Купрієнко Володимир Миколайович

Сучасний літературний процес

Відповіді до семінару 5 (Сучасна українська “жіноча проза”. Прозова творчість О.Забужко, М.Матіос, Г.Пагутяк)

Питання:

1. Сучасна жіноча українська проза. О.Забужко, М.Матіос, Г.Пагутяк. Феміністичний рух в Україні. Сутність поняття “жіноча проза”, феміністичний контекст сучасної української жіночої прози.

2. Життєвий і творчий шлях письменниці Оксани Забужко.

3. Роман “Польові дослідження з українського сексу” (1996) – “драматична і захоплююча історія боротьби за право бути жінкою, бути вільною особистістю у вільній країні...”, перший український роман, що здобув визнання за межами України. Зарубіжна та українська критика “Про польові дослідження...” („Хай буде соромно тому, хто погано про це подумає” (автор).

4. Трансформація фольклорного матеріалу у “Казці про калинову сопілку” (2000).

5. Життєвий та творчий шлях М. Матіос.

6. Роман “Солодка Даруся” (2004) лауреат Національної Шевченківської премії.

7. Життєвий та творчий шлях Галини Пагутяк.

Відповіді:

1. Сучасна жіноча українська проза. О.Забужко, м.Матіос, г.Пагутяк. Феміністичний рух в Україні. Сутність поняття “жіноча проза”, феміністичний контекст сучасної української жіночої прози.

Проза

Проза – це (лат. prosa, від prosa oratio — пряма мова, що вільно розвивається й рухається)  мовлення не організоване ритмічно, не вритмоване; літературний твір або сукупність творів, написаних невіршованою мовою. Проза — один із двох основних типів літературної творчості. Поезія і проза — глибоко своєрідні сфери мистецтва, які розрізняються і формою, і змістом, і своїм місцем в історії літератури.

Іноді термін про́за вживається як протиставлення художньої літератури взагалі (поезія) літературі наукової чи публіцистичній, тобто література, яка не належить до мистецтва.

Спочатку в давньогрецькій літературі будь-яка художня словесність називалася поезією. Однак саме поняття художності у грецькій культурі було нерозривно пов'язано з ритмічністю, і, отже, велика частина літературних творів мала віршовану форму. Пізніше ритмічно організовану мову стали називати віршем, в протиставлення мови, не пов'язаної з ритмом.Давні римляни, продовжувачі грецької культури, стали називати її прозою. У Квінтіліана зустрічається вираз «oratio prosa», у Сенеки — просто «prosa» для позначення вільної мови, не пов'язаної ритмічними повтореннями.

Кілька сучасних українських прозаїків дебютували спершу як поети: Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Марія Матіос, Степан Процюк, Сергій Жадан,Павло Вольвач.

Особливістю післярадянської української прози є її інтертекстуальність, тобто автори посилаються у своїх творах на тексти своїх сучасників чи навіть свої власні, тим самим створюючи своєрідний альтернативний канон сучасної української літератури. Такі взаємні посилання особливо характерні для текстівКостянтина Москальця, Юрія Андруховича та Юрія Іздрика[92].

Однією з найважливіших тем сучасної української прози стала доля українського інтелектуала[93], роль якого в суспільстві незалежної України значно змінилася в порівнянні з СРСР. Українські інтелектуали ідентифікували себе в значній мірі з традицією андерграундних пізньорадянських письменників на відміну від соціально заангажованих шістдесятників чи антирадянських дисидентів[94]. Новими типами інтелектуала, описаними в творах багатьох прозаїків (В. Діброва, Ю. Іздрик, К. Москалець, О. Забужко, Ю. Андрухович, Є. Кононенко, Ю. Ґудзь), стали «артистичний перформер», «посол на Заході» та «хвора душа»[95]. Часто героями сучасних творів стають «лузери», в сенсі соціального аутсайдерства та нон-конформізму[96].

Знаменною подією в українському літературному житті була публікація роману Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу» (1996), який став бестселером та витримав десять перевидань. Також в 1990-ті роки було видано важливі романи Юрія Андруховича «Рекреації» (1992),«Московіада» (1993), «Перверзія» (1996) та Юрія Іздрика «Воццек & воццекургія» (1997). Серед романів представників «житомирської» літературної школи можна відзначити твори «Безодня» (1992) Євгена Пашковського[97] та «Не-ми» (1998) Юрія Ґудзя[98].

Помітними романами двотисячних років стали: «НепрОсті» (2002) Тараса Прохаська, «Кляса» (2003) Павла Вольвача, «Тема для медитації» (2004) Леоніда Коновича[99], «Музей покинутих секретів» (2009) Оксани Забужко, «Троянда ритуального болю» Степана Процюка (2010), «Ворошиловград» (2010) Сергія Жадана, «Століття Якова» (2010) Володимира Лиса, «Танґо смерті» (2012) Юрія Винничука, «Фелікс Австрія» (2014) Софії Андрухович.

Авторка монографії «Сучасна українська проза» Роксана Харчук називає наступні десять романів найзначнішими за останні десятиліття: «Око прірви» (1996) В. Шевчука,«Московіада» (1992) Ю. Андруховича, «Воццек» (1997) Ю. Іздрика, «Щоденний жезл» (1999) Є. Пашковського, «Сталінка» (1994) О. Ульяненка, «Польові дослідження з українського сексу» (1996) О. Забужко, «Інфекція» (2002) С. Процюка, «Депеш Мод» (2004) С. Жадана, «Згори вниз» (2006) Т. Малярчук, «Перламутрове порно: Супермаркет самотності»(2005) І. Карпи[100].