3. Розвиток вольових якостей дітей дошкільного віку із порушеннями мовлення.

 Мовлення дуже складна психічна функція. Його нормальний розвиток можливий лише за умови сформованості мислення, уваги, пам’яті, сприймання, рухової та вольової сфери дитини . Будь – яке відхилення у розвитку названих процесів обов’язково позначається на стані мовлення дитини. Розвиток вольових якостей дітей дошкільного віку із порушеннями мовлення досліджував ряд науковців, а саме : Г. Юсунова, І. Левченко, І. Марченко, К. Лєбєдінська, Л. Волкова, М. Певзнер, М.Шеремет, Н. Чередніченко, О. Мастюкова, Р. Мартинова, С. Заплатив та ін.

У процесі дослідження розвитку особистості дошкільників з порушенням мовлення рядом науковців (Г. Юсунова, І. Левченко, І. Марченко.) виявилено низку особливостей, які полягають у заниженій самооцінці, комунікативних порушеннях, виявах тривожності й агресивності.

  Характерною ознакою дошкільного віку є формування у дітей численних навичок, насамперед, трудових. Це навички самообслуговування – одягання , особиста гігієна, користування столовим прибором, голкою, ножицями та ін. Формується багато навчальних навичок: рухи олівцем, штрихування, вирізання, наклеювання, згинання тощо, а також основні фізкультурні навички: крок, біг, стрибки, лазіння, повзання, повороти, ловіння і кидання м'яча; рухи під музику та їх зміна відповідно до особливостей її темпу й ритму. У дітей з порушенням мовлення, порівняно з нормальним розвитком, формування трудових і навчальних навичок відбувається значно повільніше. Тривалий час рухи дітей залишаються незграбні, нечіткі. У них часто спостерігається порушення моторики, що є наслідком недостатнього розвитку тактильно – моторних відчуттів, потрібних для організації будь – якої діяльності. Ці порушення, насамперед, впливають на здатність дітей до малювання, ручної праці. Щоб навчитися виконувати якусь дію, наприклад, розрізати папір за накресленою лінією, їм потрібно значно більше часу, ніж їхнім ровесникам із нормальним розвитком. Дії тривалий час залишаються нерівні, розкидані та повільні. Також діти під час опанування новою навичкою дуже швидко стомлюються. Навіть тоді, коли достатньо володіють елементарними технічними прийомами, вони не виявляють достатньої наполегливості на заняттях. У них занижена критичність до власної й чужої роботи.

На розвитку словесної регуляції діяльності негативно позначаються мовленнєві відхилення, зокрема несформованість граматичних структур, узагальнювальної функції слова, обмеженість лексичного запасу (М.Шеремет, Н. Чередніченко, С. Заплатив.).

Для старших дошкільників з порушенням мовлення властиві такі особливості саморегуляції: діти досить впевнено сприймають сенсорні правила завдання, водночас їм важко засвоювати логічну частину інструкції; самоконтроль у процесі діяльності здійснюється в основному без урахування правил, що потребують осмислення; у процесі виконання логічна частина завдання випускається майже повністю; на завершальному етапі діяльності діти не можуть зіставити отримані результати із заданими. Також виявляються труднощі в організації рухового контролю. Усе це негативно відображається на розвитку дій, спрямованих на вирішення конкретного завдання.

[Підручник: «Логопсихологія» Конопляста С.Ю ]

При моторній алалії В. Ковшиков виділяє три групи дітей, в залежності від стану особистості та емоційно – вольової сфери:

Перша, найменш чисельна: емоційно – вольова сфера і особистісні якості збережені, відхилення не виходять за межі норми;

Друга: характерна підвищена збудливість, гіперактивність, схильність до підвищеного фону настрою, некритичність по відношенню до мовленнєвого порушення;

Третя, найбільш чисельна група: діти відрізняються підвищеною загальмованістю, зниженням активності, критичним відношенням до свого дефекту; спостерігається виражене переживання з цього приводу, мовленнєвий негативізм; діти невпевнені в собі, замкнуті, сором’язливі.       

