2. Зречення Миколи II

О 4 годині ранку цар залишає Ставку (Могильов) і виїздить до Царського Села, де у цей час перебуває хворий цесаревич Олексій.

28 лютого цар отримав звістку про утворення Тимчасо­вого комітету. Незважаючи на всі заходи Тимчасового комітету щодо зупинки царського вагона, поїзд продовжу­вав рухатись до столиці із зупинками в регіональних центрах, де Микола II мав зустрічі з місцевими генерал-губернато­рами, які інформували його про стан справ і доповідали про стабільність на периферії. Отримавши повідомлення про виступи в Любані, цар дав наказ, щоб поїзд рухався через Бологоє на Псков.

О 19 годині поїзд царя прибув до Пскова, де на нього чекав Родзянко, цар дав згоду зустрітися з ним. Однак 1 березня Родзянко відмовився від аудієнції. У ніч з 1 на 2 цар зустрівся з представником Родзянка генералом Рузським, командуючим Північним фронтом, який запропонував йому підписати Маніфест про зречення і доручити Родзянко­ві сформувати уряд народної довіри. Микола II погодився лише на останню пропозицію.

У цей час надходить телеграма Алексєєва, в якій він повідомляє царя про те, що генералітет підтримує Родзян­ка і наполягає на зреченні, — це і був той останній акт, що зламав волю Миколи II, і він дав згоду на те, щоб уряд сформував Родзянко, а не цар, як це було досі.

2 березня генерал Рузський повідомляє Родзянка про рішення царя. У бесіді по телеграфу Родзянко ставить вимогу необхідності зречення Миколою II трону. Позицію Родзянка підтримав генерал Алексєєв.

Коли про це стало відомо царю, він дав згоду на зречення трону на користь сина при регентстві брата Михайла Олександровича.

Того ж дня до Пскова прибуває думська делегація на чолі з Гучковим (лідер октябристів) і Шульгіним (київ­ський поміщик).

О 22 годині делегацію прийняв Микола II. Він оголо­сив своє рішення, яке збентежило всіх присутніх: про зречення трону і за себе, і за сина (це було порушенням права про наслідування трону). Делегати, порадившись, дали згоду на заяву імператора.

Микола II запропонував власний Маніфест; після вне­сення поправок документ було підписано. Ці події іноді ще називають "революцією генерал-ад'ютантів".

3 березня Микола II вирушив до Царського Села, маючи намір разом із сім'єю залишити Росію і відплисти до Англії, але 7 березня його було заарештовано і під охороною відправлено до Царського Села.

3. Утворення Тимчасового уряду, його внутрішня і зовнішня політика

З березня 1917 р. у ранкових газетах було опубліковано "Звернення до громадян і товаришів", у якому проголошу­валось утворення Тимчасового революційного уряду, дру­кувалися список його складу і програма дій уряду, яка передбачала:

• повну і термінову амністію;

• політичні права і свободи для всіх громадян і вій­ськовозобов'язаних;

• відміну всіх станових і національних обмежень;

роботу з організації та проведення прямих, рівневих, таємних, загальних виборів до Установчих Зборів;

— проведення виборів до органів місцевого самовряду­вання;

— заборону виведення із столиці військових частин, що брали участь у революційних подіях.

До складу Тимчасового Уряду ввійшли:

Голова Ради міністрів — князь Львов;

міністр закордонних справ — Павло Мілюков;

міністр фінансів — Михайло Терещенко;

міністр шляхів сполучень — Бубліков;

міністр промисловості й торгівлі — Коновалов;

міністр сільського господарства — Шингарьов;

військовий міністр — Гучков;

державний контролер — Годнєв;

обер-прокурор Синоду — Володимир Львов;

міністр народної освіти — професор Манілов.

Опівдні відбулася таємна зустріч членів уряду з Вели­ким князем Михайлом Романовим. Обговорювалося пи­тання проголошення його імператором. Однак ряд депута­тів на чолі з Родзянком пропонували зректися трону для збереження сім'ї.

Михайло після певного часу роздумів не ризикнув приміряти "шапку Мономаха" і підписав акт зречення трону. Зречення Михайла Романова трону і проголошення Маніфесту про передачу всієї повноти влади Тимчасовому уряду завершили події в історії, відомі як Лютнева револю­ція в Росії; відбувся перехід від самодержавного правління до диктатури Тимчасового уряду.

Для російських лібералів революція завершилась, але для російських соціалістів вона лише розпочиналася.

Революція в Росії викликала тривогу в стані союзників Росії, тому країни Антанти прагнули від Тимчасового уря­ду ясності відносно подальшої участі Росії у війні. 19 квітня газети опублікували ноту міністра закордонних справ Мі­люкова урядам країн Антанти, в якій йшлося про готов­ність Росії брати участь у війні до переможного кінця.

За іронією долі саме в ці дні (за новим стилем) соціа­лістичні партії організували маніфестації, присвячені Першотравневому святу солідарності трудящих, які переросли у маніфестації протесту проти політики продовження вій­ни. Маніфестанти висунули вимогу відставки Мілюкова та Гучкова. Виникла урядова криза.

З метою стабілізації ситуації в столиці було прийнято рішення про відставку Мілюкова та Гучкова. Лідери есеро-меншовицької більшості Петроградської Ради направили

до складу Тимчасового уряду своїх представників. Так було сформовано коаліційний уряд з представників буржуазних та соціалістичних партій. Урядову кризу було ліквідовано шляхом компромісу між представниками буржуазних та соціалістичних партій.

У червні 1917 р. у країні, особливо в столиці, з новою силою розгорнулися маніфестації протесту проти політики, яку провадив Тимчасовий уряд. Лише організація наступу на фронті відвернула нову політичну кризу Тимчасового уряду.

Липневе повстання більшовиків 1917 р. було організо­ване найбільш радикальними членами більшовицького ЦК — М. Лацісом, М. Подвойським, В. Невським. Ініціа­тором повстання виступала "Воєнка" — військова органі­зація більшовицької партії.

Вважаючи повстання з метою захоплення влади перед­часним, до Петрограда прибув вождь більшовиків Ленін, який спробував відвернути удар владних структур по біль­шовицькій партії як по організатору заколоту. 4 липня було організовано мирну демонстрацію протесту.

Однак, розуміючи всю небезпечність тактики більшо­виків, Тимчасовий уряд перейшов до рішучих кроків. За допомогою вірних військових частин йому вдалося розігнати маніфестацію, взяти під контроль столицю. Більшовиків було звинувачено у шпигунстві на користь Німеччини, у зраді інтересів революції.

Липнева криза Тимчасового уряду була викликана не­згодою міністрів-кадетів з результатами угоди, укладеної з Українською Центральною Радою делегацією на чолі з О. Керенським, І. Цереталі, М. Терещенком. На знак протесту кадети подали у відставку. Лише відмова від досягнутих у Києві угод дозволила сформувати новий склад Тимчасового уряду на чолі з О. Керенським, який було оголошено ВЦВК "урядом порятунку революції". Ради відійшли на другий план. Двовладдя завершилось компромісом.