1.3. Онтогенез емоційних переживань і самооцінки

Для психічного здоров'я і нормального перебігу різних видів діяльності як дорослої людини, так і дитини потрібна збалансованість емоцій. Порушення емоційного балансу, тривала перевага негативних емоційних станів спричиняють виникнення емоційних розладів, відхилень у розвитку особистості, порушень у неї соціальних контактів. Так, властиві дитині переживання страху, сумніву, побоювання за відсутності коригуючих заходів закріплюються та перетворюються на рису характеру — тривожність, сум, туга, відраза — на невпевненість у собі, своїх силах; дратівливість може спричинити утворення такої риси, як запальність. Такі особистісні якості починають регулювати психічну діяльність та поведінку дитини небажаним чином:

Призводять до негативних уявлень про однолітків та дорослих, що її оточують, недовіри, відлюдькуватості, агресивності. Все це може відобразитися на формуванні небажаної життєвої позиції, а в окремих випадках спричинити підтримку загального психічного розвитку [26, 7-8].

Емоції відіграють у житті людини особливу роль. Як писав C.Л. Рубінштейн: «Кожна хоч трохи яскрава особистість має свій більш менш яскраво виражений емоціональний устрій і стиль, свою основну палітру почуттів, в яких вона переважно сприймає світ» [50, 488]. Останні дослідження американських вчених, зокрема показують, що навіть розумові здібності не є такими важливими для неї, як рівень емоційного розвитку.

Люди з добре розвиненою емоційною сферою можуть краще налагодити стосунки з тим, хто довкола них, швидше знайдуть вихід зі складного становища, здатні більш цілеспрямовано керувати своїми емоціями. Науково це називається: мати високий коефіцієнт емоційного розвитку - ЕР (термін введений Д. Гоуменом). До зазначеного поняття входять такі чинники: вміння розібратись у собі, керувати своїми емоціями, цілеспрямованість, здатність до співчуття та вміння допомогти людям налагодити міжособистісні взаємини [45, 19].

Від розвитку емоційної сфери дитини залежить також генезис емоційно-ціннісного ставлення до себе, її емоційного досвіду в цілому. Інтеграції емоційно-ціннісних ставлень до себе передує первинна диференціація емоцій, що відбувається вже після першого року життя. Дитина відчуває радість від усвідомлення своїх можливостей, від доступного їй перетворення навколишнього середовища, і ця радість виступає як «підкріплення» дій, що виконуються. Тому дитина і наступного разу наважується на ті самі або ще складніші дії. З окремих емоційних реакцій виникають комплексні емоційні утворення, такі, наприклад, як відчуття гордості, задоволення собою, радість успіху. В подальшому ця радість від власних успіхів дедалі глибше усвідомлюється і закріплюється у вигляді стійкої адекватної самооцінки особистості. Окремі емоційні реакції дитини, що були спочатку ситуативними, тимчасовими, нестійкими, стають стійким емоційним ставленйям до себе.

Для того щоб висвітлити роль емоцій в формуванні самооцінки особистості давайте коротко розглянемо етапи її онтогенезу.

Як відомо, найінтенсивніше становлення і формування самооцінки відбувається саме в дошкільному віці. Сформована в дитинстві самооцінка зберігається у людини протягом усього подальшого життя. І саме в дитинстві може виникнути загроза її заниження або завищення. Занижена самооцінка призводить до недооцінювання людиною своїх можливостей, нездатності радіти досягненню важкодосяжних цілей, долати перешкоди, неспроможності давати суспільству ту користь, яку вона здатна дати. В інших випадках може виникати завищена самооцінка, яка веде до переоцінювання людиною своїх можливостей, в результаті чого вона стає не критичною, зарозумілою, нетерпимою до критики [44, 221-222]. Отже, такі два типи неадекватної самооцінки - занижена і завищена - формуються за несприятливих умов виховання в дошкільному віці.