Розглядаючи емоційно – вольовий фон дітей з дизартрією, науковці ( К. Лєбєдінська, Л. Волкова, М. Певзнер, О. Мастюкова, Р. Мартинова.) в більшості випадків, спостерігали труднощі у поведінці, які характеризувалися дратівливістю, плаксивістю, частими спалахами агресивності (Р. Мартинова) Емоційна збудливість та виснаженість нервової системи (К. Лєбєдінська, М. Певзнер, О. Мастюкова.) призводили до роздратувань, зміни настрою, метушні, частому прояву грубості, неслухняності. При втомлюваності посилювався руховий неспокій, науковці (Л. Волкова) відмічають дітей які схильні до реакцій істеричного типу, що кидаються на підлогу, кричать досягаючи бажаного. Інші лякливі, загальмовані в новій обстановці, уникають труднощів, погано пристосовуються до зміни обстановки .

У дошкільному віці діти з дизартрією рухливі, не спокійні, схильні до дратівливості, коливанням настрою, метушливості, часто виявляють брутальність, неслухняність. Рухове занепокоєння підсилюється при стомленні, деякі схильні до реакцій істеричного типу: кидаються на підлогу і кричать, домагаючись бажаного. Інші полохливі, загальмовані в новій обстановці, погано до неї пристосовуються, уникають труднощів. Незважаючи на те що в дітей не спостерігаються виражені паралічі і парези, моторика їх відрізняється загальною незручністю, недостатньої координованістю, вони безпомічні в навичках самообслуговування, відстають від однолітків по спритності і точності рухів, у них із затримкою розвивається готовність руки до письма, тому довго не виявляється інтерес до малювання й інших видів ручної діяльності. Виражено порушення інтелектуальної діяльності: низька розумова працездатність, порушення пам'яті, уваги. Для багатьох дітей характерно уповільнене формування просторово-тимчасових уявлень, оптико – просторового гнозису, фонематичного аналізу, конструктивного праксису.

Необтяжений варіант ЗНМ, що характеризується наявністю лише ознак загального недорозвиненням мовлення. У дітей з цим варіантом ЗНМ не виявляється локальних уражень ЦНС. В анамнезі цих дітей частіше всього відсутні вказівки на патологічне протікання вагітності і пологів у матері, лише інколи спостерігається не різко виражений токсикоз другої половини вагітності, нетривала асфіксія. В постнатальному періоді у цих дітей може відмічатися соматична ослабленість, часті інфекційні та простудні захворювання. З психологічної точки зору у цих дітей спостерігається загальна емоційно-вольова незрілість, не сформованість регуляції довільної діяльності, недостатність тонких диференційованих рухів пальців рук, труднощі динамічної організації рухів.

Головним методом виховання вольової поведінки дітей раннього і дошкільного віку є постановка перед ними розумних вимог у різних формах (вимога-довіра, вимога-прохання, вимога-порада), мотивування їх, що забезпечує розвиток усвідомленості. Психологи радять використовувати вправляння дитини у вольових діях, влаштовуючи ігри з правилами, особливо з правилами-заборонами, коли гравцеві слід докласти вольових зусиль, щоб не порушити їх.

У молодшому і старшому дошкільному віці можливі прояви вередувань і впертості. Вередування – скороминущі несправедливі бажання, прояви невиправданого незадоволення. Такі немотивовані бажання виникають зненацька, супроводжуючись загальним незадоволенням, хвилюванням, яке здебільшого не можуть пояснити ні батьки, ні дитина. Вередування можуть бути пасивними (не передбачають конкретних бажань) і активними (дитина пред'являє певні вимоги, домагається їх виконання). Вони можуть бути спричинені швидкою втомлюваністю, нездоров'ям або неправильним вихованням, порушеннями в організації життя дітей. Дитина вередує, коли дорослий з різних причин не виконує обіцяного, ігнорує її інтереси і потреби. Запобігти цьому можна завдяки чіткій організації режиму дня, усуненню зайвих подразників під час сну, прийому їжі, раціональному дозуванні її вражень і отримуваних знань, формуванню здатності до внутрішнього гальмування.

