1.предмет історичної граматики української мови

Мова – це суспільне явище, один з витворів суспільства. Будучи засобом спілкування членів суспільства, мова не може не змінюватись. Однак зміни не руйнують мови, тому що основа мови – її основна лексика і граматична будова – змінюються дуже повільно, і це забезпечує стійкість мови. Зміни, що відбуваються в мові в напрямі її удосконалення, становлять розвиток мови.

Історію української мови досліджує кілька мовознавчих наук: історична фонетика, історична морфологія, історична акцентологія, історична лексикологія, історичний синтаксис, історія української літературної мови.

Історична граматика української мови вивчає той значний шлях, що його пройшла в своєму розвитку мова українського народу, розкриває процеси і закономірності, які привели до формування системи сучасної української мови, і зокрема літературної.

Предметом курсу є історична фонетика, історична морфологія, історичний синтаксис.

Завданням цього курсу є не стільки реєстрація змін фонетичної системи і граматичної будови української мови та їх хронологізація, скільки розкриття тих внутрішніх законів, які зумовили розвиток фонетичної системи і граматичної будови української мови в напрямі до її сучасного стану.

2. Прабатьківщина слов’ян . Поняття про праслов’янській мові.

Щоб не виникло раптом гострого бажання потішити національне самолюбство, уявивши «слов’яногенез як відгалуження окремих слов’янських праетносів від праукраїнського етнічного дерева.між Припяттю та Карпатами» (Л. Залізняк), треба отримати уявлення про діалектний поділ, неоднорідність самої праслов’янської мови. Контакти праслов’ян з іншомовними групами, переміщення людності всередині та міґрації, призводили до виникнення та перегрупування праслов’янських діалектів. Наступна тисячолітня історія слов’янських мов залишила нам згадки про діалектне членування праслов’янського ареалу у вигляді окремих спільних лексичних елементів. Відмічають численні зв’язки, які можуть свідчити про існування діалектів у праслов’янській мові. Наприклад, болгарсько-балтійські (джуна, драскам, гръздав), сербохорватьско-балтійські, сербохорватьско-лужицькі, словенсько-західнослов’янські, серболужицько-південнослов’янські тощо. До діалектного поділу праслов’янських часів сходить попіл-пепел (*popelъ: польськ. popiół, чеськ. popel, словацьк. popol, білор. попел; *pepelъ: рос. пепел, болг. пепел, серб. пепео), птах-птиця (*pъta; *pъtakъ: польськ., ptak, чеськ. pták, словацьк. vták, білор. птах; *pъtica: рос., болг., серб. птица, словенськ. ptíca). Особливо цікавими є гіпотетичні польсько-іранські лексичні зв’язки, відмічені О. Трубачовим (polono-iranica), появу яких у західних слов’ян, а не у східних, як очікувалося б, намагаються пояснити ледь не походом Дарія на скіфів. Це слова baczyć, patrzyć, dbać, szatrzyć, pan (всі були запозичені пізніше українською мовою з польської, а не навпаки). baczyć «бачити» < прасл. діал. *ob-ačiti ~ іранськ. *abi-āxšaya «видіти, спостерігати, оберігати, пам’ятати» (пор. авест. aiwyāxšaya «спостерігати, оберігати»); dbać «дбати, піклуватися, уповати» < *dъbati ~ інверсія авест. dəbaēš «ворогувати, ображати»; pan «пан» < *gъpanъ ~ іранськ. *gu-pāna- (*gau-pāna-) «коров’ячий пастух, охоронець скоту»; *gau «товар, худоба» та *pa- «берегти» (пор. ср.-перськ. gupān «пастух»); patrzyć «патрити» < прасл. діал. *patriti ~ іранськ. *pātr- (пор. авест. pāθrāi) «стерегти, охороняти»; szatrzyć «знати, бути уважним» < прасл. діал. *šatriti ~ іранськ. *xšatra- (пор. авест. xšaθra-) «влада, господарство, царювання, панування».

3.Походження української мови .

Сьогодні в світі існує 13 живих мов слов’янських народів: українська, білоруська, російська, польська, чеська, словацька, верхньолужицька, нижньолужицька, сербська, хорватська, словенська, македонська, болгарська. До мер­твих (таких, що не мають носіїв) мов слов’янської групи належать праслов’янська, давньоруська, старослов’янська, полабська.

Живі слов’янські мови за своїми особливостями об’єд­нуються в 3 підгрупи:

-східнослов’янську (російська, українська, білоруська);

-західнослов’янську (польська, чеська, словацька та ін.);

- південнослов’янську (болгарська, македонська та ін).

Усі слов’янські мови мають спільне джерело — праслов’янську або спільнослов’янську мову, яка існувала у вигляді слов’янських племінних мов приблизно з середини III тисячоліття до н.е. до V століття н.е. Одночасно з пе­ретворенням і формуванням слов’янських племен в окремі народності формувалися й слов’янські мови. Цей процес був тривалим і неоднозначним як для слов’янських народів, так і для їх мов, які зберігали багато спільних рис.

Українська мова є спадкоємицею мов тих слов’янських племен, що належали території сучасної України, — полян, древлян, тиверців, угличів та ін. Минули довгі історичні етапи формування регіональних мовних утворень, періоди інтеграцій діалектів у живу давньоруську мову, на основі якої й формувалася українська мова.

Сама назва української мови походить від топоніма «Ук­раїна», який уперше зустрічається в Київському літописі 1187 р. для позначення земель на межі Переяславського князівства й Степу, в якому кочували половці.

Пізніше, у XVI — XVII ст., Україною стали називати Се­реднє та Нижнє Подніпров’я. Мешканці цієї території на­зивалися українцями, а їхня мова — українською або козацькою. Українськими іноді називали й інші землі, де жили українці, — Київщину, Поділля, Покуття, Волинь та деякі інші території.

У XIX — на початку XX ст. назва «Україна» («україн­ці», «українська» мова) поширюється й узвичаюється на всіх землях, які офіційно називалися Малоросією, а українці — малоросами на сході й русинами на заході. Офіційно ж Малоросія стала називатися Україною після 1917 року.

Українська літературна мова, якою ми користуємося сьо­годні, є однією зі старописемних мов індоєвропейської сім’ї. Вона успадкувала давньоруську писемність і в ранній період своєї історії продовжувала розвивати традиції літературної мови Київської Русі, скарби усної народної творчості та жи­вого мовлення українського народу. Вона формувалася на основі говорів Середньої Наддніпрянщини, увібравши в себе чимало елементів, особливо лексичних, з інших говірок.

Зберігаючи багато в чому спільність із білоруською та російською мовами, українська систематично збагачува­лася розмовними елементами. Внаслідок цього утворила­ся староукраїнська книжна мова, яка вживалася в ділових документах, частково — у полемічних творах і наукових працях, наприклад «Лексикон славенороський» (1627 р.) П. Беринди.

У той же час розвивалася жива мова українського народу, струмені якої широко вливалися в літописи Самовидця, С. Величка, в драми М. Довгалевського та Г. Кониського, в полемічні твори І. Вишенського, в ліричні й сатиричні вірші Г. Сковороди, в поезії І. Некрашевича. Усе це підготувало грунт для виникнення нової української літературної мови на народній основі. Сталося це наприкінці XVIII ст., коли вийшла Вергілієва «Енеїда». І. П. Котляревський започаткував нову українську літературну мову, широко використовуючи в своїх творах багатство полтавських говорів і фольклору.

Важко переоцінити роль Т. Г. Шевченка в розвитку української літературної мови. Саме він уперше своєю  творчістю підніс її на високий рівень словесно-художньої культури, заклав підґрунтя для розвитку в ній стильового розмаїття й мовного багатства сучасної української літературної мови.

