2. Сунь Ятсен

Насамперед це відбилося на формуванні партії Гоміньдан (Національна партія). Для Сунь Ятсена — лідера Гоміндану і демократичної революції в Китаї, з кожним роком ставало дедалі більш зрозумілим, що без власних збройних сил революційна партія у Китаї приречена на невдачу; в 1923 р., коли йому вдалося прийти до влади в Південному Китаї, в провінції Гуандун, столицею якої є місто Гуаньчжоу, він розпочав роботу по створенню нової партії і власної армії.

На першому конгресі Гоміньдану 1924 р., у якому взяли участь і комуністи, було проголошено політику спільного фронту, осередком якого мала стати згуртована дисципліною й суворо централізована за радянським зраз­ком група революціонерів радикального спрямування. За допомогою радянських військових радників — М. Бороді­на, П. Павлова, В. Блюхера — було створено військову школу у Вампу, що стала кузнею кадрів революційних командирів і комісарів. Авторитет уряду Сунь Ятсена в Гуаньчжоу зростав.

Смерть Сунь Ятсена в березні 1925 р. була великою втратою для революції, але не припинила вже помітного процесу. Створилися умови для виступів у похід на Північ, причому першою з них була міцна революційна армія.

3. Революційні події 1925-1927 рр. Чан Кайші

1 липня 1925 р. в Гуаньчжоу уряд проголосив себе Національним урядом Китаю й розпочав боротьбу за об'єднання країни. Спочатку це була боротьба за зміцнен­ня позицій на Півдні. Після другого конгресу Гоміньдану навесні 1926 р. намітилося певне перегрупування сил у партії, внаслідок якого фактична влада опинилася в руках Чан Кайші, що став головнокомандувачем.

Чан Кайші (1888-1975 рр.) — державний і політичний діяч Китаю. Освіту отримав у Баотянській військовій академії та військовій академії у Токіо. Брав активну участь в політичній боротьбі проти Маньчжурської династії. Активний учасник революції 1911-1913 рр. Один з лідерів Гоміньдану, керівник збройних сил Гоміньданівської партії. Після декількох років неста­більності й негараздів у країні Чан Кайші в 1928 р. став президентом Китаю. Йому вдалося утриматися при владі під час японської окупації (1938-1945 рр.), проте згодом він зазнав поразки у боротьбі з кому­ністами. Після 1949 р. Чан зі своїми прибічниками перебрався на невеликий острів Тайвань, де за період його правління спостерігалося бурхливе економічне піднесення.

У липні 1926 р. гоміньданівські війська виступили у свій славнозвісний Північний похід, план якого було роз­роблено за участю радянських спеціалістів, зокрема В. Блю­хера. Наслідком походу було приєднання до територій, контрольованих Чан Кайші, Шанхая, Нанкіна, Ухані та ряду інших великих міст і провінцій Китаю. В міру просування і нових завоювань до гоміньданівської армії влива­лися переформовані загони розгромлених армій генералів-мілітаристів, тож навесні 1927 р. чисельність її зросла майже утричі. До цього можна додати, що армія ставала опорою нової влади у завойованих провінціях, де відбува­лося зрощення військової й адміністративно-політичної функцій, партійного й державного апаратів, що завжди було нормою для Китаю (конфуціанство як ідейна течія і бюрократія як апарат влади були у стародавньому Китаї синонімами). Усі ці процеси посилювали позиції головно­командувача Чан Кайші, який навесні 1927 р. проголосив у Шанхаї власний Національний уряд. Лідери гоміньданівців в Ухані, куди ще раніше перемістилася столиця колиш­нього Національного уряду з Гуаньчжоу, спочатку намага­лися чинити опір цьому перевороту, але восени того ж року Чан Кайші здобув Ухань. Об'єднання Китаю на цьому було фактично завершене. Всі політичні сили в країні, крім комуністів, що різко засудили переворот і розпо­чали власну революційну боротьбу, визнали уряд Чан Кайші. Наприкінці 1928 р. ЦВК Гоміньдану прийняв офі­ційне рішення про завершення військового етапу револю­ції й про початок політичних перетворень.