6. Політичні ідеї українських просвітників (Петро Лодій, Іоанн Баптист Шад, Яків Козель­ський).

Петро Лодій (1764–1829 рр.) — український філософ, письменник, поет правник, педагог. У 1787 р. закінчив Львівський університет, де згодом був професором логіки, метафізики й моральної філософії. З 1802 р. — професор філософії, чистої та прикладної математики в Ягеллонському університеті (м. Краків, тепер — Республіка Польща). У 1803 р., після заснування у м. Санкт-Петербурзі головного педагогічного інституту, запрошений його керівництвом на кафедру логіки, метафізики і моральної філософії, де викладав теоретичну та практичну філософію.

З 1819 р. (після перетворення інституту на університет) — професор його філософсько-юридичного факультету, де викладав загальне (приватне, публічне, державне, народне) та кримінальне право. Обіймав також посади інспектора над класами шляхетних дівчат та інспектора Комерційного училища у м. Санкт-Петербурзі. Помер  у Санкт-Петербурзі 22 червня 1829 р. У своїх філософських поглядах розвивав ідеї Х. Вольфа та його послідовника Х. Баумейстера. Працю останнього «Настанови любомудрія повчального» у 1790 р. переклав українською мовою. Відстоював із деїстичних позицій ідеї матеріалістичного сенсуалізму. Одним із перших піддав критиці вчення І. Канта з матеріалістичних позицій. П. Лодій критикував також погляди Д. Берклі, Д. Юма та Ф. Шеллінга. Не відкидав ідеї існування у світі божественного начала, однак засуджував спроби підпорядкування науки й філософії церкві. У 1810 р. переклав російською мовою працю Л. А. Фейєрбаха «Кримінальне право».

Суспільний ідеал згідної теорії П. Лодія — це суспільство, створене на основі ідей свободи, рівності та власності. Свобода — це прагнення усіх поневолених, яке було актуальним у всі часи. Але просвітники практикували цю ідею крізь призму умов, відносин та вимог свого часу. Адже канонізована традицією, суворо регламентована поведінка людини за умов феодалізму в новий час змінила сутність волевиявлення особи на основі раціонального осмислення дійсності.

 У цьому контексті   П. Лодій зазначав, що громадянська свобода — це «по наведенню розуму самовільне визначення самого себе в діянні Громадянська свобода є незалежність від влади законодавчої. У здійсненні таких дій, які сприяють досягненню власної своєї цілі й приватного свого блага, якщо тільки оте здійснення не противне цілі держави». Свобода — це насамперед вільна конкуренція приватних інтересів, що добре вкладалося в систему відносин ХVІІ ст.

У свою чергу, просвітницька інтерпретація поняття рівності полягала у визнанні рівності людей перед законом, відповідно знищення класових (станових) привілеїв, але не самих класів. Політична свобода і рівність органічно пов’язувалася з правом власності.

Іоанн Баптист Шад народився в сільській католицькій родині поблизу Бамберга в 1758 р. З дитячих років його життя було пов'язане з монастирем, де й отримав освіту в єзуїтській школі виховання. Монахом-бенедиктинцем захопився філософією, що привело його до розриву з католицизмом. У 1798 р. втік з монастиря, викладав філософію в Готі, Ієні. За рекомендацією Фіхте, Шіллера і Гете в 1804 р. граф С. Потоцький запросив його до Харківського університету, де до 1816 р. він читав курс логіки. Завдяки блискучій красномовності, глибокій ерудиції, переконливості своїх думок І. Б. Шад завоював симпатії студентської молоді, колег по роботі. Ведучи педагогічну роботу, значну увагу приділяв підготовці філософських кадрів, знаходив час і для наукової роботи. У Харкові він підготував і видав латинською мовою підручник з логіки (Institutiones philosophiae universae, tomus primus, logicam comp-letens. — Харків, Галле, 1812), курс природного права (Institutiones juris naturae. — Харків, 1814). У 1816 р. за пропаганду шеллінгіанства і за "гординю безвір'я" протягом 24 годин був висланий спочатку з Харкова, а потім за межі Росії. Повернувшись до Ієни, читав курс лекцій в університеті як приват-доцент. Помер в Ієні в 1834 р.

