділяється на праву та ліву легеневі артерії. Права легенева артерія в свою чергу поділяється на три, а ліва — на дві гілки, відповідно до кількості легеневих часток. У легеневому дереві венозна кров віддає вуглекислий газ, збагачується киснем і перетворюється на артеріальну. Легеневі вени переносять кров у ліве передсердя, де закінчується мале коло кровообігу.
Серцеве коло кровообігу починається від висхідної частини аорти двома вінцевими артеріями, а закінчується вінцевою пазухою, що відкривається в праве передсердя.
Кожен орган має свою магістральну артерію, але у випадку її закупорки або травми кров надходить до органа обхідним шляхом, тобто артеріями, що утворилися в результаті розгалуження основної судини, або тими артеріями, що лежать поблизу органа. Такий кровообіг називається колатеральним (обхідним), а судини, що його утворюють, — колатералями.
Якщо ж дві судини, що лежать поблизу, з'єднуються між собою третьою, то такі сполучення називаютьсяанастомозами. Анастомози більше притаманні венозним судинам, їх багато між парними венами, дрібними та середніми, які супроводжують артерії, наприклад, верхніх і нижніх кінцівок.
Іннервація та кровопостачання судин. Кровоносні судини іннервуються автономною нервовою системою. Нервові волокна є в зовнішній і м'язовій оболонках судин. Імпульси, що надходять із центральної нервової системи, забезпечують збудження та рух судин.
Місця вислуховування пульсації великих артерій. Магістральні судини систем вен серця, верхньої та нижньої порожнистих вен, ворітної вени, їх хід.
Серце. (Зовнішня будова, проекція на передню поверхню тіла) Будова стінок серця. Перикард. Камери серця і їх сполучення. Серце, його розміщення, зовнішня та внутрішня будова. Кровопостачання серця. Провідна система серця.
4. Ембріогенез серця. Закладка серця починається на третьому тижні розвитку зародка. У ссавців і людини серце спочатку має вигляд двох судинних трубок, розміщених між ентодермою й вісцеральним листком мезодерми. Трубки розвиваються з мезенхіми, пізніше вони зливаються в одне трубчасте серце. Після злиття трубок у загальному трубчастому серці з мезенхіми утворюється ендокард. Із зовнішнього шару трубки, що виник із мезодерми, розвиваються міокард та епікард. Розширена каудальна частина трубки називається венозним синусом, а загострена краніальна — артеріальним конусом. Кров надходить у синус і виходить крізь конус. Надалі через нерівномірний ріст серцева трубка вигинається так, що артеріальний конус стає верхнім, а венозний синус — нижнім її кінцем, який потім переміщується догори, і з нього утворюється передсердя, а з вигнутої частини — шлуночок. На другому місяці розвитку зародка виникає перетинка, що проростає з передсердя в шлуночок, і серце тепер стає чотирикамерним. З цього періоду у передсердній перетинці утворюється невеликий отвір, який з'єднує порожнини передсердь аж до народження дитини. Серце десятитижневого зародка відносно плоду велике за розміром і становить 10% його маси. Продовженням шлуночків серця е черевна частина аорти, звідки кров артеріальними дугами потрапляє у дві спинні аорти, з яких пізніше утворюється одна.
СЕРЦЕ (cor) — м'язовий порожнистий орган конусоподібної форми. Розширена частина серця називається основою, а звужена — верхівкою. Серце міститься в грудній порожнині у середньому середостінні, між правою й лівою плевральними порожнинами. Лівою легенею окутується 2/3 серця, а правою — І/З. Серце оточене навколосерцевою сумкою — перикардом. Форма серця у різних людей неоднакова — від короткої округлої до більш видовженої овальної. Відносно грудної клітки серце розміщене між тілом III грудного хребця і V лівим міжреберним проміжком. Верхівкою серце спрямоване вниз, а основою — вгору. Маса серця дорівнює 250—360 г і залежить від маси тіла людини. Розмір серця приблизно дорівнює розмірові складеної кисті руки (тобто кулаку).