У 20-х — на початку 30-х років XX століття в колиш­ній УРСР було здійснено чимало заходів, спрямованих на те, щоб подолати відставання в розвитку певних стилів української мови. Проте в роки сталінських реп­ресій, а ще більше в добу застою, українська мова знову була вилучена з багатьох сфер функціонування.

26 жовтня 1989 року було прийнято закон «Про надання українській мові статусу державної». Державність української мови підтверджена й 10-ю статтею Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року.

4.Звуковий склад праіндоєвропейської мови.

Спільнослов'янська мова розпалась на окремі діалектні групи, що почали   розвиватися відокремлено одна від одної, десь близько V—VI ст. нашої ери. Про це переконливо свідчать усі важливі фонетичні й граматичні процеси, що відбувалися на слов'янському грунті в період,   пізніший від тієї доби. Тоді ж'виділились на її основі й східнослов'янські діалекти, що хоч і різнилися між собою деякими незначними   звуковими, граматичними й лексичними особливостями, все ж складали відносну єдність, творили єдину давньосхіднослов'янську мову, яка з IX ст. стала мовою давньоруської народності, що вже на той час сформувалася, мовою, яку за сучасною термінологією називаємо давньоруською. Фонетичну систему давні східнослов'янські діалекти   успадкували від спільнослов'янської доби, а звуковий склад   спільнослов'янської мови розвинувся на тій основі, яка склалася раніше, ще в праіндоєвропейський період. Таким чином, фонетична система давньоруської мови формувалася протягом довгого часу і Становила наслідок поступового розвитку багатьох історичних епох. Голосні звуки. У системі голосних   праіндоєвропейської мови пізньої доби розрізнялися короткі і довгі звуки, а саме: Ш-Ш 16] - [є] Іа] - [а] 16] -151 їй] - їй]. Крім того, до її складу входили дифтонги, які теж були   короткими й довгими: а) короткі — еі, еи, аі, аи, бі, би; б) довгі — еі, еи, аі, ЄЦ, бі, би. 75 У функції голосних вживалися в праіндоевропейській мові також складотворчі сонанти [г], [1], [т], [п], тому й вони належали до її системи вокалізму. Складотворчі сонанти, як і всі інші   голосні звуки, теж поділялися на короткі й довгі: Ігі — [г], [1] — ЦІ, [т]-[т],[д]-1п]. Найсуттєвішою особливістю індоєвропейських голосних було те, що вони протиставлялися не тільки за своєю якістю — [а] — [о], [о] — [її], [є] — [і], [аі] — [оі], [г] — [І]..., а й за часокількістю, тобто за ознакою витраченого часу на їх вимову, ступеня їх подов- женості — [а] — [а], [б] — [б], [аі] — [аі], [г] — [г].... І якісні, і кількісні ознаки всіх одиниць, що входили до системи голосних, виконували в мові фонематичну функцію, отже, ці одиниці складали фонологічну систему праіндоєвропейського вокалізму. Приголосні звуки. Система праіндоєвропейського консонантизму складалася з таких звуків: 1. Губних — [Ь], [ЬЬ], [р], [рЬ], М, [ці. 2. Передньоязикових, серед яких розрізнялися: а) зубні — ОД, [сШ], Щ, [Ш], М, И; б) носові — [&], [ті; ** ^ в) плавні— ИЬ [гТГ 3. Середньоязикових — []], [і]. 4. Задньоязикових, у складі яких були: а) чисті — [§], [к], [§Ь], [кЬ]; б) лабіалізовані — ІеЧ, [кЧ, [§ЙЬ], ІкЧіІ; в) палаталізовані — [?'], [к'І. Проте єдиного погляду на кількість праіндоєвропейських   приголосних у мовознавчій науці ще немає. Дехто з учених (наприклад, А. Мейє, В. Георгієв) вважає, що в складі праіндоєвропейського   консонантизму існували лише чисті та лабіалізовані задньоязикові, а задньоязикових палаталізованих зовсім не було. С. Б. Бернштейн додержується тієї думки, що розрізнення лабіалізованих і нелабіа- лізованих задньоязикових давня індоєвропейська мова не знала, воно сформувалось пізніше; вже в «окремих індоєвропейських   мовах у певних фонетичних умовах» 19. Індоєвропейські приголосні [ЬЬ]? [рЬ], [сШ], Ші], [§Ь], [кЬ] характеризувалися придиховою артикуляцією, а [?3Ь], [ЮТі] — лабіально-придиховою. Однак і питання про індоєвропейські   придихові теж досі лишається в науці дискусійним. Так, С. Б.   Бернштейн припускав, що давній індоєвропейській мові були відомі лише придихові дзвінкі, та й то не всім її діалектам, а лише   окремим з них, причому спершу не як самостійні фонеми, а як позиційні варіанти непридихових фонем 20. Існування ж у ній глухих   придихових приголосних він повністю заперечує; проте в цьому зовсім не сумнівався А. Мейє, хоч, правда, він схильний був придихові глухі поширювати не на всю індоєвропейську мову, а лише на ту частину і» Бернштейн С. Б, Зазнач, праця, с. 151. ^ Там же, с, 150. 76 її, яка пізніше представлена мовами індо-іранськими, грецькою та вірменською 21. Як і в сучасних індоєвропейських мовах, приголосні   розподілялися на сонорні і шумні. До сонорних належали Іг], [1], [ті,- [п], І\*г], Г)'], а решта були шумні, з них: а) дзвінкі — [Ь], [ЬЬІ, [сі], ІйЬ], Ігі [&], ІФІ [8Д], ІЄЇЇЬ], [§']; б) глухі - [р], ІрЬ], Ш, ШіІ, [з], [кі, [Ш, [кЧ, ІкЧі], [кЧ. Губні приголосні [Ь], [ЬЬ], [р], [рЬ], зубні [сі], [сШІ, [І], [ІЬІ й усі задньоязикові артикулювалися як проривні, а зубні [г] і [зі — як щілинні. Приголосний [XV] і [и] та []] і [і] співвідносились між собою як фонетичні варіанти, артикуляція яких була дуже близькою одна до одної; при посиленні артикуляції [ц] цей звук переходив у [чі]9 а при посиленні артикуляції [і] виникав приголосний І]]'. Звук М вимовлявся в той час, очевидно, як білабіальний приголосний. У системі праіндоєвропейського консонантизму, крім ІЯ та [і], палатальних звуків не існувало; до напівпалатальних належали Іб'І» Ік*1» які виступали як позиційні варіанти відповідних твердих фонем [§] і [к]. До складу праіндоєвропейських приголосних належали також   ларингальні звуки, хоч кількість їх досі точно не визначена.   Найімовірніше, що таких звуків було два — щілинний [Ь] і проривний!']. Вони занепали ще в період балто-слов'янської мовної спільності. У слов'янських мовах прослідки їх вбачають, головним чином, в інтонації деяких категорій слів 22. Внаслідок різних фонетичних змін, що відбувалися на   спільнослов'янському грунті, система праіндоєвропейського вокалізму і консонантизму зазнала суттєвої якісної і кількісної перебудови, а це зумовило витворення на її основі нової, власне, спільнослов'янської фонетичної системи, яка з деякими відмінностями пізніше   відклалася й у східнослов'янських діалектах, будучи властивою їм на ранньому етапі їх розвитку. Звукові процеси в спільнослов'янській мові відбувалися не в один час, окремі з них, найдавніші, виявилися ще в тих діалектах давньої індоєвропейської мови, на основі яких сформувалася   спільнослов'янська мова; результати їх можуть бути спільними й з   іншими індоєвропейськими мовами, зокрема найбільш спорідненими балтійськими. Багато важливих звукових змін припадає на   старіший, інших — на новіший період існування спільнослов'янської мови, а деякі фонетичні процеси відбувалися вже тоді, коли ця мова почала розпадатись на окремі діалектні групи, які стали виявляти 21 Див.: Мейе Л. Введение в сравнительное изучение индоевропейских язьі- ков. М.—Л., 1938, с. 116. Існування глухих і дзвінких придихових в   індоєвропейській прамові не викликає сумніву й у авторів «Вступу до   порівняльно-історичного вивчення слов'янських мов». К., 1966, с. 27. 22 Див.: Иллич-Свитьіч В. М. О некоторьіх рефлексах индоевропейских «ларингальних» в праславянском.— Вопр. язьїкознания, 1950, № 2; Мельни- чук А. С. Следьі взрьівного ларингального в славянских язьїках»— Вопр.   язьїкознания, 1960, № 3. 77 власні закономірності в своєму розвитку. Природно, що наслідки найпізніших звукових змін спільнослов'янської мови могли   відкластися в сучасних слов'янських мовах по-різному.

