101. Офіційне тлумачення норм права: поняття та види.

Поділ тлумачення норм права за суб'єктами стосується роз'яснення змісту правових норм для інших. Таким чином, за суб'єктами виділяють такі види тлумачення норм права:

1. Офіційне тлумачення норм права - це роз'яснення змісту норм права, що здійснюється уповноваженим органом, має юридично обов'язкову силу для всіх, хто застосовує норми, що роз'ясняються і сформульоване у спеціальному акті.

Офіційне тлумачення норм права поділяється на:

1. Нормативне тлумачення норм права - це офіційне роз'яснення, що поширюється на необмежену кількість випадків, передбачених нормою права, що тлумачиться. Наприклад, результати нормативного тлумачення норм права містяться в Постанові Верховної Ради України "Про тлумачення Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні"1. Нормативне тлумачення норм права, в свою чергу, поділяється на:

- авторське тлумачення норм права - це нормативне тлумачення норм права, що здійснюється органом, який видав відповідну норму права. Наприклад, указ Президента про роз'яснення деяких положень йогопопереднього указу є авторським тлумаченням норм права;

- делеговане тлумачення норм права - це нормативне тлумачення норм права, що здійснюється органом, який цю норму не видавав, але уповноважений її тлумачити. Наприклад, у ч. 2 ст. 147 Конституції України зазначено, що Конституційний Суд України дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України. Конституційний Суд Конституцію та закони України не приймає, але мас право здійснювати їх делеговане тлумачення.

2. Казуальне тлумачення норм права - це офіційне роз'яснення норм права, обов'язкове лише для конкретного випадку та для осіб, стосовно яких воно здійснюється. Зазначений вид тлумачення норм права обумовлений конкретним випадком (казусом) і його мета - правильне вирішення конкретної справи, яка вже має місце. Наприклад, вирок суду, в якому обґрунтовується вид і міра покарання за вчинений злочин.

II. Неофіційне тлумачення норм права - це роз'яснення змісту норм права, що дають особи, які не мають на те офіційних повноважень, а тому, воно не має юридично обов'язкової сили.

І. Компетентне тлумачення норм права - здійснюється особами, які мають спеціальні знання у сфері права. Воно поділяється на наукове, професійне та службове.

Буденне тлумачення норм права здійснюється суб'єктами, які не мають спеціальних знань у сфері права. Таке тлумачення здійснюється переважно на підставі життєвого досвіду. Наприклад, з'ясування для себе та роз'яснення своїм подругам основних положень указу Президента домогосподаркою.

102. Співвідношення громадянського суспільства та правової держави.

Громадянське суспільство – це, по-перше асоціація людей у який кожна людина вільна як така, що володіє невідчужуваними правами, рівноправна з іншими членами суспільства, самостійна у виборі правового стану, по-друге, недержавності асоціації людей по соціальній, етнічній, релігійній і іншим належностям, політичним, професійним і ін. інтересам, що, по-третє формуються на цих основах суспільні відносини, що розвиваються і функціонують на самоуправлінських засадах, самопрояві волі й інтересів окремих індивідів, їхніх угрупувань, діючих у вільному від державно-правового впливу просторі суспільства.

Співвідношення громадянського суспільства і правової держави характеризується тим, що їх не можна ні ототожнювати, ні протиставляти, тим більше відривати одне від одного. Вирішення проблеми їх співвідношення пов'язане з розумінням держави як невід'ємної підсистеми громадянського суспільства, в якому вона має власний сектор діяльності.

Між державою і суспільством повинна бути певна дистанція – такий собі кордон демократії, перетинання якого веде до одержавлення суспільства, що з позиції демократії та гуманізму неприпустимо. У межах такого кордону держава є суттєво необхідною громадянському суспільству, яке без неї не зможе не тільки розвиватися, а й існувати.

Те що громадянське суспільство функціонує у недержавній сфері не означає, що воно ізольоване від державно-правових інститутів. організацій правових засобів впливу на діяльність організацій і поводження людей у системі громадянського суспільства. При цьому використовуються різні державно-правові засоби: законодавчі акти, правові відносини, що складаються в зв'язку з правовим регулюванням поводження людей, організацією, діяльністю і припиненням об'єднань людей, функціонуванням інших інститутів громадського суспільства, договірні і позадоговірні засоби правового регулювання взаємин, взаємодії суспільства і держави, правоохоронна діяльність держави, його органів і організацій.