Серце має дві поверхні: передньоверхню опуклу — грудинно-реберну й задньонижню плоску —діафрагмальну. Обидві поверхні переходять одна в одну заокругленими краями, при цьому правий край загострений, а лівий — тупий, округлий. На поверхні серця пролягають три борозни — одна вінцева, яка проходить між передсердями й шлуночками, та дві (передня й задня) міжшлуночкові, які відділяють шлуночки один від одного .
У вінцевій борозні лежать власні судини серця: права та ліва вінцеві артерії, вени. В передній і задній міжшуночкових борознах — відповідно передня й огинальна міжшлуночкові гілки. Порожнина серця має чотири камери, а саме: праве передсердя (artium dextrum), правий шлуночок (ventriculus dexter), ліве передсердя (atrium sinistrum) і лівий шлуночок (ventriculus sinister). Передсердя відділяються одне від одного міжпередсердною перегородкою, а шлуночки — міжшлуночковою перегородкою. Кожне передсердя з'єднується з шлуночком передсердно-шлуночковим отвором. Стінка серця складається з трьох оболонок: зовнішньої — перикарда, середньої — міокарда та внутрішньої — ендокарда .Ендокард вистеляє внутрішню поверхню серця й утворений ендотелієм. який лежить на базальній мембрані Під базальною мембраною лежить сполучнотканинний шар з еластичними й гладенькими м язовими волокнами. Міокард - середня оболонка серця.. в ділянці передсердь складається з двох шарів: зовнішнього – колового, спільного для обох передсердь та внутрішнього-поздовжнього. окремого для кожного передсердя.Міокард шлуночків складається з трьох шарів. Між двома поздовжними шарами м`язів лежить кільцевий шар м язів, окремий для кожного шлуночка. Перикард поділяють на серозний та волокнистий. Між волокнистим і серозним перикардом є порожнина з невеликою кількістю серозної рідини.
5. Кровообіг плоду. Плід розвивається в організмі матері за рахунок материнського організму, з яким він з'єднується плацентою, або дитячим місцем .
Плацента розвивається зі слизової оболонки матки й кровоносних судин оболонок плоду, що проростають у неї. Вона зв'язана з плодом пупковим канатиком, або пуповиною утвореною двома пупковими артеріями й однією пупковою веною. Ці судини від канатика до плоду проходять крізь пупкове кільце —отвір у передній черевній стінці плоду. Кров від зародка до плаценти надходить двома пупковими артеріями. які збирають із його організму кров, збагачену СО2 та продуктами обміну речовин. Потім ця кров потрапляє до материнського організму, де збагачується киснем і поживними речовинами, й знову від материнського організму пупковою веною входить до плоду.
На рівні воріт печінки пупкова вена поділяється на дві гілки. Одна з них впадає в нижню порожнисту вену, а друга заходить у печінку й розпадається на капілярну сітку. Пройшовши крізь печінку, кров надходить в одну з гілок ворітної вени, а потім — у нижню порожнисту вену. Нижня порожниста вена переносить кров у серце від нижніх кінцівок і таза, а також від органів черевної порожнини.У нижній порожнистій вені артеріальна кров з пупкового канатика змішується з венозною.Друге змішування крові відбувається в правому передсерді. куди кров надходить верхньою порожнистою веною від голови. шиї. кінцівок.З правого передсердя частина крові поступає в правий шлуночок. а частина- крізь овальний отвір у ліве передсердя.З правого шлуночка кров переходить у легеневу артерію. а потім у боталову протоку і потрапляє в аорту. Кров.що надішла крізь боталову протоку в аорту живить усе тіло плоду.
Нервова система (частини, відділи, органи, тканини, клітини). Будова і значення нервової системи. Нейрон. Нервова тканина. Органи. Відділи та частини.