Часто батьки вередування не відрізняють від упертості, оскільки в їх зовнішніх проявах є багато спільного, хоч причини, що їх породжують, різні. Впертість — свідоме намагання дитини виконувати свої несправедливі бажання. Дитина бачить, що помиляється, усвідомлює свою неправоту, але через упертість не хоче виконувати те, що потрібно. Причиною цього можуть бути посягання на її самостійність із боку дорослих, вражене самолюбство, недостатньо розвинені вольові якості. Для уникнення таких проявів необхідно створити умови, в яких дитина сама усвідомлювала б свою неправоту, безпідставність своїх вимог. Проявляючи вередування чи впертість, дитина голосно плаче, тупотить ногами, лягає на підлогу, розкидає іграшки, руйнує порядок у кімнаті, не зважає на справедливі вимоги і пропозиції дорослого, демонстративно «замикається у собі», відсторонено реагує на те, що відбувається довкола неї. Найчастіше це спричинене нервовим перевантаженням та фізичною перевтомою, надмірною кількістю вражень, зміною звичного порядку життя сім'ї і режиму діяльності дитини.

Подібною буває поведінка і в початковому періоді захворювання, коли головні симптоми хвороби ще яскраво не виражені, та під час одужання. У всіх цих ситуаціях прояви вередування і негативізму є епізодичними. Для запобігання їх здебільшого вистачає усунення цих причин.

Стійкі прояви негативізмів поведінки є наслідком недостатнього виховання, неправильної взаємодії дорослих з дитиною. Впертість найчастіше виникає там, де дорослі надто вимогливі, очікують від дітей негайного і безумовного підкорення, не враховуючи їхніх вікових можливостей та інтересів, не пояснюючи своїх вимог. Як правило, такі вимоги дорослих бувають невмотивованими, висловлюються роздратовано. Це породжує відповідну поведінку дитини, яка є своєрідною захисною реакцією на конфлікти, спричинені її неспроможністю виконувати непосильні вимоги дорослого. Якщо, наприклад, дитину сварять за те, що вона не виконала непосильного для неї завдання, наступного разу вона відмовлятиметься його виконувати. За твердженням психофізіологів, упертість зумовлена біологічними особливостями функціонування нервової системи, які можуть бути наслідками пологових травм, асфіксії (патологічний стан, спричинений нестачею кисню, нагромадженням вуглекислого газу в крові й тканинах організму) новонароджених, перенесених матір'ю в період вагітності чи дитиною у ранньому віці інфекцій.

До вередування вдаються діти, які звикли до негайного задоволення своїх бажань, яких удома надмірно опікають. Відчувши певні труднощі (наприклад, серйозні вимоги), вони обирають таку поведінку, намагаючись привернути до себе увагу дорослих і домогтися від них звичної опіки. Як правило, вередування є результатом надмірної поступливості дорослих, а впертість — надмірної вимогливості.

У взаємодії дорослого з дитиною, яка проявляє впертість, не слід надто авторитаризувати вимоги до неї, гніватися, а поводитися рішуче і твердо. Це стосується батьків і педагогів, оскільки надмірна вимогливість, як і відсутність будь-яких вимог до дитини, негативно позначається на розвитку волі. Педагог повинен запобігати цим явищам. Проявляючи впертість чи капризування, дитина часто розуміє недоцільність своєї поведінки, але не знає способів подолання такого стану, тому варто допомогти їй у пошуку компромісного вирішення конфліктної ситуації, схвалювати успішні щодо цього її кроки. Стосовно малюків доцільніше використовувати прийоми відвернення уваги від конфліктної ситуації, переключення на іншу діяльність. Щодо старших дошкільників ефективною є педагогічна пауза – віддалена у часі реакція на негативний учинок дитини.

Протягом дошкільного дитинства розвивається така моральна якість, як дисциплінованість. Дисциплінованість – здатність свідомо виконувати правила поведінки, обов'язки, доручення в сім'ї та дитячому садку.

Отже зважаючи на проведені дослідження можна сказати що емоційно – вольова сфера дітей дошкільного віку з порушеннями мовлення являється не повністю сформованою. Такі діти, як правило, роздратовані, збуджені в них порушені граматичні структури, дрібна і загальна моторика. Деякі діти з порушеннями мовлення схильні до реакцій істеричного типу: кидаються на підлогу і кричать, домагаючись бажаного, а інші діти пасивні відмовляються від будь – якої діяльності, залежать тільки від дорослих.

Розділ ІІ. ЕКСПЕРЕМЕНТАЛЬНЕ ВИВЧЕННЯ ВОЛЬОВИХ ЯКОСТЕЙ ДИТИНИ ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ З ПОРУШЕННЯМИ МОВЛЕННЯ.