48. Постмодернізм

Постмодернізм (від слова "модерн" — сучасний) виникає у 90-ті роки XX ст. як спроба сформувати якісно новий підхід до всіх явищ культури, свідомо спрямований проти раціоналізму і освіти, проти розуміння прогресу як перетворення світу людиною. При цьому постмодерністи відмовляються від традиційного розподілу науки і мистецтва, прекрасного і потворного.

Особливий інтерес вони виявляють до сексу, наркоманії, психологічної патології, такої цікавості ніколи не спостерігалось з боку представників класичної думки. Постмодерністи вважають, що не існує таких незалежних явищ, як економіка і політика, що у філософії необхідна відмова від онтології.

Світ не тільки неможливо переробити, але й взагалі неможливо як-небудь повно описати, бо "світ не влізає у теорію".

Мислення повинно відмовитися від опозицій: капіталізм — соціалізм, мистецтво — не мистецтво, наука — не наука, суб'єкт — об'єкт. Такий підхід веде до виникнення безсуб'єктної філософії. Місце суб'єкта замінюється потоком бажань.

До постмодернізму зараховують постекзистенціалізм пізнього Хайдеггера, постпозитивізм Фейєрабенда, постструктуралізм Дерріда. Найпоширенішим він є у Франції та США, де зараз виходять сотні книг і публікуються тисячі статей авторів цього напряму.

Основним поняттям постмодернізму стає деконструкція, що покликана замінити творчість, оскільки в індустріальному суспільстві творчість стає "неможливою і непотрібною". Припустимими є тільки асиміляція, колаж, компіляція плодів минулої творчості. В такій науковій, філософській та іншій діяльності деконструкція — це особливе ставлення, наприклад, до тексту, що полягає в одночасній деструкції та реконструкції (часто застосовується у мистецтвознавстві та літературознавстві).

49. Українська філософська культура та її специфіка.

Українська філософія починається, на відміну від античної, не з натурфілософії, а з антропології. Давньогрецька міфологія перейшла в натурфілософію, давньоруська — в християнську релігію, яка містила в собі й генетично, і концептуально етику, історію, антропологію, філософію, логіку. Світоглядною формою тут була релігія, основним змістом — людина, а в людині — мораль, контекстом же їхнього сукупного буття постала історія людства. Через ставлення до Бога людина центрує все в собі, бо для неї завжди найбільш цікаве й суттєве — це вона сама, Бог же — дзеркало, в якому вона себе пізнає. Відсутність натурфілософії як певної стадії розвитку думки свідчить про відсутність знання як самодостатньої цінності; знання тут має моральний, корисний сенс для людини — пізнання Бога і себе, релігійно-морального, людяного змісту історії.

Ця особливість української філософії визначалася прийняттям християнства з Візантії, звідти ж ішла література — переважно релігійна. Прилучення наших предків до християнства було й прилученням їх до відповідної писемності — це два боки одного процесу. Нова релігія входила в душі поступово, не зразу витіснила язичництво, а певною мірою воно в переробленому вигляді залишилося назавжди. Пережитки його зумовлювали більшу увагу до земного життя, соціально-політичних реальностей, історії руської землі.

Дослідники зауважують малий інтерес до проблем природи.  Середньовічна українська думка зосереджує свою увагу на людині й має переважно антропологічний зміст. Її загальна структура має такий вигляд: змістом життя людини є боротьба добра і зла, тобто мораль; моральна сутність людини розгортається в історії, сенс якої у вдосконаленні людини і людства в цілому; а історія охоплена і просякнута релігією як світоглядною формою духовності.

Оскільки людині приділяється не менше уваги, ніж Богові, даний світогляд в його українському варіанті можна вважати доцентровим. А стародавню антропологію, або антропологічну орієнтацію світогляду, з погляду на її складність, не розчленованість моралі, релігії, історії, вчення про людину можна назвати синкретичною.