33). Використання природних ресурсів. Власність на природні ресурси має головне значення в системі суспільних відносин з природокористування і охорони навколишнього природного середовища.

Право власності на природні ресурси встановлене в Конституції України (ст. ст. 13, 14, 142), Цивільному кодексі України (ст. 9, 10, 324), актах екологічного законодавства, які регулюють правовий режим окремих видів природних ресурсів.

Суб'єкти і об'єкти права власності на природні ресурси. Класифікація основних форм власності на природні ресурси проводиться по його суб'єктах, в якості яких можуть виступати держава (Україна та її суб'єкти), органи місцевого самоврядування, територіальні громади сіл, селищ, міст, районів у містах (ст. 16 п. З "Про місцеве самоврядування в Україні" від 25.05.97 р), громадяни і юридичні особи.

Об'єктами права виключної власності народу України є земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської*) економічної зони є (ст. 9 Закону України "Про власність").

Народ України здійснюючи право виключної власності на природні ресурси має право шляхом референдуму вирішувати питання щодо правового стану природних об'єктів, їх використання та охорони.

Взагалі народ України здійснює право власності на об'єкти виключної власності на природні ресурси через місцеві Ради народних депутатів.

Кожен громадянин України особисто та через громадські організації, трудові колективи, органи територіального громадського самоврядування має право брати участь у розгляді Радами народних депутатів питань, пов'язаних з використанням та охороною природних ресурсів, і вимагати від інших громадян та організацій додержання правил природокористування і екологічної безпеки, а також вимагати накладення заборони на діяльність підприємств, установ, організацій, громадян, що завдають шкоди навколишньому середовищу.

Кожен громадянин має право відповідно до законодавства України користуватися природними об'єктами для задоволення власних потреб.

Кожен громадянин зобов'язаний охороняти землю, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, сприяти їх відновленню як першооснови свого життя і життя суспільства. Найбільшим власником природних багатств нашої країни є держава. Відповідно до законодавства їй належать: велика частина земельного фонду (окрім земельних ділянок, що знаходяться в приватній власності), лісовий фонд, водний фонд, надра, дикий тваринний світ, природні території, що особливо охороняються (окрім лікувально-оздоровчих місцевостей і курортів місцевого значення), (ст. 10 Закону України "Про власність").

Найбільшим власником природних багатств нашої країни є держава.

До природних ресурсів загальнодержавного значення належать:

а) територіальні та внутрішні морські води;

б) природні ресурси континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони;

в) атмосферне повітря;

г) підземні води;

д) поверхневі води, що знаходяться або використовуються на території більш як однієї області;

е) лісові ресурси державного значення;

ж) природні ресурси в межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення;

к) дикі тварини, які перебувають у стані природної волі в межах території України, її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, інші об'єкти тваринного світу, на які поширюється дія Закону України "Про тваринний світ" і які перебувають у державній власності, а також об'єкти тваринного світу, що у встановленому законодавством порядку набуті в комунальну або приватну власність і визнані об'єктами загальнодержавного значення; з) корисні копалини, за винятком загальнопоширених.

Законодавством України можуть бути віднесені до природних ресурсів загальнодержавного значення й інші природні ресурси.

До природних ресурсів місцевого значення належать природні ресурси, не віднесені законодавством України до природних ресурсів загальнодержавного значення (ст. 39 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 р.)

Громадянам і юридичним особам може належати право приватної власності на земельні ділянки. Воно розповсюджується також на все, що розташовано на цих земельних ділянках: відособлені водні об'єкти (замкнуті водоймища), тобто штучного походження непроточні і невеликі за площею водоймища, а також дерево-чагарни-кову рослинність — дерева й чагарники, що знаходяться на дачних, садових, присадибних ділянках, ділянках для житлового будівництва, підприємницької діяльності та ін.

Зміст права власності на природні ресурси. До змісту права власності на природні ресурси входить правомірність володіння, користування і розпорядження.

Право володіння означає закріплену законом можливість фактичного володіння природним об'єктом, господарського панування над ним.

Право користування — це юридична можливість витягувати з природного об'єкту користь, його корисні властивості, тобто можливість господарської та іншої експлуатації, розробки природного об'єкту з метою задоволення певних потреб.

Право розпорядження припускає можливість у встановлених законом межах визначати юридичне положення природного об'єкту, включаючи його відчуження.

