60

ВСТУП

Проблема людини та історії, складні взаємини індивідуума та суспільства, пошук людиною свого місця у світі є однією з найважливіших проблем сучасності і, закономірно, головною в багатьох творах української літератури ХХ століття, зокрема історичної прози. Якщо перед історичною наукою постала необхідність нової інтерпретації історичних подій і постатей, їх драматичних протиріч, то твори на історичну тематику мають своє специфічне завдання вони покликані формувати національну свідомість, примножувати й розкривати історичний духовний досвід людства, передавати моральні уроки майбутнім поколінням [10, с. 3].

Звернення українських художників слова до подій минулого сприяє розумінню історії як діалектичного процесу, усвідомленню залежності долі людини від суспільних обставин, формуванню історичного мислення, яке й дає змогу особистості зрозуміти свою роль у суспільстві, шляхи самореалізації та самовираження.

Історична проза сьогодні залишається пріоритетною як з точки зору суто кількісних критеріїв, так і з огляду на якість осмислення минулого засобами слова, яке вносить у ці твори актуальний зміст, функціонально перетворюючи їх в акт сучасності, наголошуючи на історичному досвіді, що повинен стати уроком.

Юрій Михайлович Мушкетик – один із найвідоміших українських письменників ХХ – ХХІ ст., визначний майстер історичної прози. Літературний дебют Ю. Мушкетика припав на часи ідеологічної заангажованості: видавництво «Радянський письменник» випустило у світ його першу повість «Семен Палій». У подальшому пошуки Юрієм Мушкетиком власного художнього письма відбувалися в руслі ідейно-естетичних, жанрово-стильових пошуків шістдесятників, творчість яких була звернена безпосередньо до образів народу й особистості, зображення їх місця в історичному процесі. Завдяки руху шістдесятників стало можливим утвердження в літературі самості людини, відродження культури та національної гідності, звернення до відтворення народної долі в її філософських, морально-естетичних вимірах. Багато хто з українських письменників, зокрема Юрій Мушкетик, не належали до ядра шістдесятників, але були шістдесятниками за своєю суттю [54, с. 3-4].

Гостропроблемність, динамічність і драматичність життєвих колізій, глибоке проникнення в психологію персонажів – прикметні риси прозового доробку письменника. У своїх творах Ю. Мушкетик намагається осмислити роль та місце людини в процесі складних суспільних змін, розкрити глибини характерів визначних постатей національної історії. Особливість творчості письменника полягає в прагненні художника слова допомогти людині знайти істину, пізнати саму себе і світ довкола, твори спонукають читача до широких творчих роздумів.

В історичних романах і повістях письменник, інтерпретуючи загальновідомі історичні факти, екстраполює їх у реалії ХХ століття, подаючи своєрідну концепцію дійсності в декількох вимірах історичного розвитку в її системному людинознавчому та народознавчому виявах через динаміку національної ідеї. У прозі Ю. Мушкетик відтворює минуле українського народу в історично знакових умовах зіткнення й протистояння як зовнішніх, так і внутрішніх суспільних сил у справі державотворення України, простежується розвиток різноманітних мотивів, виявляються моделі поведінки, вчинків, взаємостосунків представників національної верхівки і низів, акцентовано увагу на тих історичних подіях та персоналіях, у яких сфокусовано національну самосвідомість, менталітет, національну ідею, риси національного характеру, художньо зображено виникнення запорозького козацтва, розгорнено мотив побратимства, трансформовано сковородинський тип мислителя в нових історичних умовах та багатьох інших концептуальних проблемах, пов’язаних із українським менталітетом [54, с. 4-5].

Творчий доробок письменника вже був предметом наукового зацікавлення багатьох літературознавців. Зокрема, досліджуючи концепцію національної самосвідомості в історичній прозі Ю. Мушкетика, Л. Ромас зауважує, що «національна самосвідомість його героїв виявляється через вираження їх приналежності до свого народу, нації та почуття відповідальності за долю України, українців як національно гнобленого народу, у якого національна ідея з’являється як форма протесту, що формує почуття національної самосвідомості» [54, с. 13]. Н. Горбач у своїй праці вперше системно дослідила прорецензовані та малодосліджені твори Ю. Мушкетика («Суд над Сенекою», «На брата брат» та ін.). Науковець з сучасних позицій попередніх літературознавчих оцінок розглянула твори письменника 1960 - 1980-х рр., романи останніх років, особливості художнього моделювання провідних тенденцій соціальних процесів, співвідношення історичної та художньої правд, майстерність письменника портретно-психологічної характеристики історичних осіб [10].