1. Основними її функціями є забезпечення інтеграції всіх органів і систем організму що дає можливість сприймати його як єдине ціле, а також здійснювати тісний взаємозв'язок організму з навколишнім середовищем. Діяльність нервової системи рефлекторна. Рефлекторний зв'язок органів між собою і з центральною нервовою системою можливий завдяки таким специфічним її властивостям, як збудження передавання імпульсу на певну віддаль і відповідь на подразнення.
Нервова система складається з двох частин - центральної й периферичної. До центральної нервової системи належать головний та спинний мозок. До периферичної - нерви, нервові сплетення, нервові вузли й нервові стовбури.
Центральну та периферичну нервову систему ще поділяють на соматичну й вегетативну. Соматична нервова система іннервує сому, тобто тіло, до якого входять скелетні мязи, зовнішні покрови тіла, аналізатори, слизова оболонка носової й ротової порожнин.
Автономна, або вегетативна нервова система, іннервує внутрішні органи, залози, кровоносні судини.
Спинний мозок. Сіра речовина, клітини, ядра. Розташування, зовнішня та внутрішня будова спинного мозку.
3. Спинний мозок розміщений у хребетному каналі від першого шийного хребця до 1-2 поперекового хребців і закінчується мозковим конусом від якого вниз тягнеться кінцева нитка яка прикріплюється до другого куприкового хребця. Мозок має вигляд циліндричного тяжа, завдовжки 40-45 см., діаметром 1-1.5 см., масою 30-36 г. Спинний мозок має чотири поверхні та два потовщення - шийне та поперекове. Потовщення звязані зі скупченням нервових клітин, які іннервують відповідно верхні та нижні кінцівки. В центрі мозку є центральний канал, заповнений спинномозковою рідиною.
На передній поверхні мозку є передня серединна щілина, на задній - задня серединна борозна, які поділяють мозок на праву та ліву половини. Сіра речовина спинного мозку нагадуе крила метелика. Вона утворена тілами мультиполярних нейроцитів.безмякушевими та тонкими м'якушевими волокнами і гліоцитами. Сіра речовина мозку утворюе парні передні та задні роги. У 15 сегментах мозку є бічні роги (в грудному відділі й верхніх сегментах поперекового відділу). Функціонально передні роги є руховими, задні – чутливі, бічні - вегетативними. У задньому розі спинного мозку лежить власне ядро заднього рогу і грудне ядро. У передньому розі розташовано 6 ядер – передні медіальне та латеральне, задні медіальне та латеральне, центральне. Ці ядра іннервують мязи тіла. У бічних рогах залягають дрібні нейроцити, які утворюють центри симпатичної частини вегетативної нервової системи. Спинний мозок складається з 31 сегмента, із них 8 – шийних, 12 – грудних, 5 – поперекових, 5 - крижових та один куприковий.