Деякий час він спирався на твори Канта, які справили на нього подвійне враження. З одного боку, кантівська філософія приваблювала його ідеєю свободи та гідності людини, а з другого — відштовхувала приниженням розуму, підпорядкуванням розуму вірі, що, власне, вело до "духовного рабства". В 1798 р. від Канта Шад переходить до філософії Фіхте, стає його послідовником, присвячуючи свій самий великий твір доступному викладенню фіхтеанської філософії. В подальшому І. Б. Шад відходить від фіхтеанства, стає послідовником Шеллінга, зводячи філософію до абсолютної тотожності суб'єкта та об'єкта, водночас критично ставлячись і до шеллінгіанства.

Відповідно до поглядів Шада закон розвитку як основний закон природи, Всесвіту лежить в основі походження людини, соціальних процесів. Шад підкреслює, що у своєму розвитку людина проходить три етапи: тваринний, природний та моральний, де перехід від одного етапу до другого обумовлюється соціальним середовищем. Критично ставлячись до договірної теорії походження держави, він обстоював ідею природного права, виводячи походження держави і права з розуму людини. Вищим законом в суспільстві він вважав закон абсолютної свободи. Суть цього закону полягає в тому, що людина володіє абсолютною свободою в тому розумінні, що вона здатна панувати над собою, спонукати себе до таких дій, до яких не може бути примушена зовнішніми силами. З природним правом, яке є вродженим і вічним, пов'язуються у суспільстві законодавство і державність, які мають відповідати розуму людини.

Якщо законодавство в суспільстві суперечить розуму або людина обирає його не за своєю волею, то вона втрачає гідність розумної істоти, перестає бути собою, потрапляє в рабство. Рабство — це вища форма насильства. Вона полягає в тому, що людину починають розглядати як річ, а це суперечить природному праву, самому суспільному життю. Ліквідувати такий стан можна через пропаганду правових ідей, самовдосконаленням людини, бо природа людини і визначає закони суспільства, право кожної людини досягати призначеної її природою вищої мети. Звідси засудження Шадом усіх форм деспотизму, вимоги свободи совісті, думки, свободи університетської освіти, заборона рабства.

І. Б. Шад, підкреслюючи важливу роль вдосконалення людини, законодавства і державності, основу прогресивного розвитку людства вбачав в його різноманітності, де умовою нормального життя кожного організму є протилежність між його частинами, в даному випадку вільне діяння і протидіяння націй, їх протилежність, що залежить від клімату, рівня культури, звичаїв, різних тілесних та духовних здібностей. Безмежна різноманітність в природі і людському роді відтворює безмежну різноманітність джерел життя, прагнень, з яких постають гармонія і вдосконалення. Відносно до людини протилежності виявляються в родині через протилежність роду і віку, в державі — правителя і народу, а також станів і поколінь, в цілому людському роді — через різницю націй, де одна з протилежностей виявляє досконалість та недосконалість Іншої. Будь-яке прагнення до вдосконалення згасає, коли знищується різниця між народами і націями. Нація, яка підкоряється іншій навіть з прагнення вічного миру, виявляє своє падіння і заслуговує всі ті нещастя, які на неї можуть впасти.

Яків Козельський – український філософ, просвітник. Народився в 1729 р. в с. Келеберда (нині Канівського району Черкаської області) в родині сотника Полтавського полку. Освіту здобув у Київській академії (1744—1750) та Академічному університеті при Петербурзькій АН (1751— 1757). Викладаючи в Артилерійській та Інженерній школах у Петербурзі, опублікував свої перші праці — «Арифметичні пропозиції» та «Механічні пропозиції». Для нього право власності — це природне право, яке нікому не дарують і ні від кого не забирають. Це — рівне для всіх право вільно здобувати та володіти власністю. Формулюючи «правило загальне про власне майно (маєток), Я. Козельський писав: «Не годиться турбувати нікого у його маєтності ніяким чином». Однак про встановлення розміру власності єдиної точки зору у просвітників не було. Одні були проти рівності власності, інші захищали цю тезу. Я. Козельський схилявся до республіки, бо тільки «при республіканському правлінні загальна вигода є базисом усіх людських доброчесностей та законодавства». У свою чергу С. Десницький не обмежував серйозно монарха у здійсненні законодавчої влади, але ставив вимогу — зміцнити орган народного представництва, так званий сенат, члени якого повинні були користуватися рівними правами й відстоювати загальнонародні інтереси. Сенат, на його думку, повинен обиратися із представників землевласників, купців, ремісників, духівництва та інтелігенції. Він вимагав незалежності та незмінюваності судів, рівності всіх перед кримінальним судом, а також створення суду присяжних.