Індивідуальний стиль письменника, художні прийоми, особливості інтерпретації національної історії розглядали у своїх працях такі вчені, як Л. Новиченко [45], Л. Федоровська [63; 65], М. Слабошпицький [60], А. Шпиталь [85], В. П’янов [52], В. Шевчук [82], І. Сивокінь [59], М. Ільницький [22], Н. Черченко [74], А. Шевченко [80, 81], Ю. Валуєв [8], К. Волинський [9] та ін., зазначаючи, що творчість відомого художника слова присвячена історії – і в тих романах і повістях, сюжет яких зітканий з давніх і прадавніх подій, а в центрі оповіді стоять реальні історичні постаті, і тоді, коли твори присвячені сьогоденню, адже по справедливості вони сприймаються як художній літопис доби, до того ж літопис правдивий, позбавлений «як рожевого забарвлення, так і дьогтю» [52, с. 116].

Роман Ю. Мушкетика «Гетьманський скарб» - твір, у якому автор змальовує трагічно-драматичне життя українців XVІІІ ст., у якому йдеться про силу людського духу, про незнищенність народу, про зраду і про вірність.

Історичний роман письменника «Гетьманський скарб» був предметом дослідження таких науковців, як Л. Ромас [54], А. Вегеш [9], А. Шпиталь [85]. У своїх наукових працях автори звернули увагу на особливості відтворення Ю. Мушкетиком національної історії, виокремлювали літературно-художні антропоніми, аналізували індивідуальний стиль письменника.

Історія України, її козацька доба, її героїчні й трагічні сторінки, яскраві постаті народних ватажків – вдячний матеріал для творення монолітних художніх образів, де особливе місце відведено різнотипним художнім деталям. За їх допомогою художники слова образно відображають суспільно-політичні, соціальні проблеми, історичні події, життя та побут народу, долі людей, стан душі, почуття і думки, світовідчуття і світосприйняття людини.

З огляду на широту творчого доробку письменника, потрібно зазначити, що ґрунтовне висвітлення отримали лише деякі аспекти його історичної прози, проте як особливості функціонування художньої деталі, зокрема на матеріалі історичного роману «Гетьманський скарб», ще не були предметом наукового зацікавлення дослідників. Це й зумовлює актуальність нашої дипломної роботи.

Мета – дослідити особливості функціонування художньої деталі в історичному романі Ю. Мушкетика «Гетьманський скарб».

Поставлена мета передбачає розв’язання таких завдань:

1) розкрити поняття «художня деталь»: літературознавчий аспект;

2) розглянути функції художніх деталей у предметному світі літературного твору;

3) проаналізувати роль художньої деталі під час візуалізації літературно-художнього образу;

4) виявити типи художніх деталей у романі Ю. Мушкетика «Гетьманський скарб»;

5) розкрити ідейно-естетичну функцію художньої деталі у визначеному романі;

6) проаналізувати значення символічних образів та художніх деталей у збагаченні ідейного змісту історичного твору.

Розділ 1 художня деталь як невід’ємний компонент літературно - художнього твору

Світ художнього твору є багатовимірним і неоднорідним. Його єдність і цілісність забезпечує композиція, що володіє як структурно-організаційною функцією, так і енергією естетичного впливу на читача. Композиційні прийоми слугують засобами розташування автором необхідних смислових акцентів. Як стверджує В. Халізєєв, сукупність композиційних прийомів і засобів стимулює й організовує сприйняття художнього твору [69, с. 36]. Одним із засобів композиційної організації тексту є художня деталь.

Слово «деталь» як науковий термін літературознавства й образотворчий засіб був згаданий ще В. Бєлінським [5]. Однак належним чином деталь було проаналізовано лише у 70-80-х роках XX ст. Російський науковець Г. Поспєлов одним з перших визначив деталь як засоб образотворчого мистецтва, дослідив її різновиди, з'ясував, що слово «detael», як французький термін, позначає «частину, частку, подробицю, дрібну частину дріб'язку» і як художній засіб виконує важливі функції в літературному творі [49, с. 67].

