
- •2. 1. Період Першої світової війни (1914-1918 рр.)
- •2. Період повоєнної нестабільності (1919-1923 рр.)
- •3. Період економічної стабілізації (1924-1928 рр.)
- •4. Період великої депресії (1929-1933 рр.)
- •5. Період назрівання Другої світової війни (1933-1939рр.)
- •8. Розпуск Установчих зборів
- •Тема: Розвиток країн Африки в 20-30-ті роки.
- •Тема: Розвиток країн Латинської Америки у 20-30-ті роки.
- •2. Зростання агресивності Японії, загарбання нею Північ-но-Східного Китаю
- •3. Напад Італії на Ефіопію
- •4. Англо-франко-радянські переговори 1939 р.
Тема: Розвиток країн Африки в 20-30-ті роки.
Мета: Ознайомити з загальними тенденціями соціально-економічного та
політичного розвитку країни Африки в 20-30-х роках XX ст. Розглянути
особливості національно – визвольного руху в країнах Африки.
Вчити аналізувати матеріал, робити висновки, узагальнення, вміти
порівнювати. Вчити встановлювати зв`язки між подіями.
Вчити працювати спільно, разом досягати поставленої мети.
Обладнання: карта «Країни світу в першій половині XX ст..»
План:
1. Національно-визвольний рух в Північній Африці.
2. Здобуття незалежності Єгиптом.
3. Країни й території Тропічної і Південної Африки.
1. До найбільш великих країн Північної Африки належать Марокко, Алжир, Туніс, Лівія, Єгипет. До особливої історико-географічної групи входять країни Магріба (так зветься західна частина арабсько-ісламського світу) — Марокко, Алжир, Туніс. Переживши бурхливу епоху завоювань і війн, етнічного змішування, міграцій і асиміляцій, країни Північної Африки стали об'єктом прискіпливої уваги Великої Британії та Франції напр. XIX — на поч. XX ст.
Після закінчення Першої світової війни у Марокко розпочався період швидкого промислового розвитку й експлуатації природних ресурсів: видобувалися й експортувалися фосфорити, метали (марганець, мідь, свинець, цинк, кобальт, залізо), вирощувалися цитрусові, заготовлялася пробкова кора. Іноземні, здебільшого французькі, компанії вкладали у промислове освоєння Марокко величезні капітали, будували залізниці, розвивали енергетику і торгівлю. Біля мільйона гектарів родючої землі було надано французьким колоністам для ведення фермерського господарства із застосуванням найманої праці. З 1912 р. Марокко стала французьким протекторатом, за винятком порту Танжеру, що належав Іспанії.
Наприкінці Першої світової війни більша частина території Марокко не була ще фактично захоплена колоністами. Саме на нескореній території виник рух волелюбних племен за збереження незалежності своєї батьківщини. 1920 р. Іспанія зробила спробу захопити гірську область Ріф, багату на корисні копалини. Тривала й жорстока боротьба закінчилася проголошенням (1921 р.) республіки Ріф, що героїчно відстоювала свою незалежність. Цими подіями була дуже стурбована Франція, що ввела свої війська до житниці області Ріф — долини ріки Уергі. У вересні 1925 р. розпочався об'єднаний франко-іспанський наступ. Ріфи чинили героїчний опір, але сили були занадто нерівні. У травні 1926 р. Ріфська республіка зазнала поразки.
У роки Першої світової війни Франція насильницьки мобілізувала корінне населення Алжиру до армії, використовуючи його на тилових роботах. Серйозні заворушення, спричинені цим свавіллям і посиленим викачуванням мінеральної сировини, продовольства, змусили французький уряд видати 1919 р. декрет, що скасував різницю між французами і алжирцями у відношенні до стягнення податків. Деякі категорії алжирців наділялися виборчими правами. Проте рівноправності так і не було досягнуто: араби і бербери, як і раніше, іменувались "підданими", а французи, що проживали в Алжирі, громадянами Франції. Расова дискримінація яскраво виявлялася при прийнятті на роботу. Ані алжирські підприємці, ані інтелігенція, ані молодь не були задовільнені цим декретом і посиленням колоніального гніту. Емір Халід, онук алжирського народного героя Аба аль-Кадіра, 1920 р. заснував політичну партію "Молодий алжирець", що вимагала рівноправності алжирців і французів, знищення расової дискримінації, представництва корінного населення Алжиру в парламенті Франції. Колоніальне гноблення викликало опір алжирців, серед яких користувалася впливом Федерація обраних мусульман, створена 1927 р., а також Союз алжирських улемів, що боролися за розвиток національної культури і мови.