На думку науковців, найбільш важливим і відповідальним періодом у формуванні самооцінки є дошкільний вік, тому інтерес до цієї проблеми постійно зростає. Л.С.Виготський надавав дошкільному дитинству вирішального значення у формуванні самооцінки, становлення якої відбувається на межі старшого дошкільного і молодшого шкільного віку, під час кризи семи років. Учений називав самооцінку узагальненим стійким і диференційованим ставленням дитини до себе. На його думку, самооцінка опосередковує ставлення дитини до самої себе, інтегрує досвід її діяльності, спілкування з іншими людьми. Ця найважливіша особистісна інстанція дає змогу контролювати власну діяльність з точки зору нормативних критеріїв, будувати свою поведінку відповідно до соціальних норм [13].

Учені Б.Г.Ананьєв, Д.Б. Ельконін, В.О. Горбачова, Н.Є. Анкундінова також зазначають, що самооцінка формується у різних видах діяльності, зокрема й в інтелектуальній (інтелектуальних іграх, заняттях), і є найбільш складним продуктом свідомої діяльності дитини. У своїх працях Д.Б. Ельконін вказував на те, що «всередині діяльності вичленовуються окремі дії та операції, оволодіння якими являє собою особливе завдання. Завдяки цьому формується оцінка своїх можливостей щодо практичного здійснення того або іншого завдання».

Підтримуючи точку зору Л.C. Виготського, Д.Б. Ельконін зазначав, що самооцінка як знання своїх якостей, відкриття для себе своїх переживань формується наприкінці дошкільного віку й утворює самосвідомість дитини. Але, як доводять дослідження інших видатних психологів, і зокрема наших сучасників, формування особистості та її самооцінки своїм корінням сягає в дитинство і розпочинається вже у ранньому віці.

У ході своєї дослідницької роботи сучасний український психолог О.Л. Кононко намагається з'ясувати, чи здатні діти третього року життя рефлексувати ставлення до них дорослого, які його прояви вони рефлексують легше - позитивні чи негативні. Результати його дослідження довели, що заохочення і позитивна оцінка дорослого підвищували продуктивність діяльності дитини. Коли ж дорослий вказував на недоліки, то це по-різному впливало на активність під час діяльності, з одного боку, це гальмувало активність дітей, а з іншого, навпаки, було орієнтиром успішності пошуків, стимулом. Також автор зазначає, що діти були спроможні зосереджуватись на власному позитивному досвіді, враженнях і не звертали уваги на небажані оцінки дорослих [30, 191].

Отже, це ще раз доводить, що діти в цьому віковому періоді спроможні пов'язувати власні успіхи не лише з позитивною оцінкою авторитетного дорослого, а й з об'єктивними показниками результату діяльності й докладеними для їх досягнення зусиллями.

Емоційна сфера старшокласників складна та різнобарвна. Вона стає більш насиченою та гнучкою порівняно із підлітком, зростає її керованість та контрольованість. Зменшується вміст афективних реакцій, емоційне життя є інтенсивним, хоча стає менш бурхливим і більш стабільним. Так, юнаки та дівчата, незалежно від типу нервової системи, значно стриманіші й врівноваженіші порівняно з підлітками (О. В. Кучменко).

Значного рівня розвитку досягають вищі почуття, які зумовлюють цілу низку потреб: естетичних, інтелектуальних, соціально-моральних. Завдяки високій значущості для старшокласника спілкування на засадах партнерства у нього особливо інтенсивно розвиваються соціальні почуття: емпатія, почуття взаєморозуміння, духовної єдності, чуйності тощо.

В емоційному портреті старшокласника все більш помітними стають індивідуально-типологічні особливості. Дозрівання темпераменту зумовлює його вплив на процес емоційного жигтя. Серед школярів чітко вирізняються екстравертовані та інтравертовані типи. Перші відкрито і виразно демонструють свої переживання, другі - зовні малоемоційні, спостерігачу важко визначити їхні переживання.