У літературознавчій науці існують різні визначення сутності поняття «художня деталь», проте переважно визначають два підходи до його трактування. Багато дослідників наголошують, що художня деталь – це подробиця. Цієї думки дотримуються В. Лесин [36, с.105], Ф. Путнін [51, с. 271] та ін. Наприклад, Лілія Чернець семантичний показник «подробиця» виводить з етимології терміна, наголошуючи, що деталь – найменша одиниця предметного світу твору [73, с. 62-75]. Літературознавець Ю. Кузнєцов наголошує на необхідності розрізнення подробиці та художньої деталі. Звертаючи увагу на те, що художню деталь здебільшого визначають через художню подробицю: «…характерна, значуща подробиця – то вже деталь. А просто подробиця – це такий штрих у художньому полотні, який не має самостійного значення й особливо не впадає в очі» [32, с. 22]. Дійсно, подробиця в художньому тексті не має такого функційного навантаження, як деталь. Є. Добін зауважує, що деталь інтенсивна, а подробиця екстенсивна, тобто, деталь зазвичай одна, а подробиць багато. Одна деталь пояснює ціле явище, вона дає змогу охопити предмет одразу, а подробиця тяжіє до множинності, описує предмет або явище вказуючи на різні якості . Лише одна деталь може замінити низку подробиць. На відміну від них, художня деталь одинична, нерідко унікальна у своїй образотворчо-виразній функції. Деталь фокусує увагу читача на тому, що письменникові здається найважливішим або характерним у природі, у людині або в предметному світі, що оточує його. У самому відборі, «посиленні» деяких подробиць, що перетворюються на художні деталі, виявляється авторське ставлення до життя і героїв. Використання художніх деталей не лише замінює просторові, детальні описи, але й дає змогу простежити динаміку змін, що відбуваються [13, с.302]. Водночас Н. Климова, зазначає, що подробиці «впливають на читача лише в сукупності, тоді як деталь тяжіє до одиничності. Вона замінює низку подробиць» [25, с. 172].

Дослідниця О. Бади - Монге, проаналізувавши наукові праці таких літературознавців, як М. Березняк, Ю. Борєв, 3. Гузар, Є. Добін, А. Есін, Л. Чернец, С. Калачова, Н. Колодіна, І. Роднянська, В. Щеглов, В. Халізєєв, зазначила, що «…деталь − це вже оформлене узагальнення, вищий рівень типізації. Це конкретність, подробиця, яка несе в собі загальне, підпорядкована задуму автора в сюжеті твору. На відміну від деталі, подробиця – одномоментна інформація, яку вона несе, це інформація про даний момент, один бік предмета, явища. Подробиця одинична за формою й змістом, але й вона може скласти матеріал для узагальнення художньої деталі, особливо в умовах становлення літературного процесу [3, с. 3 - 4].

Є. Добін, називаючи деталь мініатюрною моделлю мистецтва, відзначає, що «у нескінченно мале вміщено велике» [15, с. 303-304]. І навпаки, літературознавець Р. Сивокінь досить широко трактує поняття художньої деталі, визначаючи його, як «один із образних засобів літературно-художнього твору» [58, с.40].

Показове судження про деталі письменника С. Антонова: «Зрештою цінність деталі не в багатстві асоціацій, не в довжині ланцюга уявлень і образів. Адже весь цей ланцюг, якби він був виписаний автором, був би лише засобом для того, щоб відтворити в душі читача те ж саме відчуття, яке відчуває сам автор. Властивість щасливо знайденої деталі і полягає в тому, що вона здатна порушити це результативне відчуття відразу, як би минаючи весь послідовно-логічний ланцюг уявлень і образів, примушуючи читача підсвідомо, зі швидкістю блискавки відчути всі проміжні ступені пізнання предмета» [2, с. 163 - 165].

І. Рибінцев та Т. Пустовіт, використавши у своїй статті влучний приклад з трактату «Что такое искусство» Л.Толстого, визначили художню деталь як «рисочку, чітко помічену подробицю, яка була виявленахудожником, може замінити широкий опис» [55].

Найважливішим показником визначення художньої деталі є така ознака, як «особлива змістова наповненість» [38]. Адже саме вона робить її важливим структурним компонентом художнього твору, здатним замінювати низку показників літературно-художнього образу.

Художня деталь – це мікрообраз, якому властива особлива змістова наповненість, оскільки художній образ (і деталь, зокрема) твориться вибірково. На думку В. Домбровського, «поетичний образ – це довільний продукт творчої уяви поета, з довільною, для кожного окремого випадку іншою комбінацією складових елементів, які може з’ясувати лише науковий аналіз» [16, с.152]. На творення образу впливає низка чинників: це й творча уява письменника, асоціативність, вимисел, домисел тощо, оскільки «у кожного письменника, залежно від досвіду, особливостей таланту, виробляється свій «поріг чутливості», своя міра сприйняття взаємозв’язків різних деталей» [32, с. 19]. «Дрібна» деталь уже від самого свого народження ніби визначає собою весь авторський задум... без загального задуму, без ідей деталь нічого не варта» [47, с. 15-17].

