Роман Марко Проклятий. Особливості міфологічного сюжету. Жанрово-стильова своєрідність.

Над своїм твором «Марко Проклятий» Стороженко працював багато років, але так і незакінчив, хоча вважав його найдосконалішим своїм твором. Сам Стороженко написав 11 чи 12розділів поеми (таке жанрове визначення дав сам митець), а закінчення до першого видання 1879року дописав хтось інший на підставі вказівок про будову і сюжет, що їх Стороженко подав улистах до одеського книгаря В.Білого. Автор також вказував, що давав читати рукопис Гулаку-Артемовському і той зазначив на рукописі: «Зроду кращого не читав і до смерті вже непрочитаю». Роман «Марко Проклятий» дослідники оцінювали по-різному. Зокрема, Б. Лепкий вважав, що для цього твору характерні «оригінальність теми, сміливість літературного наміру, широкість малюнку, його пластичність, його психологічне багатство, а врешті гарна, дуже гарна мова». Сти-льові особливості роблять, за його словами, «тую поему одним з архітворів українськогописьменства». Протилежної думки дотримувався Д. Чижевський, який зазначав, що дляісторичного образу в О. Стороженка не вистачило знань, тому «це велике торсо має меншеінтересу, аніж дрібні оповідання...». Самобутність і неповторність Стороженкового творіннявизнав Є. Нахлік: «Марко Проклятий» – оригінальний експеримент фольклорно-міфологічного,“химерного”, історичного роману” Більшість учених справедливо наголошує на тісному зв’язку українського твору зєвропейською готичною прозою. У ньому письменник зобразив незвичайні події, показав пекельніжахи, моторошну жорстокість, кровозмішування, переслідування, катування. Крім того, образМарка Проклятого створений за традиціями готичного роману як образ людини з сильним, імпульсивним характером, з некерованими амбіціями і пристрастями. Однак роман О. Стороженкамає й свої особливості, бо написаний у руслі національної традиції. Мабуть, тому створенаготикою цілісна картина світу ввібрала у себе нотки сміхової культури. Таким чином, «МаркоПроклятий» – це не класичний чорний роман, що повинен викликати страх. На відміну від творівГ. Уолпола, Ч. Метьюріна, М. Льюїса, в романі О. Стороженка змальовано лише декількамоторошних епізодів. Але, порівнюючи його, наприклад, із відомим романом «Замок Оранто»Г. Уолпола, переконуємося, що в «Маркові Проклятому» закладений глибокий дидактичний зміст.Адже в романі Г. Уолпла персонажі – маріонетки, які бояться, коли цього хоче автор. Вони нічомуне вчать і не навіюють страх. На противагу їм, персонажі у творі «Марко Проклятий» викликаютьстрах, повагу, огиду, нерозуміння. Вони думають, приймають рішення та діють самостійно, хочаіноді їх переслідує фатум – неможливість змінити визначеного Вищою Силою. У Стороженковомутворі відсутній також основний готичний символ – собор як утілення не лише духу лицарськихчасів, а й важливої системи цінностей, підсвідомих пристрастей, некерованих бажань таінстинктів. Воднораз там присутня «філософія зла», що розглядається як метафізичний первень.Адже без неї не могла існувати рівновага, гармонія всесвіту. Таким чином, людина всього лишепішак у вічній боротьбі добра і зла. Разом із тим тема «жахів» у цьому творі переосмислюється убурлескно-травестійній тональності (Марко у пеклі). І хоча картини страху, на перший погляд,мають зворотний, комічний ефект, більшість із них найчастіше несе у собі виховне дидактичнепризначення. Напевне, тому готичний роман в українській літературі розвинувся у формі «химер-ного» роману, з різними химерами, чортівнею, козацькими пригодами.За твердженням Соломії Решетухи, дуже важливе місце у романі «Марко Проклятий» займаєміф, який виступає «абсолютною реальністю, у якій нема місця сумнівам». Недаремно цей твір –одне із джерел розвитку «химерної» прози XX століття. Для українського «химерного» романухарактерна «орієнтація на фольклорну основу, що оживає в давньому українському бурлескові, вдеяких оповіданнях О. Стороженка, небилицях С. Руданського, в нестримній фантазії народнихказок…». Крім того, головний персонаж роману «Марко Проклятий» відтворений згідно зтрадиціями готичного роману. Марко – людина, яка має сильний характер, проте не вміє керуватисвоїми бажаннями. Цей образ можна порівняти з іншими, досить подібними між собою,персонажами світової літератури, зокрема, з головними героями романів «Мельмот-блукач»Ч. Метьюріна та «Монах» М. Льюїса. Архетипом Мельмота і Марка Проклятого став Агасфер,який вдарив Ісуса Христа, коли Той ішов на Голгофу. Саме через це він був покараний безсмертямі вічним мандруванням. Агасфер – образ Вічного Жида, який виступає ворогом і свідком Христа,грішником, покараним