У вольовій сфері зростає рівень свідомого самоконтролю, пов'язаного із прагненням відповідати вимогам групи. Водночас, рівень самоконтролю ще нестійкий і ситуативний. У різних ситуаціях один і той же старшокласник може повестись досить непередбачувано. Бракує старшокласнику і вміння докладати систематичні зусилля при подоланні перешкод, що виявляється як слабкість волі, залежність від зовнішніх впливів, безвідповідальність, ненадійність,схильність легко і безпричинно ображатися тощо. При нервово-психічних навантаженнях самоконтроль старшокласника значно знижується.

У сторшокласника досить виразно проявляється певний тип темпераменту, основні структури якого задаються ще в підлітковому віці. Рання юність відзначається посиленням інтегральних зв'язків між його елементами, внаслідок чого полегшується управління особистістю власними реакціями (В. С. Мерлін). Типологічні особливості нервової системи гостро проступають у поведінці старшокласника, маючи у крайніх своїх проявах вигляд акцентуацій, що виникають на грунті природжених особливостей нервової системи при наявності несприятливих соціальних умов. При поглибленні акцентуацій вони переходять у патологічні розлади психіки - психопатії (О. С. Лічко).

Серед старшокласників найчастіше зустрічаються наступні акцентуації (К. Леонгард).

Застрявання - стан збудження поєднується з впертістю, недовірливістю, нетерпимістю до критики й заперечень.

Демонстративність - амбіційність, хизування, хвалькуватість, зухвалість, прагнення будь що підкреслити свою значущість, здатність непередбачуваних дій з метою привернення до себе уваги оточуючих.

Екзальтовані - легко збуджуються та піддаються навіюванню, схильні до афектів, до надміру яскравого виявлення емоцій захопленості, здивування, натхнення, суму, розпачу. Загострення цих рис призводить до нерозбірливості молодих людей у знайомствах, схильності до непродуманих, авантюрних вчинків

Тривожні - постійно очікують небезпеку, боязкі, сором'язливі, нерішучі, поступливі, властива реакція втечі, а не подолання скрутних обставин. Замкнутість «тривожних» старшокласників може перерости у хворобливу самоізоляцію або й почуття власної неповноцінності тощо.

Поряд з високою емоційною чутливістю та вразливістю старшокласників у них інтенсивно формуються способи психологічного захисту (І. С. Кон).

Відштовхуючись від даних досліджень, ми можемо зробити висновок, що вже в ранньому віці у дітей діє і переважає непрямий опосередкований зв'язок між самооцінкою і діяльністю. В цьому віці самооцінка дітей головним чином залежить від оцінок значимих дорослих(батьків,педагогів), але їх реалістичність тут уже починає підтверджуватись елементарним досвідом дитини,результатами найпростішої діяльності.

Досліджуючи особливості формування уявлень дітей про свої можливості в дошкільному віці, А.І. Сильвестру зазначає, що чим молодша дитина, тим некритично сприймає думку дорослого і тим менше її уявлення про свої можливості грунтуються на результатах власної діяльності. У старшому ж дошкільному віці дорослий і його думка є для дитини такими авторитетними, як і для молодшого дошкільника. Але тут оцінка дорослого вже більше співвідноситься з результатами власного досвіду дитини. Це, зокрема, підтверджується експериментальними дослідженнями, які доводять, що на самооцінку старшого дошкільника більшою мірою впливають оцінки дорослих, власний досвід інтелектуальної діяльності. Як з'ясувалося, оцінки батьків мають більший вилив на дитину, ніж оцінка педагогів. А це в свою чергу зумовлено тим, що батьки проявляють більший інтерес до особистості дитини загалом, тоді як інтерес педагогів спрямовується на виконання чи невиконання дитиною завдань навчально-виховної програми, та їх результативність. Але водночас у дітей уже починає накопичуватися певний життєвий досвід, який теж відіграє значну роль у формуванні самооцінки дитини, і вони здатні самостійно аналізувати власні якості, уміння, поведінку, незалежно від думки дорослого.