Художня деталізація – це суть будь-якого образу, адже відтворити явище чи предмет з усіма особливостями письменник не в змозі, і саме деталь, сукупність деталей «замінюють» у тексті ціле, викликаючи в читача потрібні автору асоціації. Автор розраховує лише на уяву, досвід читача, який додає подумки елементи, що їх не вистачає [73, с. 65]. За допомогою деталі письменник намагається відтворити головне у творі й привернути увагу читача, збудити думку, уяву. Вона «повинна бути виведена на перший план. Навіть вразити його» [12, с. 310]. Розглядаючи проблему художньої деталі, С. Паламар зауважує, що «завдяки вдало знайденій деталі письменник може досягти максимуму естетичної сили при мінімальній витраті художніх засобів» [47, с. 15]. Деталь є також елементом образної системи твору, це «мікрообраз, елементарна модель, яка в результаті динамічного розвитку вживається або розгортається в макрообраз» [72, с. 14].

Різні погляди на   призначення художніх деталей у тексті зумовлюють і різні класифікації. В. Халізєєв у праці «Теорія літератури» зазначає, що «в одних випадках письменники оперують розгорнутими характеристиками якогось явища, в інших – з'єднують в одних і тих же текстових епізодах різнорідну предметність» [69, с. 305]. Л.  Чернец пропонує групувати види деталей, виходячи із стилю твору, принципи виявлення якого визначені А. Есіним [63, с.294].

А. Есін виокремлює такі деталі, як зовнішні й психологічні. Зовнішні деталі малюють зовнішнє, предметне буття людей, їх зовнішність і середовище проживання та поділяються на портретні, пейзажні, речові, а психологічні – зображують внутрішній світ людини.

Учений звертає увагу на умовність такого поділу: «Зовнішня деталь стає психологічною, якщо передає, висловлює ті чи ті душевні рухи (у такому випадку мають на увазі психологічний портрет) або охоплює роздуми і переживання героя [19, с. 75 - 76]. За характером художнього впливу А. Есін в портретних, пейзажних, речових та психологічних деталях розрізняє деталі-подробиці й деталі-символи: «Подробиці разом, описуючи предмет або явище з усіх сторін, символічна деталь одинична, намагається схопити сутність явища разом, виокремлюючи в ній головне» [19, с. 76].

У певних умовах, як зазначають Є. Добін, В. Кухаренко, А. Єсін, художня деталь може стати художнім символом, що має соціальний, психологічний і філософський сенс. Символом може бути будь-який тип деталі, що, має свою власну особливу структурну та образну специфіку. Це схоже на вищий ступінь розвитку деталі, пов’язаний з її включенням у цілий текст, це дуже сильний та різносторонній актуалізатор [13, с. 80]. За стилістичною фунцією А. Єсін художні деталі класифікує на описові, сюжетні та психологічні.

Е. Фесенко в праці «Теорія літератури» пропонує класифікувати деталі за композиційною роллю: деталі розповідні (що вказують на рух сюжету, зміна картини, обстановки, характеру), деталі описові (зображують, малюють картину, обстановку, характер в даний момент) [67].

У «Короткому словнику літературознавчих термінів» подано таку класифікацію: деталь-портрет, предметна деталь, деталь-вчинок, деталь-образ, деталь-питання [23, с. 89]. У дисертаційному дослідженні З. Гузар наголошує на тому, що «деталь може бути рельєфною, пластичною, картинною або «необразною» [11, c. 21].

Вищезазначені портретні, пейзажні, речові й психологічні деталі багато дослідників поділяють на детальніші групи. Так, Л. Юркина пропонує розглядати портретну деталь як статичну і динамічну, експозиційну й динамічну [86], пейзаж і річ - як сюжетне мотивування [30, с. 281].

А. Кухаренко виокремлює такі типи деталей за функціональністю: зображальна, уточнююча, характерологічна, імплікуюча. Художню деталь зображення використовують з метою створення візуального образу об’єкта або явища, що описують. Вона є складовим елементом опису природи або зовнішності. Обираючи такий функціональний тип деталі автор реалізує свою точку зору, актуалізучи категорію модальності, прагматичну направленість і системність тексту [33, c. 113]. Деталь уточнення застосовують з метою підкреслення достовірності інформації в тексті завдяки фіксації певної незначної, на перший погляд, подробиці [33, c. 114]. Завдяки їй автор здійснює опис практичного досвіду персонажа, реалізує категорії антропоцентричності, локальності й темпоральності твору.