5. Історія голосних переднього ряду у праслов’янській мові .

До голосних переднього ряду прасловянської мови належать і(високе підняття), е, ę,ь(середнє підняття), ĕ (ять) (низьке підняття). ●[i]утворився з ī, секундарний [i] – в итогі монофтонгізації і-дифтонгів (аі, оі, еі) ●[е] прогуляться з ĕ ●[ę] утворився в итогі дії закону відкритого складу, адже приг. [n] перед іншим приголосним як самостійний звук не міг зберегтися, в такій позиції він перетворювався в додатковий призвук попереднього голосного. Таким чином [ę] розвинувся з звукосполучення [en], що прогуляться з давніших [ĕn],[ěm]. [ę] прогуляться також із [ьn], [ьm]-з дифтонгічних сполук [ĭn],[ĭm], що виникли з індоєвропейських сонантів [ņ][m۪]. ● [ь] розвинувся з [ĭ] а також з ĭ в сполуках [ǐr],[ĭl], що виникли в итогі втрати складотворчості сонантів і перетворення їх на сполучення «голосний + приголосний»: *vỊn- →*vĭln- → *vьln- ●[ĕ]виник з [ē], дифтонгів [аі], [оi]. Історія голосних заднього ряду у праслов’янській мові. До голосних заднього ряду праслов’янської мови належали: a, o, u, ъ, Ѫ (он). Праслов. [о] виник з двох давніх індоєвропейських маленьких голосних – [а] та [о]. Гол. [а] розв. з давніх і.є. довгих голосних - [а] та [о]. Зредукований ърозв. з і.є. недлинного u та з новіших сполучень ir, il, ur, ul(з маленькими голосними), що виникли на слов’янському ґрунті внаслідок втрати складотворчості сонантів [r], [l] і перетворення їх на сполучення “голосний + приголосний”. Праслов. u (оу, сучасний у) розвинувся із дифтонгів au, ou, eu. Ѫ виник зі звукосполучення “носовий + голосний заднього ряду”(an, om), а також з і.є. складотворчих сонантів r, l. 6. Історія консонантизму праслов*янської мови Прасл. м. успадкувала спрощену систему приг. Це відбулося за рахунок втрати придихових dh, th…лабіовелярних gw, hw; не успадкувала палатальних g’, k’. g’ – ж’ k’ – з’ Фонема х (ch) – у сист. прасл. м. – це фонетичний новотвір. Приг. х виник за разумов: приг. с на праслов. грунті переходив ух після i, w, г, к, крім тих випадків, якщо отдалі стояв проривний приголосний: porsos→*porxъ (порох) З хронологічного погляду с→х відбувся до монофтонгізації дифтонгів. Необхідно звернути увагу на втрату сонантів. З их розвинулись специфічні, у яких перед р, л, м, н почав виступатиŭ або ǐ. *-v۪rs→vǐrsъ→vьrxъ *-g۪rl→gŭrlo→gъrlo Отже, сист. прасл. консонантизму після перетворень і початком уже нових перетворень можна представити: •губні: б, п, в, м. •передньоязикові: д, т, з, с, ц, л, н, р. •середньоязикові: й. •задньоязикові: г, к, х.

6.Історія голосних заднього ряду у праслов’янській мові .

Історія голосних заднього ряду у праслов’янській мові.

До голосних заднього ряду праслов’янської мови належали: a, o, u, ъ, Ѫ (он). Праслов. [о] виник з двох давніх індоєвропейських коротких голосних – [а] та [о]. Гол. [а] розв. з давніх і.є. довгих голосних - [а] та [о]. Зредукований ърозв. з і.є. короткого u та з новіших сполучень ir, il, ur, ul(з короткими голосними), що виникли на слов’янському ґрунті внаслідок втрати складотворчості сонантів [r], [l] і перетворення їх на сполучення “голосний + приголосний”. Праслов. u (оу, сучасний у) розвинувся із дифтонгів au, ou, eu. Ѫ виник зі звукосполучення “носовий + голосний заднього ряду”(an, om), а також з і.є. складотворчих сонантів r, l.

7. історія консонантизму у праслов'янській мові

Прасл. м. успадкувала спрощену систему приг. Це відбулося за рахунок втрати придихових dh, th…лабіовелярних gw, hw; не успадкувала палатальних g’, k’.

g’ – ж’

k’ – з’

Фонема х (ch) – у сист. прасл. м. – це фонетичний новотвір.

Приг. х виник за умов: приг. с на праслов. грунті переходив ух після i, w, г, к, крім тих випадків, якщо далі стояв проривний приголосний: porsos→*porxъ (порох)

З хронологічного погляду с→х відбувся до монофтонгізації дифтонгів.

Необхідно звернути увагу на втрату сонантів. З них розвинулись специфічні, у яких перед р, л, м, н почав виступатиŭ або ǐ.

*-v۪rs→vǐrsъ→vьrxъ

*-g۪rl→gŭrlo→gъrlo

Отже, сист. прасл. консонантизму після перетворень і початком уже нових перетворень можна представити:

•губні: б, п, в, м.

•передньоязикові: д, т, з, с, ц, л, н, р.

•середньоязикові: й.

•задньоязикові: г, к, х.

8. Фонетичні зміни, спричинені дією закону відкритого складу.

Зміст фонетичного закону відкритого складу полягає в тому, що звук меншого ступеня звучності займав місце ближче до початку складу, а більшого – ближче до кінця. Голосні звуки як найбільш звучні містилися в кінці складу, творячи його межу. Таким чином, всі склади внаслідок дії цього закону стали відкритими. Паралельно діяв з-н складового сингармонізму(в межах складу мали бути звуки лише наближеної артикуляції) та принцип висхідної звучності(звуки у складі розташ. За принципом від найменшої звучності до найвищої).

Наслідки дії ЗВС:

1. Переміщення приголосних на межі складу:утв. нових груп приг.(супровідні зміни – спрощення(dn, tn,dm,ps,kst – зникає проривний), вставлення між приг. нового голосного(з’яв. ъпісля б,т у преф. об-, от-), вставлення нового приг.(sesra – sestra), асимілятивно-дисимілятивні зміни(vedti – ve-dti – ve-tti – ve-sti)).

2. Занепад кінцевих приголосних (найчастіше s, рідше – d,t,r,n) – sunus, domus, mater, medum.

3. Монофтонгізація дифтонгів(перед приг. та в абс. кінці слова; між голосними монофтонгізація не відбувалася – складники дифтонга розподілялися між оточуючими складами).

