14). Дія нормативно-правових актів. Будь-який нормативно-правовий акт повинен мати певні критерії дії, такими критеріями виступають дія нормативно-правового акту у часі, у просторі та за колом осіб.

Дія нормативно-правового акту у часі передбачає:

- момент вступу нормативно-правового акта в дію;

- момент припинення дії нормативно-правового акта;

- зворотна дія нормативно-правового акта.

У теорії права розглядаються такі варіанти вступу нормативно-правового акта в дію:

- термін установлюється в самому нормативному акті чи спеціально прийнятому акті;

- якщо нормативний акт не публікується, то з моменту його одержання виконавцем;

- з моменту ухвалення (Конституція України);

- з моменту опублікування;

- нормативно-правові акти, у яких не вказано час набрання чинності і щодо якого не було постанови про порядок введення в дію, вступають у силу по всій території України одночасно після закінчення 10-денного строку з дня офіційного опублікування;

- нормативно-правовий акт (рішення), ухвалені в результаті референдуму, вводяться в дію з моменту їх опублікування, якщо в них самих не визначений інший строк.

Момент припинення дії нормативно-правового акта настає внаслідок:

- закінчення терміну дії, на який видавався акт (за умови, що він був зазначений в нормативно-правовому акті);

- прямої відміни конкретного акта;

- фактичної відміни акта іншим актом, прийнятим з того самого питання;

- із зміною обставин, для врегулювання яких було прийнято нормативно-правовий акт.

Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують кримінальну, адміністративну відповідальність особи;

Загальне правило таке: "Норма права зворотної сили не має". Але Існують винятки, наприклад у кримінальному, адміністративному законодавстві передбачено, що у випадку коли нормативний акт, що був прийнятий після скоєння правопорушення, пом'якшує чи звільняє від юридичної відповідальності, то він має зворотну силу, а якщо установлює чи обтяжує відповідальність особи -то норми даного акту зворотної сили не мають.

Дія нормативних актів у просторі характеризується розповсюдженням їх впливу на певну територію:

- державу в цілому;

- відповідний регіон;

- адміністративно-територіальну одиницю;

- відповідне підприємство, установу, організацію.

Нормативно-правові акти України поширюються на територію всієї країни. Нормативно-правові акти Автономної республіки Крим - на територію Автономної республіки Крим, в межах повноважень, визначених Конституцією України і Конституцією АРК.

Під територіальною дією нормативно-правових актів розуміється поширення законодавство в межах території держави, до якої відноситься:

- суходільний простір - земна територія;

- водний простір - внутрішні води всередині державних кордонів І територіальні води в межах 12 морських миль;

- повітряний простір над державними межами - на висоті до 110 кілометрів;

- надра та континентальний шельф.

Екстериторіальна дія нормативно-правового акта завжди регулюється міжнародними договорами і передбачає поширення законодавства певної держави за межами її території. Вона відома як право екстериторіальності держав - порядок, відповідно до якого установи або фізичні особи, що розташовані або перебувають на території іншої держави, розглядаються як такі, що розташовані або перебувають на власній території і підвладні законам і юрисдикції власної держави, та поширюється на:

- космічні об'єкти під прапором і гербом держави;

- трубопроводи;

- підводні кабелі та нафтові морські вишки;

- повітряні, військові та торговельні судна у відкритому морі, які ходять під державним прапором;

- території дипломатичних представництв і консульств за кордоном.

Правом екстериторіальності користуються військові кораблі та літаки, що з дозволу певної держави знаходяться на її території, але розглядаються як частина території іншої держави1.

На порядок дії нормативно-правового акта за колом осіб поширюється загальне правило: нормативно-правовий акт діє стосовно всіх осіб, які перебувають на території Його дії і є суб'єктами відносин, на які він розрахований.

Щодо кола осіб нормативно-правові акти діють на громадян України, осіб без громадянства, іноземних громадян, осіб з подвійним громадянством, на всі внутрішньодержавні, спільні, іноземні, міжнародні організації, які не користуються правом екстериторіальності. Винятком вважаються окремі іноземні громадяни, які мають імунітет від юрисдикції держави перебування. Це окремі дипломатичні та консульські працівники (питання про притягнення їх до юридичної відповідальності вирішується на підставі юридичних угод), а також вищі посадові особи інших держав, які перебувають в Україні з офіційним візитом.

15). Правотворчість: поняття та види. Правотворчість - це форма владної діяльності держави, а в окремих випадках - безпосередньо народу, спрямована на формулювання чи санкціонування нормативно-правових актів, за допомогою яких у діючу систему права запроваджуються нові, змінюються чи скасовуються існуючі норми права.

