1. Предмет і система кримінології. Місце кримінології в системі соціальних наук.

Предметом кримінології є дослідження закономірнос­тей і властивостей усіх структурних елементів, що становлять об'єкт кримінології. Нині до предмета кримінології входять такі основні елементи: злочинність як суспільно-правове явище; особа злочинця; причини та умови (детермінанти) злочинності; попередження злочинності; жертва злочину. Система кримінології перебуває у прямій залеж­ності від предмета науки, відображає його структуру і базується на двох підставах: предметі дослідження та рівні узагальнення науково-практичної інформації. За предметом дослідження кримінологія складається з таких основних частин: вчення про злочинність; вчення про детермінацію злочинів; вчення про особу злочинця; вчення про засоби протидії злочинності; вчення про жертву злочину. За рівнем узагальнення науково-практичної інформації кримі­нологія поділяється на Загальну та Особливу частини. Загальна частина вивчає теоретичні проблеми злочинності як такої, дає поняття кримінології як науки, її предмета, завдань, функ­цій, системи, методології і методики досліджень, розглядає історію розвитку кримінології та аналіз різних теорій. Особлива частина досліджує окремі види злочинності, їх детер­мінанти та заходи боротьби з ними. Кримінологія тісно пов'язана з наукою кримінального права, але вона не є частиною цієї науки. Кримінологія є самостійною комплексною соціолого-психологічною наукою, котра використовує для дослідження злочинності досягнення інших наук: філософії, економіки, юриспруденції, педагогіки, біологічних наук, медицини і т. д.

2. Біологічні концепції причин злочинності.Початковий етап розвитку біологічного напряму пов'язується з ім'ям італійського професора медицини Чезаре Ломброзо (1836— 1909) і його опублікованої у 1876 році книги «Злочинна людина». Однак проблеми особистості злочинця порушувались дослідниками в галузі фізіономіки та френології ще задовго до Ломброзо. Ці ідеї синтезував і розвинув професор Ч. Ломброзо, який стверд­жував, що злочинець — це атавістична істота, яка відтворює у своїй особі інстинкти первісного людства і тварин. Ч. Ломброзо розробив таблицю ознак природженого злочинця — рис, які він виявив шляхом безпосереднього виміру фізичних харак­теристик злочинців, що показували, чи маємо ми справу з природ­женим злочинцем, чи ні. На основі своїх спостережень він дійшов висновку, що поведінка наслідково зумовлена і що типового зло­чинця можна ідентифікувати за конкретними фізичними характерис­тиками, такими, наприклад, як низький лоб, запалі очі, видовжені або, навпаки, нерозвинені мочки вух, велике підборіддя, зморшки на обличчі, надмірний волосяний покрив або облисіння, надмірна або притуплена чутливість до болю. У 1913 р. англійський кримінолог Ч. Горінг перевірив досліди Ч. Ломброзо, порівнявши ув'язнених зі студентами Кембриджа (1000 осіб), Оксфорда та Абердина (959 осіб), військовослужбов­цями і викладачами коледжів (118 осіб). Виявилося, що жодних фі­зичних відмінностей між ними та злочинцями не існує.

3. Теорія аномії та її значення для сучасного розуміння причин злочинності. Значне місце в теорії Дюркгейма займає розгляд поняття, названого вченим «аномія» (у буквальному перекладі — «безнормативність»). Відсутність соціальної згуртованості призводить до аномії. Дюркгейм розглядав аномію як прояв соціальної дезорганізації суспільства, а саму дезорганізацію — як причину правопорушень. Надалі поняття «аномія» розвивав сучасний американський соціолог Роберт Мертон (1910—2003), який у 1938 році опублікував статтю «Соціальна структура і аномія». Поняття аномії він розглядав як стан кримінальної схильності деяких груп суспільства до розвитку у своєму середовищі злочинних способів поведінки. Вчений дійшов висновку, що антисоціальна поведінка відчутно зростає, якщо у суспільстві вище за все ставляться певні символи успіху, нібито спільні для суспільства в цілому, в той час як соціальна структура цього суспільства обмежує чи повністю перекриває доступ для законних способів оволодіння цими символами для значної частини суспільства. На початку 60-х p. XX століття послідовники Мертона Р. Кловард і Дж. Олін опублікували монографію «Злочинність неповнолітніх і можливості: теорія молодіжних кримінальних груп». Автори переконливо показали, що суспільство, прищеплюючи підліткам різні цінності, мало піклується про те, чи є досягнення останніх реальним для більшості молодих людей. Насправді оволодіти цими цінностями законними способами можуть далеко не всі. Більшість змушена виявляти «спритність» — порушувати норми моралі та вимоги закону. Ця наукова праця дуже вразила Р. Кеннеді, з ініціативи якого було прийнято закон про запобігання злочинності неповнолітніх. Дж. Олін очолив спеціальну програму розширення можливостей молоді.