Неадекватні оцінки дорослого по-різному відливають на поведінку і діяльність дитини, що підтверджується дослідженнями А.І.Сильвестру. Він відзначає, що занижені оцінки дорослого викликають у дітей недовіру, заперечення, незгоду і навіть відмову від діяльності.

За даними наших досліджень, занижена самооцінка негативно впливає на результати інтелектуальної діяльності й формується внаслідок того, що дітей часто сварять і принижують.

Щодо завищених оцінок дорослого, зазначає А.І.Сильвестру, то вони мають подвійний вплив на поведінку дитини:

- ще більше викривлюють уявлення дітей у бік перебільшення результатів їхньої діяльності;

- відіграють позитивну роль, мобілізують їхні сили і допомагають дітям наблизитися до тих результатів, які на даному етапі перевищують їхні можливості.

Завищена самооцінка формується як результат безпідставних, необгрунтованих вихвалянь можливостей дітей. Адекватна ж самооцінка формується завдяки поміркованим заохоченням дорослими зусиль та старань дитини.

На думку А.І.Сильвестру, зі слушними оцінками, коли інформація, яку дитина отримує через індивідуальний досвід, гармонійно поєднується з інформацією, яку вона накопичує в процесі спілкування з окремими людьми, дитина завжди погоджується швидше, ніж із викривленими.

Загалом у дітей переважає адекватна самооцінка, яка, в свою чергу, відповідає високому і середньому рівням домагань. У них виникає потреба досягти правильного результату власними зусиллями, а також спостерігається менша залежність самооцінки від оцінок дорослого. Діти з високою і середньою самооцінкою демонструють високий і середній рівні інтелектуального розвитку, в них розвинені такі якості, як критичність, конструктивне ставлення до помилок, прагнення самостійно їх виправити [55, 225].

Аналогічно можна виділити наступні етапи в онтогенезі емоційної сфери особистості і пов'язати їх з вищерозглянутими етапами розвитку самооцінки: 1)диференціація якостей емоцій; (А.І. Сильвестру зазначає, що чим молодша дитина, тим більш некритично вона сприймає думку дорослого і тим менш її уявлення про свої можливості грунтуються на результатах власної діяльності. В цей період емоції дитини ще не диференціювались, внаслідок чого вона змушена засвоювати оціночні судження дорослих про себе, які і скеровують її діяльність, але не завжди є об'єктивними);

2)ускладнення об'єктів, що викликають емоційний відгук. Як стверджують, спираючись на свої дослідження М.І. Лісіна, Н.М. Авдєєва, І.І. Раку загальна самооцінка пов'язується із цілісним ставленням до себе як до улюбленої оточенням, важливої для нього або, навпаки, як до незначимої істоти. Також вони зазначають що у дитини раннього віку в процесі спілкування з дорослими формується реакція на ставлення до неї дорослого, в якій і виявляється самооцінка дитини, а також сприйняття нею тієї оцінки, яку їй дає дорослий. Поступово дитина переходить до власного самооцінювання, яке на перших етапах є не дуже точним, але виступає альтернативою оціночним судженням дорослих);

3)розвиток здатності регулювати емоції і їхнє зовнішнє вираження. (Як стверджує А.І. Сильвестру у старшому дошкільному віці дорослий і його думка є для дитини такими ж авторитетними, як і для молодшого дошкільника Але тут оцінка, дорослого вже більше співвідноситься з результатами власного досвіду дитини, на самооцінку старшого дошкільника більшою мірою впливають оцінки дорослих, ніж власний досвід інтелектуальної діяльності. Але водночас у дітей уже починає накопичуватися певний життєвий досвід, який теж відіграє значну роль у формуванні самооцінки дитини, і вони здатні самостійно аналізувати власні якості, уміння, поведінку, незалежно від думки дорослого).

