2. Основні класичні та сучасні елітарні теорії

Теорія еліт стала активно розроблятися на рубежі ХІХ-XX ст. такими відомими представниками європейської політичної думки, як Р.Моска, В.Парето, Р.Міхельс та іншими. Р.Моска (1858-1941), будучи ще досить молодим дослідником, опублікував у 1884 році роботу «Теорія правління і парламентське правління». Вона вже містила основні положення класичного елітаризму, але італійський дослідник не використовував сам термін «еліта», що закріпився в сучасній соціально-політичній науці (його ввів у науку через тридцять років В. Парето). «У хоча б трішки організованому суспільстві, - писав Моска, досліджуючи переважно історичний матеріал, - політичне керівництво здійснюється меншістю», яку він називав «політичним класом» або «правлячим класом». Правлячий клас прагне зміцнити своє панування, використовуючи свої знання і досвід у сфері державного управління, військову силу, священницький статус, поширюючи і підтримуючи в суспільстві ту ідеологію, яка сприяє легітимізації його влади. Входження до складу правлячого класу, на думку Р.Моски, обумовлено наступними критеріями:

• здатність до управління іншими людьми (організаторська здатність);

• інтелектуальною перевагою;

• моральною перевагою;

• матеріальною перевагою.

Правлячий клас поступово оновлюється. Правити політичний клас може як демократичними, так і авторитарними методами. Формування керуючих верств відбувається відповідно сукупності якостей – доблесті, багатства, священства, що породжують військову, фінансову і церковну аристократію. Способами формування саме «політичного класу» Моска називав спадкування, вибори або кооптації (поповнення прийнятною для правителів «свіжою кров'ю» з середніх шарів). Відкидаючи «владу черні», Моска визнає, що можуть правити або середні шари, або аристократія. Моска відкидає лібералізм, демократію як владу середнього прошарку, що веде до виродження еліти. Вчений досліджує «формулу правління», «політичну формулу», тобто інструментальний характер влади, говорить про наукову політику та використання в соціології методів точних наук.

Батьком терміну «еліта» став ще один італійський мислитель, що також визнається одним з основоположників сучасної політичної соціології, В.Парето (1848-1923). Поняття еліти Парето формулює в «Трактаті загальної соціології» (1916 рік). До неї він відносить «індивідів з найвищими показниками в будь-якій галузі соціально-політичного життя». В.Парето суспільство зображає у вигляді піраміди з елітою на вершині. Найбільш обдаровані з низів підіймаються вгору, поповнюючи ряди правлячої еліти, члени якої, в свою чергу, деградуючи, "спускаються донизу", у маси. Відбувається циркуляція, або коловорот еліт". В.Парето приписував керуючим головну якість: вміння застосовувати силу там, де це необхідно. Сила і управління є інструментами панування протягом всієї історії людства. Неминучість поділу суспільства на керуючу еліту й керовані маси, Парето виходив з нерівності індивідуальних здібностей людей, що виявляються в усіх сферах соціального життя. Парето наголошував на тому, що лідери ніколи не поступають свою владу "масам", а тільки новим лідерам. Необхідність управління організацією вимагає створення апарату, і влада концентрується в його руках. Партійна еліта володіє перевагами перед рядовими членами, має більший доступ до інформації, можливості чинити тиск на масу. Індивіди, що функціонують у профспілках, партіях та особливо ті, які стали членами парламенту, змінюють свій соціальний статус, втягуються в правлячу еліту і починають захищати її інтереси та власне привілейоване становище.

Так само представником класичної теорії еліт є Р.Міхельс, дана теорія буде докладніше розглянуто в наступному розділі.

Класичні теорії еліт слугували основою для формування сучасних концепцій елітаризму. У другій половині ХХ століття склалися різні підходи до вивчення проблеми елітарності суспільства, провідними серед яких є «макіавеллістичний», ціннісний, структурно-функціональний і ліберальний. Основи макіавеллістичного підходу закладені в роботах Р.Моска і В.Парето.

Для представників даного підходу (Дж.Бернхем) характерно уявлення про еліту як про привілейовану меншість, що володіє видатними якостями і здібностями до управління в усіх сферах життя суспільства і в першу чергу в політиці та економіці. Головною функцією еліти визнається її управлінська та адміністративна функції, що визначає її керівне, панівне становище в суспільстві по відношенню до пасивного, нетворчого населення, що складає більшість. Формування і зміна еліт відбувається в ході боротьби за владу. При цьому увага на моральних якостях представників еліти і моральних аспектів її боротьби за владу не акцентується. У ціннісному підході (Ортега-і-Гассет, М.Бердяєв) еліта розглядається не тільки як організована меншість, що керує, але і як найбільш цінний елемент соціальної системи, що володіє високими здібностями і показниками в найважливіших сферах державної діяльності, що піклується в першу чергу про загальне благо. Взаємовідносини між елітою і масою набувають характер управління, що базується на заслуженому авторитеті можновладців. Формування еліти відбувається внаслідок природнього відбору суспільством найцінніших представників.

Для структурно-функціонального підходу (Р.Лассуэлл, С.Липсет) типове виділення головної ознаки еліти її соціального статусу в системі владних структур. До складу еліти входять індивіди, що володіють високим соціальним становищем в суспільстві, що займають ключові командні позиції у найважливіших інститутах і організаціях суспільства (економічних, політичних, військових), які здійснюють найважливіші управлінські функції в суспільстві, надають визначальний вплив на вироблення і прийняття важливих для суспільства рішень. Р.Лассуэлл, зокрема, вважав, що основну роль у розробці і прийнятті політичних рішень відіграє інтелектуальне знання.

Ліберальний підхід до елітарності суспільства (Ї.Шумпетер, Ч.Міллс) відрізняє демократичність і заперечення ряду жорстких установок, які характерні класичним теоріям еліт. Демократія трактується в даному підході як конкуренція між потенційними керівниками за довіру виборців. Таким чином, демократія не означає відсутність прошарку еліти, вона характеризується новим способом рекрутування нової самосвідомостї еліти. Еліта розглядається як панівна меншість, займає в державних і економічних інститутах суспільства стратегічні позиції і має значний вплив на життя більшості людей. Бурхливий розвиток елітарних концепцій і до сьогодні не призвів до затвердження єдиних підходів до інтерпретації самостійності еліт, характеристики їх відносин з масами, до визначення співвідношення статусних та особистих властивостей елітарних кіл при зміні їх складу, ролі керуючих у розвитку демократії. Кожен історичний період серйозно зраджував і оновлював такого роду оцінки та ідеї.