Схемотехника / Мультимедія / Сайти / Віртуальний музей / ukrainiancomputing.org / AMOSOV / amosov2002-12_u
.htmlМикола Михайлович Амосов.Звiт за 2002 рiк.Про експеримент та його ускладнення.Грудень 2002 року. Автобiографiя
Голоси часiв (електронний варiант)
Мiй свiтогляд
Про Україну
Росiя: погляд з боку
Суто особисте
Фотографiї
Про хiд "експерименту" та його ускладнення
Книги
Download
Архiв
Посилання Русский English Про хiд експерименту i його ускладнення. Звiт за 2002 рiк. Микола Михайлович Амосов.
7 листопада 2002 року
Двi дати буде в груднi 2002 року: менi 89 рокiв i 9 з них - з початку експерименту... Звичайно, хотiлося б почекати зi звiтом до 90, але - немає впевненостi, що доживу. Досвiд пропаде. Шкода.
Основнi пункти досвiду вже описанi в "Подоланнi старiння", навiть у газетах. Повторювати нема рацiї. Гранично коротко: потрiбно розiрвати "порочне коло старiння" через фiзкультуру i строгий режим.
1994 - 1995 роках - виконувалася вся програма. Але пильнiсть втратив - у 1996 роцi стало важко бiгати, а я не зупинився. 1997 роцi - з'явилася задишка i стенокардiя. Однак, особливого занепокоєння не вiдчував: гiмнастика з гантелями i ходьба поки залишилися. Серце, тим часом, сильно збiльшилося в розмiрах. Про операцiю з приводу стенозу аортального клапана не думав: вважав, що вже старий. У нас в Iнститутi в той час оперували до 60. А тим часом, у 1998 р. з'явилися непритомностi, нiчнi приступи задухи.
У лютому 1998 року виникла iдея - написати спогади. Назвали: "Голоси часiв".
Дуже захопився - сидiв за комп'ютером по 8 годин. До травня книгу майже закiнчив. Але по вулицi ходив уже зовсiм погано.
I отут трапилося... чудо? Наш хiрург Толя Руденко запропонував iдею поїхати на операцiю в Нiмеччину до професора Кьорфера: вiн оперує старих у будь-якому вiцi.
Iдеєю зайнялися моя дочка Катя - професор кардiолог, i директор Iнституту академiк Г.В.Книшов. Я був готовий: книгу написав, залишив мiсце для висновку. Повернуся - допишу, умру - закiнчить редактор.
У Нiмеччинi усе пройшло добре. Кьорфер - вiдмiнний хiрург. Поразка аортального клапана була дуже важкою. Ушили "бiологiчний", вiд свинi, протез клапана. Ще наклали два шунти на коронарнi артерiї. Вiдремонтували: клапан, шунти на коронари. Електрокардiостимулятор уже був ранiш.
Повернувся, висновок до "Голосiв" дописав, i оголосив: - "Експеримент закiнчений!".
Так i думав: старiти тихенько, не пручатися.
Але - не стерпiв. Легку гiмнастику робив з моменту операцiї, а через пiвроку повернувся до навантажень. Узяв гантель, а восени 1999 року почав бiгати. З весни 2000 року експеримент вiдновлений майже в повному обсязi. От i вся iсторiя.
Про теорiї старiння теж уже писав i не раз. Iдея розiрвати "порочне коло": старiння - зменшення навантаження - детренування - зменшення функцiї - i нове скорочення мускулатури, функцiї всiх органiв - i прискорення старiння.
Я виходив з "порочного кола", що i хотiв розiрвати експериментом.
Для цього потрiбнi мотиви, "надзадача". Для мене такою "задачею" були спочатку - хiрургiя, потiм - наука i написання книг. Потiм навiть сама iдея цього експерименту. На жаль, з ним не все гладко.
Прикро страждають рухи: хода хибка, сходи - покарання. Дивно, але бiг пiдтюпцем по прямiй дорiжцi - у мене довгий час зберiгався (уявляю, як вiн жалюгiдно виглядав з боку!). Руки за комп'ютером служать пристойно, i почерк зберiгся. Мова майже не змiнилася, але виступаю тепер рiдко - мода на мої доповiдi пройшла. Зiр - у порядку. Але, глухуватий на праве вухо. Вушний апарат поки допомагає. Застуди - рiдко, 2-3 днi на рiк.
Головне лихо - спина! Через неї був розпочатий експеримент у 1954 роцi, але врятувати не мiг. Але - полегшував життя.
