Літературні дискусії 70-90-років 19століття:причини виникнення, предмет обговорення.

Принципово нові акценти внесено в твори, присвячені темі взаємин інтелігенції й народу. Якщо раніше ця тема здебільшого порушувалась у традиційному для натуральної школи зображенні поневірянь "малої людини" ("Яков Яковлевич" П. Куліша) й лише робилися невиразні спроби вивести образ інтелігента як людини, пройнятої демократичними настроями (незакінчена повість П. Куліша "Украинские незабудки"), то з 70-х років з'являється образ національно свідомого інтелігента як "нової людини", соціально й політично активної.

Ідея громадського обов'язку, служіння інтелігенції народові у творах Франка, Панаса Мирного, кращих творах Нечуя-Левицького, Кониського, Грінченка розглядалися як завдання соціальної просвіти народу, пробудження його національної і соціальної свідомості, протесту проти гноблення й приниження. У повісті Панаса Мирного "Лихі люди" ("Товариші") виведено різні типи різночинної інтелігенції, борців за народну справу. Досить поширеними були й твори, які орієнтували інтелігенцію на "сплату боргу" перед народом, докладаючи зусиль до його морально-етичного вдосконалення, мирної, не політичної просвіти, на реалізацію популярних у період політичної реакції теорій "малих діл".

Усвідомлене й задеклароване пропагандистсько-дидактичне призначення мистецтва, прямолінійно оголена просвітянська тенденційність зумовлювали принципову байдужість до художньої форми (як у О. Кониського) й приводили до певного схематизму в побудові конфліктів, сюжетів, образів. До того ж підкреслена стильова орієнтація на малоосвіченого читача з народу не завжди передбачала естетично високий результат.

Тісний зв'язок української літератури з національно-визвольними прагненнями зумовлював підкреслено виявлений соціальний характер художніх конфліктів, а внутрішній зв'язок реалізму з просвітництвом — ще й моралізаторсько-виховний характер конфлікту й героя. Зрештою навіть теоретичні постулати таких далеко не в усьому концептуально солідарних авторитетів, як І. Нечуй-Левицький та І. Франко, мали на меті раціоналістичну спрямованість визначальних компонентів твору — від його конфлікту, характеру, психологічної мотивації поведінки героїв до наскрізної свідомої ідейно-художньої тенденції. Самі історичні обставини суспільного життя народу змусили українську літературу — можливо, більшою мірою, ніж літератури "державних" націй, іти шляхом соціальної критики й національного виховання.

Потреби українського національно-визвольного руху в другій половині XIX ст. особливо вимагали тісного поєднання гуманізму й демократизму, демократичного й національного первнів. Національно гнаними були не лише українські соціальні низи, а й нечисленна національно свідома "еліта", серед неї й письменники, чого не знали, наприклад, письменники російські чи польські.

"Коли нація яка попалась у неволю або стратила власну державу, то націоналізм зростається з поривами до волі, становиться більш демократичним — і це тільки й дає йому прогресивну силу в XIX в. ..." [5, 151], — писав Драгоманов, і його твердження лише підкреслює визначальний вплив демократично-національних і гуманістичних ідей на українську реалістичну літературу другої половини XIX ст.

Реальне зображення рядової людини з її повсякденним життям та інтересами, індивідуальним внутрішнім світом, соціальна й психологічна зумовленість характерів — основні відкриття української реалістичної літератури XIX ст.

