24. Філософія природи

Вчення про природу. Пантеїзм. В епоху Відродження філософія знову звертається до вивчення природи. Але з розумінні природи, як і в тлумаченні людини в цей період, філософія має свою особливість. Ця особливість полягає у тому, що природа тлумачиться пантеїстично. В перекладі з грецької мови "пантеїзм" означає -"всебожжя". Християнський бог втрачає свій трансцендентальний, надприродний характер, він неначебто зливається з природою, а остання тим самим обожнюється і набуває рис, котрі не були їй притаманні в античності.

Загальні риси натурфілософських концепцій:

· Пантеїзм;

· Ідея нескінченності природи;

· Органістіческой погляд на світ, що панував в античності (аналогії між організмом людським або твариною);

· Розгляд людини як частки природи, «мікрокосму», «малого світу», що вбирає в себе все різноманіття Всесвіту;

· Гілозоізм;

· Диалектичность, що виявляється в підкресленні загального зв'язку і руху речей і процесів природи.

Першим натурфілософів, які розвивають традиції неоплатонізму і пантеїзму в дану епоху, був Микола Кузанський. З власне філософських творів найважливішими слід вважати «Про вчене незнання», «Про припущення», «Апологія вченого незнання».

Один з великих натурфілософів даного періоду - італійський вчений Джордано Бруно. Головний його працю «Про причину, початок і єдине».

Вони вважали: нескінченність природи і незліченності світів.

25. Н. Макіавеллі "Государ". Н. Макіавеллі (1469-1527) - італійський мислитель. У праці „Государ” Н. Макіавеллі висвітлює такі ідеї: 1) про людину: а) природа людини незмінна у всі часи та у всіх країнах; б) в основі природи людини лежить: - егоїзм; - прагнення до наживи; - любов до приватної власності; в) сенс життя людини полягає у тому, щоб служити державі, яка повинна її виховувати; 2) про державу: а) держава - це відносини між правителем і народом, які можуть бути основані на любові або на страху; б) держава процвітає, якщо: - гарантована приватна власність; - забезпечується безпека особистості; - держава створює національну армію, яка основана на виконанні священного обов’язку перед Батьківщиною кожним чоловіком; - для процвітання держави, правитель повинен йти на компроміс; 3) про політику: а) мета завжди виправдовує засоби; б) політика - завжди брудна справа, тому що вона порушує норми моралі; в) головне в політиці - завоювання та утримання влади; г) будь-який правитель повинен створювати привабливий образ для населення. Суспільство, як вважав Н. Макіавеллі, розвивається не з волі Бога, а в силу природних причин. Він підкреслював протилежність інтересів народних мас та правлячих класів.  Н. Макіавеллі виступав за створення сильної, національної держави, яка була б вільною від феодальних конфліктів і здатна протистояти народним повстанням.  Н. Макіавеллі вважав, що держава і право виникають через прагнення людей до влади. Висловлювання Н. Макіавеллі: - Люди, звикнувши до певного укладу життя, не люблять його змінювати, особливо коли вони не стикаються із злом віч-на-віч... - Війна є єдиним обов’язком, яку правитель не може покласти на іншого. Добрими справами можна накликати на себе ненависть так само, як і поганими.  - Хоча нові порядки і змінюють свідомість людей, потрібно намагатися, щоб у своїй зміні порядки зберігали якомога більше від старого. - Хто не вміє фехтувати, заморочить навіть досвідченого фехтувальника. - Добре те, що приносить добро найбільшій кількості людей і чим найбільша кількість людей задоволена. - Фортуна - це поки що непізнанні, природні закономірності часу та історії, але які можуть бути пізнанні і таким чином підпорядковані людині. - Не варто нікому давати поради і користуватися чужими порадами. Крім загальної поради-правила кожному - слідувати за покликом душі і діяти сміливо. - Добрий, надійний, стійкий лише той захист, який залежить від тебе самого і від твоєї доблесті. - Всі речі у світі у всі часи на свій лад схожі з античними часами. Адже їх творять люди, у яких завжди одні й ті ж пристрасті, що призводять до одного й того ж результату. І це полегшує пізнання майбутніх речей через посередництво минулих. - Ми повинні раз і назавжди відкинути погляд, начебто справи світу управляються долею і Богом, і, що люди, з їх розумом, нічого змінити в цьому не можуть. - Це сила легко отримує найменування, а не найменування - силу. - Добрі поради, хто б їх не давав, народжуються з мудрості правителем, а не мудрість правителем народжується з добрих порад. 

