1.2. Зростання національно-визвольного руху народів Балканського півострова

Зростання національно-визвольного руху народів Балканського півострова проти османського ярма і втручання європейських держав в балканські справи викликало у середині 70-х років XIX ст. Балканську кризу.

У 1870 р. болгари-емігранти створили в Бухаресті Болгарський революційний центральний комітет, який поставив собі за мету організувати збройне повстання в Болгарії за звільнення від османського ярма. На чолі комітету встав його організатор Василевський. Після його страти турками в Софії комітет очолив відомий болгарський поет і публіцист Христо Ботев.

У 1875 р. в Боснії та Герцеговині почалося антитурецьке повстання, основною причиною якого були великі податки, встановлені османським урядом. Повстанці заявляли: «Кожна п'ядь нашої землі окроплена кров'ю і сльозами наших предків... Ми вирішили боротися за волю або загинути до останнього». Повстання знайшло гарячий відгук серед братніх народів Сербії та Чорногорії, які намагалися об'єднати всіх слов'ян, що жили на території сучасної Югославії [5, с. 112].

Придушити повстання у Боснії та Герцеговині, а також проти включення до боротьби Сербії та Чорногорії, була направлена регулярна турецька армія.

Приводом до повстання стало посилення податного гніту. У Сербії та Чорногорії почався рух за надання допомоги Боснії і Герцеговині. Незабаром повстання було жорстоко придушене турецькими властями. Наприкінці грудня 1875 р. австрійський уряд від імені Росії, Німеччини та Австро-Угорщини зажадав від турецького султана провести ряд реформ: ввести свободу віросповідання для християн, ліквідувати відкупну систему при справлянні податей, поліпшити аграрне становище населення, витрачати стягуються у Боснії та Герцеговині прямі податки тільки на потреби цих областей і нарешті створити спеціальну комісію з мусульман і християн для спостереження за ходом реформ. Турецький уряд хоча і погодився на проведення цих заходів, проте не поспішав з їх виконанням. До того ж реформи не задовольняли балканські народи, які прагнули до повної незалежності.

Влітку 1875 р. спалахнуло антитурецьке повстання в Боснії і Герцеговині, а в квітні 1876 р. почалося повстання в Болгарії. Воно було придушене турками з жахливою жорстокістю. Тоді Сербія і Чорногорія оголосили Туреччини війну [7, с. 55].

Війна була викликана підйомом національно-визвольного руху на Балканах і загостренням міжнародних протиріч. Повстання проти османського панування у Боснії та Герцеговині (1875–1878) та Болгарії (1876) викликали широкий громадський рух у Росії на підтримку слов'янських народів. Царський уряд з метою посилення свого впливу на Балканах виступив на підтримку повсталих. Велика Британія прагнула зіштовхнути Росію з Османською імперією і скористатися у своїх інтересах ослабленням обох країн.

Російський уряд звернувся до Туреччини з заявою про необхідність надання повсталому населенню Боснії та Герцеговини автономії, подібно до тієї, яку дістала раніше Румунія. Австро-Угорщина, побоюючись, шо за Росією залишиться ініціатива у справі захисту повсталих слов'ян, приєдналася до її дипломатичного виступу. Пропозицію Росії та Австро-Угорщнни було прийнято Державами, які підписали Паризький трактат, і подано Туреччині як вимогу реформ, що встановлювали б рівноправність слов'янського населення з турецьким, свободу релігійних вірувань, полегшення податкового тягаря та ін. Туреччина погодилася на проведення реформ, проте повстанні не побажали припиняти боротьбу доти, доки не буде виведено з Боснії та Герцеговини турецькі війська, не буде здійснено обіцяних реформ і задоволено додаткові вимоги, виставлені ними: право зберегти собі зброю та передача хліборобам:словянам 1/з землі, що була в руках турків-поміщиків.

Активну діяльність розгорнули Слов’янські комітети, які організували збір грошових пожертвувань, закуповували зброю, медикаменти, продовольство для повстанців. Рух солідарності набув всенародного характеру. На допомогу воюючим слов’янам відправлялися добровольцями багато з російських офіцерів. Цей почин підтримали лікарі (Н.В. Скліфосовскій, С.П. Боткін) і медсестри. У сербську армію вступило близько 4 тис. російських добровольців, з них 200 офіцерів. На чолі сербської армії став відставний російський генерал Михайло Григорович Черняєв, який прославився своїми перемогами в Середній Азії. Близько тисячі російських воїнів склали свої голови в боях за Сербію. Олександр II вів обережну політику. Російська армія перебувала в стадії реорганізації. Однак царський уряд не міг ігнорувати суспільно-патріотичний підйом [11, с. 75].