Тобто в міру збільшення емоційного досвіду особистості, інтеграції емоцій з іншими психічними процесами людина ускладнює свої відносини з навколишнім середовищем, виділяє себе з нього, формує певне уявлення про себе на основі емоційних оцінок власної діяльності. В цьому процесі емоції є константою, оскільки кожна людина має сталий набір емоційних переживань, які в неї можуть виникати в залежності від ситуації, а от самооцінка є змінною, тому що емоції певного типу златт повернути процес її формування в ту чи іншу сторону. Тобто можна сказати, що люди з різними самооцінками тяжітимуть до різних переживань, які домінуюче впливали на формування цих самооцінок. У них можуть бути і різні запити до процесу діяльності як джерела тих або інших емоцій. Цей факт, по суті, вже підводить нас до питання про індивідуальні схильності людей [55, 143].

В нашій гіпотезі, ми припускаємо, що для людей з низьким рівнем самооцінки характерне домінування негативних емоційних переживань, які й їй ступають основним регулятором її поведінки. В цей же час завищеній самооцінці характерне прагнення до позитивних емоцій, які переважно й обумовлюють діяльність.

Коротко розглянувши онтогенез самооцінки і емоційної сфери особистості, ми з'ясували, що обидва феномени проходять ряд етапів розвитку. На нашу думку, зв'язок між самооцінкою і емоціями з'являється в ранньому дитинстві в результаті інтеграції емоцій до самосвідомості дитини, з віком він все більше ускладнюється і виокремлюється як один з регуляторів поведінки. Зараз ми б хотіли зосередитись на питанні чи впливає рівень самооцінки висока, адекватна, низька) на емоції, які виникають в особистості в процесі виконання певної діяльності і як вони її регулюють. Тобто чи є зв'язок між певними рівнями самооцінки і емоційними переживаннями, їх перебігом, специфікою впливу на здійснення діяльності. Чи може для низької самооцінки бути характерним домінування негативних переживань (страх, хвилювання, невпевненість в собі)?

Дослідження М.І. Дяченко, В.А. Пономаренко показали, що емоційними детермінантами є: емоційна оцінка ситуації, емоційне передбачення процесу і результатів діяльності, переживані в даній ситуації емоції і почуття, емоційний досвід особистості (емоційні установки, образи, минулі переживання в даного роду ситуаціях) [24, 109].

Численні дослідження, проведені за класичними методами школи К. Левіна, зокрема праця Ф.Хоппе, показують, що неуспіх у діяльності або очікування неуспіху послаблює прагнення індивіда продовжувати діяльність, знижує його мотиваційну енергію. З виникненням стану хвилювання перед екзаменом повинна відбуватися не лише антиципація неуспіху, а й можливого успіху на основі актуалізації рівня домагань особистості. Саме емоції успіху — неуспіху, спрямовані на можливі очікувані результати, є, за висловом Авдєєва Н.Н, «своєрідним пеленгом», який санкціонує продовження діяльності або її припинення [3, 5]. Тобто людина ще задовго до розгортання конкретної діяльності оцінює свої можливості на отримання позитивного чи негативного результату.

У зв'язку з цим, говорячи про ситуації, які породжують хвилювання, слід мати на увазі, що вони емоціогенні не самі по собі, а в залежності від характеру відображення їх індивідом [3, 5]. Якщо людина має занижену самооцінку, а ситуація виступає для неї значимою, то вона, внаслідок орієнтування на свої занижені можливості, може прийти до висновку про неможливість отримання нею позитивного результату і намагатиметься припинити або уникнути певної ситуації. До цього її підштовхнуть емоції неуспіху. На нашу думку високий рівень хвилювання найбільш характерний для людей з заниженою і низькою самооцінками в зв'язку з невпевненістю в своїх можливостях.

