Купрієнко Володимир Миколайови

Сучасний літературний процес

Відповіді до семінару 1 (Українська література 90-х років ХХ століття. Український поетичний авангард. Творчість поетів угрупування “Бу-ба-бу”)

Питання:

1. Нові суспільні умови для розвитку української літератури внаслідок здобуття Україною незалежності. Нова естетична стратегія розвитку української літератури, руйнування “Карфагену української провінційності” (Юрій Шевельов), поява нової генерації українських митців слова. Зникнення штучної “ідеологічної завіси” щодо розвитку української літератури на материковій Україні і в діаспорі, повернення літературно-мистецьких надбань минулих епох, творів митців діаспори.

2. Типи дискурсів у сучасній українській літературі: модерний, неомодерний, заповідально-селянський, постмодерний, феміністичний.

3. Характеристика постмодернізму, синтез у ньому різних художніх систем, мистецтва й антимистецтва, елітарної і масової культури, поєднання карнавального, іронічно-сміхового та серйозного ставлення до дійсності, його жанрова система, особлива концепція світу.

4. Літературні угрупування: асоціація “Нова література”, АУП (Асоціація українських письменників), “Бу-Ба-Бу”, “Нова дегенерація”, “Пропала грамота”, “Західний вітер”, “ЛуГоСад”, “500”, “Червона фіра”. Сучасні часописи та альманахи.

5. Український поетичний авангард.

6. Загальні відомості про угрупування “Бу-ба-бу” та інші неоавангардистські групи.

7. Життєвий і творчий шлях Юрія Андруховича.

7.1. Характеристика основних поетичних збірок Ю.Андруховича (“Небо і площі” (1985), “Середмістя” (1985), “Екзотичні птахи і рослини” (1991, 2003)). Постмодерність художнього дискурсу Ю.Андруховича. 7.2. “Пісня мандрівного спудея” Ю.Андруховича – ключ до розуміння творчого кредо автора.

7.3. Проблема переродження сучасних українців у поезії “Козак Ямайка” Ю.Андруховича.

8. Життєвий і творчий шлях О.Ірванця.

8.1. Жанр пародії у поезії О.Ірванця (цикл “Уроки класики”, “Любіть Охлахому”, “Пісні східних слов’ян” та ін.).

8.2. Метафізичні мотиви у поезіях “Мій хрест”, “Переночуй мене, вишневий саде”, “Короткий вірш про кінець світу”.

9. Поетичний світ В.Неборака.

Відповіді:

1. Нові суспільні умови для розвитку української літератури внаслідок здобуття Україною незалежності. Нова естетична стратегія розвитку української літератури, руйнування “Карфагену української провінційності” (Юрій Шевельов), поява нової генерації українських митців слова. Зникнення штучної “ідеологічної завіси” щодо розвитку української літератури на материковій Україні і в діаспорі, повернення літературно-мистецьких надбань минулих епох, творів митців діаспори.

Нові суспільні умови для розвитку української літератури внаслідок здобуття Україною незалежності

Незалежна Українська держава стала запорукою вільного розвитку літератури: прози, поезії, драматургії. Насамперед слід наголосити, що в Україну почали повертатися твори заборонених тоталітарним режимом письменників, поетів зі світовим ім'ям: Івана Багряного, Уласа Самчука, Євгена Плужника, Євгена Маланюка, Олега Ольжича (Кандиби), Олександра Олеся, Олени Теліги, Зеновія Красівського, Бог-дана-Ігоря Антонича та ін.

З'явились неупереджені твори молодих українських літераторів. Серед них виділяються П. Селецький, О. Орос, О. Виженко, П. Кралюк, С. Українець, В. Мастерова, Г Римерук, В. Герасимкж та інші з когорти старших. Заклично звернувся до українського народу Д. Павличко, виразивши почуття багатьох:

Нам страх вганяли в мозольні жили,

Нас обертали в покірний тлін,

Ми триста років Москві служили,

Пора настала — вставай з колін!

Осмислюючи трагічну історію свого народу, бажаючи йому скорішого повернення національної самосвідомості, їх заклик підхопили молоді поети, такі як Наталка Поклад:

Неспішно історію пише пір'їна, сп'янівши від запахів трупів і зел... Полтаво, Полтаво, скажи Україні, чому над тобою і досі орел?

