Трагедія талановитої особистості в драмі Старицького Талан

Драму «Талан» М. Старицький присвятив Марії Заньковецькій — видатній акторці, яка високо піднесла українське сценічне мистецтво.

«Цікаво знати» (див. додаток)

У драмі «Талан» М. Старицький ставить і розв’язує з демократичних позицій низку важливих на той час проблем, зокрема таких, як доля митця в буржуазному суспільстві, ставлення цього суспільства до митця перед народом та боротьба за реалістичні

шляхи розвитку мистецтва.

Події, змальовані в драмі, відбуваються в добре відомому для Старицького мистецькому світі. Чудово знаючи стан театральних справ на Україні, добре розуміючи велике значення сценічного мистецтва в житті народу, драматург правдиво відтворив важкі умови життя та праці акторів українських театрів. Він показав, що причиною цього було буржуазно-поміщицьке суспільство з його антигуманними законами життя та розтлінною мораллю.

Старицький уперше в українській літературі порушив тему життя та творчих буднів українських акторів. Ця п’єса, як зазначає автор у назві, «Із побиту малоруських акторів».

Драматург зображує діяльність прогресивних митців, що прагнуть своєю сценічною працею вірно служити народові. Борючися проти апологетів безідейного мистецтва, мистецтва для розваги, вони захищають основні принципи реалістичного, народного театру, його могутню соціально-виховну роль. Такими є Степан Безродний, Марко Жалівницький, Ганна Кулішевич та інші актори. До належить і молода талановита актриса Марія Лучицька.

У театрі Лучицька веде тривалу боротьбу проти сваволі та інтриг з боку бездарної артистки Катерини Квятковської, деспотичного антрепренера трупи Юрія Котенка, продажного репортера газети Аврама Юрковича та інших. Усі вони не тільки заважають творчій праці актриси, але й прискорюють її трагічний кінець.

Трагічна смерть артистки — типове явище у класовому тодішньому суспільстві, панівні кола якого вороже ставились як до справжнього мистецтва, так і до талановитих діячів сцени.

М. Старицький у драмі визначає роль і місце творчої інтелігенції в житті нації.

Крім п’єс про українське село, М. Старицький написав низку драматичних творів з життя інтелігенції, найвизначнішим з яких є драма «Талан». Тему її визначив сам автор, указавши, що це «драма із побиту малоруських акторів». Йдеться в ній про трагічну долю талановитої української актриси в умовах Російської імперії.

Прототипом образу головної героїні Марії Лучицької була геніальна українська актриса Марія Заньковецька. Це людина не тільки надзвичайно обдарована, а й свідома високої просвітницької ролі театрального мистецтва. «Се діло високе і чисте: воно наставляє на розум людей, проводить високі думки…» — ось за що насамперед цінує Лучицька театр. І вона всією душею віддається справі всього життя. Талановиту акторку, як і саму М. Заньковецьку, зманювали у найвідоміші російські театри, тільки вона не змогла зрадити рідну землю, рідне слово, мистецтво.

Великою артисткою захоплюється публіка, її люблять колеги, віддані справі українського театру. Так, актор Малісницький, що зрозумів справжню сутність Квітки, якого кохає Лучицька, застерігає її від необачного рішення покинути театр. Уболіваючи й за особисту долю акторки, й за долю таланту, що так потрібен Україні, він закликає ії залишитись, бо тоді «святе іскуство піде до дідька, і погине чудовий талан, замре, втіхи ради, висока душа, а Україна знов сиротою зостанеться!» Та в тогочасному суспільстві, серед вищих станів, поміщицтва, дворянства на театр побутував погляд як на щось не гідне порядної людини, особливо жінки. Таке ставлення стало особистою трагедією Лучицької. Вона щиро, по-справжньому покохала Квітку,— «панича з багатої фамілії в Малоросії»,— як зазначає драматург. Він також любить чарівну жінку, талановиту артистку, але над ним тяжать станові панські погляди на мистецтво театру, на артистів. Він оглядається на свій дворянський стан, і, хоч дорослий уже, залежить від матері — та й не лише матеріально. «Мама мене любить, я один… не одмовить… Звичайно, тільки театру не дозволить»,— говорить він няні Лучицької Палажці.

Одружившись із Квіткою (хоч і не обвінчавшись, що на той час вважалось гріхом), Лучицька відчула всю несправедливість, принизливе становище митця в тогочасному суспільстві. Мати Квітки всіляко зневажає її, докоряє, що «вище товариство» відсахнулося від Квітки: «С нами ведь знались все люди именитие, ну, а теперь и оскорбились на Антуана, что унизил себя перед ними: у всякого ведь семья єсть — у кого жена, у кого сестра, у кого дочь… ну, а тут такое!» Для Олени Миколаївни Лучицька тільки «актриса поганая».

Та й сам Квітка охолов до неї, бо з ним «і кланятись перестали». Причепившись до листа від суфлера Лемішки, він грубо ображає Марію:

• «обманулась в расчетах… Что ж? Вы здесь не пленница… насиловать вас не будем!» Зверніть увагу на мову Квітки: він тут переходить на російську. Чи випадково це?

Лучицька знову повертається на сцену, де її захоплено ‘зустрічає прогресивна молодь: «Од усіх українців-товаришів вітаю наше сонце, що зійшло і освітило славою рідний край!» Характерно, що з такою ж шанобою звертаються до великої артистки й студенти-росіяни. Та Лучицька все ж кохає Квітку. Вона тяжко захворіла. До всього додалися закулісні інтриги. Серце не витримало, і Лучицька помирає.

Зрозуміло, що герої п’єс «Не судилось» і «Талан» — люди різні, різних станів, рівня освіти тощо. Зіставте суто людські риси Михайла і Квітки, Катрі Дзвонарівни й Марії Лучицької., Що спільного й відмінного в їхніх характерах, у трагічній історії кохання? У чому причина трагедії героїв? Зважте при цьому й на соціальні, й на психологічні причини. Визначте головну думку твору. Вдома, крім розглянутих вище п’єс, прочитайте історичну драму «Оборона Бунгі».