Найважливіші принципи громадянського суспільства і демократично-правової держави, їхніх взаємин на індивідуальному і масовому рівнях закріплені й оформлені в системі конституційного ладу. У відмінності від суспільства, у яке держава входить у якості найважливішої політичної організації, центра, навколо якого «обертається» усе політичне життя, громадянське суспільство не включає державу, не дивлячись на те, що всі його потреби й інтереси в різному ступені і формі знаходять висвітлення в державній діяльності, переломлюються «крізь» волю держави, одержуючи загальне значення в системі законодавства, юридичних засобів, що забезпечують стабільність і нормальний розвиток цивільного суспільства.

Правова держава не може існувати без громадянського суспільства. Особливість їх взаємодії за демократичного політичного режиму полягає в тому, що громадянське суспільство підпорядковує собі державу і контролює її. Найповніше зв'язок громадянського суспільства й держави проявляється через права і свободи особи. Отже, системи громадянського суспільства і правової держави доповнюють одна одну. Правова держава підпорядковує свою діяльність громадянському суспільству і конкретній людині, відповідає перед ними за свою діяльність.

103. Державний устрій як елемент форми держави.

Державний устрій – це спосіб поділу держави на частини, що відображає характер розподілу влади між нею та складовими частинами, центральними та місцевими органами.

Є такі види держав за державним устроєм:

1. Унітарна:

а) складна з автономним утворенням:- адміністративним;- політичним;- національно-культурним.

2. Федеративна (складна).

Форма державного устрою:

1. Унітарна- проста (Болгарія, Польща);- складна (Данія, Китай, Україна)

2. Федеративна:а) за національним складом:- адміністративна;- адміністративно-національна;- національна.

б) за правовим джерелом (положенням)- конституційна;- договірна;- конституційно-договірна.

Державний устрій є одним із елементів структури форми держави тому що з його допомогою здійснюється поділ держави на частини. І визначається якою є та чи інша держава.

104. Особливості застосування правових норм, як форми їх реалізації.

Застосування норм права — державно-владна, організаційна, здійснювана в процедурно-процесуальному порядку діяльність компетентних органів держави й посадових осіб у реалізації приписів правових норм стосовно до конкретних життєвих випадків через винесення індивідуально-конкретних правових наказів (приписів), іншими словами, це особлива форма реалізації норм права

Застосування норм права як особлива форма реалізації відрізняється від форм безпосередньої реалізації рядом особливостей, а саме:

1. Застосування правових норм виступає як організуюча владна діяльність держави або інших спеціально уповноважених суб’єктів, за допомогою якої упорядковуються суспільні відносини. Вона потребує наявності професійних знань, навичок, пов’язана з особливими прийомами вирішення життєвих ситуації. Враховуючи це, держава визначає спеціальних суб’єктів, наділяючи їх владними повноваженнями для здійснення такої діяльності. До них належить цілий ряд державних органів, а саме: міліція, суд, прокуратура та різноманітні посадові особи.

Яскравим прикладом застосування норм права є діяльність судів.

Мета застосування права — задоволення не особистих потреб тих, хто застосовує норми права, і не лише потреб осіб, які реалізують права й обов’язки, а законних інтересів усього суспільства.

2. Особливістю застосування норм права є те, що дана форма реалізації норм права завжди здійснюється в межах конкретних правових відносин, відносин, пов’язаних із процесом застосування права. Правове становище учасників у таких правовідносинах різне. Провідна роль належить суб’єкту, який наділений владними повноваженнями, він зобов’язаний використовувати їх з метою задоволення не власних інтересів, а інтересів інших учасників правових відносин у напрямі вирішення конкретних життєвих ситуацій.

3. Діяльність щодо застосування норм права здійснюється в особливих, встановлених законом формах.

4. Застосування норм права становить комплексну форму реалізації юридичних норм. Правозастосовчий орган, застосовуючи норму права, одночасно виконує вимоги правових норм , використовує закріплені в нормах можливості , а також дотримується встановлених заборон.

5. Застосування норм права — це складний процес, який містить ряд послідовних стадій.

6. У процесі застосування норм права виноситься акт застосування права.

