3. Веймарська республіка

Повоєнний розвиток Німеччини відбувався за вкрай несприятливих для неї зовнішньополітичних умов. Версальський договір накладав на країну великий тягар і принижував національну самосвідомість німецького наро­ду, створював усі передумови для зростання націоналістич­них і реваншистських настроїв.

За таких умов Веймарські Установчі збори 31 липня 1919 р. прийняли конституцію Німеччини, що набрала чинності 11 серпня 1919 р. Веймарська конституція закрі­пила заміну напівабсолютистської монархії демократич­ною парламентською республікою. Президент республіки обирався народним голосуванням. Стаття 48 надавала йо­му виняткове право на обмеження демократичних свобод у разі порушення суспільної безпеки і загрози правопоряд­ку. Уряд на чолі з рейхсканцлером призначався президен­том і потребував довіри рейхстагу. Значно посиливши централізацію влади, Веймарська республіка зберегла фе­деративну структуру: Німеччина складалася з 15 республік (земель) і 3 "вільних міст", що користувалися значною автономією. Конституція проголосила демократичні права громадян, свободу слова, друку, зборів, спілок, надала права для діяльності різноманітним організаціям. Веймарська конституція була однією з найдемократичніших у світі.

3 кінця 1918 р. економічне становище Німеччини безу­пинно погіршувалося. Втративши багату сировиною про­вінцію Ельзас-Лотарингію й передавши Франції на 15 років право експлуатації ресурсів Саарської області, Ні­меччина позбавилась 75% видобутку залізної руди, 25% вугілля, 35% виплавки сталі. Згортання військової промис­ловості та демобілізація армії спричинили масове безробіт­тя. Країна зазнавала гострої нестачі сировини, продуктів харчування, палива. Спекулянти дедалі більше роздували ціни. Курс марки падав, почалася інфляція. Різко загост­рилася соціальна обстановка.

Після Листопадової революції 1918 р. в Німеччині виникло безліч так званих "добровольчих" формувань і таємних військових гуртків. Вони складалися головним чином з офіцерів і унтер-офіцерів колишньої кайзерівської армії, що прагнули скинути "листопадових злочинців" і відновити стару, кайзерівську Німеччину.

У цей час на політичну арену країни виходить створена 1919 р. націонал-соціалістська робітнича партія Німеччини (НСДАП) на чолі з Гітлером. У перші роки свого існування націонал-соціалісти не мали великого впливу. Першими рекрутами націонал-соціалізму були різноманітні елемен­ти, відмітною рисою яких була соціальна невлаштованість: люмпени, фронтовики, що втратили здатність до регуляр­ної праці; політично та психічно нестійкі представники середніх верств, неспроможні усвідомити свої реальні інтереси.

Економічне становище Німеччини продовжувало за­лишатися дуже тяжким. Повоєнна реконверсія відбувалася дуже повільно порівняно з інфляцією, що зростала висо­кими темпами. Прикриваючись необхідністю "національ­них жертв", великий капітал прагнув звалити наслідки війни та інфляції на трудящих. Найбільш потерпали від знецінення марки ті, хто одержував тверду зарплату, окла­ди, пенсії. У 1920 — 1922 рр. заробітна плата забезпечувала не більше 50-60% вартості життя, а 1923 р. — значно менше. У однієї частини народу це породжувало песимізм, настрої безвиході та приреченості; у іншої — загострювало класову самосвідомість і розуміння причин лиха, спонукало до дії.

Наймані робітники налічували в Німеччині близько 22 млн. чоловік, тобто дві третини самодіяльного населен­ня. Політичні партії країни, активно спрямовуючи свої пропагандистські зусилля на робітників, шукали серед них розуміння та підтримки, при цьому переслідуючи свої вузькопартійні цілі.

Найбільшою партією, що мала значний вплив серед робітників, залишалася СДПН. Вона нараховувала близько 1 млн. членів. СДПН перетворювалася на державну партію: у червні 1920 р. її лідери очолювали уряд, а після того неодноразово входили до його складу. Багато соціал-де­мократів ставали державними службовцями. Демократич­ний рух у Німеччині в 1919-1923 рр. розвивався хвилепо­дібно, але кульмінацією стали події осені 1923 р. Великий виступ робітників у Гамбурзі 23-25 жовтня було придушено поліцією та військами.