Характерологічна деталь є головним актуалізатором антропоцентричності й представлена сукупністю ознак персонажа, що розташовані по всій канві твору [33, c. 115]. Завдяки такому функціональному типу деталей досягається ефект відсутності авторської точки зору. Письменник не надає детальну, локально концентровану характеристику персонажа, а наповнює твір системою деталей, що здійснюють усебічний опис об’єкта або окреслюють його головну рису характеру. Цей прийом дає змогу досягти цілісності на рівні тексту й створює ефект вільної інтерпретації твору читачем. Імплікаційна деталь фіксує зовнішню характеристику об’єкта, за якою можливо інтерпретувати її глибинну суть. Вона є засобом створення підтекстових зв’язків і реалізує категорії інформативності, антропоцентричності, системності й концептуальності [33, c. 115-116].

М. Березняк як окремий тип характеризує імплікуючу деталь, вказуючи на те, що «призначення цієї деталі – одночасна активізація більш ніж одного значення» [6, c. 14].

На жаль, ще не існує загальноприйнятої класифікації, оскільки, за висловленням А. Єсіна, поділ деталей, наприклад, на психологічні та зовнішні – дуже умовний, адже іноді зовнішні деталі передають психологічний стан, і навпаки, зовнішні деталі впливають на психологічні [18, с. 57]. В. Кухаренко вважає, що система художніх деталей виконує різноманітні функції в художніх творах, зокрема, є одним із засобів досягнення структурно - семантичної єдності тексту, розширює інтерпретаційну компетенцію читача, викликає асоціативні зв’язки, що забезпечують динамічність опису [33, с. 65].

Найпомітнішою в літературно-художньому творі є речова деталь.

Річ у концепціях зазначених дослідників розглядають у безпосередньому зв'язку з людиною: річ - не що інше, як «матеріалізована» діяльність людини, «створена нею відповідно до пізнання природи і для своїх цілей» [33].

У словнику С. Ожегова подано чотири значення слова «річ»:

1. Окремий предмет, виріб.

2. Те, що належить до особистого рухомого майна.

3.Про твори науки, мистецтва.

4. Щось, обставина, явище [46, с. 514]

Як зазначає Є. Коточигова у статті «Річ у художньому зображенні», для позначення даних образів єдиного терміну немає: їх називають «речами», «деталями життєвих обставин», «інтер'єром» [30, с. 32]. А. Білецький пропонує термін «натюрморт», під яким розуміє «зображення речей (як знарядь і результатів виробництва), штучної обстановки, створеної людиною...». Однак цей термін ближчий до області живопису [7, с. 208]. А. Єсін вводить у вжиток поняття «світ речей», виокремлюючи такі види образів, як портрет, пейзаж, світ речей, об'єднує однією назвою - художня деталь. А. Єсін зауважує, що ці образи носять підлеглий характер, оскільки художня деталь - це найдрібніша образотворча і виразна подробиця, яка складається в «блок» більш великого образу, який в свою чергу вливається в ще більший образ - цілісний образ людини [21, с. 75]. Наприклад, А. Цейтлін називає такі образи «речами», «деталями життєвої обстановки», тим, що живописці і розуміють під поняттям «інтер'єр» [51, с.31].

У своїх роботах А. Чудаков аналізує форми й способи організації речового світу у творі, розглядає основні складові цього світу, можливі образні вияви, особливості взаємозв'язку світу реальних речей і речей художніх. Дослідник підкреслює значимість, навіть обов'язковість наявності предметності в літературному творі, оскільки «внутрішньо-сутнісне для того, щоб бути сприйнятим, повинно бути зовнішньо-предметно втілене» [79, с.16]. Спосіб зображення предметів, обраний письменником, допомагає розкрити його творчу індивідуальність, особливості художнього бачення: «Список предметів вже може служити початковим індикатором під час аналізу. Кожен речовий прототип зображується певним чином - у нього вкладається авторське відчуття, народжене ситуацією, фабулою, особистістю героя, і, головне, авторське бачення предмета» [78, с.165].