Серце перед операцiєю в Нiмеччинi було збiльшено в обсязi рази в три. (Такий сором: кардiохiрург - i таке допустити!!) За рiк пiсля операцiї розмiри серця зменшилися вдвiчi - i це на тлi бiгу i гантелей! Лiкарi протестували, але я не слухався: клапан же працював вiдмiнно. Електростимулятор Валера Залевський помiняв у травнi 2001 року - другий уже з 1986 р.. Теж служить добре.
Легенi, печiнка, нирки, кишечник - працювали, як годинник.
Здається, це все, що можна сказати про тiлесне здоров'я того часу - до сiчня 2002 року.
Куди важливiше - змiна психiки.
Людина живе потребами i переконаннями вiд "Цiльової Функцiї" усього живих: "ЖИТИ!"
При цьому ми усi живемо майбутнiм: коротким, довшим, i далi - якщо молодий - зовсiм довгим.
Але є головна особливiсть старостi: "Немає майбутнього!".
Тобто, воно ще iснує, але зовсiм куце - у мiру рокiв, що залишилися, i здоров'я. А коли тобi 89 i вiд гарантiї на клапан залишилося 2-3 роки - то майбутнє i зовсiм коротке. На довгi справи не розмахнешся!
Що ж ще залишилося?
Iнтерес! Цiкавiсть. Навiть виправлення на обмеження життя на них не вплинула.
Друге: задоволення вiд самого процесу творчостi. Вiд здiйснення, "роботи".
За це i працюю: матерiал не вичерпується.
Нi, не думайте, що я перебiльшую свою науку. Останнi роки вона робиться по книгах, без експериментiв. Користь вiд неї iлюзорна - непорiвнянна з хiрургiєю. Але для дослiджень уже немає умов. Останнє велике соцiологiчне опитування через газети (10000 вiдповiдей!) проведено у 1997 роцi спiльно з Б.М.Малиновським, В.Б.Бiгдан i Т.I.Малашок.
Спосiб життя: кабiнетний учений за комп'ютером. З додаванням двох годин гiмнастики, переважно пiд новини телебачення i захiдних радiо. Ще одна година гуляння в парку - для бiгу i ходьби. Два рази на мiсяць - вiдвiдування iнституту: друзi, учнi, бувшi хворi, пацiєнти для консультацiй. Не багато людей приходить - 3-5 чоловiк. Бувають рiдкi засiдання в Академiї - член Президiї.
Читання: газети. "Книги фактiв". Спогади. Вiдторгнення викликають романи i серiали - за винятком старих фiльмiв зi знайомими акторами. Полiтикою цiкавлюся - однаково української i росiйською. Вiд активної участi категорично вiдмовляюся.
Не нудьгую. Щасливий? "На свiтi щастя немає, а є спокiй та воля".
Усе описав, але ж головний змiст життя - в iншому. У мисленнi над важкими запитаннями.
От вони: Куди йде людствоi Чи можна досягти щастя в життi окремої людини через керування власною психiкоюi Чи мислиме таке керування суспiльством, щоб громадяни були задоволенi i стан природи стiйкийi Зрозумiло, жодна з проблем не розв'язувана. Але думати - цiкаво. Є ще питання про парапсихологiю: це найбiльша таємниця. Я - сумнiваюся.
Коли фантазував над експериментом, то 100 рокiв був намiчений крайнiй срок. На жаль! Не вiдбудеться: переоцiнив. Занадто багато хвороб, рокiв для початку експерименту було забагато i спадковiсть погана. У резервi, для фiнiшу, є переконання "Умирати не страшно" - випробував при операцiї.
Все! Кiнчаємо белетристику, звернемося до практичних питань.
От оцiнка експерименту на початок 2002 року: "ТАК". Збирався продовжувати систему в скороченому обсязi. Я його описував. Оптимiст!
Однак уже на початку 2000 р. було ясно: старiння не зупинилося. Але - сповiльнилося. (А може i це менi тiльки здавалося? Не було чистоти експерименту: контролю i статистики.)
Ще раз повторюю рекомендацiї iншим, дивакам, якщо такi знайдуться: "Не бiльше половини мого обсягу вправ. Контроль лiкаря обов'язковий." Без цього не можу радити - люди дуже рiзнi i ненадiйнi. Входження в експеримент - навiть у половину його - вимагає не менше трьох мiсяцiв.
Основа успiху - iнтерес до життя. Без цього - не варто i починати.
Ускладнення. Така благодать була представлена в звiтi про експеримент на самому початку 2001 р., за вiсiм рокiв!
