4. «Повчання дітям» Володимира Мономаха як синтез основних політичних проблем часів Київської Русі.

У смутні часи подальшого розвитку Київської Русі на її політичній арені з’являється ще одна видатна постать — Володимир Мономах. Цей князь назавжди увійшов у політичну історію як ініціатор ліквідації братовбивчих конфліктів, як сильний правитель, який до того ж умів, коли треба, йти на політичні компроміси. Завдяки своєму величезному авторитету Мономаху вдалося об’єднати більшість розпорошених земель. Це був воістину один із наймудріших правителів того часу, про що свідчить його відоме «Повчання» своїм дітям. У цьому творі сконцентровано головні політичні проблеми, за торкнуті у «Повісті минулих літ», «Слові о полку Ігоревім», у різних «повчаннях», «проповідях», «словах», «патериках» та інших творах, які свідчили про достатньо високий рівень суспільно-політичної думки Київської Русі.

До таких проблем, на нашу думку, відносяться: поєднання політики із суспільною мораллю; відповідальність правителя; справедливість і законність; компетентність і опора на знання у політичній діяльності; ідея припинення міжусобної боротьби і необхідність об’єднання руських земель. Зокрема, звертаючись до своїх синів, князь промовляє: «Більше над усе майте страх Божий. Не лінуйтеся, не покладайтесь на бояр і воєвод, а самі доглядайте за всім. Шануйте старого чоловіка як батька, а молодого як брата. Будьте справедливими суддями, присяги не ламайте. Гостей і послів вітайте, як не дарунками, то напоями, бо вони по чужих землях несуть добру і злу славу. Не забувайте того, що знаєте, а чого не знаєте, того научайтесь». В цьому творі є ідеї загальнолюдського обґрунтування політики, раціонального мислення, практичності, вміння знайти для себе користь у складних життєвих ситуаціях, тобто тих ознак, які згодом стали характерними для ментальності українського народу.

Свої настанови він підкріплює прикладами із власного життя, розповідає про численні походи, викликані необхідністю зміцнення єдності Русі та її захисту від зовнішніх ворогів. Вперше текст «Повчання» Володимира Мономаха був опублікований графом О. Мусіним-Пушкіним 1793 р.

Ключові терміни:

Віче – загальні збори громадян міст Київської Русі для розгляду громадських справ.

Держава – це держава, що має свою територію та кордони, які можуть розширюватися, проводить власну незалежну внутрішню і зовнішню  політику на світовій політичній арені, має міжнародне визнання та державну символіку: герб, прапор і гімн.

Державна влада – це публічно-політичні відносини панування і підкорення між суб'єктами, що спираються на державний примус. Державна влада є різновидом соціальної влади і завжди є політичною по суті.

Легітимність влади - це здатність того чи іншого політичного режиму досягти суспільного визнання та виправдання обраного політичного курсу, прийнятих ним політичних рішень, кадрових або функціональних змін у струк­турах влади. Чим нижче рівень легітимності, тим частіше влада буде спиратися на силовий примус.

Монархія – форма державного правління, за якої найвища державна влада повністю (необмежена, абсолютна монархія) або частково (обмежена, конституційна монархія) належить одній особі — спадкоємному монархові.

Народ - багатопланове поняття, яке може мати такі значення:

- Народ — населення держави, мешканці країни. - Народ — громадсько-політична сила, на яку опирається офіційна влада в країні^. - Народ — форма національної та етнічної єдності (нація, народність, іноді плем'я). - Народ — взагалі люди, переважно у великій кількості.

Патерналізм -  система політичних відносин, принцип державного управління або політична практика, при якій одні політичні суб'єкти поводять себе до інших як «батько» до «дітей» в патріархальній сім'ї.

Теологія – це сукупність релігійних доктрин про суть і дію бога, побудована у формах ідеалістичного умогляди на основі текстів, що приймаються як божественне одкровення. 

Семінар 3. Політична думка в Україні за литовсько-польської доби

План

1. Українські гуманісти епохи європейського Відродження: загальна характеристика.