1. За способами правотворчості розрізняють:

- затвердження нормативно-правових актів і договорів референдумом;

- прийняття або видання нормативно-правових актів компетентними державними органами. У сучасних державах цей вид правотворчості є основним;

- створення юридичних прецедентів судовими та адміністративними органами держави. В Україні розповсюджено мало, а є одним з основних у країнах англо-американської правової сім'ї;

- укладення нормативно-правових договорів компетентними державними органами (або, з дозволу держави - іншими суб'єктами, зокрема, трудовими колективами);

- офіційне визнання державою правового звичаю або релігійної норми як форми права.

2. Залежно від форм створюваного права розрізняють:

- законотворчість;

- підзаконну правотворчість;

- прецедентну правотворчість;

- договірну правотворчість.

3. Залежно від суб'єкта правотворчості розрізняють:

- безпосередню правотворчість народу (суспільства). Цей вид правотворчості здійснюється в процесі референдуму;

- делегована правотворчість - це нормотворча діяльність уповноважених органів держави, яка здійснюється за дорученням вищого представницького органу державної влади:

o правотворчість найвищого представницького органу (парламенту) держави або суб'єкта федерації. У більшості країн світу парламент має "монополію" на законотворчу діяльність;

o правотворчість органів і посадовців виконавчої гілки влади (уряду, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, місцевої адміністрації тощо).

o правотворчість глави держави;

o судову правотворчість (характерно для країн англо-американської правової сім'ї);

o правотворчість громадських організацій (наприклад, профспілок);

o локальна правотворчість (на підприємстві, в установі, організації).

4. Залежно від юридичної сили актів:

- законотворчість - правотворчість вищого представницького органу, наприклад, парламентом видаються нормативно-правові акти найвищої юридичної сили - закони;

- підзаконна правотворчість - її змістом є видання норм права Президентом, урядом, міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, главами адміністрацій, керівниками підприємств.

16). Правовідносини: поняття, структура та види. Правовідносини - це такі суспільні відносини, які врегульовані нормами права. Правовідносини можна визначити також як суспільні відносини, учасники яких пов'язані між собою взаємними юридичними правами і обов'язками, що охороняються державою.

Структура правовідносин складається з чотирьох елементів: суб'єктну об'єкти, суб'єктивне право і обов'язок.

Суб'єкти правовідносин - це окремі індивіди, організації (юридичні особи), певна соціальна спільнота чи держава загалом, які, відповідно до норм права, є носіями суб'єктивних юридичних прав і обов'язків. Міра участі суб'єктів у правових відносинах визначається їх правоздатністю і дієздатністю.

Правоздатність - це закріплена в законодавстві здатність суб'єкта мати юридичні права і виконувати юридичні обов'язки. Вона починається з моменту народження і припиняється смертю. Дієздатністю називається встановлена нормами об'єктивного права вдатність суб'єкта самостійно, своїми усвідомленими діями набувати і здійснювати юридичні права і обов'язки.

Об'єктами правовідносин є сукупність різноманітних матеріальних і нематеріальних благ, які знаходяться у сфері інтересів учасників правовідносин. Деякі автори стверджують, що об'єктом правовідносин є фактична поведінка їх суб'єктів.

Суб'єктивне право - це закріплена в юридичних нормах можливість певної поведінки особи щодо здійснення тих прав і задоволення тих інтересів, які передбачені нормами об'єктивного права. Право, яке належить суб'єкту, називається суб'єктивним тому, що тільки від волі суб'єкта залежить, як ним розпоряджатися. Суб'єктивне право проявляється:

а) у можливості позитивної поведінки носія суб'єктивного права (уповноваженого) з метою задоволення своїх законних інтересів;

б) у можливості уповноваженого вимагати певної поведінки від зобов'язаних осіб із метою задоволення своїх законних інтересів;

в) у можливості уповноваженого звернутися до компетентних державних органів за захистом своїх порушених прав.

Юридичний обов'язок - це передбачена законодавством необхідність певної поведінки учасника правовідносин в інтересах уповноваженого суб'єкта (індивіда, організації, держави в цілому).

Зміст юридичного обов'язку виражається:

а) в необхідності діяти на користь інших учасників правовідносин (уповноважених);

б) в необхідності утримання від дій, заборонених нормами права.

В основі виникнення, зміни, припинення правовідносин, окрім правової норми, закладено також життєвий випадок (дія чи подія), який передбачено в гіпотезі норми права, котра стосується цих правовідносин - це юридичний факт. На відміну від інших видів суспільних відносин, настання юридичного факту необхідне для правовідносин. Юридичні факти - це встановлені нормами права фактичні обставини, виникнення, зміну чи припинення яких правова норма пов'язує з виникненням, зміною чи припиненням правовідносин.