26. Томас Мор „Утопія". Томас Мор (1478-1535) - один з основоположників утопічного соціалізму, гуманіст-раціоналіст епохи Відродження.  З діалогом про мандрівку в невідому країну Утопію, пов’язане виникнення утопічного соціалізму. Т. Мор вперше широко критикував суспільний лад, який ґрунтувався на приватній власності, соціально-політичних відносинах в Англії того часу. Т. Мор вперше висунув ідею усуспільнення виробництва, пов'язав з цим ідею комуністичної організації праці і її розподілу. Основна господарська клітинка ідеальної, вільної держави Утопії - сім’я, виробництво, засноване на ремеслі.  Утопісти живуть в умовах рівності в праці, відсутності протилежностей між містом і селом, між працею розумовою і фізичною, існує демократичний устрій. Люди працюють по шість годин на добу, інший час віддають зайняттю науками і мистецтвом. Велике значення надається всебічному розвитку особистості, поєднанню теоретичної освіти з працею.  Т. Мор не розумів необхідності високого розвитку техніки для досягнення соціалістичних ідеалів.  Перехід до нового ладу, Т. Мор мріяв здійснити мирним шляхом.

27. Томазо Кампанелла "Місто Сонця". Томазо Кампанелла (1568-1639) - італійський філософ. Т. Кампанелла виступав проти схоластики. У Т. Кампанелли поєднувались ідеї сенсуалізму і деїзму з релігійно-містичними поглядами.  Т. Кампанелла мріяв про єдність та благоденство людства, вважаючи, що це можна зробити за допомогою папства. У 1599 р. Т. Кампанелла намагався підняти повстання з метою звільнення Італії від іспанського гніту. Але заколот розкрили і Т.Кампанеллу було піддано жорстоким тортурам. Після чого Т. Кампанеллу було ув’язнено у тюрмі, де він провів 27 років. Там він написав повість "Місто Сонця". "Місто Сонця" (1602) - це повість про ідеальне суспільство, в якому відсутня приватна власність, всезагальна праця гарантує достаток, але існує сувора регламентація побуту, влада належить мудрецям та жерцям і має теократичний характер. У цьому помітний вплив на Т. Кампанеллу церковної ідеології. Свій ідеал Т. Кампанелла обґрунтовував велінням розуму та законами природи.  Висловлювання Томазо Кампанелли: - О сонце! Є люди, які заперечують за тобою життя і глузд та ставлять тебе нижче за комаху.  - Про них я писав, що вони єретики, що вони невдячні по відношенню до тебе і бунтівні, і вони мене заживо поховали за те, що я тебе захищав. - Якщо б люди творили разом усе, що приносить користь, щастя і благо людині, то світ перетворився б у рай. - Зірки впливають на всю природу; рослини не цвіли б, якщо сонце б їх не зігрівало. Тепло йде від Всесвіту, тобто від неба, і тому ми у всіх наших діях підпорядковані його впливу. - Усі книги світу навряд чи можуть задовольнити мою спрагу знання. Як багато я поглинув їх, а все ж вмираю від браку їжі. - Усе, що знаходиться між небом і землею, належить народу, але він цього не знає, і коли хто-небудь відкриває йому очі на його право, він кидає в нього камінням.  - На чолі моєму відбитий образ любові до істини, і я сподіваюся з часом бути там, де мене без слів будуть розуміти. 28. Загальна характеристика філософії Нового часу (XVII ст.): специфіка, коло про­блем, напрями, представники. Філософія Нового часу обумовлена: 1) розвитком капіталізму; 2) розвитком експериментально-математичного природознавства;  3) послабленням впливу церкви. Особливостями філософії Нового часу є: 1) опора на науку; 2) на перший план виходить проблема теорії пізнання; 3) боротьба емпіризму та раціоналізму. Інтелектуальний і духовний потенціал цієї епохи своїм дже­релом має переважно процеси розвитку буржуазних еко­номічних відносин і видатні наукові відкриття Коперника і Галілея. Виникає не лише справді наукове природознавство, а й обґрунтована наукою та філософськи осмислена якісно нова картина природи.  