4. Поява носових голосних (перед наст. приг., в абс. кінці слова)

5. Поява протези(зі збігом двох сусідніх голосних утв. зіяння(гіатус), щоб це усунути на початку слова приєднувалися приголосні: v перед ы, ъ; j перед ь, i, a, e та ін. – ablko - jablko.

6. Зміни сонантів r, l, m, n: or, ol, er, el перед голосними не змінилися, а перед приголосними ъ, ьперетворювались у призвук, а сонорні набували складотворчості (zьrno – zьrno).

9.Монофтонгізація дифтонгів у праслов*янській мові.

Монофтонгізація дифтонгів - праслов'янське фонетичне зміна, можливо, викликане тенденцією до зростаючої звучності і що полягає в переході дифтонгів eɪ̯ в i, oɪ̯ в ě і, ймовірно, i, oṷ і eṷ в u в положенні перед приголосними і на кінці слова. Більшістю вчених датується V-VI століттями н. е. Монофтонгізація дифтонгів - одна з ключових подій в хронології праслов'янської мови. Монофтонгізація дифтонгів перебудувала фонологическую систему, послужила причиною такого явища, як друга палаталізація, особливо сильно вплинула на морфонологию. Як пише Ж. Ж. Варбот, «про це свідчить залежність зміни закономірностей кореневого вокалізму кореневих імен від монофтонгізація дифтонгів: протиставлення вокализма імені вокалізму дієслова (за якістю чи кількістю) виявляється актуальним для морфонологии іменного отглагольного словотворення лише до монофтонгізація дифтонгів». Опис явища Традиційно вважається, що причиною цього фонетичного зміни є те, що дифтонги суперечили тенденції до зростаючої звучності. Однак В. Н. Чекман піддає дане положення сумніву, вказуючи на типологічну поширеність такого явища як монофтонгізація дифтонгів. Стародавні дифтонги з довгою першим частиною дали в праслов'янській мові звуки з висхідною інтонацією, а дифтонги з короткою першою частиною - звуки з низхідній інтонацією. Е. А. Галинська вважає, що довгі і короткі дифтонги збіглися досить рано, ще в протославянской період. Стадії переходу А. Мейе вважав, що при монофтонгізація дифтонги * oɪ̯ і * eṷ пройшли через стадії * eɪ̯ і * joṷ відповідно. С. Б. Бернштейн не погоджується з таким трактуванням історії * oɪ̯. Х. Лант пропонує наступні проміжні стадії в процесі монофтонгізація: * eɪ̯> * ie> i; * aɪ̯> * ae> ě. Чеський учений Я. БИЧІВСЬКЕ дає таку схему: * ai> * œi> * œ> * jœ. Проблема подвійний Рефлексація дифтонги * oɪ̯ Дифтонг * oɪ̯ в більшості випадків монофтонгізіровался в * ě, однак у ряді випадків він давав * i: у формах ім. п. мн. ч. основ на * -o- і вказівних займенників чоловічого роду (* plodoɪ̯> * plodi «плоди», * toɪ̯> * ti «ті»); у формах 2-го і 3-го особи наказового способу од. ч. (* beroɪ̯s> * beri «бери»); у формах дат. п. од ч. коротких форм особових займенників (* moɪ̯> * mi «мені», * toɪ̯> * ti «тобі», * soɪ̯> * si «собі»); у формах 2-ї особи однини атематичні дієслів (* dasoɪ̯> * dasi «даєш») У науці це намагалися пояснити інтонаційними відмінностями або тим, що в одній ситуації дифтонг був під наголосом, а в іншій безударним. С. Б. Бернштейн відзначає, що всі ці пояснення не відповідають дійсності, і пише про те, що поки питання залишається невирішеним. Ю. В. Шевельов вважає, що у всіх цих випадках * i сходить не до * oɪ̯. Давальний відмінок займенників, на його думку, сходить не до формам типу * moɪ̯, а типу * meɪ̯, продовження яких ми бачимо в mi. У формі ім. п. мн. ч. основ на * -o- Шевельов бачить вплив типу на -jo-. Форми імперативу він також пояснює впливом дієслів III класу, де -i закономірно на всі інші. А. Мейе зазначає, що незрозуміло, чому тільки у формах 2-го особи од. ч. атематичні дієслів повинно було узагальнити медіальне закінчення. Проблема збігу або відмінності рефлексів * ē і * oɪ̯ Одні славісти вважають, що * ē і * oɪ̯ в ході розвитку праслов'янської мови змінилися в різні звуки, інші - що в один. І. Міккола вважав, що * ē змінювався в дифтонг ėä, який нібито в положенні перед ударним складом і після нього змінювався в ɪ̯ä. Цей же дифтонг під наголосом і перед палатальних згодним, за припущенням вченого, в одній частині слов'янських мов змінювався в ɪ̯e / iḙ, в іншій в ė. Ці звуки Міккола позначив загальним знаком ě. У той же час дифтонг * oɪ̯ (у трактуванні Мікколі * aɪ̯) давав ê. Згодом, як стверджував фінський вчений, ě і ê збіглися. С. Б. Бернштейн стверджував, що * ē змінювався в ä, а * oɪ̯ в ê, а пізніше вони збіглися в ä в одних слов'янських діалектах і в ê в інших. Е. А. Галинська зазначає, що теза про відмінності рефлексів * ē і * oɪ̯ НЕ підкріплений жодними аргументами, і вважає, що більш вірна друга точка зору, згідно якої рефлекси * ē і * oɪ̯ спочатку не розрізнялися. Приклади * kreɪ̯v'> * kriv'> крів', кривої, кривий, Крива, кривий, крі̑в «лівий», krȋv, křivý «кривий, неправильний, брехливий», krivý, krzywy, křiwy, kśiwy, полабо. kreivė. СР kreĩvas «кривий»; * snoɪ̯g'> * sněg'> снѣг', сніг, снiг, снѣг', сняг, сні̏jег, snẹ̑g, sníh, sneh, śnieg, sněh, sněg, полабо. snẹg. СР sniẽgas, snìegs, snaygis, snaiws. * soṷx'> * sux'> сух', сухий, сухий, сухí, соух', сухий, су̑х, sȗh, suchý, suchý, suchy, suchi, suchy, полабо. säuche. СР saũsas, sàuss, αὖος «сухий»; * beṷsteɪ̯> bl'usti> баласти, блюсць, баласти, др.-бљусті. СР baũsti «примушувати, лякати, карати», baoδaitē «спостерігає, помічає», बोधति () «прокидається, помічає», πεύθομαι «дізнаюся, пильную», anabiudan «наказувати, розпоряджатися». Хронологія Відносна хронологія Монофтонгізація дифтонгів відбулося після переходу * ū> * y, оскільки новий * u Діфтонгічне походження спіткала доля старого, і він зберіг свою якість. Ю. В. Шевельов, навпаки, висловив думку, що до моменту монофтонгізація дифтонгів * ū вже встигло змінити свою якість, але не встигло перейти в * y. На думку З. Штібера, перехід * eu> * ju стався раніше, ніж зміни * sj> * š і * zj> * ž. Про це говорить те, що * seu- змін илося в šujь «лівий» без переходу u в i, як в * sjuti> * šiti «шити». Ю. Шевельов вважає, що ці процеси проходили одночасно. В. К. Журавльов вважає, що саме після монофтонгізація дифтонгів сталася дефонологізація ознаки довготи голосних у праслов'янській мові. Е. А. Галинська поміщає монофтонгізація дифтонгів після переходу * ē в * ä, але до підвищення підйому * ä в * ê в частині праслов'янських діалектів і до утворення носових. Абсолютна хронологія Ю. В. Шевельов, який вважав монофтонгізація дифтонгів з другим елементом u і дифтонгів з другим елементом i двома різними процесами, відносить перший з них до V-VI століть, а другий до VI-VII століть. З. Штібер датує монофтонгізація дифтонгів V або VI століттям н. е., Л. Мошинський кордоном старої і нової ер, А. Лампрехт відносить до періоду ок. 475-550 рр. Дані писемних пам'яток У VI ст. н. е. візантійський історик Менандр Протектор записав ім'я одного з антських вождів як Κελαγαστός, яке польський вчений Е. Налєпа ототожнив зі слов'янським ім'ям * cělogost'. Дане свідоцтво є доказом на користь того, що монофтонгізація дифтонгів вже здійснилася в VI столітті. Дані запозичень Монофтонгізація дифтонгів сталася після контактів слов'ян з готами (III-IV ст.), Про що свідчить ряд готських запозичень в праславянском: * cěsar'ь «цар» <kaisar <caesar «цезар (титул)»; * gobino / gobina «багатство, достаток» <gabei, рід. п. gabeins; * kupiti «купити» <kаuрōn «промишляти торгівлею» <саuрō «крамар, шинкар»; * kusiti (спокусити) <kausjan «пробувати»; * lixva «Лихва, відсотки, зростання» <* leiƕa «позика, позичка», lеiƕаn «позичати»; * userędzь «сережка» <* ausihriggs або * ausahriggs «сережка». Праслов'янська мова ще не пережив монофтонгізація під час запозичення назви племені дулібів * dudlěbi з згерм. deudo- і laifs по одній етимології та * daud-laiba- «спадок померлого» за іншою. Монофтонгізація дифтонгів ще не здійснилася до часу перших контактів слов'ян з латишами. Про це свідчить передача * ei як ie в krievs «русский» (СР кривичі) і, можливо, в суфіксі -nieks (з * -nik'). Прибалтійсько-фінські мови в найдавніших слов'янських запозиченнях передають * ou як uo: kuomina (тік), kuoma (кум) luoso (калюжа), bluoda (страва). Аналогічно в найдавніших російських запозиченнях з фінського і карельського uo передано як * ou> u: Сумь (з Suomi), рос. діал. луда «брила каменю, граніту, піщана мілина, кам'янисте русло ріки» (з luodo). Оскільки у фінській мові на місці сучасного uo під час цих контактів було * ō, деякі дослідники припускають, що в процесі монофтонгізація слов'янське * ou пройшло через стадію * ō. Дані топонімів Монофтонгізація дифтонгів сталася вже пізніше початку колонізації слов'янами земель балтів (V століття), про що говорять запозичені слов'янами гідроніми Лучеса (Laukesa) і Гуя (Gauja). На час початку експансії слов'ян на Балкани монофтонгізація дифтонгів ще не здійснилася, про що свідчить запозичення латинської назви Poetovio як Ptuj, однак більш пізні топоніми демонструють передачу au як ov (Lauretum> Lovret, Lauriana> Lovran, Tauriana> Tovrljan), (Lapides) lausiae > Lavsa / Lavca), що говорить про завершення процесу монофтонгізація дифтонгів до часу запозичення цих назв. Доля праіндоєвропейської дифтонгів в інших індоєвропейських мовах Праслов'янська був не єдиним індоєвропейською мовою, які пережили процес монофтонгізація дифтонгів, хоча в інших мовах цей процес відбувався інакше і в інший час. У санскриті дифтонг aṷ (в якому збіглися * eṷ, * aṷ, * oṷ) перейшов в ō, а aɪ̯ (в якому збіглися * eɪ̯, * aɪ̯, * oɪ̯) в ē. У той же час довгі дифтонги āṷ і āɪ̯ зберегли свою якість. У давньогрецькому у V ст. до н. е. дифтонг eɪ̯ перейшов в ẹ, а у II ст. до н. е. в i. У тому ж V ст. до н. е. oṷ змінився через стадію ọ в ū. У II ст. н. е. aɪ̯ перейшов в e, а в наступному столітті oɪ̯ дав ü. В латині в першій половині III ст. до н. е. oṷ перейшов в ū. У середині II ст. до н. е. eɪ̯ змінилося в ī, а oṷ, який знову утворився зі старого oɪ̯, в ū. У прагерманском * eɪ̯ дав * ī. Решта праіндоєвропейське дифтонги в ньому збереглися.