таємничим прокляттям. Поява Агасфера у готичних романах вважаєтьсяпоганим знаком. Прокляття Марка Проклятого також має приносити нещастя людині, якаспілкувалася з ним. Герой роману Стороженка козак Кобза також впевнений, що знайомство зМарком принесе йому нещастя: «У саму ту часину, – думав собі Кобза, – як я побачився зМарком, її заручили, а як слухав його оповідання, її повінчали! Мабуть, і того карає лиха доля,хто з ним і стрінеться!». Образ Марка Проклятого споріднений із персонажами готичнихроманів, як за походженням, так і за формуванням характерів, в яких переважають надмірніпристрасті, а згодом ці герої здатні на незвичайні вчинки. У готичних романах існує двосвіття. Уромані О.Стороженка також відбувається поділ на профанний і сакральний світи. До елементівготики можна віднести й такі деталі: образ могили, що ніби є своєрідними дверима міжпрофанним та сакральними світами; готичний мотив погляду, що навіює жах («очі страшно горіли,…неначе іскри з них посипались»); мотив метаморфози (перетворення: герой щосуботи помирає ізнову оживає), мотив кровозмішування (герой закохується у власну сестру), мотив спокутуваннягріхаТаким чином, ми підійшли до релігійного аспекту, порушеного в романі. Автор відходить відреальності не просто щоб нажахати читачів. Він намагається розкрити морально-етичний пласт,що базується на християнських догмах. Насправді Марко сам по собі не приносить нещастя, вінпокараний за свої вчинки – жорстокі вбивства. Він, немов той Агасфер, єдиний серед євреївпокараний за провину перед Богом, символізує український народ, що втратив надії на визволення,але знов-таки починає свій шлях. Отже, Марко одночасно виступає носієм надії, уособленням важкого шляху спокути. ОбразМарка Проклятого ніби підкреслює, що злом, силою не можна досягнути земного блага, благо-словенного Богом. Саме через прокляття образ Агасфера співвіднесений із Ісусом Христом. Вониповинні обов’язково зустрітися ще раз. І лише після навернення Агасфер зможе перетворитися надобрий знак для всього світу. Так само і Марко Проклятий бере участь у національно-визвольнійборотьбі, щоб спокутувати свої гріхи. Він повинен дотримуватися християнської істини: робидобро, не чекаючи нічого у відповідь. Адже тільки коли у його “кам’яне” серце потрапить, хоч намакове зернятко, жаль до ближнього, тоді й відбудеться зустріч із Богом. Любов, а не “жорстокасправедливість” повинна здобути перемогу у важкій боротьбі за волю. Марко не усвідомлює цьоговідразу, тому його безсмертний земний шлях виявився дуже довгим і складним. У романі немаєсправжнього християнина, який не тільки на словах чи окремими справами дотримувався би Бо-жих законів, а й здатен був віддати себе повністю Богові, стати прикладом для інших. Дорогапокути Марка Проклятого вчить кожного, як потрібно діяти (наприклад, історія Марка навчилаКобзу прийняти одруження коханої стійко, і не піддатися бажанню помсти). У романі «МаркоПроклятий» наголошено, що будь-який гріх карається, лише покута за нього більша чи менша. Ітільки пройшовши довгий шлях очищення, людина може отримати прощення від милосердногоБога.Як бачимо, крім міфологічного та релігійного (християнського) аспекту, у творіО. Стороженка розкрито на ціонально-історичний, хоча автор більше уваги зосередив на елементахготичних чи романтичних. Своєрідною канвою цього втору стають історичні події часів БогданаХмельницького, які письменникові не вдалося відтворити докладно і правдиво. На відміну відсвоєї малої прози, він не ідеалізував козацтво й минуле України, змальовуючи криваві картинибезчинств, які проявилися під час боротьби українців і поляків. Сюжет роману можна умовноподілити на дві частини – життя Марка Проклятого та життя Павла Кобзи. Долі цих персонажівто перетинаються, то розходяться. Недаремно зав’язка роману зустріч і знайомство Павла зМарком на могилі.Таким чином, художня спадщина О. Стороженка є не менш цікавою і багатогранною, ніжтворчість інших прозаїків XIX століття. Письменник не став популярним за життя, бо у той періодпанував культ письменників-реалістів, зокрема Марка Вовчка. Літературознавці вважалималовартісними його оповідання й романи, наголошуючи на їхній асоціальності. Насправді жромантичне, іноді сентиментальне забарвлення творів О. Стороженка було продовженнямтрадицій Г. Квітки-Основ’яненка і М. Гоголя. Письменник також творчо використав кращіелементи сміхової культури І. Котляревського та П. Гулака-Артемовського. Водночас яскравимпроявом його індивідуальності стало багатство мови і розширення амплітуди оповідача.Недаремно, оцінюючи творчість прозаїка, дослідники звертали увагу на майстерність оповіді