"Усе добре!". Великi навантаження йдуть i хоча старiння теж рухається - хитає при ходьбi, погiршується пам'ять - але книжки пишуться i видаються. Стовбурнi клiтки в лобових частках (нiби-то!) дають новi нейрони i зв'язки i, хоча, потрiбно усе записувати, щоб не забути, але ще можна щось придумувати для свого задоволення... Є надiя "дожати" десятилiтнiй термiн експерименту - до початку 2004 року. Якщо спина дозволить!
Але... може бути, справдi, iснує "Закон розплати"? "Одержав задоволення - заплати нещастям?"
Я - заплатив. I ще не знаю, скiльки буду платити. Гiрше того: кiнець явно наблизився i "Загальне висвiтлення майбутнього життя" потрiбно змiнювати. Зменшити домагання i приглушити оптимiзм. Або кинути все, до чорта. Зiзнатися.
Програв!!
Не буду грати в загадки. У сiчнi 2002 р. трапився iнфаркт мiокарда. "Велико осередковий, трансмуральний, задньо-боковий стiнки лiвого желудочка".
Так написали в iсторiї хвороби.
Не було нiчого, з чим можна зв'язати iнфаркт. Життєва справа: 28 грудня займався дрiбним ремонтом столу, пиляв, незручно повернувся i найжорстокiший бiль "прострелила" поперек. Да так, що не мiг нi сiсти, нi повернутися, кроку ступити. З трудом доповз до дивана.
Наздогнала таки, проклята спина! Саме з неї, з радикулiту, почалася моя фiзкультура майже п'ятдесят рокiв тому. Але так сильно не болiло вже давно: думав собi, що експеримент допомагає...
11 днiв крiпився, приймав болезаспокiйливi засоби... а ранком 8-го сiчня стався короткий приступ задишки. Болiв у серцi не почував. Тiльки пульс аритмiчний - частi ектрасистоли. Одночасно з'явився сильний кашель, що вiддає, у ту ж хвору спину...
Лiкарi в нас свої: дочка - Катя, кардiолог, член-кор., завiдує клiнiкою. Зять - Володя, хiрург, теж професор, i теж - кафедра. Оперує усе, включаючи i серце. Обоє працюють у головнiй мiськiй лiкарнi, Жовтневїй. Вiд нас живуть окремо, але близько.
Дружина стривожилася, подзвонила. Приїхали обоє. Катя розпитала, послухала, узяла пульс i вiдразу сказала:
- Схоже на iнфаркт. Давай викликати зi швидкої iнфарктну бригаду. Є такi спецiалiзованi машини швидкої допомоги: лiкарi-кардiологи, i апарати: вiд електрокардiографа до штучного дихання i дефiбрилятора, на випадок зупинки серця.
Приїхали, зробили iн'єкцiю, вимiрили тиск, поставили крапельницю, узяли кров на аналiз, записали всiлякi кривi на плiвках. Не буду все це перелiчувати. Серце не болiло, але спина i кашель не дозволяли рухатись.
Обговорення кардiологiв: "Пiдозра на iнфаркт".
Через кiлька годин привезли данi аналiзiв. Вони поганi: дуже високi концентрацiї специфiчних iнфарктних ферментiв.
Сумнiву немає. Потрiбно до Катi в клiнiку, в iнфарктну реанiмацiю. А час уже пiзнiй, годин дев'ять.
- Тато, потрiбно їхати! У будь-який момент може бути гiрше.
До цих слiв я лежав спокiйно, як належить хворому. Смертi вiд зупинки серця не боявся. Задишки не було. Але отут заявив твердо:
- На нiч дивлячись, у лiкарню не поїду! Завтра встигнемо...
Домовленостi i погрози не допомогли, i нiч я провiв у своїй постелi.
Ранком, 9 сiчня, на носилках знесли в карету.
Так-то от - експериментатор поїхав у каретi.
Десять днiв провiв у лiкарнi. Два днi дошкуляли найсильнiшi болi в спинi, ходити не мiг. По кабiнетах - рентген, лабораторiї, операцiйна - возили на колясцi, як колись у Нiмеччинi.
Iнфаркт пiдтвердився. Серце збiльшилося, у плевральнiй порожнинi з'явилася рiдина, її навiть намагалися вiдсмоктувати через прокол. На ЕКГ - характернi змiни кривих i великi порушення ритму. Аналiз кровi поганий. Температура пiдвищилася. Серце не болiло - тiльки спина. i ще надсадний кашель. Але наступного дня прийшов вiдмiнний лiкар "по хребту" (В.В.Гонгальський), зробив укол у поперек i через годину бiль ослабнув - змiг ходити по палатi.