10. виникнення носових голосних у праслов'янській мові.

Вознікновеніе носових голосних - праслов'янське фонетичне зміна, що полягає в переході поєднань * on, * om, * en, * em і почасти * un, * um, * in, * im в * ę (ɛ) та * ǫ (ɔ) в положенні перед приголосними. Дана зміна в чому аналогічно монофтонгізація дифтонгів. Однак у більшості слов'янських мов носові проіснували лише кілька століть, поступово перейшовши в чисті голосні. Із сучасних слов'янських мов носові є тільки в польському і кашубському. Опис явища Деякі дослідники поставили виникнення носових в один ряд з такими фонетичними явищами, як монофтонгізація дифтонгів і метатеза плавних, вважаючи, що всі вони мотивовані тенденцією до зростаючої звучності. Однак згідно з радянським і литовському мовознавцю В. Н. Чекманів, всі три ці зміни могли статися і незалежно один від одного. Носові утворювалися в положенні перед приголосним звуком, але не перед іншим носовим (поєднання * -mn- і * -nm- просто піддавалися спрощенню): * tīmnā> * tina «твань»; * inmen> * jьmę «ім'я». У 1925 році один із засновників фонології Н. С. Трубецькой висунув теорію, згідно з якою праслов'янські носові були біфонемнимі поєднаннями (en і on). Дану теорію підтримали Ю. В. Шевельов та З. Штібер. Т. Лер-Сплавінскій вважав, що вона недостатньо обґрунтована, оскільки дані слов'янських мов не дозволяють робити таких висновків. Також цю теорію критикував С. Б. Бернштейн, який вважав, що носової елемент був органічною частиною цих голосних. Доля груп * in, * un На кінці слова після * i і * u приголосний n просто відпадав: * sūnun (сина, знахідний відмінок)> * syn', * gostin> * gostь (гостя, знахідний відмінок). Існує гіпотеза, згідно з якою групи * in і * un в положенні перед приголосним переходили в * ī (> * i) і * ū (> * y). В якості прикладів наводять такі лексеми: * gnida «гнида» при glìnda і gnida «гнида» з * gninda; * isto «яєчко» при ìnkstai «нирки»; * žila «жила» при жем. ginsla; * ryba «риба» при rambùs «ледачий», rumbulis «круглий чурбак»; * lyko «лико» при lùnkas «лико»; * vyknǫti «звикати» при jùnkti «звикати»; * višьňa «вишня» при vìnkšna «в'яз»; * plita «плита» при πλίνθος «цеглина, плитка»; суфікс * -ig' при -ingas; суфікс * -ik' при -inkas. Сюди ж відносять Ігор, запозичене з Ingvarr, і Іжора, запозичене з Inkerinmaa або Ingerimaa. Противники даної гіпотези вважають, що для більшості випадків можна знайти і альтернативні паралелі, що не містять носових: * gnida «гнида» - anic, gnit; * žila «жила» - gýsla «вена», gislo, jil «сухожилля», filum «нитка»; * isto «яєчко» - eista «ядро, яєчко»; * vyknǫti «звикати» - jaukus, iaukint. Також передбачається, що Ігор і Іжора були запозичені в період після зникнення носових в давньоруській мові. При цьому існує ряд слів, у яких * in і * un дали * ę і * ǫ: * męk'k' «м'який» при mìnkyti «м'яти, місити», mìnkštas «м'який»; * pamęt' «пам'ять» при atmintìs «пам'ять»; * v'zęti «взяти» при imti «брати». Якість праслов'янських носових голосних А. Мейе писав про те, що праслов'янські носові відрізнялися за вимовою від французьких носових. Вони, на думку французького славіста, вимовлялися так, як у сучасному польському, тобто з запізненням додаткової носової артикуляції щодо основної. Радянський славіст С. Б. Бернштейн вважав, що вимова праслов'янських носових голосних розрізнялося по діалектам. Якість * ǫ коливалося, на його думку, від ą до ų, а якість * ę від ę до ą̈. Російський мовознавець Е. А. Галинська вважає, що в Лехитські і болгарських говірках праслов'янської мови носової переднього ряду звучав як ą̈ (нижнього підйому), а в інших говорах як ę (середньо-верхнього підйому). Носовий заднього ряду, на думку наукового, на всій території праслов'янської мови звучав як ǫ (середньо-верхнього підйому). Наслідки Освіта носових призвело до виникнення чергувань ę / ьn; ę / en; ę / in, im; ǫ / on: * jьmę (ім'я) - * jьmena (імена), * zvǫk' (звук) - * zvon' (дзвін), * pamętь (пам'ять) - * pominati (поминати), * s'žimati (стискати) - * žęti (жати ). Приклади * h1ɪ̯enhater> * jętry «ятровь» при jéntė, याता () «дружина брата чоловіка», ἐνάτηρ, ianitrīcēs мн. ч. «дружини братів»; * k'u̯entos> * svęt' при šveñtas, swenta-, spǝnta- «святий», «святість», вед. श्वान्तः «процвітаючий», svinêt, «святкувати»; * g'ombhos> * zǫb' «зуб» при žambas «гострий предмет, грань балки, мис», zùobs «зуб», जम्भः () «зуб, паща», мн. «Щелепи», γόμφος «кілочок», алб. Гег. dhąmp «зуб», туги. dhëmp - те ж, kamb «гребінь», тохаров. А kam «зуб», В keme; * g'hans> * gǫsь «гусак» при žąsìs, sansy, हंसः () χήν, anser, gans. Хронологія Відносна хронологія Освіта носових передувало такій зміні, як третя палаталізація, оскільки вона відбувалася після * ę. Крім того, носові утворилися після взаємодій * nj> '' '' і * mj> '' '', оскільки в іншому випадку в праславянском * vonja і * zemja дали б * vǫja і zęja, а не * von'a і * zeml 'a, як це було насправді. В. Н. Чекман вважав, що носові утворилися до метатези плавних, оскільки їх утворення відбулося послідовніше, ніж метатеза плавних, що дала кілька різних результатів у слов'янських мовах. Е. А. Галинська вважає, що виникнення носових сталося після таких змін, як перехід ē> * ä, підвищення підйому * ä в * ê в частині праслов'янських діалектів і монофтонгізація дифтонгів.