17). Види суб’єктивних прав громадян. Суб'єктивне право — це передбачена нормами права міра можливої поведінки учасника правовідносин. Іншими словами, це міра поведінки, що належить уповноваженій особі для задоволення її інтересів та потреб і яка забезпечується відповідними юридичними обов'язками інших (зобов'язаних) осіб.

Ознаки суб'єктивного права:

• можливість певної поведінки;

• можливість, яка належить лише уповноваженому суб'єкту, яка надається для задоволення інтересів уповноваженої особи;

• наявне у правовідносинах;

• є мірою можливої поведінки, порушення якої вважається зловживанням правом;

• існує лише відповідно до юридичних обов'язків;

• встановлюється нормами права;

• забезпечується (гарантується) державою. Елементами суб'єктивного права є:

1) право на здійснення певних дій (право на власні дії);

2) право вимоги від зобов'язаної особи здійснити певні дії (право на чужі дії);

3) право звертатися до держави за захистом порушеного права (право на дії держави).

У теорії держави і права подекуди виділяють три елементи змісту суб'єктивних прав:

право дії — індивід має право самостійно визначати позитивну лінію своєї поведінки.

право вимоги — індивід може вимагати певної позитивної поведінки від іншої особи.

право позову — індивід може звернутися по допомогу до держави, якщо його суб'єктивне право порушується, або якщо право не може бути реалізоване без державного втручання.

Розрізняють права позитивні і негативні.

Позитивні права передбачають кореспондуючий обов'язок інших (держави, громади, організації) здійснити певні позитивні дії, без яких здійснення такого права буде неможливим [право на освіту передбачає надання освітніх послуг носію права]. Негативні права, навпаки, передбачають абсолютне невтручання у сферу діяльності особи. Негативні права, які належать фізичним особам, називають, як правило, свободами [свобода зібрань — право на невтручання держави у відповідну поведінку людей].

Конституційно-правова класифікація[

У конституційному праві класифікують суб'єктивні права людини і громадянина за галузями:

громадянські (особисті) права [право на невтручання в особисте життя…];

політичні права [ активне і пасивне виборче право…];

соціальні права [право на відпочинок…];

економічні права [право на підприємницьку діяльність…];

екологічні права [право на безпечні умови життєдіяльності…];

культурні права [право на творчість…]

Конституційні суб'єктивні права зосереджено, в основному, в розділі ІІ Конституції України[6].

Цивілістична класифікація

Цивільний кодекс України присвячує суб'єктивним правам учасників цивільних відносин дві книги — Другу і Третю. Добре простежується їх класифікація:

І. Особисті немайнові права фізичної особи

А. Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи

Б. Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи

ІІ. Речові права

А. Право власності

Б. Речові права на чуже майно

18). Юридичні факти. Передумовою виникнення (зміни чи припинення) правовідносин поряд із нормами права та правосуб'єктністю виступає юридичний факт.

Юридичні факти — це конкретні життєві обставини, з якими норми права пов'язують виникнення, зміну або припинення правових відносин.

Без юридичних фактів, які фіксуються у гіпотезах норм права, правовідносини неможливі. Цілеспрямований рух правовідносин є головним наслідком юридичних фактів.

Юридичні факти можна класифікувати за різними ознаками:

1. За юридичними наслідками:

• правоутворюючі — на основі яких суб'єкти набувають певних прав та обов'язків;

• правозмінюючі — тягнуть за собою зміну (збільшення або зменшення обсягу) певних прав чи обов'язків;

• правоприпиняючі — ліквідують певні права і обов'язки, носієм яких суб'єкт був до виникнення цих фактів.

При цьому необхідно зважити, що один і той самий юридичний факт може бути і правоутворюючим, і право-змінюючим, і правоприпиняючим одночасно (смерть людини).

2. За вольовим критерієм:

• події — юридичні факти, що відбуваються незалежно від волі суб'єктів (стихійне лихо та ін.). Події можуть бути абсолютними (природні явища, яким надається юридичне значення внаслідок того, що вони впливають на суспільні відносини, наприклад, стихійні лиха) та відносними (події, не пов'язані з волею учасників конкретних правовідносин, але пов'язані з волею третіх осіб, наприклад, підпал будинку впливає на виникнення страхових правовідносин між власником та страховою компанією).

• дії — юридичні факти, які відбуваються з волі суб'єктів. Дії суб'єктів можуть бути як правомірними (відповідають вимогам норм права), так і неправомірними (не відповідають вимогам норм права).