У праці «Предметний світ літератури (До проблем категорій історичної поетики)» А.  Чудаков, по-перше, формулює визначення художніх предметів - «мислимих реалій, з яких складається зображений світ літературного твору і які розташовуються в художньому просторі й існують у художньому часі» [77, с. 254], по-друге, вводить поняття «своїх» і «загальних» предметів. «Загальний» предмет, на думку науковця, це предмет поза художньою свідомістю, він позбавлений суб'єктивного творчого забарвлення, це предмет, що впізнають усі. «Свій» внутрішній предмет художника - поняття суто особисте, індивідуальне бачення письменником тієї чи тієї речі. Проте, художній (втілений) предмет - «результат компромісу між «своїм» внутрішнім предметом художника і «загальним» предметом [77, с.275]. Водночас предмет у художній дійсності зберігає форми і якість реально існуючої речі, але «у нього вже привнесена якась якісно інша, нематеріальна субстанція, авторська інтенція, злилася з ним і зробила його феноменом іншого - художнього - світу» [78, с. 170].

Науковець зауважує, що художній предмет «незрівнянно універсальний щодо впливу. Реальний предмет ефемерний, він гине, тьмяніє, руйнується. Предмет словесного мистецтва - вічний» [79, с. 23].

Основна цінність художнього предмета, на думку науковця, полягає в тому, що він не сприймається читачем однозначно й часто вміщує кілька значень, але завжди «вказує на внутрішній світ людини і її соціальні зв'язки» [79, с. 29]. Річ у літературі - це не те ж саме, що в повсякденному житті: «Уявлення про реальний предмет, потрапивши в сферу дії потужних сил художньої системи, не може зберегти свою дохудожню сутність. Під час створення твору воно поглинається художнім організмом, «засвоюється» ним. «Дзеркально» відображеним є лише предмет масової белетристики, який ніби перенесений з емпіричного світу (і цілком наявний у ньому). Художній предмет великої літератури від емпіричного відмінний і відокремлений» [53].

М. Епштейн зазначає, що річ є не лише об'єктом будь-якого впливу, але й «приналежністю суб'єкта, «своя» для когось, тобто вона нерозривно пов'язана з людиною [17]. Такий погляд на предмети й речі властивий і Л. Карасьовій, яка подає онтологічне трактування предметного світу літературних творів, під предметом розуміючи «речовини» або «тіла», протиставлені «порожнечі», тому до поняття «предмета» зараховує і рукотворні речі, і тіло людини, і саму людину [24, с. 10].

Є.  Коточигова називає «речами» будь-які рукотворні предмети, введені в літературний твір [29, с. 15]. Дослідник В. Корнєв зауважує, що «річ - це якісно опредмечене бажання людини, функціонально символізоване мовою» [28, с. 77]. Розвиваючи думку про зв'язок людини з речами, А.  Лосєв, М. Бахтін і В. Тюпа доходять висновку, що річ - це антипод особистості, оскільки «саме особистість і річ є останніми межами буття і пізнання, між якими розташовується все різноманіття феноменів життя» [35, с. 27-30].

Опис речей у літературному творі є однією з його стильових домінант. Це характерно для таких літературних жанрів, як художньо-історичі, науково - фантастичні, нравоописові (фізіологічний нарис, утопічний роман), художньо - етнографічних (подорож) тощо. Письменникові важливо показати незвичайність обстановки, її несхожість на ту, до якої звик імпліцитний читач. Цієї мети досягають і через деталізацію речового світу, причому важливий не лише сам відбір предметів матеріальної культури, але і спосіб їх опису [32, c. 19]. Отже, відбір предметів, їх роль під час візуалізації образу у свідомості читача, значення предметності в результаті актуалізації часу та простору в художньому світі твору, відмінності між реальним та емпіричним предметом – саме з’ясування тих чи тих моментів зумовило формування поняття «художніх предметів» як предметів (природні тіла й рукотворні речі, елементи інтер’єру, деталі портрету чи пейзажу), котрі функціонують у художньому світі як носії інформації, емоцій та художньої енергії [32, c. 25].

Вивчаючи художню природу функціонування деталі Є. Добін наголошує на її часом потужному прагненні зімкнутись з ключовим задумом твору: характерами, конфліктами, долями, – і цим надати тексту бажану рельєфність, завершеність та виразність [15, c. 303].

Дійсно, для багатьох письменників є характерним небажання визначати ідею свого твору, переводити його на мову понять. Маючи на увазі якусь ідею або концепцію, письменник відбирає відповідні деталі дійсності, по-різному компонує їх, і тим самим створює свою реальність. Відбираючи ті чи ті подробиці, письменник ніби повертає предмети до читача певною стороною, де художня деталь постає як мікрообраз більшого образу з властивими йому функціями, а саме: створення чуттєвого враження, залученість в сюжетно - композиційну організацію тексту. Виявлення, відбір і зображення тих чи тих значущих, з точки зору автора, компонентів є важливою складовою творчого процесу. Справді, відтворити предмет (річ, портрет, пейзаж) у всіх його особливостях письменник не в змозі, і саме деталь або сукупність деталей заміщує в тексті ціле, викликаючи у читача потрібні автору асоціації. Таким чином, деталь несе значне смислове та ідейно-емоційне навантаження й відрізняється підвищеною асоціативністю [47, c. 17].