ській мові вже в VII ст. н. е. А. Лампрехт датував виникнення носових 700-825 рр. Дані писемних пам'яток Ряд латинських і грецьких писемних пам'яток містить імена слов'янських князів, що дозволяє встановити час, коли носові голосні в слов'янських мовах ще існували: Ім'я моравського князя Святополка (* svętop'lk'), жив у IX столітті, зафіксовано в латиномовних пам'ятниках як Suentopulcus, а в грецькомовних як Σφεντόπλικος; Ім'я святого Вацлава (* vętjeslav', ср В'ячеслав), який загинув у першій половині X століття, було передано в церковної латини як Venceslaus, а по-німецьки як Wenzel; У творі Костянтина Багрянородного «Про управління імперією» ім'я сербського князя Мутіміра (* mǫtimir'), жив у IX столітті, передано як Μοντιμῆρος, а російського князя Святослава як Σφενδοσθλάβος. Дані топонімів Важливим для встановлення хронології виникнення носових Ю. В. Шевельов вважав назва міста Стогін, запозиченого хорватами з Stamnum. Оскільки am відбилося в слов'янському не як носової, Шевельов зробив з цього висновок про відсутність носових в праславянском на момент заселення слов'янами Далмації. Східно-романські мови Так як балканська латинь найбільш інтенсивно контактувала зі слов'янськими мовами в період між VI-XI ст., Носові голосні в слов'янських запозиченнях перейшли в сучасні румунська і молдавська мова у вигляді спрощених поєднань з сонорним згодним: дǫбрава> думбраве (dumbrávă; ср рус. Діброва ); зǫб «зуб»> zâmbi «посміхатися». Примітно що у споконвічній романської лексиці носові голосні спочатку розвинулися, а потім спростилися як і в сусідніх слов'янських мовах: лат. non> nǫ> ну / nu «ні»; con> cǫ> ку / cu «c». Подальша доля носових в слов'янських мовах Носові голосні існували в старослов'янській мові, де позначалися спеціальними літерами - ѫ (ǫ) і ѧ (ę) у кирилиці та 15px (ǫ) і 10px (ę) в глаголиці. Із сучасних слов'янських мов вони збереглися тільки в польському, а й то частково. Крім того, вони зафіксовані в полабських мовою, а також у словенському діалекті Юнской долини (: sl: Podjuna) в Карінтії і в деяких македонських говорах. В інших слов'янських мовах вони перейшли в чисті голосні: в давньоруському в першій половині X століття * ę перейшло в a, а * ǫ в u: м'ясо, рука. в чеській і словацькій в другій половині X століття * ę перейшло в ä (у словацькому збереглося після губних, в чеському залежно від умов пізніше дало a, e або i), а * ǫ в u: maso, ruka, mäso, ruka; в Верхньолужицька * ę перейшло в ä, а потім перед твердим приголосним в a, а перед м'яким у e, а * ǫ в u: mjaso, ruka; в Нижньолужицька * ę перейшло в ě під наголосом і в e в безударном складі, а * ǫ в u: mjeso, ruka; в словенській мові вже в X столітті * ę перейшло в e, а * ǫ в o: meso, roka; в сербохорватської мовою * ę перейшло в e, а * ǫ в u: Месо, рука; в болгарській мові в XII-XIV ст. * ę перейшло в e, а * ǫ в ь: Месо, річка; в македонською мовою * ę перейшло в e, а * ǫ в а: Месо, раку. У польській мові в XII-XIV століттях * ę і * ǫ злилися в носовому гласному нижнього підйому ą. Згодом, у XVI столітті, ą короткий (в старопольською мовою всі голосні розрізнялися за ознакою довготи-стислості) дало ę, а ą довгий - ǫ (графічно ą). І вже в XVII столітті польські носові втратили носової призвук в положенні перед ł і l (ę також і на кінці слова) і розпалися на поєднання чистий голосний + носовий приголосний в положенні перед проривних приголосними.

