35. Французька філософська думка хviii ст. (загальна характеристика)

У другій чверті XVIII ст. у Франції сформувався широкий і могутній рух, який дістав назву Просвітництво. Він не був тільки політичним чи філософським явищем, хоч філософія, особливо матеріалістична, відігравала в ньому важливу роль. Просвітництво об'єднало всіх прогресивно мислячих представників "третього стану": юристів, філософів, буржуазію, природознавців. Просвітники критикували феодальний лад та його культуру, вимагали встановлення нових, прогресивних суспільних порядків, виступали на захист народних мас, за їх право на освіту і культуру. Вони вірили в людину, в її розум і високе покликання. У цьому просвітники продовжували гуманістичні традиції Відродження.

Класичним філософом французького Просвітництва був Вольтер (1694-1778), головні ідеї якого викладені у працях: "Філософські листи" (1734), "Метафізичний трактат" (1734), "Роздуми про людину" (1737), "Філософський словник" (1764), "Філософія історії" (1765) та ін.

Головне завдання своєї філософії Вольтер вбачає в розвінчуванні релігійної догматики, що заважає людям будувати щасливе життя, культивуючи неуцтво, неосвіченість, фанатизм, брехню. У філософії природи Вольтер - послідовник Ньютона. Він розвинув ідею загальної закономірності природи, а також відстоював перевагу принципу причинної зумовленості її явищ перед принципом доцільності.

До матеріалістичного напряму філософії французького Просвітництва належать Жюльєн Офре де Ламетрі (1709-1751), Поль Анрі Гольбах (1723-1789), Клод Адріан Гельвецій (1715-1771), Дені Дідро (1713-1784). Хоча їх філософські погляди багато в чому різнилися поміж себе, але в цілому в їх матеріалізмі було багато чого спільного. Особливості матеріалізму французьких мислителів XVIII ст. полягають у тому, що:

1) він був механістичним, тобто всі форми руху матерії зводились до механічної й пояснювалися законами механіки;

2) він мав метафізичний характер: предмети і явища розглядалися поза їх внутрішнім зв'язком і розвитком, без урахування внутрішніх суперечностей, як джерела саморуху, без осягнення безперервності і стрибкоподібності розвитку в їх органічній єдності;

3) у теорії пізнання французькі матеріалісти були прихильниками сенсуалізму: почуття вважали вихідним джерелом пізнання, але надають значення праці розуму (мислення), підкреслюють їх взаємозв'язок;

4) велику увагу французькі матеріалісти віддавали критиці релігії: аналізуючи особливості релігійної віри, вони робили висновок, що релігія не веде людину до справжніх істин, а вводить в оману;

5) у питанні про виникнення суспільства французькі матеріалісти схилялися до натуралізму, тобто причину тих чи інших суспільних явищ шукали в природі, навколишньому середовищі та в біологічній природі людини.