4. Теорія диференційного зв'язку (диференціальної асоціації). У 1939 році в об'ємній монографії «Принципи кримінології» Сатерленд сформулював свою ідею у вигляді розгорнутої концепції, що включала кілька пунктів.1 Суть теорії Е. Сатерленда полягала в тому, що: — злочинна поведінка нічим принципово не відрізняється від піших форм людської діяльності, людина стає злочинцем лише через свою здатність до навчання; — злочинне навчання включає сприймання криміногенних поглядів, звичок і умінь, що формуються внаслідок негативних соціальних впливів (наслідування поганому прикладові) і лежать в основі злочинної поведінки; — останній пункт, який, власне, і дав назву його теорії, полягає в тому, що людина навчається злочинній поведінці не тому, що має до цього особливі задатки, а тому, що кримінальні приклади частіше потрапляють їй на очі й у неї встановлюється більш тісний зв'язок із людьми, в яких вона може перейняти криміногенні погляди та вміння. Якби такий підліток із дитинства був включений до іншого кола спілкування, він виріс би зовсім іншим. Е. Сатерленд ввів у свою теорію два психологічних елементи. Перший полягає в тому, що злочинні погляди, орієнтації та вміння засвоюються в групі при особистому неформальному спілкуванні. Сутність другого елемента полягає в тому що особа стає злочинцем у результаті переважання в неї поглядів на користь порушення закону над законослухняними поглядами.

5. Теорія стигматизації та її значення для сучасного розуміння причин злочинності.Однією з впливових кримінологічних теорій є теорія стигматизації. «Стигма» в перекладі з латинської мови — «клеймо». Засновник теорії стигматизації — вчений Колумбійського університету США Френк Танненбаум, який у 1938 році опублікував цікаву працю «Злочинність і суспільство». На думку Ф. Танненбаума, негативні оцінки мають дві сторони: вони утримують від антисуспільних учинків, але при невмілому застосуванні (учений називає цей процес надмірною драматизацією зла) вони можуть ініціювати криміналізацію особи. Ф. Танненбаум припускав, що людина часто стає злочинцем не тому, що він порушує закон, а в силу процесу стигматизації — присвоєння йому владою статусу злочинця, його своєрідного морально-правового «таврування». У результаті людина відривається від суспільства і перетворюється на вигнанця, і злочинна поведінка стає для неї єдино можливою. Ця теорія передбачає корекцію практики впливу на злочинність у таких напрямах: розширення некаральних заходів; пошук і впровадження каральних заходів, котрі виключають стигму; пошук шляхів зниження ефекту стигматизації каральних за¬ходів, відмовитися від яких не вбачається можливим; відмова від низки каральних заходів (короткострокового тю¬ремного ув'язнення тощо).

6. Клінічна кримінологія (теорія небезпечного стану). Учні Ломброзо — Е. Феррі (1856—1928), Р. Гарофало (1859—1934) та інші, які переглянули окремі положення Ломброзо, доповнили їх тим, що визнали роль деяких соціологічних факторів у формуванні особистості злочинця. Так, італійський кримінолог Р. Гарофало у своїй книзі «Критерії небезпечної поведінки» (1880) уперше сформулював поняття небезпечного стану як перманентну (мінливу) та іманентну (внутрішньо властиву людині) схильність до здійснення злочинів. Сучасні прихильники цієї теорії вважають, що небезпечний стан — явище не юридичне, а клінічне, яке розкривається головним чином клінічними методами. На їхню думку, всяка кримінологічна діагностика відбувається в три етапи: 1) діагностика злочинних здібностей; 2) діагностика соціальної непристосованості (без адаптації); 3) діагностика небезпечного стану. Діагностика виявляє злочинний поріг особи, тобто «легкість» переходу її до злочину. В якості підстав для антикримінального застосування лікарських засобів представники клінічної кримінології використали дослідження нейрофізіологів, які встановили взаємозв'язок агресивності з аномаліями функціонування ряду ділянок головного мозку. Теорія небезпечного стану не пояснює причин злочинності в суспільстві, а має за мету застосування до осіб превентивних заходів безпеки.

