3. Демонстрація

Теза й аргументи доказів є за своєю логічною формою судженнями. Виражені в граматичних реченнях, вони сприймаються нами безпосередньо: тезу й аргументи можна побачити, якщо вони написані" почути, якщо вони вимовлені.

Демонстрація - це спосіб, форма зв'язку тези і аргументів.

Тому демонстрація не може бути виражена судженням. Самі по собі теза і аргументи, поза логічним зв'язком ще не є доведенням. Довільне положення лише тоді стає аргументом, коли із нього виводиться теза. Демонстрація як процес виведення тези із аргументів завжди має форму умовиводу.

Вона виявляється в тих схемах, за якими будуються різні види умовиводів та їх модифікації. Наприклад, нашою тезою буде судження "Нещирість викликає недовіру". Щоб обґрунтувати істинність цієї тези, треба знайти положення, зв'язавши які за певною схемою міркування, можна одержати висновок, що повністю збігся б із нашою тезою. Ось ці положення та схема міркування:

Будь-який обман викликає недовіру, оскільки він є твердженням, що не відповідає дійсності. Нещирість - це обман, бо вона є навмисним перекрученням дійсності.

Отже, нещирість викликає недовіру.

Зазначимо, якщо стверджують, що демонстрація це завжди умовивід, то мають на увазі не те що доведення це якийсь новий вид умовиводу, поряд із описаним вище з умовиводом як формою мислення, це - по-перше. А, по-друге, не будь-який умовивід є доведенням.

За дефініцією умовивід це логічна форма за допомогою якої отримують нове знання, відкривають істину. Тобто, перехід в умовиводі від засновників до висновку продукує, породжує, нове знання. У доведенні ж, здійснюється обґрунтування вже відомого знання, формується переконання в істинності раніше відкритого положення. Отже, у доведенні ми здійснюємо підбір аргументів для даної тези, але цьому підбору передує знання тези, проголошення, декларація істинності тези. Залишається це лише показати, продемонструвати. Правда, це тривалий процес. Іншими словами, якщо в умовиводі головним є питання "Чи випливає висновок із засновків з логічною необхідністю?" то у доведенні - "Чи насправді це має місце?".

Враховуючи вище зазначене про демонстрацію, можна розрізнити два види демонстрації:

- у формі дедуктивного умовиводу

- у формі індуктивного умовиводу.

Демонстрація повинна відповідати правилам того умовиводу, у формі якого здійснюється дане доведення.

Як бачимо, правило тут лише одне. Проте, щоб неухильно дотримуватися його, треба знати сутність, структуру і правила всіх умовиводів. Аби збагнути складність цього завдання, досить згадати, що тільки простий категоричний силогізм нараховує близько півтора десятка правил. А порушення цих правил призводить до відповідних помилок, основною з яких є "не випливає".

Доведення завжди комусь адресують. Адресоване певній особі, воно може бути піддане сумніву та спростуванню.

До демонстративних міркувань належать дедуктивні мір­кування та деякі види правдоподібних міркувань. Серед останніх для юристів певний інтерес становить повна ін­дукція.

Повна індукція — це міркування, в якому на підставі на­явності певної ознаки у кожного предмета даного класу ро­биться висновок про її наявність у всього класу предметів.

Індуктивні міркування такого типу застосовуються тільки в тих випадках, коли мають справу із закритими класами; число предметів, що до них входять, є скінченним і повинне легко піддаватися перерахуванню.

Наприклад, перед аудиторською комісією поставлене завдання перевірити стан фінансової дисципліни в філіалах конкретного банківського об'єднання. Відомо, що це об'єднання складається з п'яти банківських філій. Звичайний спосіб перевірки у цьому випадку — проаналізувати діяльність кожного з п'яти банків. Якщо не буде знайдено жод­ного фінансового порушення, тоді аудиторська комісія зможе обгрунтувати тезу, що усі філії банківського об'єднання дотримуються фінансової дисципліни.

Характерною ознакою всіх демонстративних міркувань є те, що якщо засновки цих міркувань є істинними, тоді їх висновок буде також безумовно істинним."

До недемонстративних міркувань належать такі види пра­вдоподібних міркувань, як неповна індукція та міркування за аналогією.

Неповна індукція — це міркування, в якому на підставі наявності певної ознаки у частини предметів даного класу робиться висновок про її наявність у всього класу предметів.

Розрізняють два основних види неповної індукції: індук­цію шляхом переліку (популярну індукцію) та індукцію шляхом відбору (наукову індукцію).

Популярна індукція — це міркування, в якому шляхом переліку встановлюється наявність певної ознаки у деяких предметів даного класу і на цій підставі робиться висновок про її наявність у всіх предметів даного класу.

Прикладом популярної індукції може бути наступне мір­кування: «Студенти першої групи першого курсу юри­дичного факультету успішно склали іспит з логіки. Звідси можна припустити, що студенти інших груп також добре пі­дготувалися й успішно складуть цей іспит».

Наукова індукція — це міркування, в якому висновок ро­биться на підставі відбору необхідних та виключення випад­кових обставин.

Наприклад, щодо кримінальної справи про розкрадання товарів зі складу обвинувачений визнав факт розкрадання і показав, що він один виніс зі складу викрадену річ. Прове­дена перевірка встановила, що винести таку річ одній лю­дині неможливо. У зв'язку з цим слідчий прийшов до ви­сновку, що в розкраданні товарів брали участь також інші люди. Це послужило підставою для зміни кваліфікації діяння.

Міркування за аналогією — це міркування, у яких роби­ться висновок про наявність певної ознаки у досліджуваного одиничного предмета (ситуації, події) на підставі його подібності в суттєвих рисах з іншим одиничним предметом (ситуацією, подією).

Міркування за аналогією — один із найдавніших способів міркування. Людина користувалася ними ще з прадавніх часів. Не випадково цей тип міркування дуже часто використовують у народній словесній творчості, зо­крема у казках та легендах.