1926 р. було утворено впливову політичну організацію "Північноафриканська зірка", що висунула 1933 р. гасло боротьби за незалежність Алжиру. 30-ті роки дали поштовх політичній активності серед алжирців, чому сприяла зокрема й зміна національного складу робітничого класу Алжиру (якщо у 1911 р. європейці у ньому переважали, то тепер картина була зовсім іншою — алжирців було вдвічі більше). З приходом до влади у Франції в 1936 р. уряду Народного фронту корінному населенню Алжиру було надано деякі демократичні свободи. В червні 1936 р. у Алжирі зібрався Мусульманський конгрес, що заявив про підтримку Народного фронту і проголосив Національну Хартію, яка вимагала рівноправності алжирців. 1938-1939 рр. визначилися активізацією антифашистського руху, спрямованого проти зазіхань Гітлера і Муссоліні на Північну Африку.
2. Англійські колонізатори поневолили Єгипет в останній чверті XIX ст., перетворивши його на країну бавовняної монокультури, аграрно-сировинний додаток економіки Великої Британії.
У перші десятиріччя XX ст. в Єгипті точилися жорстокі суперечки про долю країни і народу. Протистояли один одному ліберали, що виступали за вестернізацію (орієнтацію на Захід), головним чином особи з європейською освітою, та ісламісти, що відстоювали норми ісламу.
У цей період в Єгипті розвиваються робітничий, профспілковий, соціалістичний рухи, але представниками його були вихідці з Європи, робітники або інтелігенти. Що ж стосується єгипетського корінного населення, то воно втягувалося до цього руху дуже повільно. Цьому сприяв і релігійно-націоналістичний акцент, який ставав дедалі помітнішим в соціально-політичному житті країни. Напередодні світової війни у партії ватанистів, що розпадалася на фракції, посилилися позиції релігійних екстремістів, які вдавались до засобів збройного терору. Вбивство у 1910 р. прем'єра Б. Галі, вихідця з копів, єгипетських християн, ще більше посилило релігійну незгоду в країні. 1912 р. партію Ватан було заборонено, а на перший план у політичній боротьбі після війни вийшли нові сили, передусім створена 1912 р. партія Вафд. Ця партія розгорнула потужний рух з вимогою національної незалежності. 1922 р. Велика Британія погодилась визнати незалежність Єгипту, але за умови збереження у ньому своїх військ і комісара, не кажучи вже про економічні права британського капіталу.
За конституцією 1923 р. Єгипет став конституційною монархією на чолі з королем Фуадом І. Були створені парламент і відповідальний перед ним і королем кабінет міністрів, що очолили лідери Вафду. 1924 р. останній поставив перед Великою Британією питання про виведення британських військ і об'єднання англійсько-єгипетського Судану з Єгиптом. Ця вимога призвела до конфлікту, внаслідок якого вафдісти змушені були подати у відставку. Втім, на чергових виборах вони знов перемогли, а тиск кабінету і молодої єгипетської буржуазії призвів зрештою до того, що Велика Британія змушена була погодитись і на важливі економічні поступки: 1931 р. було введено новий митний тариф, покликаний захистити єгипетську промисловість і торгівлю від конкуренції.
Світова економічна криза погіршила економічне становище Єгипту і призвела до чергового загострення політичної боротьби, в перебігу якої вафдистів 1930 р. знов було усунуто від влади, а конституцію 1923 р. замінено іншою, більш реакційною за характером. Втім, 1934 р. під керівництвом тих самих вафдистів розпочалася чергова політична кампанія, внаслідок якої король Фуад за згодою англійців відновив конституцію 1923 р. За англійсько-єгипетським договором 1936 р. британські війська було виведено з Єгипту, комісар став англійським послом, і лише в зоні Суецького каналу залишилися деякі збройні формування англійців. Протягом наступних років Єгипет продовжував політику, спрямовану на цілковите звільнення країни від іноземного втручання.
