4. Муровані та дерев'яні церкви

На Галичині та Волині збереглися церкви, зведені за часів Другої Речі Постолитої. Після повного сформування території УРСР, дерев'яні церкви будували переважно на Поліссі та Волині Московською Православною Церквою. У 1960-70 роки, в Україні створюються скансени у Пирогово поблизу Києва таШевченківський гай у Львові, скансени в Чернівцях, Ужгороді та Переяслав-Хмельницькому, у які були перенесені більше десятка старих дерев'яних церков з усієї України.

Архітектурна побудова православних та греко-католицьких дерев'яних храмів України формувалась впродовж багатьох століть за певними канонічними традиціями, а саме із 3 частин: бабинець, нава та вівтар. Бабинець — частина храму, у якому переважно є вхід у храм, місце де перебували переважно жінки старшого віку. Нава є найбільшою частиною храму, переважно схожий за формою із іншими частинами храму. Вівтар за розміром переважно такий самий як і бабинець, там перебуває священик під час літургії, царські ворота та церковний іконостас. Кожну частину храму окремо називають зрубом. Храми, що складаються із 3 частин називають тридільними, зустрічаються і храми із 5 сторін — п'ятидільні і зберігся лише один дев'ятидільний храм із дев'ятьма зрубами.

Для міцності та стійкості дерев'яної церкви її будували на кам'яних фундаментах. Зустрічаються окремі церкви, у фундамент яких вмуровували кам'яні надгробні плити на старі кам'яні хрести. Поверх фундамента складають висушені колоди дуба або смереки однакової довжини та товщини.

Квадратні зруби церкви при куполі зазвичай переходять у восьмикутну форму. Куполи у церквах можуть мати кілька заломів. Найбільше заломів зустрічається у бойківських церквах. Церкви переважно покривають дерев'яним гонтом, що забезпечує забепечує церкві теплозбереження та надає автентичності екстер'єру споруди. Покриття замінюють кожних 30-40 років для запобігання гниття та цвітіння деревини.

Дерев'яна дзвіниця церкви у м. Яворів

церква, перенесена у Музей народної архітектури та побуту України, з c. Зелене (Гусятинський район)

Іоанобогословська церква 1744 року, з села Скорики, Пiдволочиський район,Тернопiльська область

Церква Різдва Пресвятої Богородиці (Хотинець)

ВИСНОВОК

У культурі слов'янських племен тривалий час панівним був усний тип культури. Прийняття Київською Руссю християнства відіграло важливу роль у поступовому переході до письмового типу культури. Підвалини цього процесу було закладено завдяки діяльності братів-священиків Кирила та Мефодія, яких у 60-70-х роках IX ст. візантійський імператор Михайло III відправив до слов'ян з метою поширення християнства. Розпочинаючи цю місіонерську діяльність, брати, зокрема Кирило, впорядкували слов'янський алфавіт і розробили кирилицю - фонетичну систему, що дозволило не тільки проповідувати у слов'янських землях старослов'янською мовою, а й перекласти церковнослов'янською (староболгарською) мовою Євангеліє. Розвиток писемності надав можливості опанування великого масиву сакральної літератури та водночас активізував державотворчі процеси, сприяв зміцненню міжнародних відносин.

Культура Київської Русі була відзначена мовним плюралізмом, обумовленим наявністю слов'янських діалектів та диглосією - існуванням давньоруської та церковнослов'янської літературно-писемної мов. Ці два варіанти мов не існували відокремлено один від одного, однак мали різні сфери функціонування. Давньоруська була мовою усного побутового спілкування, ділового листування, юридичних актів ("Руська правда"), літописів та пам'яток світської літератури ("Слово о полку Ігоревім"). Церковнослов'янська мова використовувалася в сакральній літературі.

Запровадження християнства та письмового типу культури сприяло формуванню освіти, визнаної важливою сферою загальнодержавної та церковної політики.

Після прийняття християнства київська князівська влада стала надавати особливого значення освіті, "книжній" вченості, що було зумовлено не тільки особистими вподобаннями окремих князів, а й потребами київського суспільства в знаннях. Після хрещення князь Володимир увів обов'язкову шкільну освіту для дітей вищого стану та заснував школи, куди набирали дітей із сімей як свого оточення, так і жителів міста з наказом: державі потрібні освічені люди. Імовірно, одночасно з освітніми школами засновувалися школи для підготовки священиків.

СПИСОК ВИКОТИСТОВАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛИТЕРАТУРИ

• Польські хроніки Галла 12 століття, Вінцентія Кадлубека 13 століття, Яна Длуґоша 15 століття;

• Чеська хроніка Козьми Празького ХІІІ століття;

• Німецька хроніка Тітмара Мерзебурзького ХІ століття;

• Угорські хроніки Яноша Туроці XV століття, «Chronicon Pictum».

Література

Андрияшев А. М. Очерки истории Волынской земли до конца XIV ст. Киев, 1887.

Галицкий исторический сборник, 1854, вып. 2.

Греков Б. Д. Древнейшие судьбы славянства в Прикарпатских. областях // Вестник АН СССР. 1940. № 11-12.

Греков Б. Д. Крестьяне на Руси. — Москва,1952.

Иванов П. А., Исторические судьбы Волынской земли с древнейших времен до конца XIV века, Одесса, 1895.

Крип'якевич І. Галицько-волинське князівство. Київ, 1984.

Коваленко В. Чернігів і Галич у XII — XIII ст. // Галичина та Волинь у добу Середньовіччя. — Львів, 2001. — С. 154–165.

Котляр М. Ф. Данило Галицький. — Київ, 1979.

Материалы для истории и этнографии края. — Волынския губернския ведомости, 1854.

Пашуто В. Т., Очерки по истории Галицко-ВольІнской Руси. — Москва, 1950.

Руссов С. Волынские записки сочинінные Степаном Руссовым в Житомире. — Санкт-Петербург, 1809.

Смирнов М. П. Судьбы Червоной или Галицкой Руси до соединения ее с Польшею. — СПб., 1860;

Шабульдо Ф. М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. Киев, «Наукова думка», 1987