20. Поняття особисть, індивід, індивідуальність: їх сутність і відмінності

Особистість, за твердженням С. Л.Рубінштейна, — сукупність внутрішніх умов, через які переломлюються зовнішні впливи. У цьому визначенні відображена роль внутрішнього фактору (потреб, досвіду, норм), що обумовлюють відмінності у відповідях суб’єкта на однакові подразники, що надходять із зовнішнього світу. Проте, як слушно зауважує Н. І.Рейнвальд, таке визначення — надто загальне і не відображає специфіки людини, тому може бути віднесено до всіх живих істот [5, с.109].

Способом існування особистості є діяльність, в якій особистість не лише проявляється, а й формується. Н. І.Рейнвальд зазначає, що особистість - це людина як суб’єкт суспільно обумовленої діяльності, завдяки якій вона займає серед інших людей певну позицію. Психологічні особливості особистості проявляються в тому, до чого вона прагне і чого уникає, а також в організованості, усвідомленості, інтенсивності й результативності її активності, спрямованої на вирішення відповідних життєвих завдань [5, с. 109].

Поняття особистості здебільшого співвідноситься з поняттями «індивід» та «індивідуальність». Велику увагу співвідношенню цих понять приділяв Б. Г.Ананьєв. Учений ураховував при цьому найбільш сутнісні аспекти аналізу людини як природної та суспільної істоти, що дозволило йому розглядати структуру людини як індивіда, як особистості та індивідуальності. Натомість основний недолік підходу Б. Г.Ананьєва до аналізу особистості пов'язаний зі своєрідною персоніфікацією понять «індивід», «людина як суб’єкт» і «особистість». За Б. Г.Ананьєвим, суб’єкт характеризується сукупністю діяльностей і мірою їх продуктивності, а особистість - сукупністю суспільних відносин (економічних, політичних тощо) і позицією в суспільстві, а також визначається ними [5, с. 109-110].

Поняття індивіда визначає людину як представника людського роду, що належить одночасно і природі, і людському суспільству, та фіксується поняттями «організм» і «особистість». Поняття індивідуальності розкриває людину як цілісну істоту в єдності її одиничних і загальних, природних і соціальних властивостей і тому визначає її як конкретного індивіда. Індивідуальність існує не поряд з особистістю, а як одна із її властивостей. Індивідуальне «Я» є центром особистості, її внутрішнім ядром (І. І.Резвицький).

Як зазначає В. Давидова, поняття «особистість» охоплює два різні аспекти означеного явища: особистість як продукт суспільного розвитку та особистість як активний учасник трудової та пізнавальної діяльності. Безумовно, що особистість формується своєю епохою, її суспільною свідомістю, психологією, культурою, системою дозволів та заборон, вона входить до систем рольових функцій, наказів та очікувань, тобто вона є похідною соціального середовища, тому що формується цим середовищем. Але «похідність» особистості все ж має базуватися на біологічних та психічних якостях людського організму, оскільки людина керується власними інтересами та мотивами, при цьому вона творчо відбиває у своїх діях загальноприйняті норми поведінки та спілкування, додаючи до конкретної ситуації елементи індивідуальності, оригінальності [1, с. 118].

Основним способом перетворення індивіда в мовну особистість є його соціалізація, що передбачає три аспекти: а) процес включення людини в певні соціальні стосунки, а як наслідок — мовна особистість є реалізацією культурно - історичного знання усього суспільства; б) активна мовленнєва і мисленнєва діяльність за нормами й еталонами етномовної культури; в) процес засвоєння законів соціальної психології народу (В. А.Маслова).