Iнших великих неприємностей не випробував. Дослiдження, вимiри, пункцiї, iн'єкцiї, крапельницi - були в безлiчi, але терпiти можна. Голочки тепер тонюсенькi, а сестри досвiдченi. Завжди буду їх згадувати з вдячнiстю. Палата була окрема, iз санвузлом i душем. Подумав: "Мабуть для начальства зроблена". Утiм, без телефону i телевiзора. Вiдвiдувачi з нашого iнституту вiдвiдували щодня. Газети i їжу приносили рiднi. Їсти не хотiлося. Задишки, стенокардiї й екстрасистол не було. Я вiднiс це на рахунок експерименту: "мiокард, бач, тренований". Потрiбно ж себе чим-небудь утiшати.
Катя - кардiолог сучасний, активний: ходити по коридору дозволила на п'ятий день. Сили не було, хитало добряче, за сестру тримався. Зате - усе по моїй активнiй фiлософiї. Описувати подробицi лiкування нема рацiї: технологiя.
У лiкарнi пролежав 9 днiв.
Головне було - переосмислити експеримент. Над цим i думав з моменту надходження.
Невже допустив похибку?
Розглянемо справу критично. На самому початку експерименту порок аортального клапана (стеноз) був зовсiм незначний, а через 5 рокiв вправ - мало-мало не погубив. Врятувала операцiя Кьорфера. Чи буває таке прогресування стенозу без експериментуi Так, буває й у тi ж термiни: є статистики. Але навантаження, можливо, прискорили. Чи був ефект омолодженняi Був. Добре бiгав. Голова працює. Але вона i без цього була "на рiвнi".
Так легко обдурити себе, коли дуже хочеться. От тепер - iнфаркт "на рiвному мiсцi". Лiкарi говорять: буває.
Будь який геронтолог скаже: "Старому такi навантаження не пiдходять". I менi говорили. Не слухався.
У загальному: "Помилку давав, Амосов".
Зробимо ревiзiю "вихiдних позицiй" експерименту.
Процес старiння об'єктивний. Старi старiють: усi функцiї погiршуються. Є навiть новий термiн: "Апоптоз" - "опадання листя", "самогубство клiтин". Запрограмоване в генах. Це для не подiляющихся, начебто нервових чи м'язових клiток. (Наука i Життя, № 12, 2001 р., академiк В.П.Скулачев). Iнший механiзм - для клiток сполучної тканини, "щоподiляються", чи епiтелiю. У них є межа розподiлу i "лiчильник": розподiл сповiльнюється майже до зупинки, поновлення тканин, що гинуть, майже припиняється. Правда, старiння по колишнiй теорiї - вiд "нагромадження перешкод" з детренуванням - те, чому я слiдував на початку експерименту, теж не заперечується. З ним, саме, можна боротися тренуванням - повинно допомагати. Очевидно, усi процеси старiння взаємодiють. Мiй експеримент спрямований тiльки проти третього, думав - що самого головного. "Опадання листя" - не зупиниш, коли на подвiр'я пiдступив грудень! Те ж i лiчильник числа розподiлу клiток (телемераза). Так i старiсть: сам бачу - ходити важче i пам'ять гiрше. Тренування корисне, але багато не дасть. Чим старше вiк - тим менше надiй на вправи.
Виключення (може бутиi) складає голова, мозок. Тi самi "первиннi стовбурнi клiтки", що зберiгають молодiсть i активуються вiд вправи. (Це якщо допустити, що вiдомостi з "Науки i Життя" вiрнi. Перевiрити по первинних текстах в умовах Києва менi вже не удасться).
Такi смутнi висновки вийшли. Даремно, виходить, я старався дев'ять рокiв.
Базовий термiн "Режим обмежень i навантажень" я ввiв у 1953 роцi. Майже пiввiку робив гiмнастику з 1000 рухiв без пропускiв. Останнi 20 рокiв ще i бiгав. Вiрю в тренування. Книга "Роздуми про здоров'я", де усе було надруковано, з 1979 року видавалася десятки разiв п'ятнадцятьма мовами, загальний тираж (з журналами) - за сiм мiльйонiв.