У літературознавчих працях, присвячених „Маркові Проклятому”, твір класифікується як повість. Однак окремими елементами він тяжіє до роману. „Марко Проклятий” вважається незавершеним твором. Перу О.Стороженка належить 12 розділів, ще до дев’яти письменник подав план, короткі зауваження. Окремі розділи повісті вперше друкувалися на сторінках журналу „Правда”. Численні оповідання О.Стороженка та його повісті й романи певною мірою сприяли розвитку української культури і виповнили літературний процес 60-70-х років ХІХ ст..

Типовим для готичного роману є образ героя-лиходія, що через свою девіантну поведінку перебуває поза суспільством. У романі українського прозаїка він модифікується в захисника національно-релігійних інтересів, оскільки за первинним авторським задумом Марко мав очолити козацьке повстання. Образ Марка — українського вічного блукача — складний, письменник створив його за принципом нанизування легенд і народних переказів про різних кровозмішувачів і жорстоких вбивць. На переконання Б. Лепкого, Стороженко «хотів змалювати вічного мандрівника, вигнанця, що карається за свої гріхи, ...хотів українській літературі дати одну з найтрагічніших постатей, які має світова література [8, 9]». Визначальним прийом змалювання образу головного героя є самохарактеристика: Марко розповідає про свої тяжкі злочини і не будь-кому, а січовику Кобзі, людині, яку складно вразити прикладами насилля, оскільки той неодноразово брав участь у козацьких походах. У творі постає вже сформований з певними моральними принципами характер Марка, що розуміє свою гріховну сутність, адже «совість тяжка, важка, невсипуща, що не дає мені спокою, гризе мене і день і ніч, вже більш як піввіка [13, 340]». Прокляття батька та усвідомлення глибини своїх злочинів тягарем лягають на душу Марка, адже згодом він приходить до висновку: «у всьому світі нема нещасливішої тварі, як я! [13, 338]». Однак душевними стражданнями не вичерпуються митарства Марка, щосуботи він помирає у страшних муках і перед ним з’являються його жертви. Причиною цього є Маркова демонічна вдача, яку Стороженко насамперед мотивує суб’єктивними чинниками. Якщо Агасфер згрішив проти Бога і як покарання за це стає вічним блукачем, Мельмот (Метьюріна «Мельмот-блукач») демонізується через бажання всеосяжного знання світобудови, а монах Амброзіо (Льюїс «Монах») через власну пиху (що з погляду християнства і є гріхом) не зміг устояти перед спокусою сатани, що постав у образі Матильди, і зрештою, щоб врятуватися від призначеної інквізицією смерті, продає йому душу, то відлюдькувато-демонічна вдача Марка стала наслідком порушення його батьками загальноприйнятих норм і козацьких звичаїв. Через шалену пристрасть вони відправилися на Січ і разом ходили в козацькі походи; зачаття і народження Марка відбувалося у нелюдських умовах військового походу, «де кров чоловіча річками текла», а відсутність їжі, через що мати годувала його кров’ю пташенят — причиною вампіризму. Тож Марко народжується уже інфікований злом, яке з дорослішанням тільки розростається в його душі. Одним з перших і найтяжчих власне Маркових гріхів, який за народною традицією карається найсуворіше, — неповага до батьків, тобто порушення родинної гармонії, що він робитиме знову і знову, аж до інцесту із сестрою.