105. Види основних прав і свобод людини і громадянина.

Види прав і свобод людини і громадянина за сферою їх реалізації в суспільному житті Громадянські (особисті) права і свободи - це природні, основоположні, невід'ємні права людини. Вони походять від природного права на життя і свободу, яке від народження має кожна людина, і покликані гарантувати індивідуальну автономію і свободу, захищати особу від сваволі з боку держави та інших людей. Ці права дають людині змогу бути самою собою у стосунках з іншими людьми і державою. Ці права є загальними, надтериторіальними і наднаціональними.

До громадянських (особистих) прав зазвичай належать можливості людини, необхідні для забезпечення її фізичної і морально-психологічної (духовної) індивідуальності. Відповідно до цього особисті права поділяють на фізичні і духовні. Фізичні права і свободи: на життя, особисту недоторканність і недоторканність приватного життя, свободу пересувань, вибір місця проживання, безпечне навколишнє природне середовище, житло та ін. Духовні права і свободи: на ім'я, честь і гідність, свободу думки (світогляду), свободу віросповідання.

Політичні права і свободи - можливості (свободи) громадянина брати активну участь в управлінні державою та у громадському житті, впливати на діяльність різних державних органів, а також громадських організацій політичної спрямованості. Це право обирати і бути обраним до представницьких органів державної влади і місцевого самоврядування, право на утворення громадських об'єднань і участі в їхній діяльності, право звернення до органів держави, свобода демонстрацій і зборів, право на інформацію, свобода преси, радіо, телебачення та ін.

Економічні права і свободи - можливості (свободи) людини і громадянина володіти, користуватися і розпоряджатися предметами споживання і основними чинниками господарської діяльності: власністю (право на власність) і своєю робочою силою (право вибору роду занять), використовувати її самостійно або за трудовим договором (право на працю), виявляти підприємливість та ініціативу в реалізації своїх здібностей і придбанні засобів для існування, беручи участь у виробництві матеріальних та інших благ (свобода підприємництва).

Соціальні права і свободи - можливості (свободи) людини і громадянина бути соціально захищеним державою: право на отримання належної зарплати (стипендії); право на соціальне забезпечення у разі хвороби, каліцтва, втрати годувальника; право на охорону здоров'я та медичну допомогу; право на захист материнства й дитинства; право на соціальне страхування; право на відпочинок, право на гідний рівень життя; право на страйк та ін.

Культурні (гуманітарні) права і свободи - можливості (свободи) збереження і розвитку національної самобутності людини, доступу до духовних досягнень людства, їх засвоєння, використання та участі у подальшому & розвитку. До них належать права на: освіту; вільний вибір мови спілкування, виховання, навчання і творчості; доступ до культурних цінностей; користування установами культури; використання вітчизняних і світових досягнень культури і мистецтва; До означених прав і свобод людини можна додати як самостійні екологічні, інформаційні тощо.

Соціальні, культурні і деякі економічні права визначають обов'язки держави забезпечити кожному нужденному мінімум засобів існування, соціальної заможності, тобто так звану соціальну безпеку, без якої неможливо підгримувати людську гідність, нормально задовольняти первинні потреби і духовний розвиток

106. Предмет і методологія теорії держави і права.

Теорія держави і права є соціальною, юридичною та загальнотеоретичною наукою, тому її предмет — загальні і специфічні закономірності виникнення, розвитку й функціонування держави і права, що розглядаються як цілісні соціальні інститути.

Методологія теорії держави і права — це система принципів, підходів і методів наукового дослідження свого предмета, теорети­чні засади їх використання при вивченні державноправових явищ.Методи теорії держави і права — це сукупність способів і прийомів дослідження державноправових явищ у процесі їх ви­никнення, розвитку і функціонування.Методами науки теорії держави і права є:

1) загальнофілософські методи:

• діалектичний метод — вивчення державно-правових явищ у їх розвитку, багатоманітності та зв'язку;

• метафізичний метод — розглядає державу і право як вічні й незмінні інститути, не пов'язані один з одним та з іншими суспільними явищами;

2) загальнонаукові методи:

• історичний метод — вивчення специфіки державно-правового явища конкретного історичного періоду, розгляд динаміки його історичного розвитку;

• системний метод — розгляд держави і права як систем, вивчення різноманітних типів зв'язків у них;