Демократизація й гуманізація літератури одержали свій вияв у відображенні соціальних і духовних конфліктів, у новій концепції людини, стосунків особистості й суспільства. Художньо глибше й усебічніше досліджуване вплив зовнішніх обставин на людину, її залежність від суспільства. Водночас показано й активний опір особистості обставинам, розкрито її духовні сили, здатність змінювати ці обставини в своїх інтересах. Найвиразніше й найпереконливіше процес духовного розкріпачення людини, народження духу протесту проти будь-якого насильства, утвердження права особистості на свободу й щастя показали Панас Мирний та І. Франко. Пафос реалістичного мистецтва полягав у прагненні просвітити людину щодо її суспільних прав та можливостей, розбудити її енергію, загартувати волю до завоювання можливостей вільної творчості, щастя. Цей пафос протистояв споглядально пасивному вболіванню над народним горем, проповіді покірності й нездатності простої людини на високу духовність та історичну дію.

Новим змістом наповнюються соціальний і естетичний ідеал, концепція позитивного героя в літературі. З'являється новий тип людини — борця, свідомого носія протестантського настрою — від Миколи Джері ("Микола Джеря") та Чіпки ("Хіба ревуть воли, як ясла повні?") до Жука ("Лихі люди") та Бенедя Синиці ("Борислав сміється"). Як одна з форм героїзації персонажа виступає посилена увага письменників до романтичного.

Історично зумовлена соціальна детермінованість і підпорядкованість героя й загальної ідейно-художньої тенденції згодом, з розвитком літератури, стала викликати й внутрішній спротив тієї літератури, в якій іще живими були традиції романтизму з його принципами необмеженої індивідуальної свободи й "бунту" проти обставин. Одним із виявів цього іманентно художнього спротиву й були неоромантичні поривання Лесі Українки, О. Кобилянської та ін. По суті, це був протест не лише проти народницького побутописання, а й проїм однобічного сприйняття світу взагалі, механістичного розуміння його внутрішньої єдності та взаємозв'язків і взаємозалежності його чинників і передусім людини й суспільства. Це був заклик до розширення всього структурного комплексу художнього твору — від вибору тематики, проблематики, образно-стильового втілення, засобів мотивації поведінки героя й зрештою — що чи не найголовніше — до надання літературі прав іманентного розвитку, її специфічних ознак та властивостей. Подібні вимоги були можливими лише на певному етапі розвитку українського суспільства. Демонстрований у теоретичних виступах, листах, а головне — у власній художній практиці, цей конструктивний протест — маніфест Лесі Українки історично й за своєю суттю передував відомому маніфесту Коцюбинського — Чернявського початку XX ст.

У творах українських письменників дедалі частіше з'являються образи представників інших національностей, що також відбивало одну з характерних особливостей суспільного життя — інтернаціоналізацію капіталу, посилення міжнародних зв'язків людей праці, наукової й творчої інтелігенції, різних національних культур.

Ідейно-тематичне збагачення, широта художнього осмислення дійсності викликали суттєві зміни у сфері художньої форми, зокрема в прозових жанрах, які, відбиваючи рух реальної дійсності й суспільної свідомості, стали провідними в українській літературі цього періоду. Особливо бурхливо розвиваються повістево-романні жанри, самий тип романного мислення, що відкрило можливості панорамного зображення життя та висунуло актуальні соціально-політичні й філософські проблеми. Під пером Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Франка, Кониського, Грінченка, Старицького, Павлика та інших письменників формувалися різні жанрові та ідейно-стильові модифікації великої прози (родинно-побутові, соціальні, історичні, хронікальні, ідеологічні, соціально-психологічні). Ініційований у Європі філософами О. Контом, Д. С. Міллем, Г. Спенсером позитивістський метод пізнання й дослідження стимулював, як і в західноєвропейських і російській літературах, новий жанровий різновид художнього дослідження, в якому поєднано художні, філософські, наукові типи пізнання (деякі твори І. Нечуя-Левицького, І. Франка, Б. Грінченка, О. Левицького, Д. Яворницького). Надмірне захоплення фактами, документами іноді призводило до поверхового, внутрішньо строкатого писання, яке не завжди відповідало завданням, задекларованим натуралістами. Це зрештою й зумовило кризу натуралізму.