Онтологічні концепції XVII-XVIII ст. досить різ­номанітні. Це і дуалістична онтологія Р. Декарта, і об'єктивно-ідеалістична плюралістична онтологія Г. В. Лейбніца, і моні­стично-матеріалістична онтологія Ф. Беккона, Т. Гоббса, П. Гассенді, Д. Локка і французьких матеріалістів XVIII ст. - Ж.Ламетрі, Д. Дідро, П. Гольбаха. Це і онтологія матеріалізму Б. Спінози, а разом з цим і онтологія суб'єктивного ідеалізму Д. Берклі. Необхідно зазначити, що вирішальною спільною рисою цього часу було визнання природи світу, онтології природи як своєрідного ме­ханізму: переважна частина природи і навіть суспільства тлума­чилися механістично. Іншою суттєвою рисою онтологічних кон­цепцій Нового часу було те, що більшість їх мала матеріалі­стичний характер. В цілому не виходячи за межі метафізичного методу мислен­ня, Дідро і Гольбах розвинули ряд діалектичних ідей: єдності матерії і руху, якісної «абсолютної різнорідності всього існую­чого» (Дідро). Гольбах зробив значний внесок у розвиток ма­теріалізму своїм визначенням матерії: «...щодо нас матерія вза­галі є все те, що діє будь-яким чином на наші органи відчуття. Протистояння в філософії, а частково і в науковій практиці Нового часу, було пов'язане з протилежними мето­дологічними настановами основоположників методології цього часу - англійця Ф. Беккона (1561-1626) та француза Р. Декарта (1596-1650). Призначення методології Ф. Беккон і Р.Декарт у деяких суттєвих рисах розуміють однаково - через удосконалення ме­тодів пізнання насамперед природи досягти більшої влади лю­дини над нею. Основна боротьба точилася між раціоналізмом і сенсуалізмом. Ключовими виразниками позицій раціоналістів були Декарт, Спіноза і Лейбніц, а у сенсуалістів - Локк, Берк­лі, Юм, Кондільяк і Дідро. Історичне значення боротьби раціоналізму і сенсуалізму в сфері гносеології полягає в тому, що вона сприяла не лише конкретно-науковому, а й філософському, ретельному дослі­дженню особливостей чуттєвих (досвідних) і раціональних форм знання.  Слід відзначити, що істотними рисами філософсько-соціологічних поглядів фран­цузьких філософів-матеріалістів і просвітників XVIII ст. є, з одного боку, положення “думки правлять світом”, а з іншого - положення про вирішальну роль середовища, особливо суспіль­ного, у формуванні людини.  Нова концепція людини і суспіль­ства, незважаючи на певні перебільшення ролі розуму, вихован­ня, просвітництва у формуванні людини і суспільства, була ви­датним внеском філософії Нового часу в філософію історії.  Новій концепції людини і суспільства була притаманна також демократична і соціалістична тенденції: якщо середовище фор­мує людину, то слід зробити його таким, щоб воно виховува­ло в індивідів справді людські якості. 29. Емпіризм Ф. Бекон. Емпіризм (з гр. - досвід) - це напрямок в теорії пізнання, який визнає чуттєвий досвід єдиним джерелом пізнання, а також стверджує, що всі знання обґрунтовуються в досвіді та шляхом досвіду. Виділяються два види емпіризму:  1) матеріалістичний емпіризм, який визнає, що джерелом чуттєвого досвіду є об’єктивно існуючий зовнішній світ (Ф.Беккон, Т.Гоббс, Дж.Локк); 2) ідеалістичний емпіризм, який обмежує досвід сукупністю почуттів або уявлень, а також заперечує те, що в основі досвіду лежить об’єктивний світ (Берклі, Юм).