Але "Режим" - одне, а "експеримент" - по навантаженню - у п'ять разiв бiльше. У 80 рокiв це ще можна було витягнути, а в 88 - 89 - очевидно, уже не можна. Правда дивно, що вразилися в основному ноги, тазостегновi суглоби. Руки в порядку.
Що робити? Продовжувати вправи тими членами, що ще рухаються. Зупинитися просто не можу, звик. Тепер нехай це буде вже не експеримент, а просто фiзкультура з гантелями. На щастя, хворобу Паркiнсона поки не знаходять.
Але корективи необхiднi. Навантаження потрiбно зменшувати (по потужностi), з розрахунком на перенесений iнфаркт, хоча б у 3-4 рази. Далi ризикувати не можна. Ходьбу обмежити по швидкостi, бiг - припинити. Та й не виходить якби i хотiв. Не знаю, уже по якiй теорiї, але - факт.
Я - продовжую. З лiкарнi повернувся 20 сiчня. Два днi вправлявся "вхолосту", потiм узяв 5 кг гантель i став робити з нею до 200 рухiв у день за 4-5 прийомiв. У малому темпi. Iншi - до 2000 рухiв - без навантаження, з подовженими iнтервалами, щоб не допускати нiякої задишки i частiшання пульсу бiльш 80. (У спокої кардиостимулятор поставлений на 70). Скорочення навантажень по потужностi у порiвняннi з колишнiми - у 4-6 разiв. Рухати руками - не важко, а ходити - важко через суглоби i спину. Удома, по коридору - ще нiчого, а на вулицi - 20-30 хвилин, i кожна нерiвнiсть на панелi вiддає болем. Лихо в тiм, що мiй хребет - як "зламався" у груднi, так i не входить у норму. Про серце я вже майже забув, а спина не давала життя до останнiх мiсяцiв.. На рентгенограмах такi змiни в хребцях, що важко очiкувати добра.
На початку лютого в iнститутi перевiрили серце, зробили знiмки, а потiм добу носив на поясi апарат "Холтер" - це коробочка безупинно записуюча ЕКГ. Звичайно, лiкарi знайшли на плiвцi ще деякi неполадки ("Груповi шлунковi екстрасистоли", нове погiршення функцiї) i призначили новi лiки... Так що тепер у мене 5-6 видiв таблеток... Як у справжнього хворого старого. Утiм, це так i є: не будемо прикриватися дзвiнким словом "експеримент".
Спостереження за вагою, сечею, кров'яним тиском, пульсом, веду строго. Усе записується в щоденнику, поряд з життєвими замiтками. Розмiри серця буду контролювати на рентгенi i на УЗД, як ранiш. Раз у пiвроку - робити аналiзи кровi.
Упевненостi немає в тому, що нiчого нового не трапиться. Тому веду колишнiй спосiб життя: читання, новини по ТБ i радiо. Але 2000 рухiв - усяких - усе-таки роблю. По коридору ходжу одну годину, але повiльно. На вулицю став виходити коли жара у вереснi спала. Не часто i погано.
А головне - за комп'ютером. Iлюзiя корисної роботи.
Як мiнлива доля!
По iнерцiї буду продовжувати думати про науку: "Самоорганiзацiя - органiзацiя - еволюцiя"? Може бути - обрисується доцiльнiсть свiтобудови? Пiд завiсу - перегляд фiлософiїi Не думаю...
Останнiй текст дописаний наприкiнцi листопада. До 89 рокiв залишилося менше мiсяця.
Лiто видалося дуже важким. У березнi-квiтнi, поки було прохолодно я намагався нарощувати навантаження - гантель, i навiть трошки бiгав.
З болями в спинi поступово справився цiною досить шкiдливого засобу - називається "Деклофинак". По таблетцi, двiчi на день - "протизапальне i противоревматичне". Довго приймати не можна, але що зробиш, якщо спина не вiдпускає навiть на пару днiв? Крiм того кардiологи лiкують серце - ще три види таблеток. Вiд сильних болiв у тазостегновому суглобi - ще таблетки - "шипучка". Резервiв здоров'я вже не залишилося, дослiдження на УЗД показують збiльшення серця... Ходити по вулицi майже не мiг, коли все лiто була жара, а мене хитає, як п'яного. Тiльки в жовтнi трохи ожив... Так i сидiв за комп'ютером усе лiто, пiд вентилятором, вiдпрацьовуючи "експеримент", скорочуючи вдвiчi для iнтернет роздiли "Енциклопедiї": - "Розум, людина, суспiльство, майбутнє". До цього додалися новi мiркування по парапсихологiї - "Iнша фiзика" - по термiнологiї мого вчителя в студентствi В.Є.Лашкарьова. Тепер на цю тему маса книг видається. Цiкавi факти теж є, хоча мої погляди i не змiнилися: матерiалiзм.