З бічних борозенок спереду і ззаду по обидва боки спинного мозку двома подвздовжними низками виходять корінці спинномозкових нервів. Передні корінці виходять за межі спинного мозку з передніх рогів, а задні входять у задні роги. За функцією передні корінці рухові, задні - чутливі. Обидва корінці перед входом у міжхребцевий отвір з'єднуються, утворюючи змішаний спинномозковий нерв. Частина спинного мозку з парою чутливих і парою рухових корінців називається сегментом. До спинномозкового сегменту також входять спинномозкові вузли, де локалізуються тіла чутливих нейроцитів і спинномозкові нерви. Біла речовина спинного мозку поділяеться на три парних канатики, розміщені навколо сірої речовини. Передній канатик лежить між передньою серединною щілиною та передньою бічною борозною. Бічний - між передньою та задньою бічними борознами. Задній - між задньою бічною та задньою серединною борознами. У шийному та верхньому грудному відділах спинного мозку є проміжна борозна, яка ділить задні канатики на два пучки – тонкий та клиноподібний. Між задніми та передніми рогами містяться переплетення у вигляді сітки – це ретикулярна формація. У білій речовині, що лежить поблизу центральної сірої речовини, розміщені короткі міжсегментарні волокна, які здійснюють зв'язок між окремими сегментами спинного мозку. Передні канатики містять такі провідні шляхи - передній кірково-спинномозковий шлях, покрівельно-спинномозковий шлях, присінково-спинномозковий шлях (рухові). Бічні канатики містять, як рухові, так і чутливі шляхи – бічний кірково-спинномозковий шлях, червоноядерно-спинномозковий шлях, бічний спинномозково-таламічний шлях, передній (задній) спинномозково-мозочкові шляхи, спинномозково-покрівельний шлях. Спинний мозок покритий трьома оболонками. Внутрішня – мяка оболонка щільно оточує мозок, утворена пухкою сполучною тканиною. Павутинна оболонка тонка, прозора. Тверда оболонка – зовнішня, утворює навколо мозку щільний фіброзний мішок. Між мякою та павутинною оболонками утворюеться підпавутинний простір, заповнений спинномозковою рідиною, а між павутинною та твердою оболонками утворюється субдуральнтй простір, заповнений спинномозковою рідиною. Простір між твердою оболонкою й окістям хребетного стовпа називаеться епідуральним. Уньому містяться жирова клітковина й венозні сплетення.
Таким чином, основними функціями спинного мозку, є рефлекторна та провідна. Сегментарний апарат спинного мозку відповідає за м'язовий тонус, за сухожилкові рефлекси. Висхідні та низхідні шляхи спинного мозку беруть участь в утворенні рефлекторних дуг безумовних рефлексів.
Головний мозок. Відділи головного мозку. Загальний план будови головного мозку. Оболонки. Відділи головного мозку та їх структури.
1. На третьому тижні головний кінець нервової трубки розширюється з нього формуються три мозкові пухирі: передній, середній та ромбоподібний.(стадія трьох мозкових пухирів) На четвертому тижні розвитку зародка передній мозковий пухир ділиться на два: кінцевий, з якого розвиваються півкулі великого мозку, та проміжний, з якого утворюється проміжний мозок. Середній пухир не ділиться, він є основою для розвитку середнього мозку. Ромбоподібний пухир також ділиться на два( стадія п’яти мозкових пухирів)
Мозкові пухирі ростуть нерівномірно. Внаслідок чого утворюються три згини: тім’яний і потиличний у дорсальну сторону, мостовий – у вентральну. Із вентральної частини четвертого пухиря розвивається міст, а з дорзальної частини - мозочок. П'ятий мозковий пухир дає початок довгастому мозку. У головному мозку плода утворюються шлуночки мозку із мозкових пухирів. У великому мозку формуються два бічні шлуночка - правий та лівий. У проміжному мозку формується третій шлуночок. У середньому мозку проходить водопровід, який з'єднує третій шлуночок з четвертим. У мості та довгастому мозку міститься четвертий шлуночок. Вага мозку новонародженої дитини становить 330 г. у дівчат та 340 г. у хлопчиків.
2. Стовбур головного мозку: довгастий мозок, міст, мозочок.
Головний мозок людини займає всю порожнину черепа, кістки якого захищають масу мозку від зовнішніх механічних пошкоджень. Середня маса мозку у чоловіків — 1375 г, у жінок — 1275 г. У чоловіків він становить 2% загальної маси тіла, у жінок — 2,5%. Об'єм людського мозку становить 91—95% місткості черепа, він складається з трьох відділів: мозкового стовбура, підкоркового відділу та кори великого мозку.
Стовбур головного мозку утворений довгастим мозком, мостом і середнім мозком.За іншою класифікацією головний мозок поділяється на 5 відділів: довгастий мозок; задній мозок, що включає міст і мозочок, середній мозок, проміжний мозок, кінцевий мозок.
