Трагедійні соціально-побутові оповідання у прозі Вовчка Козачка, Одарка, Горпина.

Найбільшою гостротою відзначаються оповідання «Козачка», «Одарка», «Горпина». Це трагедійні, соціально-проблемні оповідання, яких в українській літературі до М.В. не було. Трагізм цих творів криється не в тому, що герой потрапляє в незвичну ситуацію, а в тому, що людина веде підневільне буденне життя, перебуває у повсякденному ярмі. Ці три твори І.Денисюк називає маленькими трагедіями в прозі, і класифікує їх як оповідання долі: «Це не якась незрозуміла фатальність долі, незалежна від людини. Доля ця зумовлена соціальними чинниками, існуючою системою рабства. Це оповідання трагічної соціальної долі німого раба, який як поодинока людина не може боротися проти закону, що оберігає рабство. Трагізм героїнь оповідань Марка Вовчка в тому, що пани-поміщики брутально толочать усе найсвятіше і найчистіше в житті людини – руйнують сім'ю, розлучають жінок з батьками, чоловіками і дітьми». Мотив протиставлення, контрасту для досягнення трагедійності є характерною ознакою оповідань Марка Вовчка у першій збірці. Це не банальний контраст між природою і людиною, це контраст етичний. Контрастує етика вампірів-поміщиків з етикою кріпаків. Зокрема, в оповіданні «Козачка» протиставляється життя вільних козаків і кріпаків. Олеся жила з батьками у добрі, горя не знала. Але несподівано батьки померли, і дівчина залишилася сиротою. Їй допомагають рідні. До неї посватався Іван Золотаренко, гарний і сильний хлопець, та він був кріпаком. Олеся погоджується вийти заміж, бо не знає, яке життя у кріпаків. Усе село було проти, однак дівчина не послухалася. Її теперішнє життя стає контрастом до життя минулого. Вона стає кріпачкою, незабаром пан забирає у них хату, забирає Івана в Москву, а Олеся залишається сама із трьома дітьми. Згодом її чоловік помирає в Росії, пан забирає її синів, а хвору Олесю виганяють з панського будинку. Контрастом виступає все життя Олесі вільне, в козацькому селі до становища в кріпацтві, яке завершилося тим, що козачка залишилася без домівки, без дітей, стала жебрачкою, і як жила плачучи, так і вмерла плачучи. Кріпацьке рабство, на думку М.В., вбиває духовне багатство людини. Автор утверджує думку, що кріпацтво суперечить природі людини, це антинародне явище. У творі новий тип героя – сильної особистості, яка кидає виклик життєвим обставинам. Гуманізму селян М.В. протиставляє антилюдяність кріпосників, яким вона не дає навіть імен. Жорстокість, грубість, черствість кріпосників яскраво розкриваються через їх вчинки, мову. Для твору властивий сильний ліричний струмінь, який пронизує оповідання від початку і до кінця. Це характерне для більшості творів Марка Вовчка. У оповіданні «Горпина» змальовано трагічну долю жінку, яку кріпацтво позбавила права материнства. Автор не висловлює своїх почуттів безпосередньо, а ховає своє обличчя за образом жінки-кріпачки, яка виступає оповідачем і розповідає про долю молодої матері Горпини, у якої померла дитина через те, що пан не дозволив залишитись їй удома, щоб доглянути за дочкою. Жінка втрачає свою дитину і сама божеволіє. Образ Горпини подано у розвитку: чудова жінка- господиня, щаслива мати, мати-страдниця, жертва кріпосницького ладу. Кожний період життя виписаний у відповідних тонах: та частина, що повістує про родинне щастя жінки виписана у світлих яскравих, життєрадісних, мажорних тонах, але тільки персонажі твору стикаються з ворожою їм соціальною дійсністю, що уособлює пан-кріпосник, відразу тона меркнуть («село – як за стіну засунулось»), емоційна тональність твору набуває сумовито-драматичного наповнення («смутні всі», «сумно й глянуть»). Трагедійність наростає протягом усього твору, але особливо трагічної сили сповнений останній епізод оповідання, коли на тлі розкішної природи письменниця змальовує нещасну матір, що втратила розум від горя: «Ідеш понад городами, то й бачиш: сидить між повними маківками в білій сорочці, гарно убрана, у намисті, й сама ще молодесенька, тільки як крейда біла; сидить, та перекидається маківочками; всміхається як дитина… А маки процвітають і білим, і сивим, і червоним квітом повно». Затьмарена свідомість божевільної матері концентрується на маковому цвіті. Таким чином, образ маку є символічною деталлю, що стає композиційним стрижнем (маком отруєно дитину, мак збирає збожеволіла Горпина). Марко Вовчок знову використовує художній контраст: розкіш у природі – занепад, руйнування людської особистості, духовно-психологічне завмирання. Під тягарем страшного горя людина втрачає смисл життя, стає безбарвна. Горпина ще жива фізично, але духовно вона вже знищена. Показавши, що сталося з красивої, веселої, працьовитої, доброї Горпини, письменниця виступила проти кріпацтва, яке руйнує сімейне щастя, призводить до передчасної смерті і нівечить життя людей, перетворює їх, як це показує образ Горпини, на «пропащу силу». Змальовуючи картини життя селян у кріпацькій неволі, Марко Вовчок тим самим глибоко аналізує жорстоку соціальну дійсність, в якій проста людина повністю залежить від панських бажань, не має ніяких прав. Протиставлення козацької дійсності кріпосницькій підтверджує антилюдську, антигуманну мораль кріпосництва. У тематиці, системі образів, художніх прийомах «Народних оповідань» відчутний вплив фольклору. Марко Вовчок часто використовує у тексті пісні, прислів’я, приказки, порівняння тощо. Також зауважимо, що твори Марка Вовчка не є оголено тенденційними, як це часто ми спостерігали у Квітки. Ця тенденційність випливає з самої сюжетної побудови, вчинків і думок персонажів, із цілої художньої системи твору. Письменниця без «спеціальної підказки» підводить читачів до висновку про потворність, антигуманність кріпосного права, необхідність його ліквідації.