Монополістичні кола Німеччини зневірились у політи­ці лівих партій, стали втрачати інтерес до співпраці з СДПН; з іншого боку, авторитет СДПН та інших лівих партій падав. 2 листопада СДПН оголосила про свій вихід з уряду. З ситуації, що склалася, скористалися націонал-соціалісти, щоб завдати удару республіканському урядові й встановити військово-терористичну диктатуру.

8 листопада 1923 р., коли генеральний комісар Баварії фон Кар мав виступати з промовою на мітингу почесних громадян міста Мюнхена в пивному барі "Бюргерброй", Гітлер разом із штурмовиками з СА (напіввійськове фор­мування НСДАП) увірвався до зали, скочив на стілець, вистрілив у стелю, а після цього проголосив "програму" створення "національного уряду". "Пивний путч" було до­сить швидко ліквідовано, Гітлера та його спільників (серед них генерал Людендорф), що опинилися перед судом, засуджено до п'яти років ув'язнення. Вже наприкінці 1924 р. їх звільнили. Перебуваючи у в'язниці, Гітлер зліпив з різноманітних реакційних творів книгу "Майн кампф" ("Моя боротьба") — біблію націонал-соціалізму та його програму. Тут були схиляння перед пруським мілітариз­мом; ненависть до народів Європи, насамперед до францу­зів та слов'ян як до "неповноцінних" та "вироджених"; заклик до повернення традицій Тевтонського ордену та його політики "дранг нах Остен"; антисемітизм, доведений до погромного цькування; расистські розмірковування про "расу панів"; містичний ідеал "третього рейху", покликаний панувати над всіма народами.

Події 1919-1923 рр. показали, що, маючи широке жи­вильне середовище, націонал-соціалізм почав упевнено вкорінюватися в німецькому суспільстві. На початку його зародження у СДПН, партій центру, правих партій було достатньо сил і засобів, щоб зупинити його розвиток. Проте перші не бачили у цьому серйозної небезпеки, другі відкладали з'ясування стосунків з нацистами на майбутнє, маючи на думці при цьому свої інтереси та користь.

Економічний розвиток Німеччини у 1924-1929 рр. не був сталим. Лише 1926 р. в країні почалося промислове підне­сення, що тривало більше трьох років. Індустріальне вироб­ництво 1929 р. складало 117% відносно рівня 1913 р. Темпи промислового розвитку Німеччини були більш повільними, ніж до війни, і нижчими, ніж у СІЛА та Франції, проте вище англійських. Частка Німеччини в світовому промисловому виробництві зросла до 12% (в 1923 р. — 8%). Швидкими темпами розвивалися кам'яновугільна, хімічна та газова га­лузі промисловості, обробка металу, електротехніка.

У роки стабілізації вживалися заходи для модернізації підприємств, концентрації виробництва та підвищення його конкурентоспроможності. 1926 р. відбулося об'єд­нання автомобільних заводів Даймлера і Бенца. Того ж року було створено Сталевий трест — найбільше гірничо­промислове об'єднання Європи. Концентрація виробниц­тва в хімічній промисловості привела до створення 1925 р. найпотужнішого в Європі хімічного концерну "І. Г. Фарбен-індустрі", що зосередив 80% виробництва синтетичного азоту, майже 100% синтетичного бензину та барвників. Зростала могутність банків.

Дуже болісним для Німеччини було питання виплати репарацій. Переговори завершилися прийняттям плану Дауеса. Як джерела репараційних виплат встановлювались мита та податки на товари масового споживання, відраху­вання від прибутків залізниць і промислових підприємств. У свою чергу, іноземні держави, насамперед СІЛА, надали Німеччині понад 16 млрд. марок довгострокових платежів і короткострокових позик.

1925 р. президентом республіки став кайзерівський фельдмаршал монархіст Гінденбург.

1925-1927 рр. були періодом, коли відбулася консоліда­ція націонал-соціалістів. Значна кількість фашистських угруповань, що конкурували між собою, зникла. Інші ж злилися з Націонал-соціалістською робітничою партією Німеччини (НСДАП).

У квітні 1927 р. Гітлера було запрошено на зустріч з 400 підприємцями Рура, що відбулася на віллі Круппа. Після цього він та його партія стали регулярно фінансуватися великими промисловими монополіями і банками, що були пов'язані з міжнародними діловими та політичними кола­ми.