Ключові терміни:

Апологет - запальний прихильник якоїсь ідеї, напряму, вчення. Спочатку апологетами називали захисників християнського богослов'я і релігії; у переносному розумінні беззастережні захисники і вихвалячі певних ідейних течій або систем.

Абсолютна монархія - це різновидом монархічної форми правління, що характеризується юридичним і фактичним зосередженням всієї повноти державної влади в руках спадкового глави держави.

Аристократія – форма державного ладу, за якої правління здійснюється представниками родової знаті. Аристократією називають форму правління, при якій державна влада зосереджена в руках привілейованої освіченої знатної меншості.

Виборна монархія – тип монархії, коли новий монарх після припинення повноважень попереднього обирається парламентом, членами монаршої родини або іншим спеціальним органом.

Виконавча влада - одна з трьох гілок державної влади відповідно до принципу поділу влади. Розробляє і втілює державну політику, спрямовану на забезпечення виконання законів, та керує сферами суспільного життя.

Держава – це держава, що має свою територію та кордони, які можуть розширюватися, проводить власну незалежну внутрішню і зовнішню  політику на світовій політичній арені, має міжнародне визнання та державну символіку: герб, прапор і гімн.

Державна влада – це публічно-політичні відносини панування і підкорення між суб'єктами, що спираються на державний примус. Державна влада є різновидом соціальної влади і завжди є політичною по суті.

Духовний регламент - закон, виданий у формі маніфесту Петром I, який визначав правове становище Православної Церкви в Російській імперії (Православної російської церкви).

Еліта - невід'ємна частина соціуму, вибрані, найкращі, панівна верства.

Закон – нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, що регулює найважливіші суспільні відносини шляхом встановлення загальнообов'язкових правил, прийнятий в особливому порядку (законодавчим), або безпосередньо народом.

Законодавча влада - це відокремлена в умовах поділу влад гілка влади, головним призначенням якої є здійснення державної влади шляхом законотворення.

Конституція - основний державний документ (закон), що визначає державний устрій, порядок і принципи функціонування представницьких, виконавчих та судових органів влади, виборчу систему, права й обов'язки держави, суспільства та громадян. Інші закони держави, як правило спираються на конституцію.

Концепція «сродности» - це концепція, що розкриває сутнісні особливості "спорідненості" і форми її вираження - здібності, нахили, що дозволяє визначити її ("спорідненість") як внутрішній стимул.

Легітимність – здатність того чи іншого політичного режиму досягти суспільного визнання та виправдання обраного політичного курсу, прийнятих ним політичних рішень, кадрових або функціональних змін у структурах влади.

Легітимність влади – це здатність того чи іншого політичного режиму досягти суспільного визнання та виправдання обраного політичного курсу, прийнятих ним політичних рішень, кадрових або функціональних змін у струк­турах влади. Чим нижче рівень легітимності, тим частіше влада буде спиратися на силовий примус.

Монархія – форма державного правління, за якої найвища державна влада повністю (необмежена, абсолютна монархія) або частково (обмежена, конституційна монархія) належить одній особі — спадкоємному монархові.

Народ – багатопланове поняття, яке може мати такі значення:

- Народ — населення держави, мешканці країни. - Народ — громадсько-політична сила, на яку опирається офіційна влада в країні^. - Народ — форма національної та етнічної єдності (нація, народність, іноді плем'я). - Народ — взагалі люди, переважно у великій кількості.

«Освічений абсолютизм» - політика, здійснювана у XVIII столітті в деяких європейських монархічних державах. Її змістом було знищення або перетворення «зверху» найбільш застарілих феодальних порядків.