Із часом у тканину реалістичного й натуралістичного повістування поряд із строгими документами органічно вводився умовний елемент — притчі, фантастика з новими стильовими функціями порівняно з творами романтичними. Це також формувало нові жанрові й стильові різновиди художньої прози.

Відображення гострих соціальних конфліктів виключало спокійну описово-оповідну манеру з усім комплексом її статично-ілюстративних засобів. Напруженішим стає сюжет, поглиблюються й урізноманітнюються прийоми соціального аналізу, принципи образотворення й типізації. При цьому соціальна детермінованість сюжетних конфліктів і характерів поєднується з психологічною мотивацією вчинків героїв. Однопланово-біографічні сюжетні структури поступаються складнішим — із зображенням кількох якісно відмінних характерів. Нерідко в багатоголосся творів втручається й сам автор, залучається й реципієнт — читач.

Як і в західноєвропейських літературах, центр уваги художника переходить від широкого відтворення зовнішніх обставин дії до глибини внутрішнього життя героїв. Одночасно при цьому траплялося й дещо звужене розуміння типового як найпоширенішого, прямого наслідку певних суспільних обставин і ледве не з постійним, шаблонним комплексом традиційних ознак і характеристик. На зміну характерній для раннього етапу розвитку прози розповіді від першої особи утверджується форма об'єктивної оповіді, що надавало творам більшої епічності, глибини, життєвої вірогідності й художньо-емоційної сили.

Характерною особливістю гостро-тенденційних творів було посилення публіцистичного елемента. Відчутною функціональною спрямованістю позначено не тільки публіцистичні, ліричні відступи, психологічні медитації, внутрішню мову героїв, а й зовнішні описи га пейзажі. Проза цього періоду вирізняється багатоманітністю оповідних форм — від широких епічних полотен до творів малих жанрів: оповідань, новел, нарисів, сатиричних, гумористичних фейлетонів, образків, побутових замальовок тощо. Зближення літератури з життям розширювало й поглиблювало її зв'язок із народною мовою, яка приносить у твори нові реалії, вдосконалюється стилістично й граматично.

Якісні зміни відбувались і в українській поезії. Розвиток ідейно-естетичних традицій Шевченка, проблемно-тематичне й жанрово-стильове збагачення поезії, розширення образної та ритмометричної системи пов'язані і такими поетами, як П. Куліш, Л. Глібов, ( Суданський, М. Старицький, Ю. Федькович, П. Грабовський, В. Самійленко, І. Манжура, Б. Грінченко, Я. Щоголев, В. Мова-Лимапський, С. Воробкевич, особливо І. Франко, а згодом Леся Українка. Проблемно-тематична сфера поезії відбивала якісні зміни в суспільному житті народу й людської особистості, в соціальних і філософсько-етичних проблемах часу. Тенденція полягала в посиленні гуманістичного первня, соціальної й психологічної мотивації образів, переживань ліричного героя, ролі слова як виражально-сугестивного засобу. Відповідно до змін у художній свідомості й творчих настановах проходило переосмислення й трансформація в жанровій системі, де розвиток творчих традицій поєднувався з пошуками нових жанрових різновидів.

У цьому плані дальшого розвитку набувають жанри соціально-громадської, інтимної, пейзажної, філософської, пісенної лірики, ліро — епіки (балади, легенди, байки, притчі, казки) й особливо різноманітні за проблемами й характером поеми (соціально-побутова, історична, історико-романтична, лірико — філософська), в якій особливо інтенсивно проявлявся філософський підхід, що включав сюжети, образи світової поезії, загальнолюдського буття. Справжнім новатором, законодавцем поетичної культури виступив І. Франко, який випробував і оригінально модифікував чи не всі поетичні жанри й метрично-інтонаційні системи. До вершин світової поезії належать його збірки "З вершин і низин" і "Зів'яле листя", поема "Мойсей".

