Висновки до розділу іі

Бюрократія має тенденцію вироджуватися в олігархію (грец. oligarchia — влада небагатьох, від oligos — немногий і arche — влада) — форма правління, при якій влада належить обмеженому колу осіб: багатіям, військовим чиновникам. Першим подібну закономірність виявив і проаналізував німецький соціолог, економіст і історик, один із засновників політичної соціології Р. Міхельс назвав цей феномен «залізним законом олігархії». Відповідно до цього закону, демократія, щоб зберегти себе і досягти стабільності, змушена створювати організацію, що веде до виділення еліти — активної меншості, якій маса має довіряти, так як не може здійснювати прямий контроль над ним. В суспільстві, де домінують великі формальні організації, велика небезпека того, що рано чи пізно вся сукупність економічної, політичної і соціальної влади сконцентрується в руках тих, хто перебуває у «керма». Таким чином, демократія перетворюється на олігархію.

Міхельс писав з цього приводу: «Хто говорить про організації, той говорить про олігархії». Демократія і великомасштабна формальна організація — не антагоністи, а дві сторони одного явища: Вони не тільки сумісні, але неминуче виникають одна з іншої. До цього, в повному розумінні історичного, узагальнення Міхельс приходить, спостерігаючи за партійною боротьбою в країнах Європи. Де в кінці XIX — початку XX ст. швидко виникали соціалістичні партії, функціонери яких поступово змінювали свій соціальний статус, перетворюючись у правлячу еліту, що призводило до закріплення посад і привілеїв, незмінюваності лідерів, їх відриву від мас. Харизматичних лідерів, що піднімають маси до активної політичної діяльності, змінювали бюрократи, а революціонерів й ентузіастів — консерватори й пристосуванці. Виходячи з того, що елітарні основи сучасного суспільства зкладалися ще у радянський період, доцільно буде розглянути бюрократичну систему колишніх часів. Так у період існування в СРСР соціалізму з'явилося особливе поняття, що характеризує бюрократичну систему — практика довічних посад. Мова йде про ситуацію, при якій дискредитованого чиновника не розжалували в посаді, а перевели на інше керівне місце. У західному суспільстві такого типу «службової мобільності» (як масового явища) не спостерігається. Тут керівник будь-якого рангу — від президента країни до начальника відділу — доступний публічної критики та осуду. Суд може покарати його, як і будь-якого іншого громадянина. Посадова особа, на яку впала тінь, нерідко йде у відставку.

Також вчений писав, що критерієм ефективності діяльності політичної еліти є не кількість затраченого часу і праці, на що найчастіше посилаються політичні лідери та державні чиновники, а досягнутий рівень прогресу, добробуту свого народу, забезпечення політичної стабільності та національної безпеки.

Досить своєрідним і поки ще мало вивченим є сам механізм формування і функціонування політичної еліти. У суспільстві може бути багато розумних, талановитих, вольових людей, але це ще не означає автоматичного появи еліти.

Концепція еліт Міхельса і дала поштовх широким теоретичним, а згодом (переважно після Другої світової війни) і емпіричним дослідженням груп, що керують державою або претендують на це. Але разом з цим багато положень теорії еліт Р.Міхельса піддавалися критиці. Практика свідчить, що не скрізь і не завжди в масових партіях проявляються олігархічні тенденції.