Абсолютна хронологія Ю. В. Шевельов та З. Штібер вважали, що носові голосні існували в праслов'ян ській мові вже в VII ст. н. е. А. Лампрехт датував виникнення носових 700-825 рр. Дані писемних пам'яток Ряд латинських і грецьких писемних пам'яток містить імена слов'янських князів, що дозволяє встановити час, коли носові голосні в слов'янських мовах ще існували: Ім'я моравського князя Святополка (* svętop'lk'), жив у IX столітті, зафіксовано в латиномовних пам'ятниках як Suentopulcus, а в грецькомовних як Σφεντόπλικος; Ім'я святого Вацлава (* vętjeslav', ср В'ячеслав), який загинув у першій половині X століття, було передано в церковної латини як Venceslaus, а по-німецьки як Wenzel; У творі Костянтина Багрянородного «Про управління імперією» ім'я сербського князя Мутіміра (* mǫtimir'), жив у IX столітті, передано як Μοντιμῆρος, а російського князя Святослава як Σφενδοσθλάβος. Дані топонімів Важливим для встановлення хронології виникнення носових Ю. В. Шевельов вважав назва міста Стогін, запозиченого хорватами з Stamnum. Оскільки am відбилося в слов'янському не як носової, Шевельов зробив з цього висновок про відсутність носових в праславянском на момент заселення слов'янами Далмації. Східно-романські мови Так як балканська латинь найбільш інтенсивно контактувала зі слов'янськими мовами в період між VI-XI ст., Носові голосні в слов'янських запозиченнях перейшли в сучасні румунська і молдавська мова у вигляді спрощених поєднань з сонорним згодним: дǫбрава> думбраве (dumbrávă; ср рус. Діброва ); зǫб «зуб»> zâmbi «посміхатися». Примітно що у споконвічній романської лексиці носові голосні спочатку розвинулися, а потім спростилися як і в сусідніх слов'янських мовах: лат. non> nǫ> ну / nu «ні»; con> cǫ> ку / cu «c». Подальша доля носових в слов'янських мовах Носові голосні існували в старослов'янській мові, де позначалися спеціальними літерами - ѫ (ǫ) і ѧ (ę) у кирилиці та 15px (ǫ) і 10px (ę) в глаголиці. Із сучасних слов'янських мов вони збереглися тільки в польському, а й то частково. Крім того, вони зафіксовані в полабських мовою, а також у словенському діалекті Юнской долини (: sl: Podjuna) в Карінтії і в деяких македонських говорах. В інших слов'янських мовах вони перейшли в чисті голосні: в давньоруському в першій половині X століття * ę перейшло в a, а * ǫ в u: м'ясо, рука. в чеській і словацькій в другій половині X століття * ę перейшло в ä (у словацькому збереглося після губних, в чеському залежно від умов пізніше дало a, e або i), а * ǫ в u: maso, ruka, mäso, ruka; в Верхньолужицька * ę перейшло в ä, а потім перед твердим приголосним в a, а перед м'яким у e, а * ǫ в u: mjaso, ruka; в Нижньолужицька * ę перейшло в ě під наголосом і в e в безударном складі, а * ǫ в u: mjeso, ruka; в словенській мові вже в X столітті * ę перейшло в e, а * ǫ в o: meso, roka; в сербохорватської мовою * ę перейшло в e, а * ǫ в u: Месо, рука; в болгарській мові в XII-XIV ст. * ę перейшло в e, а * ǫ в ь: Месо, річка; в македонською мовою * ę перейшло в e, а * ǫ в а: Месо, раку. У польській мові в XII-XIV століттях * ę і * ǫ злилися в носовому гласному нижнього підйому ą. Згодом, у XVI столітті, ą короткий (в старопольською мовою всі голосні розрізнялися за ознакою довготи-стислості) дало ę, а ą довгий - ǫ (графічно ą). І вже в XVII столітті польські носові втратили носової призвук в положенні перед ł і l (ę також і на кінці слова) і розпалися на поєднання чистий голосний + носовий приголосний в положенні перед проривних приголосними.

11. Історія дифтонгічних сполук *or, *ol, *er, *el

Історія повноголосся

Протоукраїнські діалекти успадкували *or, *ol, *er, *el з праслов*янської мови

1.*ort 2.*tort

*olt *tert

*ert *telt

*elt *tolt

Усім дифтонгічним сполукам було властиве розрізнення 2-ох типів інтонації:

•висхідна (акутова) – тоді на другому компоненті підвищувався тон.

•спадна (циркумфлексова) – тон спадав.

Зазнали дифтонгізації сполуки *or, *ol, *er, *el, але іншим шляхом. Втратили здатність брати участь у розподілі інтонації протоукраїнські плавні r۪, l۪ і в зв*язку з цим вони перетворились на приголосні звуки

Вважалося, що після того межа складу почала переходити після о або е. Також допускалися r, l з наступним приголосним. Таке сполучення можна було усунути двома шляхами: метатеза та поява вставного голосного між плавним і наступним приголосним.

•метатеза. При метатезі дані сполуки зазнали змін: 1. о подовжилося до ступеня а; 2. е→ě(ять). Також метатеза відбувалась без додаткових фонетичних змін, якщо сполучення знаходилося під спадною інтонацією. (orbota – робота). Процес метатез з подовженням о та е, якщо сполуч. були під висхідною інтонацією. При цьому відбувалося переміщення тону з плавного на голосний (oldos – ладо). У прасл. м. сполуки tort, tolt, tert, telt рефлексувались як torot, tolot, teret, telet (повноголосся). Без жодних додаткових фонетичних змін перетворились сполуки tort, tolt, tert, telt. Сліди колишньої інтонації виявились тільки в характері наголошення. У СУЛМ наголошується перший голосний повноголосної сполуки:берег, золото, голос.

12. Зміни задньоязикових приголосних перед наступним [j] у праслов’янській мові.

Під впливом [j] задньоязикові приголосні, що стояли перед ним, стали пересуватися вперед, у сферу його артикуляції(яка властива палатальним приголосним). Внаслідок цього задньоязикові поступово самі палаталізувались, а далі змінювалися на шиплячі. На наступному етапі відбувалася прогресивна асиміляція шиплячими звука [j] і виникнення м’яких подовжених шиплячих. З фонологічного погляду довгі шиплячі були звуками, в яких реалізувалося по дві однакових фонеми. На остнньому етапі цього процесу шиплячі втратили свою довготу й перетворилися на звуки з однофонемним звучанням: [gj] – [g’j] – [z’j] – [z’:] – [z’]. (зміна г, к, х на ж, ч, ш).

13. Зміни приголосних d,t,z,s перед ј

Під впливом йота зубні приголосні змінилися на мякі шиплячі: [zj]→[žۥ] *rĕz-ј ọ(о носовий)- р(ять)жу [sj]→[šۥ] *nos-jo(о носовий)- ношу Припускають, що спочатку зубні помякшилися і перетворились на шиплячі, далі- асимілювавши j, стали подовженими шиплячими, згодом довгота втратилась: [sj]→[s´j]→[š´j]→[š´:]→[š´]. Цю зміну послідовно відбивають всі словянські мови. Сполучення d,t + j дало неодинакові результати в різних словянських мовах. На східнословянському мовному грунті після проривного розвинувся фрикативний [žۥ] і [š´]: [tj]-[t'š'] světja-свěча, [dj]-[d'ž']*sadj- - саджу. Проте в діалектах, що лягли в основу російської мови, африката [d'ž'] не збереглась: втратився проривний (сажа, сажу, хожу). Для української мови теж характерна різна рефлексація [dj]: [dž] ( сиджу, раджу, в діалектах: меджа, саджа) або [ž] ( межа, сажа, пряжа,), також в діалектах [dj] рефлексується як [d']: садю, ходю.

14. Зміни губних приголосних перед наступним [j]

Звук [j], асимілюючи попередній губний зумовив його палаталізацію, а потім і сам асимілювався ним. У зв’язку з тим, що губні піддавалися палаталізації менше, ніж інші приголосні, то разом з утратою [j] внаслідок його асиміляції після них став виникати вторинний палатальний елемент подібний до [l]. У позиції початку кореня він розвинувся далі в звичайний приголосний [l](епентичний, тобто вставний) Сполучення губні + [j] витворилась нова сполука «губний + л’», bj= бл’ блюдо pj=пл’ плювати vj=вл’ ловля mj=мл’ земля

15 . перша перехідна палаталізація задньоязикових приголосних у праслов*янській мові. Наслідки цього явища в українській мові.

