1.3 Зміна повідомлення про підозру

Порядок зміни повідомлення про підозру регулюється статтею 279 Кримінального процесуального кодексу України. Вона є завершальною в главі, що присвячена інституту повідомлення про підозру.

Після вручення особі письмового повідомлення про підозру під час подальшого досудового розслідування слідчий, прокурор можуть отримати фактичні дані, які вказуватимуть на вчинення нею інших кримінальних правопорушень. Крім того, отримані ними докази можуть свідчити про необхідність зміни первинної підозри за фактичними обставинами або виключення з неї окремих кримінальних правопорушень, епізодів, кваліфікуючих ознак тощо, які не знайшли свого підтвердження. Зазначені обставини слід розглядати як підстави для зміни повідомлення про підозру.

Повідомлення особі про нову підозру або про зміну первинної підозри здійснюється слідчим за погодженням з прокурором або самим прокурором у порядку, передбаченому статтею 278 Кримінального процесуального кодексу України. Якщо повідомлення про первинну підозру здійснював прокурор, то тільки він уповноважений повідомити особі про нову підозру або змінити раніше повідомлену підозру [9, с. 696].

Загалом, зміна повідомлення про підозру полягає у:

1) повідомленні про нову підозру, не пов'язаної одним злочинним задумом з попередньою підозрою, у вчиненні кримінального правопорушення з до цього невідомими фактичними обставинами та іншою юридичною кваліфікацією;

2) доповненні попередньої підозри новими обставинами кримінального правопорушення, які кваліфікуються за однією й тією ж статтею (частиною статті) кримінального закону;

3) уточненні фактичного змісту підозри (час, місце, наслідки тощо);

4) виключені з раніше повідомленої підозри епізодів протиправної діяльності, які не знайшли підтвердження в ході розслідування;

5) уточненні (зміні) юридичної кваліфікації раніше повідомленої підозри.

Отже, надавши інституту повідомлення про підозру в кримінальному провадженні теоретико-правову характеристику, можна дійти таких висновків. Значення інституту повідомлення про підозру є дуже суттєвим, адже він означає початок нового етапу в кримінальному провадженні. Хоча Кримінальний процесуальний кодекс України і не дає поняття «повідомлення про підозру», він визначає в яких випадках обов’язково здійснюється його вручення, порядок, зміст та зміну даного повідомлення. Проте даний інститут потребує подальшого вивчення та вдосконалення у зв’язку з існуючими проблеми, що виникають в його межах.

Розділ 2 особливості інституту повідомлення про підозру

2.1 Ступінь досконалості нормативно-правових засобів регламентації та впливу існуючої практики на повідомлення про підозру

Інституту «повідомлення про підозру» присвячена одна з глав Кримінального процесуального кодексу України, а саме глава 22. Це свідчить про особливу важливість даного інституту. Аналізуючи історію його становлення, можна дійти висновку, що подібні положення містилися в нормативно-правових актах, які діяли ще до набуття Україною незалежності. До них слід віднести: Статут кримінального судочинства 1864 року, перший республіканський Кримінально-процесуальний кодекс УСРР 1922 р. та ін. Наприклад, у розділі 2 даного кодексу зазначено порядок пред’явлення обвинувачення. Однак низький освітній рівень поліцейських чиновників, панування інквізиційного процесу позбавляв підозрюваного (обвинуваченого) будь-яких прав. У зв’язку з цим виникла необхідність закріплення норм, що регулюють зміст та порядок вручення письмового повідомлення про підозру, у новому Кримінальному процесуальному кодексі України.

Неабияке значення має Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод. Зокрема, в ч.1 ст. 6 міститься термін «кримінальне обвинувачення». Позиція Європейського Суду з прав людини дає підстави стверджувати, що підозра за українським Кримінальним процесуальним кодексом є частиною більш широкого поняття – «обвинувачення». Важливість норм даної Конвенції полягає у тому, що обов’язково має бути доведено обґрунтованість будь-якого висунутого кримінального обвинувачення.