Парламент – найвищий виборний (повністю або частково) орган державної законодавчої влади, в якому здійснюється представництво основних політично активних груп населення країни.

Патерналізм – система політичних відносин, принцип державного управління або політична практика, при якій одні політичні суб'єкти поводять себе до інших як «батько» до «дітей» в патріархальній сім'ї.

Поділ влади – основоположний принцип, відповідно до якого в демократичній правовій державі мають співіснувати самостійні галузі ("гілки") державної влади - законодавча, виконавча, судова, кожна з яких здійснюється незалежними один від одного органами, що перебувають у стані стримування і взаємного контролю.

Природне право – теоретична доктрина в теорії права, за якою головним джерелом права є сама природа, а не воля законодавця. Також термін визначає і саме право, задане природою.

«Спадкоємна» монархія –  тип монархії, найпоширеніший у наш час, коли престол передається в рамках однієї династії автоматично згідно з порядком престолонаслідування. 

Судова влада –  незалежна і самостійна гілка державної влади, яка здійснюється судами. Органи судової влади вирішують правові суперечки між конкретними особами, а також розглядають справи щодо норм контролю, а саме: відповідностізаконів → конституції і підзаконних нормативних актів → законам. У окремих випадках ці органи дають тлумачення правовим нормам, в основному нормам конституції країни, поза зв'язком з конкретним позовом.

Суспільний договір - теорія, за якою люди віддають частину своїх суверенних прав уряду держави або іншому органу влади для того, щоб підтримувати порядок у суспільстві, тобто згода тих, ким правлять, на певні правила, за якими здійснюється правління. 

Теологія - це сукупність релігійних доктрин про суть і дію бога, побудована у формах ідеалістичного умогляди на основі текстів, що приймаються як божественне одкровення. 

Семінар 4. Політична ідеологія ліберального та демократичного рухів у Наддніпрянській Україні (XIX – поч. XX ст.).

План

1. Політична концепція Михайла Драгоманова. Система політичного реформування суспільства: конституційний проект «Вольний союз – Вільна спілка».

2. Демократично-народницький (новонародницький) напрям у розвитку політичної думки в Україні.

3. Політична концепція Михайла Грушевського.

4. Політичні погляди Ростислава Лащенка та Сергія Шелухіна. Обґрунтування ідей федерації та народоправства.

1. Політична концепція Михайла Драгоманова. Система політичного реформування суспільства: конституційний проект «Вольний союз – Вільна спілка».