Сучасна літературна молодь замислюється над етологічними проблемами української душі крізь призму відновлюваної етногенетичної пам'яті. Так, в історіософічній ліриці П. Селецького («Новітня казка про Івана Побивана» та ін.), С. Українець («Плач полонянок», «Сповідь і спокута Петра Калнишевського»), О. Чекмишева («Ворог», «Мазепа») та в інших творах стали відчутними досить жорсткі неореалістичні інтонації. Історія для цих авторів — не предмет захоплення, а суворий урок, без засвоєння якого неможливе самоствердження українства як повноправного володаря свого життя.

Продовжують плідно працювати в українській літературі визнані майстри слова І. Драч, В. Крищенко, І. Калинець, М. Луків, Р. Іваничук, П. Перебийніс, Р. Федорів, Є. Сверстюк, В. Захарченко та багато інших.

Попри тяжку видавничу кризу наша література в її кращих зразках упевнено долає успадковану від тоталітарних часів неповноструктур-ність і органічно інтегрується в європейську. Як зазначав письменник Р. Іваничук, у літературі розгорілися баталії між посттоталітарними модерністами і старими традиціоналістами. Молоді письменники протестували проти зашореності, ранжирностґ, заангажованості, соцреалістич-ного казенного мундира, в який насильно рдягала більшовицька система творців.

Нова естетична стратегія розвитку української літератури, руйнування “Карфагену української провінційності” (Юрій Шевельов), поява нової генерації українських митців слова.

Професорові Юрію Шевельова, харків'яніну родом, Який у повоєнній годину спершу працював у Лундському університеті (Швеція), а Згідно у Гарвардський та Колумбійському універсітетах (США), удалось Ефективний поєднаті доробок українських лінгвістів, історіків мови, діалектологів, зі здобуткамі західного мовознавства, зокрема относительно методів дослідження історії мови. Чудово усвідомлюючі наукову вразлівість та потужном ідеологічну й державну підтрімку шахматовської Концепції, Шевельов усьо ж зважівся дива На тривалий боротьбу з нею. Як блискучії стратег, дере удару по Теорії Шахматова Шевельов завдан не так на Українському, а на білоруському Фронті. У праці «Проблеми формирование Білоруської мови» (1953) ВІН довів, что білоруська мова постала внаслідок взаємодії давніх діалектніх зон - Полоцька-рязанської та києво-Поліської, а не в результате розпадах «загальноросійської мови», як це твердо Алєксєй Шахматов.

А це означало, что «загальноросійської мови» просто не існувало й відповідно з него не могла розвинутися й українська мова. У наступній Книзі «A Prehistory of Slavic. The Historical Phonology of Common Slavic »(1965) Юрій Шевельов розшірює свое дослідження на весь слов'янський простір, аби довести, что в доісторічні часи ні східно-, ні західно-, ні південнослов'янські мови (і народи!) Не творили ніякіх «спільніх етносів», а їхня мова споконвіку булу діалектно діференційована. Карфаген, або, як любив писати Юрій Шевельов, Картагені, шахматовської Концепції залишково зніщіло капітальне дослідження «Історична фонологія української мови» (1979). Шевельов довів, что после розпадах праслов'янської мови у VI cтолітті на теренах східного слов'янства сформувалася не одна мова - «загальноруський мова», як твердили Шахматов та чісленні его послідовнікі, а аж п'ять діалектніх зон, чі мовно-територіальних регіонів : НОВГОРОДСЬКА-Тверський, Полоцька-Смоленськ, муромо-Рязанська, києво-Поліський та галицько-подільський. Трансформація п'ятьох первісніх мовно-територіальних регіонів у пізніші трьох східнослов'янські мови - русский, білоруську та російську - Почаїв галі в VI столітті ї чає аж до ХІ століття, что ї засвідчено найдавнішімі писемності пам'ятками української та російської мов. У своїй незайманості жоден Із ціх регіонів НЕ зберігся. Натомість на базі києво-Поліської та галицько-Подільської діалектніх зон сформувалася українська мова, на Основі НОВГОРОДСЬКА-тверської та муромо-рязанської - російська, а на Полоцька-смоленській та києво-поліській - білоруська.