Ф. Бекон (1561-1626) - англійський філософ. Ф. Бекон обґрунтовував індукцію як метод узагальнення до­свідного знання. Цей метод поєднує як перехід від узагальнення досвідних даних до створення теорії, так і перехід від теорії та висновків з неї до постановки нових експериментів. Бекон, оцінюючи повну індукцію, тобто «через про­стий перелік» окремих випадків, доходить висновку, що вона не дає надійного, вірогідного знання. Заслуга Бекона полягає в тому, що для вдосконалення індукції він запропонував звертати увагу не стільки на повноту її, скільки на уважне врахування і осмислення самої суті негативних випадків. Необхідно зазначити, що Бекон підтримує емілятивну (виключаючу) індукцію. До неї звертались спорадично в давнину ще Платон, а напри­кінці XVII ст. Локк, та саме Бекон поставив її в центр уваги і доклав чимало зусиль для методологічного обґрунтування й роз­витку її. Разом з тим недоліком емпірично-індуктивного ме­тоду пізнання тоді , коли він протиставляється раціона­лістично-дедуктивному методу пізнання, є недооцінка евристичної ролі взаємодоповнення одного методу іншим і в такому разі применшення або навіть невизнання евристичної ролі чистого ро­зуму, дотепних гіпотез.  Висловлювання Ф. Бекона: - Читання робить людину грамотною, бесіда - винахідливою, а звичка записувати - точною.  - Мистецтво відкриття росте і розвивається з самими відкриттями. - Час є найвеличнішим з новаторів. - Все у світі повторюється. - У природі людини є тайна салонність і прагнення любити інших... - Дуже шкідливо зачіпати нечисту совість людей: до тих пір, поки вони вважають, що їх вчинки нікому не відомі, вони легко змінюються на краще , але якщо вони зрозуміють, що їх викрили, вони починають “вибивати клин клином”, і поводяться ще гірше. - Людина скоріше вірить в істинність того, чому надає перевагу. - Природу людини легше всього виявити насамоті, оскільки тут вона скидає з себе все показне; у пориві пристрасті, оскільки тоді забуває вона свої правила; а також у нових обставинах, оскільки тут залишає її сила звички. 30. Т. Гоббс. Англійський матеріаліст Т. Гоббс (1588-1679) «геометризував» природу, а відповідно до номіналізму наполягав на тому, що існують лише окремі конкретні тіла, завдяки властивостям (акциденціям) яких можна пояснити і свідомість людей.  Сутність матеріалізму Т. Гоббса: 1) світ - це сукупність тіл, підпорядкованих закону механічного руху; 2) заперечення існування душі як особливої субстанції; 3) єдиною субстанцією виступають матеріальні тіла; 4) знання виходить із почуттів шляхом поділу, порівняння та сполучення; 5) віра у Бога - плід уяви. Т. Гоббс визнавав дедукцію та індукцію як наукові методи.  Як номіналіст, Т. Гоббс ототожнював людське мислення з мовою, оскільки слова переводять внутрішню мову в зовнішню, роблячи тим самим можливим спілкування між людьми.  Т. Гоббс називав слова іменами, які є умовними по відношенню до речей. Безперервне утворення нових слів, а також відмінності мов свідчать про штучність мови, і не Бог, а людина стає творцем своєї мови, без якої неможлива жодна культура. Соціально-політичні погляди Т. Гоббса: 1) природним станом людей до створення суспільства була війна всіх проти всіх; 2) в цій війні не може бути переможця; 3) держава - продукт суспільного договору; 4) вищим законом держави є благо народу.  Висловлювання Т. Гоббса: - Волю можна правильно визначити таким чином: воля є відсутність всяких перепон до дії, оскільки вони не містяться у природі і у внутрішніх якостях діючого суб’єкта. Так, ми говоримо, що воля вільно тече, або має вільно текти, по руслу ріки, адже у цьому напрямку для її течії немає жодних перепон; але вона не може вільно текти впоперек русла ріки, адже берега перешкоджають цьому. І хоча вода не може підійматися вверх, ніхто ніколи не каже, що у неї немає свободи підійматися; можна казати лише про те, що вона не має здатності або сили підійматися, тому у даному випадку перепона полягає у самій природі води і носить внутрішній характер. Таким же чином ми говоримо, що зв’язана людина не володіє свободою ходити, тому що перепона полягає не в ній, а в її узах; але ми не кажемо так про хворого або каліку, тому що перепона полягає у них самих.  - Любов є уявлення людини про її потреби в особі, до якої її тягне. - Краса - це обіцянка щастя. - Спогади або пам’ять про речі називається досвідом. - Люди судять по собі не лише про інших людей, але і про всі інші речі, і оскільки після руху вони відчувають біль або стомленість, то вважають, що будь-яка річ стомлюється від руху і шукає за власним бажанням відпочинок: при цьому люди так не питають себе, чи не є це бажання спокою, яке вони в собі знаходять, лише іншим рухом?  - Зло, яке ми не можемо ні подолати, ні уникнути, ми ненавидимо. 