36. І. Кант. І. Кант (1724-1804) пройшов два періоди у своїй творчості:  1) докритичний; 2) критичний. Для першого характерні матеріалізм і діалектичний підхід до розв'язання проблеми походження Сонячної системи.  Другий період - це дослідження ним нового кола проблем на основі критичного аналізу пізнавальних здіб­ностей людини.  У своєму вченні про протиріччя (антиномії) людського ро­зуму Кант підкреслював, що останній вступає в суперечку із самим собою, оскільки доходить таких висновків: у світі існує свобода і водночас усе підкоряється законам природи; світ простий і водночас складний; світ скінченний і водночас нескінченний.  Слід відмітити, що у цьому вченні він виявив діалектику суперечно­стей у процесі пізнання. Разом з цим він оцінював антиномії як ілюзії позадосвідного застосування розуму.  У галузі етики Кант розробляє ідеї не тільки розмежування людської природи на її емпіричний і трансцендентальний (по­в'язаний з апріорністю) виміри, а й взаємовідносин цих вимірів. Кант обґрунтовує етику автономну, основою якої є апріорні за­кони моралі. Етика Канта була велетенським кроком уперед в обґрунтуванні законності вимоги поважати гідність людської осо­би, а ця гідність - вища за будь-яку цінність на землі. «Дій так,- підкреслює він в іншій формулі категоричного імперати­ву,- щоб ти завжди ставився до людства і в своїй особі, і в особі всякого іншого так само, як до мети, і ніколи б не ставився б до нього лише як до засобу». Призначення людини - зробити своєю головною метою досягнення блага на землі, в тому числі вічний мир.  Висловлювання І. Канта: - Праця - кращий засіб насолоджуватися життям.  - Смерті менше бояться ті люди, чиє життя має найбільшу цінність. - Вся культура і мистецтво, що прикрашають людство, найкращий суспільний устрій - це все плоди замкнутості. - Якщо треба допомогти науці, то слід викривати труднощі і навіть шукати ті, які таємно їй заважають... - Обов’язок щодо самого себе полягає у тому, щоб людина дотримувалася людської гідності в самій собі. - Найвища чуттєва насолода, яка не містить в собі жодних домішок відрази, - це, у здоровому стані, відпочинок після праці. - Хто позбувся надлишків, той позбувся нестатків. - Люди б тікали один від одного, якби вони бачили один одного в абсолютній відвертості. - Найдовше живуть у тому випадку, якщо менше за все турбуються про продовження життя. 37. Г.В.Ф. Гегель. Філософське вчення Г.-В.-Ф. Гегеля (1770-1831) - найбільш глибока і багатостороння розробка в німецькій класичній філо­софії діалектичного методу мислення. Гегель створював цей ме­тод у рамках ідеалістичної системи об'єктивного ідеалізму.  За Гегелем, в основі світу лежить ідеальне начало - Абсолютна ідея, тобто система категорій, що саморозвиваються. Ця систе­ма є творцем природи та людського суспільства.  Абсолютна ідея розкриває свій діалектичний зміст поетапно:  1) у сфері ло­гічного розвитку понять;  2) через матеріалізацію свого ідеаль­ного змісту в природі;  3) шляхом переходу від чужої ідеї природи у сферу розвитку духу. Останньою є та сама Абсолютна ідея, але збагачена в процесі свого діалектичного розвитку. Дух втілюється не лише в людському духові, свідомості, а й у різних формах взаємин людей. В законі переходу кількості в якість надзвичайно глибоким як у світоглядному, так і в методологічному плані було розкриття й обґрунтування змісту стрибків - якісних переходів у процесі розвитку. У законі єдності та боротьби протилежностей всебічно розкриваються суперечності як джерело саморозвитку явищ, предметів, процесів. Слід відмітити, що у вченні про логіку очевидним компромісом з «консерватив­ною» філософською системою був висновок про те, що проти­лежні сторони протиріччя примиряються.  У філософії історії Гегель фактично не може запобігти висновку: подібно до того як людське пізнання вичерпує себе в пізнанні Абсолютного духу (тобто змісту філософії Гегеля), так само й соціально-політична історія людства завершує себе в сучасній Гегелю Прусії.  Гегель виділяв такі обов’язки людини: 1) обов’язки перед самим собою; 2) обов’язки перед сім’єю; 3) обов’язки перед державою; 4) обов’язки перед іншими людьми. Висловлювання Г.В.Ф. Гегеля:  - Мораль - це розум волі. - Правда буває сказана вірно і вчасно, коли вона забезпечує виконання справи. - Мовлення - на диво сильний засіб, але потрібно мати багато розуму, що скористатися ним. - Релігія та сумління - внутрішні глибини людського духу. - Людина безсмертна завдяки пізнанню. Пізнання, мислення - це коріння її життя, її безсмертя. - По відношенню до своїх друзів необхідно бути якомога менш набридливим. Найделікатніше - не вимагати від своїх друзів ніяких послуг. - Справжню повагу необхідно розглядати саме як обов’язок, адже ми взагалі повинні відчувати прихильність до інших. - Ідеалом є всяка дійсність у своїй найвищій істині. - Одним з основних визначень принципу честі є те, що ніхто не повинен своїми вчинками давати кому б то не було переваг над собою. - Людина не стане господарем природи, доки вона не стане господарем самій собі. 