Згідно з цивільним законодавством власник має право на свій розсуд володіти, користуватися І розпоряджатися майном, що

передає природні ресурси для використання. А правомірність розпорядження здійснюється державою в основному через управлінські функції його компетентних органів за визначенням правового режиму природних ресурсів, їх наданням і вилученням, контролем за використанням і охороною навколишнього природного середовища і ін.

Особливості реалізації юридичними особами правомірності стосовно володіння, користування і розпорядження природними ресурсами обумовлені характером діяльності цих організацій і залежать від їх правоздатності, визначеної в статутах та інших засновницьких документах.

34). Економічний механізм забезпечення охорони навколишнього природного середовища. Правове регулювання екологічних відносин здійснюється з використанням адміністративних та економічних методів впливу. При цьому економічні методи на відміну від адміністративних здійснюють вплив на майнові, економічні інтереси природокористувачів та інших суб'єктів, які займаються господарською діяльністю, що особливо актуально в умовах ринкової економіки. Економічні методи є досить ефективним способом формування екологічно значимої, правомірної поведінки, однак ступінь їх ефективності значною мірою залежить від стану економічного розвитку держави. Застосування економічних методів повинно бути розумним. У випадку значного збільшення платності природокористування можна задушити економіку, викликати спротив з боку підприємців. Економічні й адміністративні методи впливу не є альтернативними чи взаємозамінними. Вони повинні взаємодіяти і доповнювати один одного.

Суть економічного методу полягає в застосуванні соціально-економічного впливу на юридичних і фізичних осіб, діяльність яких пов'язана з впливом на довкілля. Ідеальна модель економічного механізму полягає в тому, щоб закріпити в правових нормах такі умови взаємодії платежів, зборів, податків, при яких підприємцю значно вигідніше виконувати всі вимоги законодавства про охорону довкілля, ніж порушувати їх.

Значення економічного механізму вирішення проблем охорони довкілля має два основних аспекти. Функціонування економічного механізму, по-перше, є джерелом фінансування заходів по охороні довкілля, акумулювання грошових засобів; по-друге, здійснює реальний вплив на природокористувачів і інших господарюючих суб'єктів – юридичних і фізичних осіб, стимулюючи їх до виконання екологічних вимог, які містяться в законодавстві.

Правової регламентації в Україні цей інститут вперше набув у 1991 р. з прийняттям Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», який вміщує самостійний розділ X «Економічний механізм забезпечення охорони навколишнього природного середовища». Стаття 41 Закону містить перелік економічних заходів забезпечення охорони довкілля, а саме:

взаємозв'язок усієї управлінської, науково-технічної та господарської діяльності підприємств, установ та організацій з раціональним використанням природних ресурсів та ефективністю заходів по охороні навколишнього природного середовища на основі економічних важелів;

визначення джерел фінансування заходів щодо охорони навколишнього природного середовища;

встановлення лімітів використання природних ресурсів, скидів забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище та на утворення і розміщення відходів;

встановлення нормативів збору і розмірів зборів за використання природних ресурсів, викиди і скиди забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище на утворення і розміщення відходів та інші види шкідливого впливу;

надання підприємствам, установам і організаціям, а також громадянам податкових, кредитних та інших пільг при впровадженні ними маловідхідних, енерго- і ресурсозберігаючих технологій та нетрадиційних видів енергії, здійсненні інших ефективних заходів щодо охорони навколишнього природного середовища;

відшкодування в установленому порядку збитків, завданих порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища.

Таким чином, економічний механізм забезпечення охорони довкілля – це система економіко-правових засобів впливу, які забезпечують формування системи фінансування природоохоронних заходів через стягнення зборів за використання природних ресурсів та забруднення довкілля, інших надходжень, стимулювання природоохоронної діяльності суб'єктів шляхом встановлення фінансових та інших матеріальних пільг та гарантій.

35). Надзвичайні екологічні ситуації. Правову основу регулювання надзвичайних екологічних ситуацій складають положення Конституції України, приписи Законів України «Про охорону навколишнього природного середовища» (статті 65-66), «Про зону надзвичайної екологічної ситуації», «Про аварійно-рятувальні служби», «Про правовий режим надзвичайного стану», «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру» та інші нормативні акти.

Надзвичайна екологічна ситуація (далі НЕС) — надзвичайна ситуація, при якій на окремій місцевості сталися негативні зміни в навколишньому природному середовищі, що потребують застосування надзвичайних заходів з боку держави. До таких змін належать втрата, виснаження чи знищення окремих природних комплексів та ресурсів внаслідок надмірного забруднення довкілля, руйнівного впливу стихійних сил природи та інших факторів, що обмежують або виключають можливість життєдіяльності людини та проведення господарської діяльності в цих умовах.