В умовах цензурних заборон, штучно обмеженого функціонування українського друкованого слова принципового значення набувала українська драматургія з широкою соціальною проблематикою, новими героями й досконалою художньою формою. Виставлені на театральній сцені п'єси М. Кропивницького, М. Старицького, Б. Грінченка, І. Карпенка-Карого, І. Франка розширювали сферу впливу української літератури, її функціональні можливості, спілкування з різними верствами народу. На територіях Російської імперії протягом тривалого часу театральна сцена була взагалі єдиним легітимним місцем, де звучала українська мова. Наскрізна тенденція фактично створеної в цей період української класичної драматургії, театру корифеїв ішла від традиційних фольклорно-етнографічних і побутових п'єс, водевілів до проблемних соціальних, психологічних драм і трагедій, сатиричних соціальних комедій на історичному та — головне — сучасному матеріалі з постановкою актуальних соціально-політичних, морально-етичних проблем.

Серед різнопроблемних і різножанрових вершинних досягнень української драматургії цієї доби слід назвати передусім "Байда, князь Вишневецький" П. Куліша, "Глитай, або ж Павук" та "Доки сонце зійде, роса очі виїсть" М. Кропивницького, "Не судилось", "Талан" М. Старицького, "Мартин Боруля", "Хазяїн", "Сто тисяч", "Суєта", "Житейське море" І. Карпенка-Карого, "Лимерівна" Панаса Мирного, "Серед бурі", "Степовий гість" її. Грінченка, "Учитель", "Сон князя Святослава", "Украдене щастя" І. Франка.

Все тісніше й органічніше творче спілкування зі світовою літературою мало своїм закономірним наслідком дальшу активізацію перекладацької справи, в якій особливі заслуги належать П. Кулішеві, І. Франкові, С. Руданському, М. Старицькому, П. Ніщинському, Б. Грінченкові, Олені Пчілці, П. Грабовському та іншим майстрам слова. Це було і прилучення українського читача до світової культури, й важливий та ефективний засіб збагачення ідейно-естетичних і виражальних можливостей українського слова.

З кожним роком зростала кількість перекладів творів українських письменників іноземними мовами, що також підносило міжнародний авторитет української літератури. Зусиллями І. Франка, М. Драгоманова, М. Дашкевича, М. Сумцова, О. Маковея, П. Грабовського, Лесі Українки та інших досягнення української літератури популяризувалися серед інших народів. Дещо в цій справі зробила прогресивна російська критика й літературознавство, що продовжували традиції М. Чернишевського, М. Добролюбова, Д. Писарєва, О. Пипіна. Розширення контактів зі світовою культурою, органічних зв'язків із духовним життям власного народу сприяло, за словами І. Франка, дедалі чіткішому усвідомленню передовими українськими письменниками тієї думки, "котра заразом була думкою всіх чільних і поступових умів цивілізованого світу, що головною задачею літератури є служити до підвигнення народних мас на вищий ступінь цивілізації, чи то подаючи їм безпосередньо здобутки культурної праці вселюдської, чи прихиляючи якнайширші круги інтелігенції до таких народолюбних думок..." [2, 46].

Як і в інших народів світу, велике значення для розвитку національної культури, організації та спрямування літературного процесу мала періодична преса, й передовсім літературна журналістика, як база й поле функціонування літератури, теоретико-естетичної та літературно-критичної думки, засіб спілкування письменників різних регіонів та творчих угруповань і їх взаємозв'язків з читачами.

В умовах урядових заборон українського друкованого слова в Східній Україні аж до революції 1905- 1907 років не змогло з'явитися жодної української газети чи журналу. З величезними труднощами тут вдавалося випускати лише поодинокі літературні альманахи — "Луна" (1881), "Рада" (1883, 1884), "Пива" (1885), "Стен" (1886), "Складка" (1887-1897), які відіграли певну роль в активізації літературного життя. Тут друкувалися твори Шевченка та нові твори письменників молодшого покоління.