• функціональний метод — вивчення державно-правових явищ через дослідження їх функцій;

• соціологічний метод — вивчення державно-правових явищ на базі конкретних соціальних фактів;

• статистичний метод — отримання, обробка, аналіз інформації, що характеризує кількісні показники й закономірності життя суспільства;

3) загальнологічні методи:

• аналіз — розчленування (уявне або реальне) об'єкта на складники;

• синтез — з'єднання елементів в єдине ціле;

• індукція — умовивід від фактів до загального твердження;

• дедукція — умовивід від загального твердження до фактів;

• аналогія — схожість предметів або відносин, а також вивчення через їх порівняння;

• абстрагування — відволікання від деяких ознак окремих державно-правових явищ з метою узагальнення цих ознак та отримання цільного знання про них;

• сходження від конкретного до абстрактного та від абстрактного до конкретного;

4) спеціально-наукові методи;

• порівняльне правознавство — вивчення правових систем різних держав через зіставлення однойменних державних та правових інститутів, систем права, їх основних принципів тощо;

• правовий експеримент — апробація законодавчих нововведень в обмеженому масштабі з метою визначення їх ефективності та можливості подальшого використання у більш широких масштабах;

• правове прогнозування — вивчення конкретних перспектив розвитку державно-правових явищ.

107. Юридичний процес: поняття, ознаки та види.

Юридичний процес - це система взаємопов'язаних правових форм діяльності уповноважених державних органів, посадових осіб, а також визначених нормами права інших суб'єктів, що знаходить свій вираз у здійсненні операцій для вирішення юридичних справ, що обумовлюють відповідні юридичні наслідки і регулюються процесуальними нормами.

Слід виділяти такі ознаки юридичного процесу, як:

По-перше, - це така організаційна форма діяльності, яка завжди пов'язана з розглядом (розглядом) юридичної справи: правопорушення, спору про право, скарги. Юридична значимість таких життєвих обставин полягає в тому, що вони передбачені законом і неодмінно викликають, необхідність відповідної юридичної кваліфікації.

По-друге, - це форма діяльності, здійснюється виключно уповноваженими на те органами держави, посадовими особами та іншими суб'єктами. Конкретний склад, обсяг повноважень учасників правової форми діяльності чітко фіксуються відповідним законом, в якому точно закріплено, хто може бути суб'єктом цієї діяльності, що він повинен робити і яким чином здійснювати свої службові функції.

По-третє, юридичний процес завжди виражається у вчиненні безпосередньо операцій з нормами права (матеріальними і процесуальними). Саме здійснення операцій з нормами права виражається в інтелектуальній діяльності з вибору та аналізу нормативного припису, встановленню його сенсу з єдиною метою - знайти тотожність між приписом норми права і ділом, що підлягають розгляду.

По-четверте, результати юридичного процесу завжди закріплюються у відповідних процесуальних документах, що мають офіційний характер і встановлену законом форму. Офіційний характер процесуальних документів виражається не тільки в тому, що вони оформляються - уповноваженими на те суб'єктами, але і в тому, що природа цих документів, їх структура та реквізити закріплені в законі. Процесуальні документи виконують самі різні функції. Найбільш істотне їх значення полягає в тому, що вони виконують роль своєрідних юридичних фактів, які визначають весь рух розгляду юридичної справи з моменту його надходження у виробництво до остаточного встановлення юридичних наслідків.

По-п'яте, правова форма діяльності, і, перш за все, її юрисдикційна різновид, в силу своєї особливої ​​соціальної гостроти мають потребу у встановленні та забезпеченні цілим поруч гарантій. Найбільш істотним є те, що юрисдикційна форма діяльності врегульована системою процесуального законодавства. Вміщені у процесуальному законодавстві норми права регулюють усі процесуальні дії всіх учасників процесу незалежно від їх правового положення.

По-шосте, правова форма діяльності безпосередньо пов'язана з необхідністю використання різних методів і засобів юридичної техніки. Для отримання достовірних висновків по даній справі і для обгрунтування прийнятого рішення в юрисдикційної діяльності завжди доводиться встановлювати відповідні дані та обставини справи, тобто шукати і доводити істину. Найефективнішим способом добування істини у справі має в своєму розпорядженні така галузь юридичної практики, як криміналістика з усіма своїми частинами: методикою, технікою і тактикою.