31. Дж. Локк. Дж. Локк. (1632-1704) - англійський філософ. Основні праці: „Два трактати про державне правління”, „Деякі роздуми про виховання” й інші. Теорія пізнання Дж. Локка: 1) немає нічого в розумі, чого б раніше не було у почуттях; 2) не існує вроджених ідей, в т.ч. немає ідей Бога, всі людські знання виходять з досвіду (зовнішнього - відчуття, внутрішнього - рефлекси); 3) в основі знань лежать прості ідеї (поняття), які виникають у розумі різноманітними якостями тіл (первинні якості), з якими ці поняття схожі (фігура, склад та ін.) або вторинними якостями, з якими ці поняття не схожі (колір, смак та ін.); 4) реальна сутність речей залишається незмінною; 5) розум людини має справу лише з номінальними сутностями. Дж. Локк поділяє пізнання на такі види: 1) інтуїтивне пізнання (пізнання очевидних істин нашого власного існування); 2) демонстративне пізнання (пізнання положень математики, етики, буття, Бога); 3) сенситивне пізнання (найбільш достовірне пізнання існування єдиних речей). Дж. Локк поділяє поняття на такі види: 1) ясні поняття; 2) примарні поняття; 3) реальні поняття; 4) фантастичні поняття; 5) адекватні поняття своїм прообразам; 6) неадекватні поняття своїм прообразам. Висловлювання Дж. Локка: - Там, де немає власності, немає справедливості, - це твердження так само достовірне, як будь-який доказ у Евкліда. - Усі люди створенні рівними. - Дії людей - кращі перекладачі їх думок. - Дев’ять десятих тих людей, з якими ми зустрічаємося, є такими, якими вони є - добрими або злими, корисними або безкорисними, - завдяки вихованню. - Чи може хто-небудь від природи бути щасливим у цьому житті ? - Ні, 32. Раціоналізм Р. Декарт. Раціоналізм - це вчення у теорії пізнання, згідно з яким всезагальність та необхідність як логічні ознаки вірогідного знання не можуть бути виведені з досвіду, а всезагальність та необхідність можуть бути взяті з самого розуму або з понять, які властиві розуму від народження. Основна протилежність між емпіризмом та раціоналізмом полягає у питанні про походження знання. Деякі раціоналісти згодні з тим, що в розумі немає нічого, чого б раніше не було в почуттях. Головна протилежність їх поглядів в тому, що емпіризм виводить всезагальний та необхідний характер знань не з самого розуму, а з досвіду. Т. Гоббс, Юм дійшли висновку, що досвід не здатний надавати знанню необхідне та всезагальне значення. 

Р. Декарт (1596-1650) - французький філософ, математик, фізик. Р. Декарт, орієнтуючись на конструктивні можливості математичного знання, сформулював правила методу. У цих правилах набуває свого вираження раціоналістична впевненість Декарта в тому, що розум (потенційно або реально) володіє висхідними, абсолютно вірогідними аксіомами знання, які доступні лише інтуїції, тобто чіткому, виразному сприйняттю, а в зв'язку з цим і методологічна, абсолютизація можливостей дедукції як способу одержання нового знання.  За Декартом, істинна дедукція, на відміну від логічної, від силогізму, набуває вираження в одержанні абсолютно нових істин. Тому така дедукція тлума­читься як евристичний метод. Необхідно зазначити , що раціоналістично-дедуктивний метод пізнання Р. Декарта, який демонстрував велику продуктивну евристичність у процесі створення аналітичної геометрії, в спросту­ванні фіктивної онтології прихованих якостей схоластики, мав свою ахіллесову п'яту, що проявилася повною мірою у відриві пізнавальної думки від дійсності, від досвіду, в необґрунтованих ідеях щодо онтології й наукової картини природи і світу в цілому. Декарт, наділивши духовну субстанцію атрибутом мислення, матеріальну субстанцію наділяє атрибутом протяжності. Матерію він розу­міє таким чином, що відкидає як атомістичні погляди про існу­вання неподільних атомів і пустоти, так і античні та середньовіч­ні концепції матерії.  У Декарта матерія сама по собі вже подана, а це означає, що вона не просто можливість, а дійсність, яка навіть носить назву субстанції, тобто того, що може існувати саме по собі, не маючи потреби ні в чому іншому, крім Бога, який створив її.  У тій картині світу, яку, виходя­чи із своєї онтології, розробляє Декарт, саме геометричне ба­чення цього світу стає домінуючим.