Дослідженням історичного минулого займався літературно-науковий місячник "Киевская старина", на сторінках якого з 1882 р. поряд з багатьма цінними фольклорно-етнографічними та історико-літературними матеріалами й студіями публікувалися твори давніх, а зрідка й тогочасних українських письменників. Пізніше журнал почав приділяти дедалі більше уваги актуальним проблемам громадського, наукового й літературного життя України. В ньому брав участь чи не ввесь тодішній науковий і літературний актив. На його сторінках побачили світ, зокрема, "Старосвітські батюшки і матушки" І. Нечуя-Левицького, "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" (під назвою "Пропаща сила") Панаса Мирного, "Оборона Буші", "Богдан Хмельницький" М. Старицького, "Серед темної ночі" й "Під тихими вербами" Б. Грінченка, "Fata morgana" й оповідання М. Коцюбинського, "Краса і сила" В. Винниченка, різножанрові твори І. Карпенка-Карого, М. Кропивницького, О. Кобилянської та багатьох інших.

У другій половині XIX ст. головним центром книжково-журнальних видань стала Галичина. Характерним явищем тут було поступове витіснення аморфних альманахових видань, створення журналів з більш-менш визначеними політичними та ідейно-естетичними програмами, які відображали й загальну орієнтацію певних суспільних сил. Дедалі помітнішу, а згодом і провідну роль у журналах відіграє літературна критика.

В окремі періоди спільними всеукраїнськими громадсько-літературними органами виступали "народовські" видання — журнали "Правда" (1867-1898), "Зоря" (1880-1897), газети "Діло" (1880-1939), "Буковина" (1885-1910). До літературно-критичних набутків цих видань належать великі розвідки М. Драгоманова "Література російська, великоруська, українська і галицька" й "Антракт з історії українофільства", "Сьогочасне літературне прямування" І. Нечуя-Левицького, статті І. Франка, О. Кониського, П. Куліша, Б. Грінченка, В. та О. Барвінських.

Ще більшими були заслуги "Зорі", особливо в роки, коли до керівництва журналом прийшли І. Франко, Василь Лукич (В. Левицький). У тих часах журнал об'єднував майже всіх відомих тоді українських письменників, був місцем літературних дебютів Лесі Українки, О. Кобилянської, Л. Яновської, А. Кримського, В. Щурата, М. Коцюбинського та ін. "Зоря" опублікувала чимало творів з літературної спадщини, історико-літературні матеріали, спогади, листування, статті про театральне життя. До найкращих матеріалів належали численні статті й рецензії 1. Франка, П. Грабовського, М. Драгоманова, О. Маковея, М. Вороного.

Значення газети "Діло" пов'язане з публікацією багатьох творів художньої літератури, а головне — із систематичним висвітленням мистецьких проблем, літературного, театрального, музичного життя.

У потоці урядових і угодовських видань Буковини особливе місце належало часописові "Буковина", редагованому спочатку Ю. Федьковичем, а потім О. Маковеєм і Л. Турбацьким. Часопис теж прагнув згуртувати навколо себе літературні сили західних і східних українських земель і порушувати найважливіші проблеми літературного й мистецького життя. Тут з'являлися твори Марка Вовчка, О. Кобилянської, історико-літературні розвідки І. Франка, статті О. Маковея й Л. Турбанького про літературні явища Буковини іі Наддніпрянщини, а також Західної Європи.

Важлива роль у демократизації деяких "москвофільських" і "народовських" видань належала І. Франкові, який разом із М. Павликом у 1875 р. зреформував журнал "Друг". Принципове значення для переорієнтації журналу мали й листи М. Драгоманова про потребу тіснішого зв'язку з життям народу. Виступи журналу проти соціальної несправедливості й національного гніту, пропаганда літератури, тісно пов'язаної з визвольною боротьбою, викликали нападки реакційних кіл та переслідування цензури. Проте й після закриття "Друга" І. Франко й М. Павлик зуміли видати два номери нового прогресивного журналу "Громадський друг", а після їх конфіскації — два збірники "Дзвін" і "Молот" (1878), де опубліковано програмові вірші "Товаришам із тюрми" та "Каменярі" І. Франка, його повість "Boa constrictor", цикл "Критичних писем о галицькій інтелігенції", стаття "Література, її завдання і найважніші ціхи" та інші твори.