2. Станіслав Оріховський про державу і право. Політичний трактат «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу».

3. Політичне прогнозування Юрія Дрогобича.

4. Політичні питання в полемічній релігійній літературі. (П. Скарга, Г. Смотрицький, Х. Філарет, В. Суразький, З. Копистенський, М. Смотрицький та ін.).

5. Суспільно-політичні погляди Петра Могили.

6. Концепція колективної соборності правління християнською церквою Івана Вишенського.

Ключові терміни: аристократія, українські братства, держава, державна влада, еліта, закон, концепція колективної соборності правління християнською церквою, легітимність, легітимність влади, монархія, народ, патерналізм, поділ влади, Реформація, теологія, «чернеча республіка».

1. Українські гуманісти епохи європейського Відродження: загальна характеристика.

Гуманізм як напрям світської думки епохи Відродження став ідейною основою могутніх антифеодальних виступів у Європі. На відміну від середньовічного релігійного світогляду, в основі якого був Бог, у гуманістів провідне місце посідала людина. Заперечуючи релігійно-аскетичні ідеї про гріховність плоті і земного життя, гуманісти розглядали людину як частину природи і проголошували її право на задоволення «земних» потреб, ідеї свободи особи, справедливого суспільства, а спонукальну причину діяльності людини вбачали у її прагненні до насолоди. Ці положення і створили ядро ідей гуманізму.

В Україні поширенню ідей гуманізму в XVI ст, сприяли такі чинники:

- соціально-економічний прогрес, що розпочався в XV ст. і був зумовлений переходом суспільства до простого товарного виробництва;

- поява великої кількості економічно незалежних міст;

- створюються передумови для виникнення нового (капіталістичного) способу виробництва, буржуазних відносин;

- посилюється інтерес до рідної культури, історії, мови;

- пробуджується національна свідомість;

- з'являється розуміння необхідності широкого розвитку освіти й науки.

- зросла кількість шкіл і підвищився їх освітній рівень;

- відсутність вищих, середніх навчальних закладів в Україні, що спровокувало українських юнаків по закінченню місцевих шкіл продовжували освіту у польських і західноєвропейських університетах. Це явище було масовим і тривалим. За кордоном молодь з України одержувала вищу освіту, а також переймалася передовими ідеями, передусім гуманістичними, які переносила на рідний грунт.

Зачинателями гуманістичної культури в Україні й найвизначнішими гуманістами XV — XVI ст. були Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський та ін. Специфічні соціально-економічні умови в Україні у першій половині XVI ст, сприяли поширенню і розвитку ідей раннього, чи етико-філологічного, гуманізму, пов'язаних з вивченням і викладанням риторики, граматики, поезії, історії і моральної філософії на базі класичної античної освіти. 

Погляди українських гуманістів, їхні дії, міркування відіграли важливу роль у розвитку національної української культури, суспільної свідомості, філософії. Як нова верства світської інтелігенції, що здобула широке громадське визнання, українські гуманісти, так само як і італійські, були носіями високої освіченості, ідейними натхненниками ренесансного мистецтва. Вони виявили себе й на терені державного управління — на посадах канцлерів, секретарів магістратів, придворних дипломатів. До порад гуманістів прислухалися, їх твори викликали інтерес у різноманітних колах суспільства.

Гуманістична діяльність українських мислителів була спрямована проти жорстоких утисків феодального ладу, на утвердження нового світогляду, просякнутого ідеями критицизму, світськості й поваги до античності, яка була для гуманістів взірцем для наслідування.

У працях вітчизняних гуманістів цього періоду є думки про походження держави, форми державного управління, суть держави й ідеалу, а також обгрунтування ідеї освіченої монархії, обмеженої законом, проблеми війни і миру. Українські гуманісти одними з перших у європейській філософській думці заперечували божественне походження влади й держави, виступили проти підпорядкування світської влади духовній, відстоювали невтручання церкви у державні справи. Таким чином, вони розглядали проблему держави зі світських, а не теологічних міркувань, що було значним кроком до вивільнення політичної думки від теології.