 33. Б. Спіноза. Нідерландський філософ Б. Спіноза (1632-1677) в «Етиці» обґрунтовує погляди щодо матеріальної субстанції, яка поєднує в собі два атрибути - про­тяжність і мислення. Таким чином, дві субстанції Декарта бу­ли перетворені на нерозривну єдність єдиної матеріальної суб­станції, яку разом з тим він називав Богом. Ця субстанція ви­значається як причина самої себе, що містила як діалектичну ідею взаємодії, так і ідею матеріальної єдності світу.  Б. Спіноза свої онтологічні погляди викладав у формі метафізичних учень у тому (відмінному від діалектики) розумінні, в якому метафізика сприймалась як особливе вчення про над­чуттєві принципи буття і пізнання.  Б. Спіноза розумів детермінізм механістичним, ототожнював причинність з необхідністю та розглядав випадковість лише як суб’єктивну категорію. Б. Спіноза був впевнений у тому, що весь світ - математична система - може бути до кінця пізнаний геометричним способом.  За Б. Спінозою, безкінечний модус руху та спокою повинен пов’язувати світ одиничних речей, які перебувають у взаємодії одна з одною, з субстанцією, що мислиться в атрибуті протяжності. Іншим безкінечним модусом є безкінечний розум, який повинен пов’язати світ одиничних речей з субстанцією, що мислиться в атрибуті мислення.  Чуттєве пізнання становить, за Б. Спінозою, перший рід пізнання, який називається думкою. Він ділиться на два способи сприйняття: 1) шляхом безпорядочного досвіду; 2) як чується.  Раціоналізм Б. Спінози проявляється у протиставлені розуміння як єдиного джерела вірогідних істин чуттєвому пізнанню. Розуміння виступає як другий рід пізнання, який складає глузд, а також розум. Лише на цій стадії можлива адекватна істинність, яка виражається у загальних поняттях.  Третій рід пізнання складає інтуїція, яка є фундаментом вірогідного знання. Висловлювання Б. Спінози: - Бог дав нам обмежений розум і необмежену волю, однак так, що ми не знаємо, заради якої мети він нас створив. - Страх виникає внаслідок безсилля духу. - Ми діяльні, лише тому, що ми пізнаємо. - Той, хто хоче регулювати все законами, той скоріше розбудить пороки, ніж виправить їх... - У природі ніде не існує повинного: є лише необхідне.

34. Г. Лейбніц.  Г. В. Лейбніц (1646-1716) - німецький філософ, вчений, громадський діяч.  Г. В. Лейбніц розвивав плюралістичну концеп­цію об'єктивного ідеалізму в ученні про монади - різні неподільні духовні субстанції, які становлять світ первинний, ідеальний, осягнути який можна ли­ше розумом. Монад не лише нескінченно багато, вони утворюють певну ієрархію, в межах якої має місце процес їхнього роз­витку.  Найнижчими в упорядкуванні монад є ті, які в основному утворюють неорганічну природу. Це - каміння, земля тощо. Ці монади «сплять без сновидінь», але вся природа повна життя. Більш високий другий клас монад: це ті, які мають відчут­тя і споглядання (сприйняття, перцепції). Найменш розвине­ним представникам цього класу притаманні підсвідомі, напівсві­домі, невиразні споглядання. До цього класу належать твари­ни. Нарешті, до найвищого класу монад він відносив душі людей з їхніми здібностями до самосвідомості, активного міркування. Лейбніц вважав, що у Всесвіті є живі істоти, досконаліші за людей і в духовному, і в тілесному відношенні. Великою заслугою онтології Лейбніца було те, що він наблизився до висновку про нерозривний зв'язок матерії і ру­ху, а кожну із монад розглядав як «живе дзеркало Всесвіту». Висловлювання Г. Лейбніца: - Бажання підпорядкувати собі зброєю народи цивілізовані і войовничі які в той же час люблять свободу, сьогодні - це майже всі народи Європи, - є не лише злочином, але й божевіллям.  - Слабкі бояться гніту, сильні остерігаються, що їх свавілля буде обмежене. - При поясненні тілесних явищ не слід без потреби залучати ні Бога, ні яку-небудь іншу матеріальну річ, форму або властивість, наскільки можливо, слід виводити з природи тіла і його первинних властивостей величини, фігури і рухи. - Дві речі мені дуже стали в пригоді. По-перше, те, що я був самоучкою, автодидактом, і по-друге, те, що я в кожній науці, коли ще звичайне недостатньо засвоїв, шукав нового.