7. Віктимологічна концепція причин злочинності.Жертва злочину стала об’єктом кримінологічних досліджень лише з часів другої світової війни. Жертву злочину класики і позитивісти розглядали як механічне, статичне поняття. Німецький кримінолог Ганс фон Гентиг (1887–1974) у своїй роботі «Зауваження по інтеракції між злочинцем і жертвою» у 1941 році уперше протиставив цій точці зору динамічну концепцію виникнення злочинності. Злочинність – це індивідуальне психопатологічне явище, жертва злочину, по Гентигу, не повинна більш розглядатися як пасивний об’єкт, тому що вона – активний суб’єкт процесу криміналізації. Кожна особистість може бути оцінена з погляду ймовірності її перетворення в жертву злочину. Ця ймовірність визначає віктимність людини (чим більше ймовірність, тим вище віктимність); віктимність - властивість певної особистості, соціальній ролі або соціальній ситуації, що провокує або полегшує злочинне поводження. Відповідно виділяються особистісна, рольова й ситуативна віктимність; віктимність залежить від ряду факторів: а) особистісних характеристик; б) правового статусу посадової особи, чиї службові функції сполучені з ризиком піддатися злочинному посяганню; в) ступеня конфліктності ситуації, особливостей місця й часу, у яких ця ситуація розвивається; величина віктимності може змінюватися. Процес її росту визначається як віктимізація, зниження - девіктимізація. Впливаючи на фактори віктимності, суспільство може знижувати її й тим самим впливати на злочинність.

8. Психологічні причини злочинності. Фрейдизм. Великого поширення в зарубіжній кримінології набула психо­аналітична школа австрійського лікаря-психіатра Зиґмунда Фрейда (1856—1939), що розглядала злочинність як результат дефективного розвитку особистості. Суть його поглядів полягає в тому, що людина від народження біологічно приречена на постійну боротьбу із вла­стивими їй глибинними інстинктами, такими як агресивність, страх. В її основі два основних інстинкти: творення, різновидом якого є самозбереження, і руйнування. Останнє може бути спрямоване як всередину, що призведе до самогубства, так і назовні, що знаходить своє втілення в агресивності. Ця боротьба одержала у Фрейда міфологічні найменування: комплекс Едіпа — схильність до вбивства, комплекс Електри — спрага помсти та інші. На думку прихильників розглянутої теорії, під впливом таких комплексів (комплексів не­повноцінності) особи, що не зуміли стримати свої підсвідомі анти­соціальні потяги, скоюють злочини. Положення цієї теорії спрямовані на пошук відхилень у пове­дінці та причин злочинної поведінки винятково в самій особистості, без урахування зовнішніх соціальних явищ, які цією теорією недо­оцінюються. Теорія психоаналізу обґрунтовано критикується як психологами, так і кримінологами, які вважають, що фрейдівські теорії є продовженням учення Ломброзо без його антропометрич­них вимірів.

9. Виникнення та розвиток вітчизняної кримінології як самостійної науки (СРСР-Україна).У дореволюційний період кримінологія в Україні розвивалась як особливий розділ кримінально-правової теорії. Харківський про­фесор М. Чубинський називав її кримінальною політикою. Того часу панувало два напрями — соціологічний і традиційний нормативістський. Великого поширення набули біологічні теорії злочинності (А. Дріль, М. Неклюдов) та психоло­гічні (С. Познишев). У Києві (при юридичному факультеті Інституту народного господарства), в Одесі (при Будинку примусових робіт) та у Харкові було відкрито кабінети кримінальної антропології та судово-медичної експертизи. У 1925 року в Москві було створено Інститут по вив­ченню злочинності та злочинців. У 1963 році було створено Всесоюзний інститут по вивченню причин і розробці заходів попередження злочинності, на який була покладена координація наукових досліджень у сфері кримінології. З 1964 року викладання кримінології було введено в програми юри­дичних вузів. В Україні кримінологія почала відроджуватися у Київській вищій школі МВС СРСР (нині — На­ціональний університет внутрішніх справ), значною мірою це було пов'язано з ім'ям професора П. Михайленка. У незалежній Україні кафедри кримінології створено у Харківському юридичному ін­ституті (нині — Національна юридична академія ім. Я. Мудрого), Національному університеті внутрішніх справ, Одеській юридичній академії. Значний внесок у розробку зазначених і багатьох інших кримінологічних проблем зробили такі видатні українські вчені, як П.П. Михайленко, А.П. За­калюк, І.К. Туркевич, О.М. Костенко, О.М. Джужа, 1-М. Даньшин, В.Г. Лихолоб, Л.В. Багрій-Шахматов, А.Ф. Зелінський і багато інших. У 1998 році було створено Кримінологічну асоціацію України, завдання якої полягає в об'єднанні та координації зусиль учених і практичних працівників щодо розвитку кримінології.