Давав iнтерв'ю на суспiльнi теми, небагато - про здоров'я для московських i київських газет i радiо - начебто ще досить добре. Дуже стримано згадував про експеримент: що вже тепер хвастати!
Двiчi виступав з публiчними лекцiями в престижних унiверситетах. Далися вони важко i викликали загострення всiх болiв. Так, у числi iншого, закiнчилася i ця кар'єра - стреси стали не стерпнi... А i принизливо було, коли студенти мене вели по залу пiд руку...
Наш "Професорський клуб" улiтку не працював, а восени я вже не пiшов. I в iнститут перестав їздити.
У загальному: "нормальний старий"!
Але аналiзи кровi поганi. Серце на рентгенi далi не збiльшується. Пробував тиждень не робити нiяких вправ - стало зовсiм погано. "Прив'язаний до тачки".
На вулицю виходжу раз на тиждень по пiвгодини - таким кроком, що соромно перед знайомими. Удома крокую повiльно в сумi - хвилин 40. Гiмнастики - багато - 1000 рухiв, але з гантеллю (5 кг) - у сумi близько 200, з великими iнтервалами.
Таким чином, експеримент - "Скорiше мертвий, нiж живий". А може бути - навпаки - усе-таки живий. Кинути адже теж не можу. Потрапив у полон до власних витiвок. Часу займає години двi. Але куди його дiти - час?
Розумiю, що читачi хочуть бачити голий оптимiзм: "Амосов переборов старiння великими навантаженнями". "От вiн - бiгає в садку в 85 рокiв"... Я, чесно - не винний. Iз самого початку, 9 рокiв тому, страждав тiльки сам, старих не агiтував на наслiдування. Усiм радив: "максимум - половина моїх навантажень!" "Поступовiсть i ще раз поступовiсть у їхньому нарощуваннi - вiд трьох до шести мiсяцiв". На щастя, старих i не потягнув, а молодим - такi навантаження не виходять за межi спортивних. Навiть i власну невдачу не можу вiднести за рахунок експерименту. Професор, що оперував мене, Кьорфер сказав, що змiни в клапанi були зв'язанi з iнфекцiєю - "ендокардитом". Це, нiби-то, видно по характеру вилученого клапана. Йому виднiше - вiн бачив тисячi. Я сумнiваюся, не було в мене перiоду iнфекцiї. Не мiг я його пропустити.
Пiсля операцiї пройшло чотири роки i перешитий протез клапана поводиться нормально. Утiм, до гарантiйного термiну залишилося ще 1-2 роки. Судячи з погiршення стану i моєї таємничої хвороби суглобiв їх цiлком може не вистачити.
Утiм, не будемо ремствувати: скiльки буде - стiльки i вистачить.
Розберу краще кiлька принципових питань. Чи годяться такi великi навантаження для старих. Нагадаю, що старечий вiк вважається вiд 75 до 90 рокiв. (Далi їх називають "довгожителi".) Тепер-то я думаю, що "не годяться". Але адже тому i названо було "експеримент". З обгрунтуваннями, але без обiцянок i гарантiй. З багаторазовими попередженнями про обережнiсть. Крiм того, десять рокiв тому не вiдомi були сучаснi бiологiчнi механiзми старiння, що виключають такi примiтивнi досвiди, як мiй.
Нi, не буду виправдуватися: усе-таки деяку провину в пропагандi досвiду за собою почуваю. Треба було робити i мовчати. Але якщо досвiд початий у 80 i чекати результатiв ще десять, то коли ж було говорити. Язик не повернеться агiтувати за омолодження довгожителiв пiсля дев'яносто.
Друге. Межi навантажень були явно завищенi. Так адже для того й експеримент - щоб по максимуму витримки.
Третє. Треба було скорочувати вправи багато ранiше, не чекати поки серце зовсiм вiдмовить.
Ну, а головне: була допущена елементарна неграмотнiсть у дiагностицi наростаючого стенозу клапана. Тут я подiлю помилки з нашими iнститутськими фахiвцями - iнструментальниками i кардiологами. Усе робилося чесно - кожнi пiвроку проходив обстеження. i усi мовчали. Утiм, вони покладалися на мiй авторитет: "Шеф. Вiн усе сам знає".
От такi справи.
М.М.Амосов, 07 листопада 2002