3. Внаслідок перемоги Антанти й поразки Троїстого союзу політична карта Африки змінилася, набувши тих обрисів, що дісталися потім у спадок незалежній Африці. Серед всіх країн Тропічної та Південної Африки лише дві — Ефіопія та Ліберія юридично були незалежними, суверенними державами. Решта території Африки входила до складу колоніальних імперій — Британської, Французької, Бельгійської, Португальської, Іспанської, Італійської, Германська колоніальна імперія внаслідок війни скінчила існування. Німеччина втратила всі колонії: Німецьку Східну Африку, Німецьку Південно-Західну Африку, Камерун і Того. Британські володіння були не лише найбільш обширними, а й найбільш багатими. В результаті світової війни із встановленням англійського панування в Танганьїці збулась, нарешті, мрія "батька Британської імперії" Сесіля Родса про суцільну смугу британських володінь від Кейптауна до Каїра. Окрім Танганьїки, до складу Британської імперії увійшли Руанда і Бурунді та інші території Германської Східної імперії. За своїм статусом англійські володіння в Африці складалися з колоній, протекторатів, підмандатних територій та одного домініону. Створений 1910 р. домініон — Південно-Африканський Союз (з 1961 р. Південно-Африканська Республіка) — вважався найбільш багатим серед африканських країн Британської імперії. Вже в 20-х роках там видобувалося більше половини золота всього західного світу, і ця частка постійно зростала. До ПАС прилягала підмандатна Південно-Західна Африка (пізніше Намібія), а також три протектората: Бечуаленд (з 1966 р. — Республіка Ботсвана), Свазіленд, Басутоленд (з 1966 р. — Королівство Лесото).
1 жовтня 1923 р. внаслідок референдуму Південну Родезію було проголошено самоурядуючою "білою колонією" зі своїм власним парламентом, що обирався колоністами, які відігравали вирішальну роль у країні. Північну Родезію оголосили 1924 р. британським протекторатом.
1920 р. Кенію було оголошено колонією, а Уганду протекторатом. Однією з найбільших британських колоній був Англо-Єгипетський Судан. Найбільшою із західно-африканських країн, що входили до Британської імперії, була Нігерія, яка з 1914 р. фігурувала під назвою "колонія і протекторат Нігерія". Окрім неї до складу імперії входили Золотий Берег (пізніше Гана), Сьєрра-Леоне, Гамбія.
Французька колоніальна імперія в Тропічній та Південній Африці була такою ж обширною, як і британська, але менш заселеною. Та й природними ресурсами вона володіла незрівнянно меншими. Чималу частину французьких володінь складали пустельні області, що прилягали до Сахари. Французькі колонії на початку XX ст. були об'єднані у дві великі колоніальні федерації: Французьку Західну Африку й Французьку Екваторіальну Африку. До складу Французької Західної Африки входили колонії: Французька Гвінея, Берег Слонової Кістки, Верхня Вольта, Дагомея, Мавританія, Нігер, Сенегал, Французький Судан (пізніше Малі). До Французької Екваторіальної Африки увійшли: Габон, Чад, Середнє Конго, Убангі-Шарі. З 1896 р. Франції належав Мадагаскар.
Бельгія до одержання мандата на керування Руандою та Бурунді володіла лише однією, але найбільш обширною африканською колонією — Бельгійським Конго.
Португалії належали Ангола і Мозамбік. Колись могутня, але вже давно ослаблена Португалія не змогла здійснити свого плану — загарбати області між Анголою та Мозамбіком та охопити Африку низкою своїх володінь. На заході їй належала невелика територія — Португальська Гвінея.
Італія володіла двома колоніями — Ерітреєю, загарбаною 1890 р. (1950 р. Ерітрея об'єдналася з Ефіопією у федерацію, а 1962 р. увійшла до складу Ефіопії), й загарбаним дещо раніше Італійським Сомалі.
Усі іспанські колонії знаходились у Західній Африці й були дуже невеликі. Це Ріо-Муні, острів Фернандо-По, малонаселена колонія Ріо-де-Оро (або Іспанська Сахара).