З ініціативи Горчакова «Союз трьох імператорів» збирався подати Туреччині так званий «Берлінський меморандум», в якому вимоги повстанців в основному підтверджувалися. Але Англія відмовилася підтримати меморандум і підмовила Туреччину не виконувати й тих зобов'язань, щодо яких Туреччина дала згоду ще до «Берлінського меморандуму». Одночасно турецький уряд почав чинити звірячу розправу над повсталими болгарами. В районі Філіппополя башибузуки (поліційні війська Туреччини) пограбували і спалили десятки болгарських сіл, знищили до 15 тис. жителів, піддавши їх катуванню.

Сербія і Чорногорія уклала союз, щоб подати допомогу повсталим слов'янським братам у Боснії та Герцеговині. В червні 1876 р. вони оголосили війну Туреччині.

За наполяганням Росії наприкінці 1876 р. в Константинополі була скликана конференція європейських держав, на якій були прийняті умови угоди з Туреччиною. У них передбачалося надання автономії єдиній державі Боснії і Герцеговини, а також Болгарії. Туреччина відкинула ці пропозиції.

Константинопольська конференція – конференція Англії, Росії, Франції, Німеччини, Австро-Угорщини та Італії, що була проведена в Стамбулі (Константинополі) від 23 грудня 1876 до 20 січня 1877 року. Конференція скликана на вимогу Англії після повстання Герцеговини, яке почалося в 1875 році, і болгарського повстання у квітні 1876. Великі держави домовилися про проект політичної реформи як в Боснії і в тих османських територіях де більшістю населення була болгари.

Метою конференції було розробити план більшої автономії як Боснії та Герцеговини, так і Болгарії у Османській імперії. Це дозолило б запобігти війні між Російською та Османською імперіями.

Хоча конференція й не мала успіху (уникнути війни не вдалося), проте Туреччина була позбавлена підтримки з бокуЗаходу. Як наслідок, незабаром почалася Російсько-турецька війна (1877—1878).

Навесні 1877 р. російський уряд зробив останню спробу мирного врегулювання Східної кризи. Шість великих держав підписали в Лондоні протокол з вимогами султанському уряду провести реформи і поліпшити становище християнського населення. Туреччина відповіла відмовою.

Царський уряд здійснював подвійну політику: з одного боку, він хотів використати суспільний рух для здійснення своїх завойовницьких планів на Близькому Сході, з другого боку, боявся участі в ньому демократичних верств російського суспільства, які водночас значною мірою становили й революційні сили всередині країни. Протидіючи участі представників передової інтелігенції і народу як добровольців у сербській армії і в лавах болгарських повстанців, уряд добирав «добровольців» здебільшого серед офіцерів і/або відставних солдатів царської армії. Збирання коштів для бідуючих слов'ян і взагалі організація всієї допомоги них покладалися на слов'янські комітети під наглядом уряду. Православна церква вела пропагандистську кампанію допомоги ««єдиновірним братам». Внутрішньополітичні міркування і економічні інтереси-прискорений капіталістичний розвиток півдня Росії, розширення чорноморської торгівлі — штовхали царизм до війни. Уряд надавав не лише дипломатичну, але і військову допомогу повсталим слов'янам. До Сербії приїхав російський генерал Черняєв, який інструктував сербську армію і керував потім її військовими діями проти турків [18, с. 35].

Для Росії, яка мала намір вступити у війну на Балканах, міжнародна обстановка була несприятливою. Рішучим противником зміцнення позицій Росії на Балканах була Англія; з якою Росії доводилося вести досить напружену боротьбу і в Середній Азії, а також Австро-Угорщина. Дипломатичним партнером Росії, який всіляко заохочував її до наступальної політики проти Туреччини, був німецький канцлер Бісмарк. Але Німеччина була далекою від того, щоб під час виникнення військового конфлікту з Росією і Туреччиною надати Росії будь-яку реальну допомогу. Бісмарк мав на меті свої інтереси: відвернути Росію від європейських справ, позбавити свого головного противника в Європі—Францію можливого союзника на сході, який міг зірвати план остаточного розгрому Франції, що його виношував тоді Бісмарк. Російська дипломатія докладала максимальних зусиль до того, щоб запобігти виступу Австро-Угорщини під час війни Росії з Туреччиною. В липні 1876 р. у Рейхштадті відбулася зустріч двох імператорів Олександра ІІ і Франца-Йосиф, під час якої було укладено угоду між Росією і Австро-Угорщиною про спільні дії на Балканах. Російська дипломатія змушена була піти на поступки за рахунок балканських слов'ян. Австро-Угорщина обумовила право анексувати частину Боснії та Герцеговини. Росія зобов’язалася протидіяти утворенню великої слов’янської держави на Балканському півострові [19, с.112].