Отже, вважатимемо хвилювання за один з психічних станів, який характеризується специфічним переживанням страху, що пов'язаний з негативними передчуттями чи навіть побоюваннями щодо наслідків власної діяльності. Це стан ситуаційного страху та стривоженості, при якому чуттєве напруження підвищується настільки, що заважає нормальній діяльності даної особи, думки якої в цей час зайняті побоюванням можливої часткової чи навіть знаної невдачі [3, 12]. Отже, для виникнення стану хвилювання характерна динаміка емоцій успіху — неуспіху, тобто того «підсобного» механізму, який включається в міру необхідності до процесу регулювання діяльності.

О. Кондаш вважає, що хвилювання, а разом з ним і страх виникають тоді, коли мозкові центри не можуть дати адекватну відповідь на ситуацію або коли є сумнів щодо успішного завершення вправи. Така позиція автора особливо чітка, коли він визначає поняття плювання як категорію емоційного стану. Цей стан автор пов'язує з негативним передчуттям суб'єктом наслідків своєї діяльності у виняткових для нього і складних з погляду виконавської майстерності, ситуаціях», з раком віри в свої сили й відчуттям невпевненості перед загрозою фрустрації, ото боязкістю перед невдачею, неуспіхом і, можливо, осоромленням». Якщо встежити за думкою автора і згадати вищенаведену характеристику особливостей поведінки людей з заниженою і низькою самооцінкою невпевненість в собі, сором'язливість, підвищена тривожність, пасивність, замкнутість, постійна недооцінка своїх можливостей, переоцінка чужих), то можна переконатись, що особливості поведінки людей саме з такими типами самооцінок є ідеальною основою для виникнення тривожності [29].

В той же час, при завищеній самооцінці людина ставить перед собою цілі, досягти яких їй бракує можливостей. Однак спектр негативних емоцій, які зникають внаслідок неуспіху, не заставляє людину понизити рівень своїх домагань. При цьому невдала діяльність нерідко списується на невезіння (чи інші зовнішні обставини), а рівень домагань залишається таким самим, негативні емоції ніби нехтуються, вони не коригують діяльність, хоча адекватно відображають її результат. Людина занадто сильно вірить в свої завищені можливості, в результаті чого емоції, які намагаються донести до її свідомості інформацію про реальний стан справ, витісняються, втрачають стину своєї регуляторної функції. Особливістю свідомої людини є те, що емоції не визначають її поведінку ні одноосібне, ні відразу. Формування «рішення до дії» є окремий, складний акт, в процесі якого ретельно зважуються всі обставини і мотиви. Але для того, щоб таке «зважування» могло повноцінно здійснюватися, необхідна виразніша представленість в свідомості особистості всіх суб'єктивних аргументів «за і проти» тої або іншої лінії поведінки. Тому емоційні оцінки повинні «звучати» довго і виразно [29, 42]. Особистість звертається до свого минулого досвіду, який може нести емоційні відгуки про ситуації до яких потрапляла людина. Головною особливістю емоційної діяльності людини є те, що вона не тільки «продукує» «афективні хвилювання» як форму оцінки факту, але часто-густо включає ці свої«продукти» в новий «цикл» зіставлень і оцінювань. Це створює своєрідну «багатоповерховість» емоційних процесів у людини, причому якщо їх перший, «підвальний поверх в основному прихований від самоспостереження і об'єктивується хіба що в своїх готових «продуктах» - оцінках, то всі інші поверхи більш менш відкриті для нашої інтроспекції [29, 42] Емоційно переживаючи дійсні відношення до зовнішньої реальності і до себе суб'єкт конструює безліч «емоціональних світів». В кожному з них він інший, тому, що переживає по різному не тільки ті чи інші емоції, але переживає по різному (а не тільки відображає, відноситься) світ людей і предметів, свою діяльність і спілкування.

Властивості, які кожен приписує собі, далеко не завжди є об'єктивними й, напевне, з ними не завжди готові погодитися інші. Більшість таких оцінок зумовлена відповідними стереотипами в соціальному середовищі. Наприклад, надмірну повноту часто вважають небажаною. Люди, які вважають себе надто гладкими (хоча часто в очах оточення вони, не такі), нерідко почуваються неповноцінними, відчувають внутрішній дискомфорт.

