Національний рух у Наддніпрянській Україні

Антиукраїнська політика царського уряду, особливо яскраво продемонстрована під час російської окупації Галичини, сприяла наростанню антиросійських настроїв у Наддніпрянщині. Наприкінці вересня 1914 р. Рада ТУПу зібралася на засідання, на якому рішуче заявила про відмову від підтримки уряду і про нейтральну позицію організації у війні. Незгода з офіційною оцінкою війни як «народної», «визвольної» назрівала і в організаціях кадетської партії, які діяли в українських губерніях. Місцеві кадети мусили зважати на настрої українського населення. На з'їзді партії в лютому 1916 р. з критикою центрального комітету виступив делегат від м. Лубни Д.М. Дяченко. «Щоб війна проводилась заради малих народностей - це неправда!», - заявив делегат. Велике враження на громадськість Росії справив відкритий лист єпископа Енісейського і Красноярського Никона (який до війни був єпископом Кременецьким) під назвою «Орли і круки», написаний у червні 1915 р. Автор гостро критикував реакціонерів серед російського духовенства й адміністрації - «Чорних круків», які заповзятливо русифікували Галичину. У 1915-1916 рр. на адресу вищих російських урядовців і депутатів Державної думи було надіслано петиції відомих письменників і громадських діячів з вимогами надати свободу українському слову і друку, повернути із заслання всіх українців, засуджених за політичними справами, погодитися на надання Україні автономії.З вимогою надати Україні національно-культурні права, у т. ч. права автономії, у грудні 1916 р. знову виступило Товариство українських поступовців. При цьому вкотре було оголошено про нейтралітет українців у світовій війні.

Союз визволення України

Союз визволення України (СВУ), утворений у Львові у серпні 1914 р. з метою сприяння поразці Російської імперії та відродженню незалежної Української держави, у ході війни розгорнув активну діяльність. Контактуючи з правлячими колами Туреччини, Австро-Угорщини і Німеччини, СВУ планував в одному з районів північного Причорномор'я у 1915 р. десант українського підрозділу, сформованого із Січових стрільців і добровольців з військовополонених українців. Цю збройну акцію передбачалося узгодити з повстанням моряків Чорноморського флоту, переважна більшість яких були жителями України. Ініціатори цієї акції пам'ятали про революційні виступи на флоті 1905-1906 рр. і сподівалися на їх повторення в умовах війни. Для реалізації цієї мети організували спеціальний німецько-турецький комітет. Але воєнні невдачі Туреччини змусили відмовитися від цього проекту. Членами СВУ була розгорнута широка інформаційна робота з метою ознайомлення європейської громадськості з історією України, її тогочасним становищем і законними вимогами українських політичних партій і організацій. Українською, німецькою і французькою мовами СВУ видавав періодичні інформаційні вісники, «Кобзар» Т. Шевченка, «Історію України» М. Грушевського, праці М. Костомарова, В. Антоновича, Ф. Вовка та ін. Зусиллями членів СВУ українська проблематика дедалі частіше висвітлювалася на сторінках німецьких, угорських, австрійських, турецьких, болгарських, румунських, шведських та італійських газет. Західний читач знайомився з цікавою інформацією, про яку ніколи не згадувалося: про географію розселення українців, їх чисельність, про видатних діячів української історії. Активісти Союзу виступали з лекціями з українського питання перед масовими аудиторіями в Німеччині та інших країнах Європи. Велика робота проводилася членами СВУ в німецьких і австрійських таборах для військовополонених. У цих таборах були представники різних країн Антанти, а українців окремо не виділяли, звично вважаючи їх «росіянами». Одному з керівників СВУ О. Скоропису-Йолтуховському вдалося домогтися від властей Німеччини і Австрії переведення 80 тис. українців до трьох таборів і дозволу на опікування полоненими Союзу визволення України. Це сприяло поліпшенню матеріального становища військовополонених, їх психологічного самопочуття. СВУ організував у концтаборах десятки шкіл грамоти, бібліотеки, читальні, хори, оркестри, курси української історії та літератури. Було збудовано невеличкі церкви, створено кооперативні крамниці, відкрито чайні. У кожному таборі видавалася українська газета. Усе це сприяло зростанню національної свідомості українців.