Н. Рудецька, розглядаючи художню деталь як літературознавчу категорію, пов'язану з конкретною виразною подробицею, що визначає ідею автора в найкоротшій формі й стає специфічним засобом узагальнення, радить сприймати функціонування художньої деталі в літературному творі як вияв діалектики частини й цілого: «Через деталь значною мірою виявляється спосіб художнього мислення митця й авторська ідея твору» [56, c. 64].

О. Манойлова й В. Кухаренко, визначають художню деталь як особливо значущий елемент художнього твору, що несе суттєві смислове й ідейно-емоційне навантаження та є активним інформаційним центром-носієм авторської інтенції, стверджує, що, з одного боку, деталь виконує функцію структурної організації твору, а з іншого – залишає простір для множинної інтерпретації тексту читачем. Спираючись на типологічну класифікацію, в основі якої функційнийний підхід, дослідниця розрізняє художні деталі зображення, уточнення, характерологічності й імплікації. Художня деталь зображення є складовим елементом опису природи або зовнішності і використовують її з метою створення візуального образу об’єкта або явища [42, c. 85].

«У виборі цього функціонального типу деталі реалізується точка зору автора, актуалізуються категорія модальності, прагматична направленість і системність тексту. Деталь - уточнення застосовують із метою підкреслення достовірності інформації у тексті шляхом фіксації певної незначної, на перший погляд, подробиці, з допомогою чого автор здійснює опис практичного досвіду персонажа, реалізує категорії антропоцентричності, локальності й темпоральності твору. Внаслідок використання характерологічної деталі, яка представлена сукупністю ознак персонажа і є головним актуалізатором антропоцентричності, досягається ефект відсутності авторської точки зору. Автор не надає детальну, локально концентровану характеристику персонажа, а наповнює твір системою деталей, що здійснюють усебічний опис об’єкта або окреслюють його головну рису характеру, що й дає змогу досягти цілісності на рівні тексту і створює ефект вільної інтерпретації твору читачем. Імплікаційна деталь фіксує зовнішню характеристику об’єкта, за якою можливо інтерпретувати її глибинну суть. Вона є засобом створення підтекстових зв’язків і реалізує категорії інформативності, антропоцентричності, системності й концептуальності» [42, c. 87].

А. Єсін, досліджуючи художню природу функціонування деталей пейзажу, крім окреслення місця дії, виокремлює психологічну функцію, що полягає в опосередкованому співвідношенні душевного стану героїв твору чи авторського ставлення до дійсності зі станом природи, до того ж настрій персонажа може йому відповідати, а може й навпаки - контрастувати з ним. А. Єсін також наголошує на випадках, коли природа стає так би мовити дійовою особою художнього твору [18].

Що ж до речових деталей, то найгрунтовніше функції речей описані А. Чудаковим, який зазначає, що:

1. Речі здебільшого слугують введенням в атмосферу твору.

2. Речі стають джерелом вражень, переживань роздумів, співвідносяться з особистим, пережитим, пам'яттю.

3. Річ стає предметом роздумів і оцінки

4. Речі стають непрямими знаками еволюції персонажа.

5. Річ здатна передавати психологічний стан персонажа.

6. Речі апелюють до розуміння самої особистісної повноти персонажа.

7. Речі можуть бути лейтмотивом [77, с. 259-261].

Традиційно в літературознавстві виокремлюють такі функції речей у художньому тексті: культурологічна, характеротворча, сюжетно-композиційна [29, с. 36]. Річ може бути знаком зображуваної епохи й середовища. Особлива наочна культурологічна функція речей у романах-подорожах, де в синхронному зрізі представлені різні світи: національні, станові, географічні тощо. Важливою є культурологічна функція речей в історичному романі - жанрі, який формується в епоху романтизму й прагне у своїх описах наочно уявити історичний час і місцевий колорит.