Сербська армія, яка складалася здебільшого з селян, нашвидку навчених військової справи, на початку військових дій, поки турки не зосередили великі сили, мала деякі успіхи, але потім їй довелося перейти до оборони. В жовтні 1876 р. сербська армія зазнала великої поразки. Становище Сербії стало критичним. Росія під загрозою розриву дипломатичних відносин примусила Туреччину піти на перемир'я і тим врятувала Сербію від вторгнення турецьких військ. За настійною вимогою російської дипломатії в Константинополі зібралася конференція європейських держав, на якій було прийнято проект автономії Боснії та Герцеговини і Болгарії. Автономію мав здійснювати турецький уряд. Турція, інспірована Англією, відмовилася виконати рішення конференції під приводом проголошення загальнодержавної конституційної реформи. Царський уряд зробив ще одну спробу добитися поступок від Туреччини мирним шляхом. Але Туреччина, впевнена у підтримці з боку Англії, рішуче відмовилася від пропозицій Росії і далі продовжувала провокувати війну.

В квітні 1877 р. цар видав маніфест про оголошення війни Туреччині.

Імператорський маніфест від 12 квітня 1877 р. про оголошення війни Османській імперії містив таке: «Исчерпав до конца миролюбие Наше, Мы вынуждены высокомерным упорством Порты приступить к действиям более решительным. Турция, отказом своим, поставляет Нас в необходимость обратиться к силе оружия» [22, с. 216].

Комплексне вивчення Російсько-турецької війни 1877–1878 рр. передбачає аналіз впливу цього міжнародного конфлікту на політичний, економічний, соціальний і культурний розвиток країн, які брали у ньому участь. Україна в середині ХІХ ст. не була суб‘єктом міжнародних відношень, але її населення було втягнуто у військовий конфлікт, перебуваючи у складі Російської імперії.

Населення Російської імперії не було байдужим до трагедії населення Балканського півострова. Зокрема, «Стародубское общество опеки о больных и ранених воинах» Чернігівської губернії на користь слов‘ян Балканського півострова отримало з 29 листопада 1876 р. по 1 січня 1877 р. допомогу на суму 292 руб., у тому числі під час маскараду 6 грудня 1876 р. було зібрано 36 руб. 50 коп., а під час благодійного ярмарку 30 листопада – 209 руб. 65 коп. Від Новгород- Сіверської прогімназії поступив 1 пуд корпію.

Сербський митрополит Михайло у листі від 29 грудня 1876 р. зазначив, що у розорених турецькими військами областях Боснії, Старої Сербії та Герцеговини до 80 000 тис. жителів та сербських округах: Зайчарському, Княжевацькому, Алексинацькому та Крушевацькому близько 100 000 душ втратили житло і потребують їжі та теплого одягу. Сама Сербія, виснажена боротьбою з турками, не могла прогодувати та одягти таку кількість біженців, тому змушена звернутися по допомогу до Російської імперії.

Багато жителів різних губерній Російської імперії висловило бажання вступити добровольцями до лав сербської армії. Таким був уродженець Харкова Володимир Августинович Шепп, який певний час жив у Стародубі. Про долю ротмістра у відставці В. А. Шеппа стало відомо завдяки реляції у «Санкт-Петербургских ведомостях», де було вміщено лист з Белграда Дмитра Гирса «Дюнишский погром по рассказам главных участников и очевидцев». Згодом цей лист було опубліковано на сторінках «Черниговских губернских ведомостях». У листі зазначалося, що 11 болгар та росіян, оточених турецькою ротою, вийшли з облоги завдяки багнетам та рукопашному бою. Серед них був і В. А. Шепп, який прийшов на допомогу пораненому російському офіцеру Суворову. В. А. Шепп, «мужчина страшной толщины и силы, подбежал на помощь раненому и страшным ударом ружейного приклада в дребезги разнес голову турецкого офицера и вывел Суворова» [24, с. 53].

Після Дюниського бою В. А. Шепп із значними пораненнями потрапив до сербського шпиталю. Останньою спробою налагодження відносин між Османською та Російською імперіями був Лондонський протокол, підписаний 19 березня 1877 р. та дві декларації. В першій зазначалося, що Туреччина має розпочати демобілізацію та реформи. Друга декларація застерігала: наразі, якщо згода про спільне роззброєння не буде досягнута, то протокол буде вважатися таким, що втратив силу. Османська імперія відхилила Лондонський протокол та декларації, що і стало приводом до початку Російсько-турецької війни 1877–1878 рр.