11. Терор у роки громадянської війни

Суворі заходи нової влади в економічній і соціальній сферах були можливі лише за умови встановлення політич­ної диктатури більшовицької партії. Цей процес фактично розпочався здобуттям влади у жовтні 1917 р. Було заборо­нено діяльність усіх небільшовицьких партій, заарештова­но їхніх лідерів, ліквідовано дореволюційні політичні інститути та суспільні організації, встановлено контроль над видавничою діяльністю, профспілками, іншими су­спільними організаціями. В листопаді 1917 р. поза законом було оголошено партію кадетів, її членів оголошено "воро­гами народу".

5 липня 1918 р. засідання V Всеросійського з'їзду Рад залишила фракція лівих есерів у складі 322 чоловік на знак протесту проти політики більшовицького керівництва. На­ступного дня ліві есери Блюмкін і Андрєєв убивають ні­мецького посла у РРФСР графа Мірбаха з метою спровокувати радянсько-німецьку війну. Того ж дня стався заколот лівих есерів у Москві, жорстоко придушений ла­тиською дивізією під командуванням І. Вацетіса. Після цих подій лідерів лівих есерів було заарештовано, їхні представники виводилися з Рад.

Навесні 1918 р. загони ВНК розгромили основні цент­ри анархістів у Петрограді та Москві. Навесні 1921 р. більшовики розправилися з меншовиками, заарештувавши більше 2 тис. чоловік і увесь ЦК. Більшість з них вислали за кордон, а інших було відправлено до Сибіру. Так фак­тично склалася однопартійна система.

Після замаху на життя Леніна 30 серпня 1918 р. та вбивства керівника Петроградської НК Урицького Раднарком 5 вересня 1918 р. видав постанову "Про червоний терор". Форми червоного терору були різноманітними: розстріли за класовою ознакою, система заручників, ство­рення концтаборів для ворожих елементів (Соловки) та ін. За далеко не повними даними (розслідування денікінської комісії, свідоцтво історика С. Мельгунова та ін.), жертвами червоного терору лише на півдні Росії стали 17 млн. чол.

Початок "білої справи" як ідеології й політики "білого руху" можна віднести на весну—літо 1918 р., коли, з одного боку, монархісти, з іншого, кадети почали консолідувати­ся в єдиний блок з метою боротьби проти революційного руху. Організатори цієї боротьби, виступаючи під націо­нальним прапором, стверджували, що тільки вони можуть покінчити з "анархією" і зберегти Російську імперію як велику державу. Ідеологи білого руху О. І. Гучков, В. В. Шульгін, М. М. Львов, П. Б. Струве та інші проповідували націо­нальну ідею врятування Росії від "засилля Інтернаціона­лу". Після повалення радянської влади припускалося встановлення військової диктатури, а після "вмиротворення країни" майбутнє мали вирішити Законодавчі збори на зразок Земського Собору. Саме друга частина цієї заяви й привертала до рядів "білого руху", особливо на першому етапі, майже всі антирадянські сили — до есерів і меншо­виків включно.

Одначе щоденна практика білогвардійських урядів де­далі чіткіше демонструвала тенденцію реставрації монархії на самодержавній основі. В міру поширення бойових дій на фронтах громадянської війни дедалі важче ставало мас­кувати справжні наміри організаторів і виконавців "білої справи" перед їхніми "демократичними союзниками" як всередині країни, так і за кордоном. На території, де господарювали білогвардійські війська, відновлювалися старі порядки, земля поверталася поміщикам, фабрики — власникам, робітники та селяни зазнавали кривавого терору, організовувалися єврейські погроми. Патріотизм, прого­лошений теоретиками "білої справи", насправді перетво­рювався на прагнення до реваншу й помсти. І, найголов­ніше, "національна" боротьба виявилася майже повністю залежною від інтересів іноземних союзників, без військо­вої, моральної й політичної підтримки котрих "білий рух" не мав змоги так довго існувати.

