1. Позиції українських політичних сил Наддніпрянської України та західноукраїнських земель щодо війни Ставлення до війни в Наддніпрянській Україні

Населення не одразу усвідомило масштаби трагедії, яка насувалася. Частина його поставилася до оголошення війни нейтрально, майже байдуже. У багатьох містах України відбулися демонстрації на підтримку війни. Нерідко призовники вимагали випивки. Доходило до пограбувань і втручання поліції. Виступів, які б мали антивоєнний характер, не було. Більшість селян також була налаштована патріотично, а зіткнення з поліцією відбувалися під час п'яних виступів і погромів винних погребів. Політичні партії підросійської України спільної лінії щодо позиції українців у війні не виробили. Так, Симон Петлюра, Максим Славінський і деякі інші діячі українського руху, відбиваючи настрої частини українського суспільства, закликали всебічно підтримати Росію у війні проти Німеччини та Австро-Угорщини. При цьому вони сподівалися, що після переможного закінчення війни російський уряд змушений буде надати Україні автономію, бо іншими методами такою великою і густозаселеною територією він просто не зможе управляти. При цьому ніяких обіцянок царський уряд ні С. Петлюрі, ні М. Славінському, ні іншим політикам чи організаціям не давав.

Марність цих сподівань показали перші дні війни. Поки Україною йшла масова мобілізація до російської армії, імперська влада закривала українські газети і журнали, видавництва, «Просвіту». Багатьох українських діячів, зокрема М. Грушевського, було заслано. Поступово в Наддніпрянщині серед представників національного руху почали наростати антиросійські настрої. Рада Товариства українських поступовців найвпливовішої української організації Наддніпрянської України - винесла постанову, що у світовій війні українці мають зайняти нейтральну позицію і не підтримувати жодну з воюючих сторін.

Ще одна група наддніпрянських діячів українського національного руху соціалістичного спрямування (А. Жук, Д. Донцов, В. Дорошенко, М. Меленевський та ін.) створила у Львові в серпні 1914 р. Союз визволення України (СВУ), який проголосив своїм завданням відокремлення України від Росії і створення на відвойованих у неї землях Української держави під протекторатом Австро-Угорщини і Німеччини.

Ставлення до війни в Західній Україні

Серед українців Західної України також не було єдності у ставленні щодо позицій воюючих сторін. З перемогою Росії пов'язували своє майбутнє москвофіли, але їхній вплив у Галичині був незначним.

Головні тодішні західноукраїнські партії - Національно-демократична, Радикальна і Соціал-демократична - з довоєнних часів мали проавстрійську орієнтацію.

У серпні 1914 р. вони створили Головну Українську Раду у Львові, яка закликала галичан до боротьби за визволення України шляхом всебічної підтримки Австро-Угорщини. Головою Ради було обрано націонал-демократа Костя Левицького, його заступниками - радикала Михайла Павлика і соціал-демократа Миколу Ганкевича.

Основними вимогами національної програми Головної Української Ради було утворення самостійної Української держави на територіях, які до війни належали Російській імперії, і національно-територіальної автономії західноукраїнських земель, об'єднаних в окремий коронний край. Головна Українська Рада створила військову організацію - легіон Українських січових стрільців, яка розглядалася як зародок майбутньої національної армії. Першим командиром став директор гімназії в Рогатині М. Галущинський. Здебільшого у Січові стрільці вступали молоді члени воєнізованих українських організацій: «Сокіл», «Січ», «Пласт» та ін. Бажаючих записатися до лав Українських січових стрільців (скорочено «усусів») лише протягом перших двох тижнів виявилося близько ЗО тис. чол. Незважаючи на те, що «усуси» воювали у складі австрійської армії, уряд дав згоду на озброєння лише 5 тис. чол. Австро-Угорщина всіляко обмежувала вплив українського національного руху, тримала його під своїм жорстким контролем.