Довгастий мозок є продовженням спинного мозку. Сіра речовина довгастого мозку складається з ядер 9-12 пар черепних нервів. Біла речовина — це провідні шляхи спинного і головного мозку, що тягнуться догори в мозковий стовбур, а звідти до спинного мозку. На передній поверхні довгастого мозку міститься передня серединна щілина, з обох боків якої лежать потовщені білі тяжі, що називаються пірамідами. Піраміди частково перехрещуються на границі зі спинним мозком і утворюють бічний пірамідний шлях.. Частина білих волокон, що не перехрещуються, утворюють прямий пірамідний шлях. Збоку від пірамід виходить під'язиковий нерв (XII пара). Назовні від пірамід розташовані підвищення овальної форми - оливи. Ядра олив функціонально зв'язані з мозочком, вони впливають на статику тіла — підтримують його у вертикальному положенні.
Позаду олив виходять черепні нерви: язикоглотковий (9 пара), блукаючий (10 пара) і додатковий(11 пара) нерви. На задній поверхні довгастого мозку пролягає задня серединна борозна, по обидва боки якої тягнуться два пучки провідних шляхів від спинного мозку. Медіально лежить тонкий пучок. а латерально - клиноподібний пучок. Кожен із пучків закінчується горбками - тонким і клиноподібним.
На задній поверхні довгастого мозку та мосту лежить ромбоподібна ямка, яка є дном четвертого шлуночка. .В товщі ромбоподібної ямки лежать ядра восьми пар черепних нервів, а саме: V пара — трійчастий нерв; VI пара — відвідний нерв; VII пара — лицевий нерв; VIII пара — присінково-завитковий нерв; IX пара — язикоглотковий нерв; X пара — блукаючий нерв; XI пара — додатковий нерв; XII пара — під'язиковий нерв. Трійчастий нерв ( 5 пара) має чотири ядра: одне - рухове і три - чутливі. Відвідний нерв(6 пара) має одне рухове ядро. Лицевий нерв( 7 пара) має три ядра: рухоме, чутливе і вегетативне. У присінково- завиткового нерва (8 пара) шість ядер: два слухових і чотири присінкових. Язикоглотковий нерв (9 пара) і блукаючий нерв( 10 пара) мають по три ядра: рухове, чутливе і парасимпатичне. Додатковий нерв (11 пара) і під язиковий (12 пара) мають по одному руховому ядру.
Покрив четвертого шлуночка складається з двох мозкових парусів. Черепний (верхній) парус, натягнутий між верхніми ніжками мозочка й хвостовим (нижнім) мозковим парусом, який міститься між задніми ніжками мозочка і являє собою недорозвинену стінку мозкового пухирця В задньому парусі є три отвори ( серединний і два бічні) які сполучають четвертий шлуночок з підпавутинним простіром.
Міст лежить вище довгастого мозку. Це потовщений валик із поперечно розміщеними волокнами. Центром його проходить основна борозна, в якій лежить основна артерія головного мозку. По обидва боки борозни є значні підвищення, утворені пірамідними шляхами. Міст складається з великої кількості поперечних волокон, які утворюють його білу речовину — нервові волокна. Між волокнами чимало скупчень сірої речовини, яка утворює ядра мосту. Продовжуючись до мозочка, нервові волокна утворюють його середні ніжки.
Міст складається з черевної (основної) частини й спинної частини (покришки), яка лежить у його заглибині і є продовженням покришки довгастого мозку. В покришці мосту розташований сітчастий утвір (ретикулярна формація), в якому локалізуються ядра чотирьох пар черепних нервів: трійчастого (V пара), відвідного V1 пара), лицевого (VIIпара), присінково-завиткового (VIII пара).
Покришка своєю спинною поверхнею утворює частину дна ромбоподібної ямки. Крізь покришку проходять висхідні провідні шляхи й частково низхідні. . На межі між черевною та спинною поверхнями мосту лежить трапецієподібне тіло, утворене ядрами й поперечними волокнами провідного шляху слухового аналізатора.