І палаталізація задньоязикових приголосних – це процес зміни твердих задньоязикових g, k, hперед голосними переднього ряду i, e, ę, ь, ě на м*які шиплячі передньоязикові приголосні ž(ж), č(ч), š(ш).Після шиплячих ě→а

g→dž→ž(ж) *gěna→gena→žena→жена

k→č(ч)

h→š(ш)

Наслідки першої перехідної палаталізації збереглися і в сучасній українській мові: біг – біжиш, тяга – тяжко, нога – ніжка, книга – книжка, рука – ручка, задуха – душно.

16. Друга перехідна палаталізація задньоязикових приголосних у праслов’янській мові.

Це перехід твердих задньоязикових g, k, х в м’які передньоязикові свистячі z'(dz'), c', s' перед голосними переднього ряду [и(і)] та [ѣ]дифтонгічного походження (з /аі/,/оі/) – (2-5ст. після зміни дифтонгів /аі/,/оі/ на /и/ та /ѣ/):noga→nodzѣ, drug→drudzи, rěkai→rѣцѣ Наслідки в сулм: чергування |г|-|з’|:нога-нозі; /к/-/ц’/: рука-руці; /х/-/с’/: вухо-вусі. Друга палаталізація належить до пізніших звукових явищ спільнослов’янської мови і відбувалася вже тоді, коли в спільнослов’янській мові виразно накреслювалося протиставлення східних і західних діалектів, прикладом чого є неоднакова в них зміна [х]: у схід. діалектах він розвинувся в [s’], а в західних-в [š’]. Ступінь 2 палат.(її особливості), відрізнявся від палаталізації [š’], [č’],[ ž’], на місці цих задньоязикових перед голосними переднього ряду та в сполученні приголосного з [j]. Звуки z', c', s' були ближче до напівпалаталізованих, ніж до палатальних приголосних. З другою п.п. безпосередньо пов’язані зміни у сполуках *gv, kv+ѣ.На місці цих сполук утв.: zv(gv), kv(cv): kvoit – цвѣтъ.

17. Третя перехідна палаталізація задньоязикових приголосних у праслов’янській мові.

ІІІ палаталізація –це процес зміни твердих задньоязикових приголосних g, k, h на м*які свистячі з', ц', с' після голосних переднього ряду i, e, ę, ь, ě.

Особливістю ІІІ палаталізації є її непослідовність. В абсолютно однакових умовах зміни могли відбуватися і не відбуватися: зєркaло = зєрцало.

Найбільш послідовно зміни відбулись після гол. і, ě, ę, р۪, якщо в наступному складі не було голосних ы, ъ і не було суфікса нон.

Навідміну від І і ІІ, ІІІ палаталізація була не регресивною, а прогресивною.

Перед наступним приголосним задньоязикові g, k, h після і, ь, ę, r۪зберігалися без змін: mьgla, vixrь – стсл. мьгла, вихрь.

18. Зміни у групах приголосних dl tl

Сполучення [dj], [tj]. Як і в попередніх сполученнях звуків, звук[j] пом’якшив[d], [t], унаслідок подальшої асиміляції ними[j] звуки[d], [t] подовжились. Проривні[d':], [t':] утратили свою довготу пізніше, ніж інші довгі приголосні, які виникли подібним шляхом. Розвиток цих сполучень у різних слов’янських мовах проходивпо-різному.Втрачаючи довготу,[d':] і[t':] виділяли в різних слов’янських мовах різний компонент. Так, фрикативний компонент[z'], [s'] виділився в тих діалектах праслов’янської мови, які лягли в основу сучасних західнослов’янських мов. Наприклад, чес.meze, svice. Компонент[ž '], [š '] розвинувся в діалектах, що лягли в основу південнослов’янських і східнослов’янських мов: укр.межа (<*medj-),лечу (<*letj-);рос.

межа, сижу, лечу; блр. мяжа, сяджу, лячу. У колі східнослов’ян-

ських мов праслов’янське звукосполучення [dj] також не має єдиного рефлексу. Відповідно до нього в українській мові, крім[zj], ужи-

вається [dž]: ходжу, раджу, діалектні меджа, саджа.

У лінгвістичній науці немає єдиного погляду на походження української й білоруської африкати [dž ]: одні науковці вважають, що цей звук сягає колишнього звукосполучення[dj], інші – що в усіх східнослов’янських мовах це сполучення, змінюючись, збіглось ізж, а пізніше, уже в писемний період, під впливом однокореневих слів чи їх форм змінилося на[dž] . Проте більшість лінгвістів першу думку вважає переконливішою. Результати цього виду йотової палаталізації специфічні для української мови, що дає можливість робити висновки про формування певних ознак нашої мови ще в період спільнослов’янської мовної єдності.

19. Перехід[je] в [o]на початку слова.

У позиціях:

-перед складом із голосним переднього ряду,крім ь

-перед наступним наголошеним складом.

jedin-одинъ,jezero-озеро.

Не відбув. перехід:

-якщо у наступному складі був [ь]або голосний непереднього ряду, то початкове звукосполучення [je] в [o] не змінювалося: jelь, jego - |-єль, |-єго.

-якщо наголос падав на другий склад після [ je]:рос.ежевика, ерепениться й укр. ожина.

В окремих словах зміна початкового поясн. аналогійними впливами.Так , у слові jedьна-одна зміна йе в о відбулась, хоч умов для неї немає, оскільки наступний склад був з голосним ь. Вона зумовлена дією аналогії до слова одинъ. Цією ж аналогією зумовлений і перехід [je] в [o] у слові одиниця з jedinіса, в якому наголошується не перший, а другий склад після [je].

Зміни [je] в [o] проходили поетапно:спершу зник протетичний [j] ;потім [е], який не міг стояти на початку слова, почав лабіалізуватися й переходити в Ö→Ȯ→ звичайний голосний О, звук непереднього ряду середнього підняття.

У західнослов’янських і південнослов’янських мовах спільнослов’янське початкове звукосполучення [je] зберігається.

За ученими Р. Брандта, Г. Ільїнського форми з початковим [je] і [o] у словянських мовах відбивають ще індоєвропейське чергування [е]-[о].

Висувалося припущення, що початкове звукрспол. [je] у слов’янських мовах з походження пізніше, що воно виникло з [о] внасл. поширення перед останнім [j], який у цій позиції охопив не всі діалекти спільнослов. мови. Якщо перед звуком [о] протетичний [j] не поширився, то він зберігся.

20. Деназалізація носових голосних

Деназалізація (втрата носових голосних) відбулась ще у доісторичний період, приблизно в кінці ІХ ст. Підтвердженням є те, що літери, які позначали о-носовий і е-носовий вже у найраніших писемних памятках вживались непослідовно, тобто не було основи для їх розрізнення, бо в живому мовленні носові голосні були відсутні. В укр. м. о-носовий послідовно перейшов в [у]: rỌка-рука, dỌti-дути. Що ж до е-носового, то в поліських говорах його рефлексація залежала від наголосу: в наголошеній позиції ę переходить в а з помякшенням попереднього приголосного: zętь-зять, мętа-мята в ненаголошеній позиції ę рефлексується як е: десеть, зернетко, колодез. У літературній мові е-носовий переходить в а з помякшенням попереднього приголосного незалежно від позиції наголосу. З занепадом носових повязано виникнення чергувань : а-н-ин: почати-почну-почин, а-м-им: жати-жму-зажим, а-ен:ім*я-імен, а-м: взяти-візьму, у-м-им: дути-дму-надимати. Явище деназалізації характерне для всіх словянських мов, крім польської і окремих говорів македонської мови.