1. Національно-визвольний рух після Першої світової війни

Перша світова війна загострила суперечності між Ін­дією та Великою Британією й сприяла новому піднесенню визвольного руху. Індійська національна буржуазія, збіль­шивши свої капітали у період війни, прагнула вкладати їх у подальше виробництво. Одначе правлячі кола Великої Британії обмежували підприємницьку діяльність індій­ських капіталістів, що страждали від політичного безправ'я і расової дискримінації.

Війна погіршила становище широких трудящих мас. У містах швидко зростала вартість життя. Селяни були при­душені тягарем податків і боргами лихварів. Великі під­приємці, робітники, селяни, інтелігенція, дрібні власники складали ядро національно-визвольного руху, в якому іс­нували внутрішні суперечності, викликані специфічними інтересами, що визначали часто-густо політику його окре­мих груп. Безпосереднім приводом до початку піднесення визвольного руху 1919-1922 рр. були реформи Монтегю-Челмсфорда, що закріплювали колоніальний стан країни, а також закон Роулетта, спрямований проти учасників визвольного руху в країні.

Міністр у справах Індії Монтегю і віце-король Челмсфорд підготували для британського уряду і парламенту доповідь про британську політику в Індії, на підставі якої 1919 р. було прийнято закон про управління Індією. Цим законом передбачалося символічне розширення складу ви­борців до центральної та законодавчої асамблеї країни (загалом від 1 до 3% дорослого населення). Індійцям нада­вались місця у виконавчих радах при віце-королі та губер­наторах провінцій для отримання постів міністрів охорони здоров'я, освіти й деяких інших другорядних посад коло­ніальної адміністрації. Англійці ж. як і до того, повністю контролювали фінанси, армію, поліцію — усі життєво важливі області економіки, внутрішньої й зовнішньої полі­тики Індії. Новий закон запроваджував виборчу систему за релігійними куріями і таким чином навмисно роз'єднував і і протиставляв індусів і мусульман,

Крім того, у тому ж 1919 р. англійська влада надала чинності законові Роулетта, названому так за ім'ям його автора — англійського судді. Закон передбачав посилення покарань за антиурядову діяльність. Поліції надавало­ся право заарештовувати, ув'язнювати і судити за закритими дверима всіх, хто підозрювався у революційній діяль­ності.

Така діяльність колоніального уряду викликала широку кампанію протесту по всій країні. Особливе значення мали події в Амрітсарі, що викликали резонанс в усій Індії. 10 квітня 1919 р., прагнучи припинити національно-виз­вольний рух, що набирав сили й набув особливо гострої форми у провінції Пенджаб, англійська влада вислала без суду з міста Амрітсара двох видатних громадських діячів — доктора Кітчлу і доктора Сат'япала. 13 квітня, у день релігій­ного свята, на площі відбувся масовий мітинг жителів міста на знак протесту проти цієї акції. Солдати під командуван­ням генерала Дайєра, викликані напередодні до міста, заго­родили вихід з площі й відкрили вогонь по беззбройному натовпу. Біля тисячі чоловік було вбито і приблизно вдвічі більше поранено. Амрітсарська бойня спричинила нове під­несення національно-визвольного руху в країні.

У грудні 1920 р. на сесії Індійського Національного Конгресу було вирішено розпочати кампанію громадян­ської непокори. Ця кампанія супроводжувалася бойкотуванням англійських товарів, відмовою від праці в англій­ських установах тощо.

У 1918-1922 рр. значно зросла активність робітничого класу. Страйки охопили всі промислові центри країни. У перебігу руху страйкарів почали виникати перші профспіл­ки, а 1920 р. утворився Всеіндійський Конгрес профспілок. Ці ж роки були відзначені великим розмахом селянського руху. Активну участь у визвольній боротьбі брали й мусуль­мани. 1918 р. в Індії виник Халіфатський рух, антибританський за своєю суттю. Бойові виступи трудящих і загост­рення соціальної боротьби викликали занепокоєння у керівників Національного конгресу — прибічників нена­сильницьких форм боротьби за незалежність. 1922 р. у містечку Чаурі-Чаура місцеві жителі, доведені до відчаю утисками колоніальної влади, вбили 22 поліцаїв. Керів­ництво Національного конгресу, збентежене виходом антианглійської боротьби за межі ненасильства, прийняло рішення про припинення кампанії громадянської непоко­ри. Внаслідок цього, а також репресій, що їх було обрушено колонізаторами на рух, він пішов на спад.