38. Л. Фейербах. Центром філософських досліджень Л.Фейєрбаха (1804 - 1872) була пробле­ма людини. Відповідно до цього він назвав її антропологічною.  Фейєрбах висуває такі важливі для кожної людини проблеми: що таке життя, щастя, любов, смерть, надія. Вихідний пункт і кінцева мета пошуків відповідей - цілісна, реальна людина. Він піддає критиці гегелівський ідеалізм і схвальне ставлення до релігії як хибний дороговказ для людей на Землі.  Слід відзначити, що ключова для Фейєрбаха категорія «людська природа» об'єднує і приро­ду, і людину. Проте оцінюється вона не як історична, а як вічна. При цьому не береться до уваги, що соціально-історична прак­тика визначає тип людини, тип особи кожної епохи. Л. Фейєрбах підкреслював, що релігійні ілюзії - це пере­кручене відбиття сутності людини, породжене відсутністю умов для реалізації її. Шлях до подолання релігії, на відміну від ма­теріалістів XVIII ст., він вбачав не просто в просвітництві, а в гуманістичному оновленні умов життя людини завдяки такому використанню науки і культури, які зробили б людину господа­рем природи, а стосунки людей - колективістськими.  Суперечності в критиці релігії, виявились у тому, що шлях подолання релігії Фейєрбах вбачав у подоланні почуття залежності від зовнішніх природних й соціальних сил, а не самої залежності. Більше того, він запропонував нову релігію, що робить божественною людину, засновану головним чином на ідеї і почутті загальної любові. В цілому він стояв на позиціях ідеалістичного розуміння історії.  Висловлювання Л. Фейєрбаха: - Сутність віри полягає не у схожості із всезагальним розумом, а у відмінності від нього.  - Необхідною якістю справжнього, шанованого, визначного вченого є порожність його розуму, холодність серця, відсутність настрою - одним словом, безхарактерність. - Саме найпростіші істини людина взнає пізніше за все. - Людина є початок, людина є середина, людина є кінець релігії. - На практиці усі люди - атеїсти: своїми справами, своєю поведінкою вони спростовують свою віру. - Той, хто любить Бога, не може більше любити людину, він втратив розуміння людського.

39. Позитивізм. Позитивізм - це напрям у філософії, представники якого вважали, що філософія не повинна займатися метафізичними проблемами, а повинна займатися мовою науки та розвитком наукового знання.  У розвитку позитивізму виділяються такі етапи: 1) перший етап - позитивізм - сер. XIX ст. Представники: Г. Спенсер, О. Конт; 2) другий етап - емпіріокритицизм. Представники: Е. Мах і ін. 3) третій етап - постпозитивізм: а) неопозитивізм - перша пол. XX ст.; б) постпозитивізм - друга пол. XX ст. Основні ідеї позитивізму: 1) філософія повинна здійснювати синтез та аналіз знань, отриманих в позитивних, точних науках; 2) єдиним джерелом знань є емпіричні науки; 3) розвиток наукового знання полягає у висуванні сміливих гіпотез та їх спростування;  4) будь-яке знання має гіпотетичний характер; 5) основним завданням філософії виступає відділення наукового знання від ненаукового;  6) для цього необхідні два методи: а) верифікації, тобто підтвердження теорії фактами; б) фальсифікації, тобто спростування теорії фактами. До сильних сторін позитивізму потрібно віднести: 1) вимога суворості, чіткості, ясності знання мови; 2) розробка найскладніших проблем математики, формальної логіки, де заслуги неопозитивістів очевидні та загальновизнані; 3) прагнення піддати суворому логічному аналізу ту мову і те знання, які традиційно вважалися гуманітарними. Прагнення математизувати, формалізувати деякі області гуманітарних наук, наук про людину і суспільство. До слабких сторін позитивізму потрібно віднести: 1) зведення філософії до логічного аналізу мови науки; 2) ігнорування відбивної природи знання; 3) концентрація уваги на логіко-лінгвістичному аналізі готового знання (цього недоліку прагнуть уникнути постпозитивісти);