Чимало у висвітленні суспільного й культурного життя, визвольної боротьби народів Російської та Австро-Угорської імперій, революційного руху в країнах Західної Європи зробили збірники й журнал "Громада" (1878—1882) — перші безцензурні українські видання, засновані в Женеві М. Драгомановим і його друзями С. Подолинським, М. Павликом та ін.

Віра

Марко Проклятий. Осмислення теми злочину, кари, спокути.

Своєрідним явищем української прози другої половини ХІХ ст. став роман «Марко Проклятий», що жанрово-стильовими ознаками тяжіє до готичного роману. З огляду на авторське визначення — поема, і серйозну багаторічну підготовчу роботу (понад тридцять років збирав і записував народні перекази і легенди про Марка, аналізував подібні образи в європейських літературах) Стороженко закладав глибокий історіософський підтекст, як і очевидним є прагнення поетично осмислити історію України. Та пори все основна проблема роману лежить в морально-етичній площині — за свої лиходійства Марко покараний вічним життям. Цей мотив Стороженко розробляє з погляду християнства: щоб позбутися душевних страждань і фізичних мук, переступнику доводиться спокутувати гріхи. Однак мотив спокути у названому романі, на відміну від такого ж мотиву у західноєвропейській літературі, набуває релігійно-національного забарвлення, оскільки не тільки щира молитва, а й діяльна допомога козакам у боротьбі з поляками й уніатством полегшують моральні і фізичні страждання Марка. Лиходійства Марка досягають своєї кульмінації, за котрою обов’язковим є втручання інфернальних сил. У готичному романі момент з’яви духу або того, що можна прийняти за нього, фіксований, оскільки йому передують грізні й загадкові зовнішні явища. Про з’яву чогось незвичного й потенційно небезпечного сигналізує і усамітнення героя на символічному місці (у романі це степ, локальніше — козацька могила), здебільшого напружений монолог, північ або глуха ніч. Після вбивства сестри та матері, не знайшовши їхніх голів, герой передчуває щось недобре, марними є спроби самогубства, бо «наче яка невидима сила тримала мене за руку [13, 352]», і тільки опівночі настає розгадка цих передчуттів: «Кругом хати загув страшенний вітер; на горищі ревіло і тріщало..., кругом стін скребло, у комині гуло, вікна дзирчали, у хаті усе ходором заходило, із долівки, наче з води виринув, — вийшов мій батько [13, 352]». Важливим для авторського задуму, увиразнення образу Марка й у цілому для сюжетно- композиційної структури роману є образ Кривоноса і Кобзи. Марко, на руках якого кров багатьох невинних, усвідомлює свою гріховність, культивує добро, складає Богу щиру молитву. Зовсім іншими є вчинки Кривоноса. Кобза є протилежністю Марку, своєрідним уособленням і творцем добра. Зустрівши Марка на могилі, Кобза навіть злякався, коли побачив, як «страшно горіли вирлоокі його очі, неначе іскри з них посипались, .як списом, шпигнуло його тим поглядом, неначе холодна жеретія обвилась і здавила йому серце [13, 355]». Утім, саме сповідь Марка і побачені картини його страждань впливають на подальшу поведінку Кобзи, який не мститься Зіньці за порушену клятву, не вступає до загону вовгурівців, оскільки йому огидне насилля, відмовляється на догоду сп’янілій козацькій масі вбити княгиню Четвертинську, а одружується з нею.