Експлуатація людських і природних ресурсів була головним змістом колоніальної політики метрополій. Сільське господарство — основна галузь господарства африканських країн — під тиском колоніалізму дедалі більше орієнтувалося на експорт. Вирощування експортних культур не тільки заохочувалося, — воно часто вводилося примусово. У зв'язку з орієнтацією сільського господарства на експорт все більша кількість колоній ставала країнами монокультурного господарства. Напередодні Другої світової війни у багатьох країнах від двох третин до 98% вартості всього експорту припадало на якусь одну культуру. Промисловість, що створилася в Африці, була ще більше розрахована на експорт. Це була головним чином гірничорудна промисловість, що розвивалася досить швидко, особливо у Бельгійському Конго. У ті галузі економіки, що працювали на експорт, вкладалася левова частка іноземних інвестицій, яка склала за період з 1870 по 1936 рр. 1,2 млрд. фунтів стерлінгів. Не менше 75% цієї суми складали капітали британського походження. У період між світовими війнами набули широкої відомості великі монополістичні об'єднання, такі як англійська "Юнайтед Африка компані" або бельгійська "Юньон Мін'єр дю О'Катанга", що поставили за мету експлуатацію природних і людських ресурсів Африки.
Існували дві основні системи колоніального управління. Система прямого врядування була характерною, наприклад, для французьких колоній, система побічного — для британських володінь. Пряме управління здійснювалось через посередництво колоніальних чиновників — європейців і африканців, побічне — шляхом часткового збереження традиційної феодальної або родоплемінної ієрархії, що діяла в інтересах метрополій.
Найбільш розвиненою країною Африки був Південно-Африканський Союз (ПАС), де проживала більшість білого населення всієї Африки (22%). Крім того, більше 10% населення складали метиси та індійці, законтрактовані до Африки для роботи на плантаціях. Ці чинники надавали особливої гостроти расовій і національній проблемам у ПАС.
Найбільші в світі родовища золота і алмазів дали поштовх розвиткові промисловості, спочатку гірничорудної, а потім і обробної. Прогрес сільського господарства стимулювався потребами промисловості й швидко зростаючими містами. ПАС виник 1910 р. внаслідок об'єднання британських колоній — Капської та Наталя — з бурськими республіками Трансвааль та Оранжева, які зазнали поразки у англо-бурській війні 1899-1902 рр. Створений у ПАС режим пригнічення й расової дискримінації був наслідком компромісу африканерських (бурських) землевласників з метрополією і гірничорудними магнатами.
Боротьба небілого населення Південної Африки, що становило завжди більшість, набула організованої форми в XX ст. Ініціатором руху проти дискримінації стала індійська громада, що, використовуючи розроблену Ганді тактику ненасильницьких дій, домоглася деякого послаблення режиму дискримінації. Приклад індійців наслідували африканці, що створили 1923 р. Африканський Національний Конгрес (АНК), який обрав тактику ненасильницьких дій у боротьбі за расову рівність. Поступово АНК почав перетворюватися на масову організацію.
Загалом період між двома світовими війнами був для Африканського континенту дуже важливим на шляху становлення патріотичних сил і організацій, що у майбутньому повели рішучу боротьбу за свободу й національну незалежність країн і народів Африки.
Запитання і завдання:
-
Покажіть на карті країни Північної Африки.
-
Назвіть і дайте характеристику політичним організаціям, що виникли в країнах Магрібу.
-
Які заходи вживала адміністрація протекторату, щоб приборкати визвольний рух у Тунісі?
-
На конкретних прикладах доведіть, що головним змістом колоніальної політики метрополій була експлуатація людських і природних ресурсів Південної і Тропічної Африки.
-
У чому полягали відміни в системі управління французькими колоніями і британськими володіннями?
-
Проаналізуйте боротьбу небілого населення ПАС.
Рекомендована література:
Бердичівський Я.М. Всесвітня історія 10 кл. К, 1998.
Всемирная история: Итоги первой мировой войны / А.Н. Бадак и др..- М, 2000.
Всемирная история: Мир после создания СССР / А.Н. Бадак и др..- М, 2000.
Всемирная история: Канун Второй мировой войны / А.Н. Бадак и др..- М, 2000.
Ладиченко Т.В. Всесвітня історія 10 кл. К, 2000
Рожик М.Е. Всесвітня історія 10 кл. К, 1998.