Основними принципами регулювання правового режиму в зоні надзвичайної екологічної ситуації є:

— пріоритет захисту життя та здоров'я людей;

— непорушність конституційних прав і свобод людини та громадянина;

— комплексність заходів, спрямованих на нормалізацію екологічного стану;

— забезпечення населення достовірною інформацією про стан довкілля, можливу загрозу для життя та здоров'я людей і про виконання заходів, спрямованих на нормалізацію екологічного стану;

— невідворотність відповідальності осіб, винних у виникненні або ускладненні надзвичайної екологічної ситуації.

Екологічні надзвичайні ситуації тісно пов'язані з такими чинниками, як національна безпека та надзвичайний стан. Проте за своїм змістом вони більш широкі, ніж НЕС, оскільки охоплюють не лише екологічну, але й інші сфери людської діяльності. Їх регламентація здійснюється спеціальними нормативними актами: Законами України «Про надзвичайний стан», «Про правовий режим надзвичайного стану», «Про основи національної безпеки України», «Про об'єкти підвищеної небезпеки» та ін. Водночас ці акти містять також приписи, що стосуються надзвичайних екологічних ситуацій.

Підставами для оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації є:

— значне перевищення гранично допустимих норм показників якості навколишнього природного середовища, визначених законодавством;

— виникнення реальної загрози життю та здоров'ю великої кількості людей або заподіяння значної матеріальної шкоди юридичним, фізичним особам чи довкіллю внаслідок надмірного забруднення навколишнього природного середовища, руйнівного впливу стихійних сил чи інших факторів;

— негативні зміни, що сталися в навколишньому природному середовищі на значній території, які неможливо усунути без застосування надзвичайних заходів з боку держави;

— негативні зміни, що сталися в навколишньому природному середовищі, які суттєво обмежують або виключають можливість проживання населення і проведення господарської діяльності на відповідній території;

— значне збільшення рівня захворюваності населення внаслідок негативних змін у навколишньому природному середовищі.

Окрема місцевість України оголошується зоною надзвичайної екологічної ситуації Президентом України за пропозицією Ради національної безпеки і оборони України або за поданням Кабінету Міністрів України. Відповідний Указ Президента України затверджується Верховною Радою України протягом двох днів з дня звернення Президента України.

Кабінет Міністрів України вносить подання про оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації на підставі пропозицій центрального органу виконавчої влади, до відання якого віднесені питання екологічної безпеки, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування або за власною ініціативою.

Указ Президента України про оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації негайно доводиться до відома населення через засоби масової інформації та систему оповіщення цивільної оборони.

Зона надзвичайної екологічної ситуації — окрема місцевість України, на якій виникла надзвичайна екологічна ситуація. Правовий режим зазначеної зони — це особливий правовий режим, який може тимчасово запроваджуватися в окремих місцевостях у разі виникнення надзвичайних екологічних ситуацій і спрямовується на попередження людських і матеріальних втрат, відвернення загрози життю і здоров'ю громадян, а також усунення негативних наслідків надзвичайної екологічної ситуації.

Запровадження відповідного правового режиму передбачає виділення державою та/або органами місцевого самоврядування додаткових фінансових та інших матеріальних ресурсів, достатніх для нормалізації екологічного стану та відшкодування нанесених збитків, запровадження спеціального режиму поставок продукції для державних потреб, реалізацію комплексних та цільових програм громадських робіт.

36). Відповідальність за порушення екологічного законодавства про охорону навколишнього середовища. Юридична відповідальність за порушення екологічного законодавства є складовою частиною механізму забезпечення раціонального природокористування, відновлення екологічних об'єктів і охорони навколишнього природного середовища. її суть полягає в тому, що особа, яка порушила законодавство про охорону навколишнього природного середовища, зобов'язана понести відповідальність, що забезпечується у свою чергу примусом держави.

За порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища може настати: дисциплінарна, адміністративна, цивільна і кримінальна відповідальність. Підставою притягнення особи до відповідальності є вчинення правопорушення.

Протиправними визнаються діяння, якщо ними порушується законодавство про охорону навколишнього природного середовища. Шкода внаслідок таких правопорушень може заподіюватися як майну і здоров'ю особи, так і самому довкіллю. Особливістю відшкодування шкоди, заподіяної природним об'єктам, є те, що вона підраховується на підставі затверджених у встановленому порядку норм та методик відшкодування шкоди. Такі норми і методики прийняті щодо землі, вод, атмосферного повітря, лісів, об'єктів тваринного світу та природно-заповідного фонду.

