Війна радянської Росії з унр. Проголошення незалежності унр

Провал спроби більшовиків наприкінці жовтня збройним шляхом захопити владу в Україні змусив їх змінити тактику. Більшовики взяли курс на усунення УЦР шляхом її переобрання на Всеукраїнському з’їзді рад. 4 (17) грудня 1917 р. об’єднаний виконком Київських Рад робітничих і солдатських депутатів оголосив про скликання Всеукраїнського з’їзду Рад. На з’їзд запрошувалися представники губернських, міських і повітових рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Норми представництва були розроблені таким чином, щоб найбільше делегатів було від рад, які знаходилися під впливом більшовиків.

Використовуючи політичні методи боротьби за владу, більшовики не забували про збройні сили. У Києві було створено Військово-революційний комітет (ВРК), який готував нове повстання. Раднарком Росії протиправно проголосив Україну в стані облоги і зобов’язав місцеві революційні гарнізони (55 запасних революційних полків) рішуче діяти проти ворогів революції, тобто проти УЦР.

У відповідь на дії Раднаркому Росії Генеральний Секретаріат наказав розрізненим українським частинам, що перебували за межами України, повернутися на батьківщину, а 30 листопада (12 грудня) 1917 р. обеззброїв і вислав із Києва більшовицькі частини. Провалом закінчилася спроба більшовиків захопити Київ силами 2-го армійського корпусу, який перебував під їхнім контролем. У Вінниці корпус перехопили сили 1-го Українського корпусу генерала П. Скоропадського, роззброїли і вислали за межі України.

Спочатку УЦР ігнорувала Всеукраїнський з’їзд Рад у Києві, але за тиждень до нього змінила свою позицію, розіславши на місця лист із вимогою направити на з’їзд якомога більше делегатів від селянських спілок і українізованих військових частин.

На з’їзд у Київ зібралося понад 2 тис. делегатів, серед яких більшовиків було тільки близько 100. Делегати з’їзду однозначно висловилися на підтримку УЦР.

Більшовики вирішили продовжувати роботу в Харкові. Вони об’єдналися з делегатами обласного з’їзду Рад Донбасу та Криворіжжя і проголосили початок роботи першого Всеукраїнського з’їзду Рад. На ньому були представлені всього 82 Ради. Делегатів від селянства, яке становило майже 2/3 населення України, майже не було. Тобто, з'їзд не був легітимним.

Перший Всеукраїнський з’їзд Рад у Харкові працював 11 – 12 (24 – 25) грудня 1917 р.; більшістю голосів він висловився за встановлення радянської влади і проголосив Україну республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів (Радянська УНР). З’їзд закінчив свою роботу обранням Центрального виконавчого комітету (ЦВК) у складі 41 особи (з них 35 – більшовики). Головою ЦВК обрали українського соціал-демократа Є. Медведєва. ЦВК затвердив перший радянський уряд України – Народний Секретаріат. До його складу увійшли С. Бакинський, Є. Бош, В. Затонський, Ю. Коцюбинський, Ф. Сергєєв (Артем), М. Скрипник та ін.

Народний Секретаріат одразу скасував заборону на вивіз хліба до Росії й опублікував постанову про недійсність усіх постанов Генерального Секретаріату. Також Народний Секретаріат звернувся до Раднаркому Росії за воєнною допомогою у боротьбі проти УЦР. На­родний секретаріат по суті став маріонетковим витво­ром червоного Петрограда. Народний секретаріат оголосив про поширення дії в Україні декретів російського Раднаркому. Ство­рювалась ілюзія, що з Центральною радою воює не Раднарком, а Народний секретаріат, тобто мала місце не агресія сусідньої держави, а громадянська війна всередині самого суспільства.!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

Поряд із «війною декретів» розгорталася збройна боротьба. Ще 17 грудня 1917 р. Раднарком надіслав ультиматум УЦР за підписами В. Леніна і Л. Троцького.

Наголошувалося на тому, що в разі невиконання вимог ультиматуму Раднарком вважатиме Центральну Раду в стані відкритої війни проти радянської влади в Росії й Україні.

В ультиматумі Центральну раду звинувачено в розвалі фронту, небажанні скликати Всеукраїнський з'їзд рад (який відкрився у день пред'явлення ультиматуму), у пропуску козацьких частин з фронту на Дон, додому. Було висунуто чоти­ри ультимативні вимоги до Центральної ради: відмовитися від дезорганізації фронту; не пропускати війська до Дону й Уралу; пропустити більшовицькі війська для боротьби з військами Каледіна; припинити роззброєння радянських військ в Україні.