Важливе значення для розуміння суті статей Кримінального процесуального кодексу України має науково-практичний коментар до нього, над яким працювали досвідчені науковці. При створенні науково-практичного коментаря кодексів автори, як правило, не обмежуються коментуванням норм кодексів. Автори розглядають і питання, які можуть виникнути при їх застосу­ванні, зіставляють положення, що міс­тяться у різних статтях кодексу, показу­ють суперечності між ними, аналізують різні погляди вчених-юристів, що стосу­ються дискусійних питань теорії права і практики його застосування. При цьому автори посилаються на відповідні нор­мативні акти, постанови Пленуму Вер­ховного Суду України та на теоретичні роботи у сфері сімейного права.

При з’ясуванні питань, що виникають внаслідок застосування норм інституту повідомлення про підозру щодо окремих категорій осіб, слід звертатися до Законів України («Про статус народного депутата України», «Про Регламент Верховної Ради України», «Про прокуратуру», «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», «Про судоустрій і статус суддів», «Про вибори Президента України» та ін.).

Важливе значення для поліпшення рівня нормативно-правової регламентації інституту повідомлення про підозру мають наукові статті, конференції, тези, що допоможуть вдосконалити його норми. Зараз можна стверджувати, що наука права може бути його джерелом, так як саме вона здатна слугувати досягненню відповідності форми та змісту права. Вплив доктрини особливо проявляєть­ся в необхідності заповнити прогалини, які виникають під час правотворчого та правозастосовного процесів. Правова доктрина повинна служити основою для подальших розро­бок, бути фактором ефективності сучас­ного законодавчого процесу. Вона повинна розроблятись в усіх найбільш важливих сферах суспільних відносин та служити основою для формування державної політики, зокрема й у даній сфері. Більш того, прийняття доктринальних документів по­винно здійснюватися за активної участі вчених-юристів, найбільш кваліфікова­них спеціалістів-практиків, незалежних експертів. На жаль, в наш час розробка норм права відстає від реалій життя, що в свою чергу дає можливість політикам користатися вакуумом в правово­му регулюванні та приймати свавільні рішення. Тому слід працювати над тим, аби уникнути можливих порушень при застосуванні норм інституту повідомлення про підозру.

Якщо говорити про ступінь досконалості нормативно-правових засобів регламентації повідомлення про підозру, то слід поступово розширяти кількість норм у Кримінальному процесуальному кодексі України, що регулюють дане питання. Наприклад, дати визначення такого поняття як «повідомлення про підозру». Адже, чітке його формулювання має важливе значення для кращого розуміння суті даного інституту.

Аналізуючи вищевикладене і положення Кримінального процесуального кодексу України, можна зробити висновок, що процесуальний порядок повідомлення про підозру належним чином не регламентований і тому можна допустити, що нечітка регламентація є на даний час прогалиною.

Ступінь досконалості нормативно-правових засобів регламентації, у свою чергу, є своєрідним відображенням відносин, що склалися в тій чи іншій державі. На її рівень важливий вплив здійснює практика застосування норм інституту повідомлення про підозру. На даний момент не існує ще усталеної практики застосування норм даного інституту, адже він є досить новим. Стає очевидним, що запровадивши фактично новий правовий інститут, законодавець врегулював його досить узагальнено. Потрібно мати сподівання, що неузгодженості, які виникають в рамках інституту повідомлення про підозру, будуть врегульовані відповідними відомчими нормативними актами, роз’ясненнями Пленуму Верховного Суду України і відповідні прогалини будуть надолужені практикою застосування його норм нового в майбутньому. Однією з пропозицій щодо вдосконалення нормативно-правової регламентації є застосування спочатку процесуального порядку повідомлення про підозру, вже слід за цим – застосування запобіжного заходу до особи, яка вже набула статусу підозрюваного. В протилежному випадку застосування положення п. 2 ч. 1 ст. 276 законно і обґрунтовано можна оскаржити, як порушення прав особи, яка на законних підставах ще не набула правового становища учасника кримінального провадження – підозрюваного.

Незрозумілим залишається те, чому внаслідок практики застосування норм досліджуваного інституту не була усунута дана прогалина.