Мозочок лежить на задній поверхні мосту й довгастого мозку в задній черепній ямці. Складається із двох півкуль і черв'яка, який з'єднує півкулі між собою. Маса мозочка 120-150 г. . Кожна півкуля мозочка складається з сірої та білої речовини. Сіра речовина мозочка міститься поверх білої у вигляді кори. Кора півкуль утворює паралельно розташовані борозни, між якими є закрутки такої ж форми. Борозни поділяють кожну півкулю мозочка на декілька часток. Кора півкуль мозочка складається з двох шарів нервових клітин: зовнішнього молекулярного й зернистого. Товщина кори 1—2,5 мм. Сіра речовина мозочка розгалужується в білій (на серединному (розрізі мозочка видно ніби гілочку вічнозеленої туї), тому її називають деревом життя мозочка. Крім цього, в білій речовині мозочка розміщені чотири пари ядер: найбільше з них — зубчасте, яке здійснює функцію рівноваги; медіальніше від нього лежить коркоподібне ядро, ближче до центру — кулясте, а в центрі — ядро шатра.
Мозочок трьома парами ніжок з'єднується зі стовбуром мозку. Ніжки представлені пучками волокон. Нижні (хвостові) ніжки мозочка йдуть до довгастого мозку. До їхнього складу входить задній спинно-мозково-мозочковий шлях. Середні (мостові) ніжки мозочка з'єднуються з мостом, у них проходять поперечні волокна до нейронів кори півкуль. Через середні ніжки проходить кірково-мостовий шлях, завдяки якому кора великого мозку впливає на мозочок. Верхні ніжки мозочка у вигляді білих волокон ідуть у напрямку до середнього мозку, . Верхні (черепні) ніжки мозочка складаються в основному з волокон його ядер і служать основними шляхами, що проводять імпульси до зорових бугрів, підзоровобугрової ділянки та червоних ядер.
Головна функція мозочка — рефлекторна координація рухів і розподіл м'язового тонусу. Крім того, в ньому містяться вищі центри вегетативної (симпатичної) нервової системи.
Середній мозок розвивається із середнього мозкового пухирця й складається з покришки та ніжок мозку. Ніжки (розташовані спереду, а покришка — ззаду. Між покришкою та ніжками пролягає водопровід середнього мозку (сільвіїв водопровід). Він з'єднує четвертий шлуночок із третім.
За допомогою ніжок стовбур мозку вгорі з'єднується з великими півкулями, а внизу — з верхніми ніжками мозочка. На поперечному розрізі середнього мозку можна бачити, що ніжки складаються з основи та покришки. Межею між основою та покришкою служить скупчення нервових клітин чорного кольору, що має назву чорної субстанції. Чорний колір нервових клітин пояснюється наявністю в них пігменту меланіну.
В покришці лежить парне червоне ядро, від якого починається руховий низхідний провідний шлях — червоноядерно-спинномозковий, один із важливих рухових підкіркових центрів. Крім того, в покришці середнього мозку містяться ядра III та IV пар черепних нервів (окорухового та блокового). Покрив середнього мозку лежить над його покришкою й прикриває зверху водопровід середнього мозку. На покришці міститься пластинка покришки (чотиригорбкове тіло). Два верхні горбки пов'язані з функцією зорового аналізатора, виступають підкірковими центрами орієнтовних рефлексів на зорові подразники. Два нижні горбки —підкіркові слухові, пов'язані з орієнтовними рефлексами на звукові подразники. Верхні горбки пов'язані з латеральними колінчастими тілами проміжного мозку за допомогою верхніх ручок, нижні горбки — нижніми ручками з медіальними колінчастими тілами. Від пластинки покришки починається покришко-спинномозковий шлях, який зв'язує головний мозок зі спинним. Ним проходять еферентні імпульси у відповідь на зорові та , слухові подразнення.
Кора півкуль кінцевого мозку. Кіркові центри. Шестишарова будова кори великих півкуль. Локалізація функцій у корі великих півкуль.