Отримуючи подібні характеристики людина може їх сприймати чи відкидати. В разі засвоєння дані характеристики починають проявлятись в її поведінці, регулюючи її, і стійко закріплюються в Я-образі. Виходячи з цього людина намагається включатись лише в таку діяльність, яка відповідає рівню її можливостей. Якщо діяльність дуже складна і як наслідок малоефективна, що обумовлює надмірне погіршення параметрів емоцій, суб'єкт шукає можливість переходу до діяльності, яка більше відповідає його «силам», виконання якої дозволило б йому триматись в межах функціональної зони з прийнятними параметрами емоцій. Якщо діяльність не є надмірно важкою суб'єкт продовжує її виконувати, підвищуючи тим самим її ефективність і покращуючи свій афективний баланс. Коли ця діяльність наближається до індивідуально обумовленої межі розвитку, стає дуже легкою для індивіда і починає втрачати свою позитивну емоціогенність, він шукає можливість включити її в якості інструментальної в систему діяльності більш високого рівня з більшим ступенем новизни й складності [16, 82].

Однак накопичені дані передусім в дослідженнях оптимального рівня емоційної активації переконують в тому, що найбільш емоційно прийнятне для даного індивіда місце на континуумі рівнів новизни, складності й ефективності діяльності в значному степені детермінується спільною дією в крайньому разі двох основних факторів - прагнення максималізувати Позитивний емоційний баланс і оптимізувати рівень емоційної активації (інтегративної величини емоцій) при врахуванні відносно індивідуальної ваги кожного з цих вимірів [16, 82]

Прояснивши ситуацію з тим як людина коригує свою діяльність відштовхуючись від параметрів емоцій, які вона їй приносить ми б хотіли згадати про ефект неадекватності. Це стійкий негативний емоційний стан, який виникає через неуспіх у діяльності і виявляється в тому, що індивід або не усвідомлює, або не хоче визнати його. Він настає за умов, коли в суб'єкта є потреба зберегти завищену самооцінку та завищений рівень домагань (вище ми вже згадували про таке явище). Афект неадекватності виявляється в поведінкових актах і як захисна реакція, що дає змогу вийти з конфлікту ціною порушення адекватного ставлення до дійсності: особа зберігає завищений рівень домагань та завищену самооцінку, уникаючи усвідомлення того, що причиною неуспіху є вона сама, а також відкидає сумніви щодо своїх неадекватних здібностей [18, 6].

Зокрема, діти у стані афекту неадекватності дуже образливі, підозрілі, агресивні. Тривале перебування у такому стані призводить до формування в них відповідних рис характеру. Отже, самосвідомість особистості, активізуючи механізм самооцінки, реєструє співвідношення її власних /домагань і реальних досягнень.

Підсумовуючи сказане, можна зробити висновок: самооцінка відображає рівень розвитку в індивіда почуття самоповаги, відчуття власної цінності і позитивного ставлення до всього того, що входить до сфери його Я. Тому низька самооцінка передбачає неприйняття себе, самозаперечення, негативне ставлення до своєї особистості, наявність негативних емоційних переживань, які супроводжують перераховані самовідношення. До того ж, самооцінка виявляється в усвідомлених судженнях індивіда, у яких він прагне визначити свою непересічну значущість. Якщо самооцінка завищена то і значення яке надає собі людина, наприклад, в системі суспільних відносин буде дуже високим і не відображатиме реальності. Низька самооцінка супроводжується заниженням людиною свого значення, невдоволенням собою і своїми можливостями. Лише адекватна самооцінка гармонізує діяльність особистості і виводить її на оптимальний рівень. Знаючи свої можливості і оцінюючи поставлену перед собою задачу людина співвідносить їх і отриманий результат про можливість успішного виконання чи невиконання задачі викликає в неї певну емоційну реакцію, яка й визначає наступність поведінки.