Філософ і громадсько-політичний діяч. Творчість М. Драгоманова пов'язана з пошуками шляхів вирішення "українського" і "слов'янського" питань, які привели вченого до думки про необхідність глибокого вивчення західноєвропейської історичної і політичної науки та соціально-політичного становища слов'ян, які не мали своєї державності. Він захоплювався популярними на той час серед інтелігенції соціалістичними ідеями, але водночас переконався в "необхідності широкої постановки федерально-демократичного питання по всій Східній Європі", що, власне, і стало основою його суспільно-політичних і правових поглядів. Свої основні ідеї М. Драгоманов виклав у працях "Турки внутрішні і турки зовнішні", "Пропащий час (Українці під Московським царством)" (1876), "Внутрішнє рабство і війна за звільнення" (1877), "До чого довоювались?" (1878), "Вольний Союз - Вільна Спілка" (1884), "Чудацькі думки про українську національну справу" (1891) та ін. Політичні погляди і програма М. Драгоманова сформувалися насамперед під впливом федералістичної тенденції в суспільно-політичному розвитку України, котра з'явилася в 40-х роках XIX ст. як зворотна реакція, спрямована проти централістичного, унітарного підходу в самодержавній політиці царської Росії. Представники заснованої М. Костомаровим федералістської школи розуміли федералізм як можливість усунення самодержавства і вирішення національного питання шляхом об'єднання всіх слов'янських земель у федеративний союз і досягнення демократії і свободи - віковічних суспільно-політичних пря агнень українського народу. Запропонована М. Драгомановим система політичного реформування суспільства найповніше викладена і обґрунтована ним у творі "Історична Польща і великоруська демократія" і конституційному проекті "Вільний Союз - Вільна Спілка". У цих працях він спирався на позитивний досвід людської історії і демократичні досягнення тогочасних народів. Вони, по суті, становлять першу в Російській імперії послідовну програму конституційного характеру на принципах широкого і послідовного демократизму й засадах федералізму і народного самоврядування. Систему суспільно-політичного реформування М. Драгоманов пропонував, опираючись на практично-політичні міркування, для всієї Російської імперії, однак він чітко окреслив проблеми і основні принципи створення майбутньої вітчизняної моделі суспільно-політичного впорядкування України. Він став першим послідовним конституціоналістом у межах Російської імперії і як європеєць використав усі тогочасні надбання західної цивілізації, зважаючи на глибинні внутрішні потреби свого народу. У своїй політичній програмі Драгоманов стверджував, що конституціоналізм є універсальним засобом досягнення політичної свободи. Оригінальність драгомановського тлумачення конституціоналізму полягає в доповненні його поняттям "політична свобода". Він сприймав її і як співпрацю суспільства й особистості, що реалізується через народне представництво в центрі й самоврядування на місцях, і як загальнодемократичні свободи для особистості, такі як свобода слова, совісті, національності та ін.; і як сукупність особистих прав, невідчужуваних ні для кого, навіть для волевиявлення народу; і як істинне народовладдя, що розвивається в середовищі самого народу. Особливістю конституціоналізму М. Драгоманова є також те, що політична свобода в його розумінні має значення лише тоді, коли передбачає свободу особистості як необхідну умову поваги й гідності людини, можливу лише в конституційно-правових державах. Програма Драгоманова містить також ідею політичної децентралізації і широкого місцевого самоврядування як засобу подолання конфлікту між державою і суспільством. На противагу централізації, за якої державне управління здійснюють лише зверху по вертикалі, М. Драгоманов запропонував децентралізаційну модель. Місцеве самоврядування, на його думку, є найкращим засобом подолання "динамітно-анархічної епідемії", тобто "тероризму, якобінства і революціонаризму". На прикладах із політичного життя європейських держав він доводив, що "динамітно-анархічна епідемія" найбільше поширена в країнах, де відсутні правовий порядок і самоврядування, що приводом до безладдя і заворушень стає не свобода, як вважали тоді в урядових і наукових колах Росії та деяких інших держав, а її обмеження. Так, осередками "динамітної зарази" він вважав Ірландію і Росію. Рецептами проти неї мали бути не поліцейські репресії, які лише посилювали "заразу", а виважені реформи: як негативний, так і позитивний досвід усіх країн засвідчує, що тільки свобода і самоврядування можуть бути твердою гарантією послідовного розвитку демократичної політики. Для встановлення справжньої політичної свободи, вважав Драгоманов, недостатньо лише замінити один тип правління іншим. Гарантією політичної свободи можуть бути лише одночасне послаблення централізованої державної влади, ліквідація самодержавного бюрократичного апарату, запровадження прав особи і самоврядування громад і областей, а не заміна центральних державних (царських) установ парламентськими, навіть республіканськими. Драгоманов протиставляв централізму громадсько-територіальне самоуправління "знизу - вгору", наділяючи широкими повноваженнями сільські сходи, повітові і обласні представницькі зібрання. Основою федеративної держави мають бути самоврядні обласні об'єднання, які опікуються всіма справами в межах своєї території. Водночас обласні об'єднання мають стати часткою спільної волі всього федеративного союзу, гарантуючи цілісність державного утворення. Визначаючи компетенцію основних одиниць місцевого самоврядування, М. Драгоманов найбільш природними з них вважав повіти, оскільки вони найменші за обсягом. Тому за умови виборності адміністрації і поліції необхідно саме їх взяти за основу розвитку місцевого самоврядування. Губернські ж установи мають бути організовані так, щоб вони "лише доповнювали діяльність повітових, а не були над ними начальницькою інстанцією". Основним завданням губернатора, який має очолювати місцеву адміністрацію, повинне стати здійснення загальнодержавних законів і політики вищих органів влади з правом відміняти рішення місцевих органів, які суперечать конституції і законам держави. Реалізацію ідеї національно-визвольної боротьби лише мирними політичними і просвітницькими засобами він вбачав у створенні федерації, але не національної, а федерації на політичній основі. На прикладах із громадсько-політичного життя Швейцарії мислитель доводив, що націоналізм - не головне у житті людини. "Приклад Швейцарії, - зауважував він, - показує, що при свободі навіть славнозвісна єдність національності ні для чого не потрібна і дає підстави гадати, що нащадки наші знайдуть боротьбу за національність і національну державу такими ж дурницями, як ми вже вважаємо дурницями клопоти 16-17 століття про державну релігійну єдність". Цікавими з погляду сьогодення є думки М. Драгоманова про відродження і поширення української мови на наукових і освітянських теренах:

1) обов'язкове запровадження української мови пов'язане з великими труднощами, тому має бути поетапним, поступовим ("віддане природній течії життя");

2) надання повної свободи, розвиток української та інших місцевих мов, викладання українською мовою у середніх і вищих навчальних закладах;

3) запровадження в усіх середніх і вищих навчальних закладах особливих кафедр для місцевих мов, відкриття при цих кафедрах курсів для розвитку української та інших місцевих мов;

4) контроль місцевих органів за поступовим розвитком ступеня широти обов'язкового вжитку тієї чи іншої мови;

5) питання вибору мови для відносин між собою різноманітних установ повністю віддати на розсуд "канцеляристам ". Важливого політичного значення Драгоманов надавав освіті населення. Цю проблему він ставив в один ряд з наданням людям рівних прав у державі. За умови поєднання цих двох чинників від самих людей залежатиме зміна всіх громадських порядків. Інакше, вважав Драгоманов, навіть визначені права не всі зможуть використати через нерівність в освіті. Драгоманов першим серед українських учених і громадсько-політичних діячів поставив національну свободу в безпосередню залежність від політичної свободи і рівня освіченості людей. Розв'язання національного питання він уявляв за формулою: "Космополітизм у цілях, націоналізм у формах і способах". Такий підхід часто не сприймали навіть найближчі його товариші по боротьбі за українську національну справу. Українські націоналісти звинувачували його в космополітизмі, москвофільстві і обрусительстві; російські радикали й революціонери, ображені гострою критикою їхнього централізму ("Історична Польща і великоруська демократія"), бачили в ньому українського націоналіста. Заперечуючи своїм нападникам, Драгоманов у статті "Чудацькі думки про українську національну справу" писав: "Я ж справді завше хотів побачити об'єднання освічених, добрих і чесних людей в нашій країні й по сусідніх сторонах і народах коло праці для волі, освіти й добробуту всіх тамошніх людей і завше боровся проти всякого роз'єднання, котре вносять між тих людей неволя, неуцтво й сліпе самолюбство, навіть і тоді, коли ці темні сили вкриваються вбранням народолюбства". Окрім того, що Драгоманов був першим провідником конституціоналізму, демократії і свободи, він - один із небагатьох захисників реалізації цих великих начал еволюційним шляхом, тобто шляхом планомірної поступовості. "Урядові системи, - писав Драгоманов, - не можуть рухатися вперед із такою ж легкістю, як поштові коні. Лиш поступово з однієї системи може органічно вирости інша". Ідея революційної перебудови суспільства була для нього чужою, оскільки в центрі його політичного світогляду перебувало не політичне життя суспільства, а щастя й добробут народу, що можливо за умов загальної освіченості, високого рівня культури народних мас. Недаремно у своїх політичних творах він намагався не тільки ознайомити Європу з українським національним питанням, а й привнести європейськість в українську суспільно-політичну думку, підняти українське національне життя в Російській і Австрійській імперіях до рівня Європи. М. Драгоманов першим серед вітчизняних мислителів заклав підвалини політичної науки в Україні, розробив не абстрактну, а конкретну (й на високому рівні) програму політичного реформування Росії з гарантією свободи для України, яка б могла слугувати "стартовим полем" для досягнення її остаточної політичної незалежності. Він знайшов у політиці "розумну середину" між національним і загальнолюдським началами і шлях до її забезпечення через конституціоналізм, політичну свободу, права людини й національне самовизначення. Тому творчість М. Драгоманова є цінною і як історична пам'ятка, і як живі уроки політичної правди.