Крім категоричного заперечення керівної ролі католицької церкви, деякі українські гуманісти, зокрема Оріховський, висловлювали компромісні міркування щодо ролі церкви в суспільстві (або й цілком протилежні). Це було зумовлене нестійкістю позицій прогресивних сил суспільства, які виступали проти феодального ладу в країні і католицької церкви. Отож, враховуючи політичну ситуацію в країні, мислителі зважали на кон'юнктуру, маневрували і заявляли, що берло держави король отримав з волі Божої та що єпископ під час богослужіння не є підданим короля. Таким чином, наслідуючи дух реформаційного вчення, українські гуманісти відстоювали ідею незалежності світської влади від церковної.

Центральний принцип етики гуманізму — принцип спільного блага (блага народу), основні ідеї якого — патріотизм, служіння державі, суспільна активність — грунтувалися на підпорядкуванні приватних інтересів спільному благу тощо. Про те, що благо народу є найвищим законом і метою державної влади, як відомо, чітко висловлювалися Гобс, Лок. Але подібні ідеї притаманні й їхнім попередникам, зокрема українським гуманістам першої половини XVI ст. , наприклад Ст. Оріховському, який перефразовує Ціцерона і відзначає, що держава є ні чим іншим, як «зібранням громадян, поєднаних узгодженням права і спільною користю», і наводить відомий вислів римського філософа: «Щастя народу хай буде найвищим правом!»

Найважливіший принцип громадянського гуманізму — це любов до батьківщини, патріотизм, у яких вбачаються вищі чесноти громадянина. Вболівання за долю свого народу, бажання йому прислужитися, ностальгічна любов до Вітчизни, оспівування рідної землі, природи містяться у творах багатьох вітчизняних мислителів і культурних діячів XV — XVI ст. Все це засвідчує їх високу національну самосвідомість, немислиму в середні віки з їх полісним патріотизмом. В історії філософської думки Західної Європи національна самосвідомість формується лише з виникненням буржуазного мислення, спричиненого зародженням елементів нового суспільного устрою.

У творах українських мислителів знаходимо нові гуманістичні погляди на історію, на роль і місце людини в історичному процесі. Історія розглядається ними не як реалізація наперед визначеного божественного припису, а як людська драма в дії, де якщо якісь надприродні сили й вирішують долю людини, то, принаймні, не християнський Бог. Гуманісти звеличували людину — творця історії, проголошували людину рівною Богові Так, властиві середньовічній історіографії провіденціоналізм і фаталізм були відкинуті гуманістами і поступилися місцем історично зумовленим вчинкам персонажів, які стають активними суб'єктами дії. У працях українських мислителів утверджується ідея історичної активності особи і мас, що визначало їх інтерес до народного життя і національної історії, розвитку суспільної свідомості Головною рушійною силою історичного розвитку і суспільного прогресу гуманісти вважали мудрість, розум, знання, освіту. Особливу зацікавленість вітчизняні гуманісти виявляли до історіографії. Вони вбачали в історії досвід життя і радили вчитися на історичних прикладах, зокрема на подвигах великих особистостей, політичних діячів, полководців, які, на їхню думку, стали відомими, безсмертними лише завдяки тому, що мали мудрих, розумних вихователів. «Історик, — говорить Оріховський, — нічого не повинен вигадувати, а писати лише правду; не керуватися ні дружбою, ні ненавистю».

Антологія «Українські гуманісти епохи Відродження (XVI — початок XVII ст.)» складається з творів 25 мало відомих (чи й зовсім не відомих) авторів, більшість з яких писали латинською мовою, решта — польською та українською. Майже всі тексти даються у перекладі сучасною українською мовою, за винятком кількох, які відбивають специфіку давньої української мови, не русифікованої видавцями XIX ст. Це, зокрема, деякі твори Іпатія Потія, Захарія Копистенського, Герасима Смотрицького, Лаврентія Зизанія та рукопис українського списку словника Максима Грека.