11.Сoncerto grosso – перший жанр інструментальної музики для концертного виконання.

Жанр старинной ансамблевой инстр. музыки. Возник в последней четверти 17 в. в Сев. Италии почти одновременно с сольным инстр. концертом. С. g. представляет собой ранний вид симф. музыки, в к-ром нашли отражение типич. черты стиля барокко, тяготевшего к мощным контрастам. В основе С. g. лежит динамич. принцип "светотени" - резкое противопоставление небольшой группы солирующих инструментов (т. н. concertino) общей массе ансамбля (т. н. ripieno). Это определяло своеобразие выразит. возможностей С. g., к-рые были ограничены рамками контрастной динамики, а также динамикой регистров. С. g. возник на основе развития и качеств. обновления трио-сонаты (состав её партий - 2 скрипки, виолончель и basso continuo - типичен для concertino С. g.), расширения её исполнит. рамок. Первоначально С. g. состоял из 5 и более частей и сочинялся для струнно-смычкового ансамбля. Позднее С. g. сжимается до 3-4 частей, в состав ансамбля вводятся дух. инструменты (труба, флейта, гобой, валторна). Этот состав С. g. непосредственно подготовил формирование классич. симф. оркестра. Прообраз С. g. - 2-3-голосные концертирующие эпизоды ранних итал. многоголосных канцон, сонат и симфоний. Первое произв., осн. на принципах С. g., написал А. Страделла (под названием "Sinfonia...", 1676). Оно явилось образцом для аналогичных сочинений мастеров болонской и моденской школ. Последние писали под франц. влиянием также и многоголосную танц. музыку, сказавшуюся на нек-рых особенностях тематизма и ритмики С. g. Первые совершенные образцы С. g. создал А. Корелли (ок. 1680, опубликованы посмертно в 1714). Характерно название сб., его С. g.: "Большие концерты для двух скрипок и виолончели, входящих в обязательный состав концертино, а также двух других скрипок, альта и баса, входящих по желанию в состав кончерто гроссо и могущих быть удвоенными" ("Concerti grossi con duoi Violini e Violoncello di Concertino obligati e duoi altri Violini, Viola e Basso di Concerto grosso ad arbitrio, che si potranno radoppiare" op. 6). C. g. Корелли включают от 4 до 6-7 частей, если не считать небольшие Adagio, служащие как бы связками между быстрыми частями. Муз. единство С. g. Корелли проявлялось и в сохранении осн. тональности на протяжении всех частей. Музыка С. g. Корелли патетична, порой в ней слышится лирический напев, ощущаются связи с нар. истоками ("Пастораль" из С. g. No 8). Новые стилистич. тенденции в С. g. связаны с произв., написанными в этом жанре А. Вивальди. С. g. Вивальди, как и его сольные концерты, состоят из 3 частей (быстро - медленно - быстро). Свободные от контрапунктич. оков его предшественников, они отмечены большей жизненностью содержания. Для них типичны разностороннее применение в concertino не только смычковых, но и дух. инструментов, ритмич. чеканность тем, широкая кантабильность медленных частей, рондообразная смена ритурнелей tutti и концертирующих эпизодов. 

16.Жанрові тенденції інструментальної музики першої половини XVIII ст.

Провідним жанром бароко виявився концерт. Принцип концертування взагалі типовий для епохи - недарма її іноді називають "епохою концертуючого стилю". Церковна кантата, ораторія і навіть меса в новітніх зразках також тяжіють до концертного стилю. В епоху бароко існували три різновиди концерту, що визначаються його виконавчим складом: для оркестру, для соліста з оркестром, сольний концерт. Самий ранній з них - концерт для оркестру - "concerto grosso", що означає "великий концерт", він призначений виключно для "слухання". Відомий приклад жанру концерту з солирующим інструментом (скрипкою) - "Пори року" А. Вівальді. Епоха бароко приносить справжній розквіт інструментального виконавства, і жанри інструментальної музики численні: це сонати, сюїти, ричеркари, преамбули та прелюдії, токати, варіації, екзерсиси, штудії; у французьких композиторів отримує розвиток жанр невеликої характерною клавірної п'єси.

Перспективним для всієї подальшої історії виявляється жанр сонати, витерпить колосальні трансформації і досяг найвищого розквіту в творчості Л. Бетховена. У період інтенсивного розвитку сонати багато найважливіші досягнення були пов'язані з діяльністю композиторів-клавиристов різних національних шкіл. Невелика п'єса для клавіру в епоху бароко відповідає потребам жанрово-стильової ситуації, пов'язаної з особливим видом музикування - "домашнім" концертом. пливом театру пояснюється і панування программности у французькій школі. Франсуа Куперен (1668-1733), видатний органіст і клавесиніст, придворний композитор, автор понад 250 п'єс для клавесина. У них дуже поширена "сільська" тематика - наприклад, у Шостій сюїті з її п'єсами "Женці", "щебетання", "Мошка", "Пастораль". Перша п'єса сюїти - "Женці" - особливо популярна. Це дуже поширений серед клавесинних п'єс Куперена менует.Зростання популярності цього танцю припадає на роки дитинства і юності композитора. Великий вплив на формування жанрів також був Бах.