У сучасній славістіці окрім Юрія Шевельова факт Існування «загальноросійської єдності і мови» заперечує нижчі не лишь українських, а й зарубіжніх мовознавців, зокрема австрійський професор Міхаель Мозер та російський академік Андрєй Залізняк. Так, Залізняк, ідучі, по суті, в річіщі Теорії Шевельова, проаналізував мову, записання на аркушах Бересті в Новгороді ХІ-ХІІІ століть, и це дало Йому Підстави стверджуваті про Існування давно Новгород-псковського діалекту (у Шевельова Новгород-Тверський мовно-територіальний регіон), розвиток которого НЕ впісується в рамки ні «загальноросійської мови», ні, зрештою, російської мови. Що очень Важлива, Залізняк показує, что даже у ХІ-ХІІІ століттях новгородці вважаться Руссю НЕ свои землі, а только Кіївщіну, Переяславщину та Чернігівщіну. Так, в одній Із берестяних грамот ХІІ століття одна новгородець пише ІНШОМУ: «Я ходив у Русь», тобто мандрувать Із Новгорода в Київ чи Переяслав. А з кінця ХІІІ століття в НОВГОРОДСЬКА Літописі сказано, что НОВГОРОДСЬКА єпископ ходив в Русь, а через рік повернувши в Новгород.

ЦІ та Інші приклада засвідчують правільність наукових пошуків Юрія Шевельова, Який вважать боротьбу з науково Хибне та ідеологічно шкідлівою концепцією «загальноросійської мови» своим найважлівішім завдянням. У одному з листів до Олекси Ізарського ВІН прізнається: «Я дістав перший примірник своєї« історичної фонології »мови Нашої нещасної. Це Було діло мого життя, и я его Побачив. Тепер можу Сказати - Ніні отпущаєші ». І тут же пророкує продолжает: «А агенти Якобсона - Білодіда, напевне, Вже Готові на акт розтерзання». І действительно, в борьбе с Юрієм Шевельова несподівано згуртуваліся, здавалось би, запеклі ідеологічні непріятелі: совєтський емігрант, а Згідно американский професор Роман Якобсон та совєтський академік Іван Білодід. Однако війна з Шевельова НЕ закінчілася з Розпад СРСР. Напередодні Євромайдану, напрікінці вересня 2013 року, харківські поборники «русского міра» вісунулі проти всесвітньо відомого вченого Юрія Шевельова Такі Популярні ніні звинувачений у фашізмі ї среди білого дня зруйнувалися его меморіальну дошку. Альо ні академікі- «патріоти», ні партфункціонері, ні даже вандали НЕ змоглі вберегтись шахматовській Карфаген «загальноросійської єдності», про что світу Впевнена та ще й Преса мовою заявила юна українка Анастасія Дмитрук: «Ніколи ми не будемо братами, ні за батьківщиною, ні по матері».

Ю́рій Володи́мирович Шевельо́в (прізвище при народженні — Шнейдер; псевдоніми: Юрій Шерех, Гр. Шевчук, Григорій Шевчук, Шерех, Šerech, Sherekh, Sher; Гр. Ш., Ю. Ш.[2]; * 17 грудня 1908, Харків — † 12 квітня 2002, Нью-Йорк, США) — славіст-мовознавець, історик української літератури, літературний і театральний критик, активний учасник наукового та культурного життя української еміґрації. Професор Гарвардського, Колумбійського університетів. Іноземний член НАН України (1991). 1949 — доктор філософії. Президент УВАН у 1959–1961 та 1981–1986 роках. Член Американського лінгвістичного товариства, Польського інституту мистецтв і науки в США. Почесний доктор Альбертського, Лундського, Харківського університетів та Києво-Могилянської академії.[3][4][5][6] Головний редактор журналу «Сучасність».

Автор 17 книг та низки фундаментальних наукових праць, зокрема: «Нарис сучасної української мови» (1951), «Передісторія слов'янської мови: історична фонологія загальнослов'янської мови» (1965), «Історична фонологія української мови» (1979).