Відповідальність за екологічне правопорушення настає також і у разі відсутності вини у випадках, передбачених законодавством.

Відповідальність настає за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки.

Слід зазначити, що є різні види екологічних правопорушень, вчинивши які особа буде нести юридичну відповідальність. За ступенем суспільної небезпеки розрізняють екологічні злочини та екологічні правопорушення. їх склад, порядок притягнення винних до відповідальності визначаються у Кримінальному кодексі України та Кодексі України про адміністративні правопорушення.

За порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища несуть відповідальність особи, винні у;

o порушенні прав громадян на екологічне безпечне навколишнє природне середовище;

o порушенні норм екологічної безпеки;

o порушенні вимог законодавства України при проведенні екологічної експертизи, в тому числі поданні завідомо неправдивого експертного висновку;

o невиконанні вимог державної екологічної експертизи;

o фінансуванні, будівництві та впровадженні у виробництво нових технологій і устаткування без позитивного висновку державної екологічної експертизи;

o порушенні екологічних вимог при проектуванні, розміщенні, будівництві, реконструкції, введенні в дію, експлуатації та ліквідації підприємств, споруд, пересувних засобів та інших об'єктів;

o допущенні наднормативних, аварійних і залпових викидів і скидів забруднюючих речовин та інших шкідливих впливів на навколишнє природне середовище;

o перевищенні лімітів та порушенні інших вимог використання природних ресурсів;

o самовільному спеціальному використанні природних ресурсів;

o порушенні строків внесення зборів за використання природних ресурсів та забруднення навколишнього природного середовища;

o невжитті заходів щодо попередження та ліквідації екологічних наслідків аварій та іншого шкідливого впливу на навколишнє природне середовище;

o невиконанні розпоряджень органів, які здійснюють державний контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища та вчиненні опору їх представникам;

o порушенні природоохоронних вимог при зберіганні, транспортуванні, використанні, знешкодженні та захороненні хімічних засобів захисту рослин, мінеральних добрив, токсичних, радіоактивних речовин і відходів;

o невиконанні вимог охорони територій та об'єктів природно-заповідного фонду та інших територій, шо підлягають особливій охороні, видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України;

o відмові від надання своєчасної, повної та достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища, а також про джерела забруднення, у приховуванні випадків аварійного забруднення навколишнього природного середовища або фальсифікації відомостей про стан екологічної обстановки чи захворюваності населення;

o приниженні честі і гідності працівників, які здійснюють контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища, посяганні на їх життя та здоров'я.

Таким чином, державному регулюванню підлягають використання природних ресурсів і охорона навколишнього природного середовища. Суть державного регулювання названих об'єктів визначається екологічною політикою держави, яка спрямовується на перебудову відносин у системі "Людина - суспільство - навколишнє середовище" з метою підтримання та створення екологічної безпеки та забезпечення раціонального використання і відтворення природних ресурсів.

37). Цивільне законодавство України та його джерела. Джерело цивільного права — це форма вираження цивільно-правових норм, що мають загальнообов'язковий характер. У цивільно-правовій системі України основним джерелом цивільного права є нормативно-правовий акт, а в окремих випадках — також звичай та договір.

Цивільне законодавство — це сукупність нормативно-правових актів різної юридичної сили, які містять цивільно-правові норми. Ієрархія системи нормативно-правових актів обумовлена їх юридичною силою.

Основу цивільного законодавства становить Конституція України (ч. 1 ст. 4 ЦК). В її нормах закладені цивільно-правові засади регулювання відносин власності (ст.ст. 13, 14, 41), особистих немайнових прав (ст.ст. 3, 21, 23, 24, 27, 28, 29, 31, 32), відносин інтелектуальної власності (ст.ст. 41, 54), підприємницької діяльності (ст. 42) тощо. Вона наділена вищою юридичною силою і може бути застосована безпосередньо до врегулювання цивільно-правових відносин, оскільки є нормативно-правовим актом прямої дії.

Джерелом цивільного права є і міжнародні договори. Однак для визнання за міжнародним договором правової природи джерела права потрібно, щоб згоду на його обов'язковість було надано ВР України. При цьому він має вищу юридичну силу, порівняно з законами України, тобто якщо в чинному міжнародному договорі, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, то застосовуються правила відповідного міжнародного договору (ст. 10 ЦК).

Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України (ч. 2 ст. 4 ЦК). ЦК України було прийнято 16 січня 2003 року і він вступив у силу з 1 січня 2004 року. За структурою ЦК України містить 1308 статей в 90 главах, зібраних у 6 книг

При прийнятті ЦК України з його проекту було вилучено книгу "Сімейне право", яку прийнято окремим Сімейним кодексом України, а також книгу "Міжнародне приватне право". Як бачимо, ЦК України розроблено за пандектною системою, оскільки він містить Загальну частину та Особливу частину. Це вже третій числом Цивільний кодекс України (перший ЦК УРСР було прийнято в 1922 p., другий — у 1964 p.).

Окрім ЦК України до джерел цивільного права належать і деякі інші кодифіковані нормативно-правові акти, які містять цивільно-правові норми.

Ще одним поширеним джерелом цивільного права є також і інші закони, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК України.

До цивільного законодавства відносять також і низку підзаконних актів, які, хоча і стоять за ієрархією нижче Конституції, міжнародних договорів та законів, проте за певних обставин також є джерелами цивільного права.

Окрім цивільного законодавства до джерел цивільного права ЦК України вперше відніс звичай, в тому числі звичай ділового обороту. Вперше ЦК України як джерело цивільного права закріпив і договір. Однак найпоширенішим джерелом цивільного законодавства є нормативно-правовий акт.

38). Цивільний кодекс України. Центральне місце в системі цивільного законодавства належить Цивільному кодексу України, прийнятому Законом Української РСР від 18 липня 1963 р. і введеному в дію з 1 січня 1964 р. Із змінами й доповненнями він діє і дотепер.

Цивільний кодекс України є однією з форм кодифікації цивільного законодавства і являє собою єдиний законодавчий акт, у якому систематизовано цивільно-правові норми. Він складається з Загальної та Особливої частин.

Загальна частина криє в собі таке: основні положення; особи (громадяни та юридичні особи); угоди;

представництво й довіреність; позовна давність.

Особлива частина охоплює такі інститути: право власності (загальні положення; власність громадян;

заповітне право; колективна власність; виникнення і припинення права власності; захист права власності);

зобов'язальне право (загальні положення, окремі договори й зобов'язання); авторське право; право на відкриття; право на винахід, корисну модель, промисловий зразок, знак для товарів і послуг, раціоналізаторську пропозицію; спадкове право; правоздатність іноземних громадян та осіб без громадянства, а також застосування цивільних законів іноземних держав і міжнародних договорів.

Цивільний кодекс містить преамбулу, 8 розділів, що охоплюють 42 глави (152 статті).

Розділ 1. Загальні положення. - Має такі глави:

основні положення; особи; угоди; представництво й довіреність; позовна давність.

Розділ 2. Право власності. - Охоплює загальні положення, де мова йде про правомочність власника; визначає поняття й форми власності в Україні, перераховує підстави виникнення і припинення права власності та його захист.

Розділ 3. Зобов'язальне право. - Містить загальні положення про зобов'язання (поняття і зміст зобов'язань, форма договору, умови виконання зобов'язань, забезпечення виконання зобов'язань, відповідальність за порушення зобов'язань, умови припинення зобов'язань) та характеристику окремих видів зобов'язань (купівля-продаж, міна, дарування, поставка, підряд та ін.).

Розділ 4. Авторське право. - Характеризує законодавство про авторське право й суміжні права та сферу його дії.

Розділ 5. Право на відкриття. - Визначає право автора на відкриття й визнання його пріоритету, а також успадкування цього права та порядок вирішення спорів про авторство на відкриття.

Розділ 6. Право на винахід, корисну модель, промисловий зразок, знак для товарів та послуг, раціоналізаторську пропозицію. - Характеризує законодавство України з цих питань, визначає права автора раціоналізаторської пропозиції, його участь у її впровадженні, а також успадкування цього права та порядок вирішення спорів про авторство, першість на раціоналізаторську пропозицію та виплату винагороди.

Розділ 7. Спадкове право. - Визначає підстави успадкування; час і місце відкриття спадщини; осіб, що можуть бути спадкоємцями; порядок виконання заповіту; порядок прийняття спадщини тощо.

Розділ 8. Правоздатність іноземних громадян та осіб без громадянства. Застосування цивільних законів іноземних держав і міжнародних договорів. - Характеризує зміст цивільної правоздатності іноземних громадян і осіб без громадянства, а також порядок застосування цивільного законодавства іноземних держав та міжнародних договорів суб'єктами цивільних правовідносин.