Мобілізація до рядів Добровольчої Армії була склад­ною справою. Гучков запропонував поповнювати ряди білогвардійців з-поміж російських військовополонених на території Німеччини і Австро-Угорщини (їхня кількість наближалася до 3 млн.). Доля їхня була складною, драма­тичною й по-різному складалася після повернення до Росії. Ревними виконавцями ідей "білого руху" були відомі у царській Росії військові діячі — Колчак, Денікін, Врангель.

Почалося велике протистояння на фронтах громадян­ської війни.

12. Економічна політика більшовиків у 1918-1920 рр.

"Військовий комунізм" мав дві основні риси: з одного боку, зростаюча роль держави у керівництві економікою, включаючи централізований контроль і управління, заміна дрібних промислових підприємств великими, заходи по введенню єдиного планування; з іншого боку, відхід від комерційних і грошових форм розподілу на користь поста­чання основними товарами й послугами або безкоштовно, або за твердими цінами, запровадження карткової системи.

У 1920 р. радянській державі належало 37,2 тис. під­приємств. Внаслідок політики "військового комунізму" було встановлено повний державний контроль над управлінням промисловістю. Вся повнота економічної влади в країні належала Вищій Раді народного господарства (ВРНГ) та головкомам на місцях. Під націоналізацію підпадали на­віть підприємства з кількістю робітників 5 чол. за наявнос­ті механічного двигуна і з кількістю 10 чол. без двигуна. В країні було впроваджено безгрошові розрахунки, скасова­но торгівлю, введено прямий товарообмін, зрівняльний розподіл продуктів харчування серед працюючих, карткову систему. Будь-яких економічних стимулів не існувало, за­цікавленість у результатах праці катастрофічно падала. Для праці в тилу було запроваджено трудову повинність, а після закінчення війни військові частини перетворювалися на трудові батальйони, які повинні були відновлювати народне господарство. У січні 1920 р. на Уралі було сфор­мовано першу революційну трудову армію. Крім того, створювалися табори примусової праці, провадилася мобі­лізація так званих "буржуазних елементів" на суспільні роботи. Великого поширення набули "комуністичні суботники" (безкоштовна праця у вихідні дні). Нова влада фак­тично встановила продовольчу диктатуру на селі: було оголошено державну монополію на продаж збіжжя та його заготівлю, заборонено приватну торгівлю хлібом. Створе­ний Наркомат продовольства дозволяв примусово вилучати збіжжя в селянських господарствах, із січня 1919 р. введено продовольчу розверстку, що передбачала вилучення збіж­жя та інших сільгосппродуктів. Для здійснення продоволь­чої диктатури всюди організовувалися продовольчі загони, що отримали право застосовувати зброю. З метою зміцнен­ня своєї влади більшовики створювали комітети бідноти (комбіди), що об'єднали сільський люмпен-пролетаріат та існували паралельно з Радами.

Однак проблему розподілу вирішити не вдалося. Прийнятий у квітні 1918 р. декрет, за яким Наркомпрод був уповноважений здобувати товари широкого вжитку для обміну на селянське зерно, виявився марним. Спроби встановити норми споживання й фіксовані ціни у містах зазнали невдачі через нестачу продовольства й невміле керування. Торгівля існувала лише на "чорному ринку". Численні торговці, яких прозвали мішечниками, роз'їжд­жали країною з набором нехитрих товарів, обмінювали їх у селян на продовольство, яке після цього продавали в місті за фантастичними цінами. Влада таврувала мішечників, погрожувала їм в'язницею та розстрілом, але спекуляція продовжувала процвітати. Гроші втрачали ціну. Фінансову систему держави було фактично паралізовано.

У січні 1918 р. в атмосфері кризи, що швидко густіша­ла, Ленін цитував знамениту фразу "хто не працює, той не їсть" як "практичну заповідь соціалізму", а Нарком по праці говорив про саботаж і необхідність введення приму­сових заходів. Така організація праці та розподілу перспек­тив не мала й була приречена.