3. Філософія марксизму

Створене Карлом Марксом (1818-1883) і Фрідріхом Енгельсом (1820-1895) матеріалістичне філософське вчення стало в XX ст. найпоширенішим у світі. Ще в 1844 році Маркс вперше об­ґрунтував матеріалістичне розуміння історії. Він пояснював, що первинним, визначальним у житті людства є матеріальне буття, а все духовне та соціальне - похідне від нього. Не воля людей, дух чи розум визначають їх життя, а матеріальне виробництво, економічні стосунки в суспільстві і, перш за все, форми власності.

Приватна власність, доводив Маркс, породжує експлуата­цію людини людиною і приводить до відчуження людини. А це значить, що в умовах приватної власності робітник, хоча й ви­робляє певну продукцію, не має до неї ніякого відношення, во­на йому чужа, байдужа. Цим самим він відчужується від про­цесу праці. Таким чином, людина праці умовами приватної власності виштовхується за межі нормального буття, втрачаючи свою родову сутність: бути активною і творчою істотою. Все це так пригнічує працюючу людину, що вона стає чужою, байдужою і до інших людей як у сфері виробництва, так і в по­буті.

Цим судженням Маркс підштовхує до думки: для звіль­нення людини від відчуженої праці необхідно ліквідувати приватну власність. Це може відбутися в комуністичному (латиною "комуніс" - загальний) суспільстві.

Проте Маркс прекрасно розумів, що "не хлібом єдиним жи­ве людина". Оспіване ним "царство свободи" знаходиться "по той бік сфери власне матеріального виробництва". Розвиток усіх людських сил, розквіт кожного індивіда, повне задоволен­ня його потреб є самоціллю комуністичного майбутнього. А во­но набагато ближче до духовного виміру, ніж до матеріального.

У вченні про людину Маркс піднявся значно вище попере­дників. До нього сутність людини вимірювалася або через наяв­ність свідомості (Фіхте, Гегель), або через виявлення її природ­них характеристик (Фейєрбах). Це були односторонні виміри. Маркс же пов'язав матеріальне й духовне в людині її соціаль­ною визначеністю. Для нього людина й не суто природна і, вод­ночас, не лише духовна істота. Вона - людська істота, рід якої твориться суспільним життям.

Маркс не відкидає думку про "природність" людини, тим більше, що він розглядає природу як "частину" людини, а не навпаки. Адже суспільна людина підпорядковує собі природу, активно її перетворює у своїх інтересах. Цей процес Маркс на­звав практикою. Нею людська думка "опредмечується", у той же час практичною діяльністю людини природа набуває соціа­льних рис - твориться "друга природа" (якої немає у "пер­шій"): будівлі, машини, їжа, одяг, транспорт тощо. Тим самим природа "гуманізується", "олюднюється", "соціалізується", а людина в той час "натуралізується", "оприроднюється". Чим вищий рівень соціального прогресу, тим глибшим стає "олюд­нення" природи і, відповідно, "оприроднення людини".

Взаємопроникнення процесів "олюднення" природи та "оприроднення" людини приводить до стану світової гармонії, що є, за Марксом, комунізмом. Вільний розвиток кожного, стверджується в "Маніфесті Комуністичної партії", є умовою вільного розвитку всіх.

В подальшому ці ідеї були викривлені багатьма послідовни­ками Маркса. Так, В.Ленін і його послідовник Й.Сталін в ко­муністичній теорії і практиці на чільне місце ставили народні маси, а особистість та її доля фактично до уваги не бралися, що привело до мільйонів людських трагедій і жертв.

Маркс, створивши теорію суспільно-економічних формацій, пояснював (через конфлікт між продуктивними силами і вироб­ничими відносинами капіталістичного способу виробництва) закономірність приходу людства до комунізму. Вирішення та­кого конфлікту відбувається завдяки соціальній революції, яка є локомотивом історії. Перехід від капіталізму до комунізму, на думку Маркса, неможливий без диктатури пролетаріату.

Таким чином, бувши гуманістом в обґрунтуванні сутності окремої людини, в процесі пояснення суті суспільних змін, Маркс виявився прибічником жорстокого насилля: революцій, громадянських війн, класової диктатури тощо...