Принизлива форма ультиматуму мала метою спровокувати незгоду Центральної ради, що стало б підставою для оголошен­ня війни. 20 грудня 1917 р. УЦР відхилила цей ультиматум. Більшовицьке керівництво відразу оголосило стан війни з Центральною Радою.

Радянські війська концентрувалися в Харкові, у районі Гомеля і під Брянськом. Вище політичне керівництво здійснював В. Антонов-Овсієнко, а військове – колишній царський полковник М. Муравйов. Більшовицькі сили, які нараховували 160 тис. вояків, складались із частин регулярної армії, червоногвардійських загонів із Росії та України, загонів моряків. Їх тактика полягала в просуванні лініями залізниць і встановленні контролю над великими промисловими й транспортними центрами. Ради розраховували на допомогу робітничих загонів у цих містах.

Воєнні сили УЦР складали підрозділи Вільного козацтва – добровольчі формування, які створювалися в ході війни. За кількістю війська УНР не поступалися радянським, але були розпорошені по всій території України, у той час як більшовицькі сили діяли на головних стратегічних напрямках.

Радянське командування насамперед встановило контроль над Харківською та Катеринославською губерніями. До середини грудня 1917 р. було захоплено важливі залізничні вузли і станції – Лозову, Павлоград, Синельникове. 26 грудня 1917 р. у Катеринославі впала влада УЦР. До кінця грудня з Донбасу були витіснені білогвардійські загони генерала Каледіна. У другій декаді січня 1918 р. радянська влада була встановлена в Миколаєві, Одесі, Херсоні.

Узгодженими ударами з півночі та сходу більшовики розгорнули наступ на Київ. Використовуючи перевагу в кількості й озброєнні, діючи рішуче й жорстоко, загони Муравйова швидко просувалися до столиці України. Становище УЦР ставало критичним. В умовах деморалізованості й дезорганізованості регулярних частин УНР символом національної честі став подвиг кількохсот київських студентів і гімназистів на чолі з сотником Омельченком, які 16 (29) січня 1918 р. неподалік станції Крути вступили в нерівний бій із переважаючими силами противника й загинули за Україну.

16 січня 1918 р. в столиці розпочався збройний виступ окремих частин міського гарнізону і робітників заводу «Арсенал», спрямований проти УЦР. 22 січня війська УНР під командуванням С. Петлюри та Є. Коновальця придушили повстання в Києві. Однак це вже не мало стратегічного значення. Того ж дня було оприлюднено ІV Універсал, який проголошував незалежність України.

Але наступ більшовицьких військ тривав. 25 січня члени Малої ради й Ради Народних Міністрів залишили Київ, перебравшись спочатку до Житомира, а потім – до Сарн. Тепер врятувати УЦР від остаточного більшовицького розгрому могла лише допомога країн Четверного союзу.

26 січня 1918 р. радянські війська ввійшли в Київ.

Причинами поразки військ УЦР слід вважати: ослаблення соціальної опори УЦР (повільність, нерішучість у здійсненні соціально-економічних перетворень відштовхнули селянство, у той час як більшість робітників підтримувала більшовиків); відсутність належної уваги до воєнної політики, збройного захисту державності, що виявилося у відсутності регулярної та централізованої армії; високий ступінь організованості та боєздатності більшовицьких військ, успішна тактика боротьби за владу; вміла соціальна демагогія рад.

Перший прихід більшовиків до влади в Україні супроводжувався масовим «червоним терором». Лише в Києві радянські війська під командуванням Муравйова знищили до 5 тис. людей. Це, зрозуміло, не привертало народ України до нової влади. Непопулярними були й інші заходи більшовиків.

Центральна Рада, розуміючи, що власними силами їй не вдасться здолати більшовицьку агресію, вирішила звернутися по допомогу до Німеччини та Австро-Угорщини, з якими в цей час вела мирні переговори….

Регіональні республіки.

Більшовики не обстоювали ідеї української Державності, не вважали за необхідність забезпечення її цілісності, йшли на створення окремих формувань. Вже 17 січня (лютий?)було оголошено Одеську радянську республіку, ЗО січня (лютий?)- Донецько-Криворізьку радянську республіку. Російський Раднар­ком надав допомогу сепаратистським силам у Донбасі, де проживало 1,5 млн. українців і близько 600 тис. росіян. Для допомо­ги було перекинуто латиський полк. 27 січня 1918 р. більшовик С. Васильченко доповів делегатам IV з'їзду радянських депу­татів Донецько-Криворізького басейну про схвалення Леніним ідеї створення Донецько-Криворізької республіки. Депутати - більшовики підтримали доповідача у необхідності виходу тери­торії басейну з України. 30 січня обласний з'їзд проголосив Донецько-Криворізьку радянську республіку.