Речі здебільшого стають знаками, символами переживань людини, можуть бути знаком багатства або бідності. У літературному творі річ є елементом умовного, художнього світу і, на відміну від реальної дійсності, кордони між речами і людиною, живим і неживим. Однак письменники наголошують на іншій грані у взаєминах між людиною й річчю: матеріальна цінність останньої може затуляти людину, її оцінюють, з огляду на те, наскільки дорогими речами володіє: «Речовий світ твору має свою композицію. З одного боку, деталі здебільшого вишиковуються в ряд, утворюють у сукупності інтер'єр, пейзаж, портрет тощо. З іншого боку, якась одна річ, виокремлена у творі крупним планом, несе підвищене смислове, ідейне навантаження, перетворюючись у символ» [29, 39]. Жанрові відмінності творів також позначаються на зображенні речей, актуалізації тих чи тих їх функцій. Знаками того чи того укладу життя, культури, речі виступають переважно в історичних романах і п'єсах, «фізіологічних» нарисах, у науковій фантастиці [29, 39]. Таким чином, річ речова деталь виконує такі головні функції: культурологічну або культурно-історичну, характеротворчу, сюжетно-композиційну, психологічну, символічну.

Дослідник Г. Клочек стверджує, що найбільшою різноманітністю функцій відрізняються мовленнєві деталі : «Залежно від того, хто виступає її суб’єктом, а кто - об’єктом, мовні деталі складають основу самохарактеристики героя, або характеристики його іншими персонажами». Але «описові і мовні деталі можуть нести як правдиву, так і фальшиву інформацію відповідно до задуму автора. Тому особлива увага під час аналізу повинна приділятися деталям дії» [26, с. 9].

Класифікації деталей у працях В. Кухаренка, І. Щирової, Є. Шмідта, М. Березняка і Н. Колодіной подано з огляду на її естетичні функції в тексті. Зокрема, Є. Шмідт, досліджуючи еволюцію художньої деталі в тексті словесного портрета, виводить досить широке коло функцій портретного опису, а саме характерологічну, оцінну, сюжетну, моделюючу, і семіотичну [86, с. 19]. Спираючись на функціонально-семантичну класифікацію, запропоновану І. Щировою, де естетичний потенціал деталі пов'язується з характером семантичної трансформації мовних одиниць, що її формують, на підставі чого всі деталі тексту поділяють на дві групи: констатуючі й імплікуючі. «Констатуючі деталі - емоційно-нейтральні (надають образу достовірність і вмотивованість) і емоційно-забарвлені (беруть участь у формуванні експліцитного емоційно-оцінного ставлення автора до описуваних подій, співвідносячись з мінімальною емоційною індивідуалізацією образу) -. функціонально спрямовані на екстенсивне формування образу. Емоційно-нейтральні деталі виражаються лексичними одиницями, які реалізують у тексті основні узуальні значення. Емоційно-забарвлені деталі спираються на: а) реалізацію основного значення лексичних одиниць, емоційність і експресивність яких входить до складу їх денотативних компонентів; б) актуалізацію узуальних конотацій стилістично забарвлених лексичних одиниць; в) зміну семантичної структури стилістично нейтральних одиниць шляхом внесення в неї оказіональних конотацій, породжуваних комбінаторикою слів на рівні словосполучення, що формує деталь в тексті» [86, с. 14].

Потрібно зазначити, що функції художньої деталі варіюються залежно від жанрово-видової форми твору, що обумовлено типом його проблематики. Багато літературознавців одностайні в тому, що у творах різних жанрів відрізняються й функції деталей. Зокрема, О. Просянникова наголошує, що у психологічних тестах деталь набуває ще більшого естетичного навантаження, оскільки крім описової функції вона має глибокий прихований зміст, наближаючись до лейтмотиву і символу, і може посилювати психологічну розповідь, створюючи певний емоційний стан [50, с. 18].

Ф. Свєтов уважає деталь одним з основних інструментів психологічного аналізу: «Художня деталь стає основним в мистецтві психологічного аналізу. Гранична простота, лаконізм і натяк, які повинні бути зрозумілими читачам, атмосфера схожості - усе це несе з собою психологічно точна, характерна деталь ... »[ 57,с. 6].

Деталь не лише необхідний, важливий штрих, а й різновид художнього образу. Через структурний відбір деталей у пошуках точного оригінального слова можемо бачити низку важливих літературних проблем. Передовсім, це поєднання й пропорція одиничного та множинного, конкретного і загального, об’єктивного і суб’єктивного, а також внутрішній зв’язок найменших одиниць тексту з великими, з усім «організмом» твору. Художня деталь, безсумнівно, є своєрідним мірилом художньої майстерності. Аналіз художньої деталі дає змогу краще зрозуміти художній світ, усвідомити естетичну цінність мовних явищ у художньому тексті, отримати задоволення від читання, від осягнення глибин художнього світу літературного твору.