108. Нормативний підхід до право розуміння.

Нормативний підхід щодо розуміння права. Нормативісти ототожнюють право і закон. Вони стверджують, що право – це норми, що містять правила “необхідної поведінки”, закріплені в законах та інших нормативно-правових актах, що встановлені та охороняються державною владою. За допомогою загальних, абстрактних і тому рівних для всіх суб’єктів права норм застосовується рівний масштаб до нерівних людей, що і є сутністю права.

Згідно із цим підходом норми права відрізняють від інших соціальних норм за такими ознаками:

1) норми права регулюють і охороняють найбільш важливі суспільні відносини і соціальні цінності з позицій інтересів суспільства, держави і особи. Ці відносини визначаються громадянським суспільством і державною владою;

2) норми права, на відміну від інших соціальних норм, формально виражені в системі діючих нормативно-правових актів (у законах). Вони мають характер офіційних юридичних документів. Інші норми можуть існувати в усній або в письмовій неофіційній формі;

3) норми права офіційно встановлені або санкціоновані державою; інші соціальні норми державою не встановлюються, хоча і багато прогресивних соціальних норм держава зацікавлена підтримувати;

4) норми права, на відміну від інших соціальних норм, є загальнообов’язковими для виконання всіма учасниками суспільних відносин, оскільки це офіційні правила поведінки і діяльності й держава використовує примус у випадку їх невиконання;

5) норми права охороняються державною владою від порушень на відміну від інших соціальних норм. Держава застосовує або може застосувати санкції за їх порушення;

6) норми права встановлюють юридичні права і обов’язки учасників суспільних відносин або офіційний правовий статус громадян, організацій, держави; інші соціальні норми

регламентувати моральні, політичні, релігійні та інші права і обов’язки;

7) норми права виражаються тільки в певних юридичних формах і мають чинність в часі, просторі і стосовно певних суб’єктів. Інші соціальні норми таких ознак не мають.

109. Місце і роль теорії держави і права в системі юридичних наук.

Теорія держави і права належить до системи юридичних наук, об'єднаних загальною назвою — правознавство.

За класифікацією юридичних наук вона належить до теорети-ко-історичних наук разом з історією держави і права та історією політичних і правових вчень (або вчень про державу і право).

Історія держави і права вивчає процес історичного розвитку державно-правових форм життя конкретних країн у хронологічному порядку, тобто застосовує переважно історичний метод. Теорія держави і права досліджує розвиток держави і права в узагальнено-теоретичному вигляді, тобто застосовує переважно формально-логічний метод. Конкретні дані історії держави і права використовуються теорією держави і права для теоретичних узагальнень, вироблення загальних закономірностей розвитку держави і права різних народів у конкретні історичні періоди.

Історія вчень про державу і право досліджує і висвітлює історію виникнення і розвитку теоретичних знань про державу і право. Теорія держави і права — наука, що має відносну самостійність щодо інших юридичних наук завдяки безпосередньому зв'язку з державно-правовою дійсністю. Всі галузеві юридичні науки — емпіричні. Це означає, що усі вони ґрунтуються на фактах, тобто на даних або явищах, що спостерігаються і піддаються перевірці. Завдання теорії держави і права полягає у тому, щоб систематизувати, витлумачити та узагальнити факти державно-правової дійсності. Вона вносить порядок і смисл до набору фактів, налагоджує належні взаємозв'язки між ними і виводить із них певні узагальнення. . Теорія держави і права вивчає основні загальні закономірності державних і правових явищ у цілому, незалежно від того, у якій конкретній сфері громадського життя вони відбуваються. Вона сама безпосередньо, за допомогою своїх методів і прийомів осягає головне і глибинне в державі і праві, знаходячи його в юридичній практиці.

Теорія держави і права не підміняє теорію галузевих юридичних наук і не розчиняється в ній. Кожна галузева юридична наука досліджує закономірності та особливості власного предмета. У рамках теорії держави і права відбувається підсумовування знань, отриманих галузевими і спеціальними юридичними науками, а також загальнотеоретичних даних, здобутих при вивченні юридичної практики. Іншими словами, теорія держави і права є систематизований результат знань, накопичених окремими юридичними науками і юридичною практикою.