За своєю природою людина постійно перебуває в полоні пристрастей, серед яких найсильнішою є кохання, і для Стороженка-романтика, як і для його сучасника Ю.Федьковича, це почуття є згубою. Автор роману більше схиляється до християнської любові, що приносить герою душевне заспокоєння і полегшення фізичних мук. Під впливом кохання Марко на деякий час покидає ліс і повертається до нормального людського життя. У сцені повернення Марка очевидними є ремінісценції біблійної легенди про блудного сина: «Пішов до батька, покаявся перед ним і батько прийняв мене як рідного сина, а мати плакала не нарадуючись [13, 349]». Після каяття у житті героя настає спокій і гармонія, він намагається налагодити стосунки з батьками, навіть почав ходити до церкви. Марко проходить своєрідний процес ініціації — перебування на Січі — проте не може погамувати своєї пристрасної натури, шал кохання засліплює його і стає причиною подальших вбивств: «Палило пекельним вогнем, мені здавалося, що я не наситив би своєї помсти коли б висмоктав з самого серця кров моєї судженої і її чоловіка [13, 349]». Стороженко, вибудовуючи образ Марка, йде за готичною схемою нанизування гріхів, з кожним наступним злочином його постать все більше демонізується. Кохання до рідної сестри стає причиною чергового падіння героя і подальших кривавих розправ над її залицяльниками, хоч «знову став добрим сином, працював один за трьох [13, 350]». На відміну від західноєвропейських готичних романів, де герой вчиняє інцест через зловісну вдачу або ж не усвідомлено (закохані пізно дізнаються про родинні зв’язки), у «Марку Проклятому» кровозмішання свідоме, адже Оришка «не дивилась на мене як на брата, тільки було доторкнусь до її руки, або скину на неї оком, то вона як жар почервоніє і затріпотить [13, 350]» і потрактовується як злочин з погляду християнства. Мотив інцесту не виходить за межі романтичної літератури та може побутувати без будь-якого зв’язку з готичним романом, та як зазначають дослідники цього жанру: «Тільки в межах готичного роману він стає стійким елементом, котрий повторюється в художній структурі [14, 91]».

Готичний мотив порушення клятви та відплати у романі фігурує двічі, і в обох випадках має трагічну розв’язку. Стороженко вдруге звертається до цього мотиву уже з виразно дидактичною метою та щоб показати позитивні зрушення в характері героя, адже

Марко вже усвідомивши згубність засліпленого жагою кохання та його наслідки, застерігає січовика від можливого кровопролиття.

Лиходійства Марка досягають своєї кульмінації, за котрою обов’язковим є втручання інфернальних сил. У готичному романі момент з’яви духу або того, що можна прийняти за нього, фіксований, оскільки йому передують грізні й загадкові зовнішні явища. Про з’яву чогось незвичного й потенційно небезпечного сигналізує і усамітнення героя на символічному місці (у романі це степ, локальніше — козацька могила), здебільшого напружений монолог, північ або глуха ніч. Після вбивства сестри та матері, не знайшовши їхніх голів, герой передчуває щось недобре, марними є спроби самогубства, бо «наче яка невидима сила тримала мене за руку [13, 352]», і тільки опівночі настає розгадка цих передчуттів: «Кругом хати загув страшенний вітер; на горищі ревіло і тріщало..., кругом стін скребло, у комині гуло, вікна дзирчали, у хаті усе ходором заходило, із долівки, наче з води виринув, — вийшов мій батько [13, 352]».

Важливим для авторського задуму, увиразнення образу Марка й у цілому для сюжетно- композиційної структури роману є образ Кривоноса і Кобзи. Марко, на руках якого кров багатьох невинних, усвідомлює свою гріховність, культивує добро, складає Богу щиру молитву. Зовсім іншими є вчинки Кривоноса. Кобза є протилежністю Марку, своєрідним уособленням і творцем добра. Зустрівши Марка на могилі, Кобза навіть злякався, коли побачив, як «страшно горіли вирлоокі його очі, неначе іскри з них посипались, .як списом, шпигнуло його тим поглядом, неначе холодна жеретія обвилась і здавила йому серце [13, 355]». Утім, саме сповідь Марка і побачені картини його страждань впливають на подальшу поведінку Кобзи, який не мститься Зіньці за порушену клятву, не вступає до загону вовгурівців, оскільки йому огидне насилля, відмовляється на догоду сп’янілій козацькій масі вбити княгиню Четвертинську, а одружується з нею.