У свою чергу правомірні дії поділяються на:

а) юридичні акти — правомірні дії, що спеціально вчиняються з метою виникнення певних юридичних наслідків;

б) юридично значущі вчинки — правомірні дії, що не мають на меті спричинення юридичних наслідків, але вони виникають унаслідок дії закону.

Неправомірні дії також поділяються на:

а) злочини — суспільно небезпечні діяння, які тягнуть за чинним законодавством кримінальну відповідальність;

б) провини — суспільно шкідливі діяння, що тягнуть за собою цивільну, адміністративну чи дисциплінарну відповідальність.

3. За складом:

• прості — складаються з одного факту, якого досить для настання юридичних наслідків;

• складні — являють собою певну сукупність окремих фактів, необхідних для настання юридичних наслідків.

4. За тривалістю в часі:

• одноактні — складаються з одноразового акту їх виявлення, наприклад, купівля-продаж;

• тривалі (або юридичні стани), наприклад перебування в шлюбі.

19). Поняття законності та правопорядку. Законність - поняття багатомірне, багатогранне, або, як нерідко пишуть у юридичній літературі, - багатоаспектне поняття. Многоаспектность законності полягає в тому, що вона може розглядатися крізь призму таких категорій як «режим», «принцип», «метод», і характеризуватися у світлі цих категорій. Такого роду характеристики законності змістовно багато в чому схожі одна на іншу. Разом з тим вони близькі, але не тотожні, оскільки обумовлені різними точками зору на законність. У зв'язку із чим, можна говорити, що законність - це режим нормативного життя суспільства й держави, що вимагає точної відповідності поводження (діяльності) суб'єктів права приписанням законів, підзаконних актів. Або можна акцентувати увагу на тім, що законність - це принцип державного й громадського життя, що виражається в точному, неухильному й однаковому здійсненні правових норм всіма суб'єктами права, тобто громадянами їхніми об'єднаннями, посадовими особами, державними органами, органами місцевого самоврядування. Це вузьке, сугубо юридичне розуміння законності, що вказує на загальобов'язковість права.

Статті 19, 68, 129 Конституції України дозволяють зробити висновок, що законність - це принцип, передбачений Основним Законом України.

Законність також можна розглядати і як метод здійснення державної влади, і як необхідний елемент демократії. Законність безпосередньо пов'язана із правопорядком. Співвідносяться вони як причина й слідство. 

Правопорядок - це стан фактичної впорядкованості суспільних відносин, що є результатом дії законності.

Ст. 19 Конституції України вказує: правопорядок в Україні ґрунтується на тім, що ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади, місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов'язані діяти тільки на підставі, у границях повноважень і способом, які передбачені Конституцією й законами України.

20). Поняття і види правопорушень. Протиправна поведінка як вид правової поведінки є антиподом правомірної поведінки. Але, на відміну від правомірної, протиправна поведінка є не формою свободи, а формою несвободи чи свавілля.

Правопорушення — це суспільно небезпечне або суспільно шкідливе протиправне винне діяння деліктоздатної особи, яке тягне за собою юридичну відповідальність.

Ознаки правопорушення:

• це завжди діяння (дія або бездіяльність), тобто фактичне протиправне діяння чи протиправне нездійснення регламентованої законом поведінки;

• суспільно небезпечне (шкідливе) діяння. Це діяння здатне здійснити такі зміни у функціонуванні суспільних відносин, які не відповідають соціальному прогресу, нормальним умовам існування людини і суспільства (порушення суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, завдання матеріальної чи моральної шкоди та ін.);

• протиправне діяння, тобто порушення вимог норм права, невиконання юридичних обов'язків, закріплених у нормативно-правових документах;

• винне діяння, яке відображає внутрішнє негативне ставлення суб'єкта до інтересів людей та суспільства, що виявляється у формі умислу або необережності. Про винність кажуть тоді, коли особа повинна була обрати варіант поведінки, але вчинила всупереч праву;

• свідомо-вольове діяння, що залежить від волі та свідомості суб'єкта, перебуває під його контролем, тобто діяння деліктоздатної особи. Для цього потрібно, щоб суб'єкт правопорушення досяг певного віку, визначеного законом, розумів свої дії та був здатний ними керувати;

• кримінальне діяння, яке виявляється в тому, що за вчинення правопорушення повинна бути передбачена юридична відповідальність.

Класифікувати правопорушення можна за такими критеріями:

1. За ступенем суспільної небезпеки: злочини (передбачені кримінальним законодавством суспільно небезпечні діяння) та проступки (передбачені законодавством суспільно шкідливі діяння (адміністративні, цивільні, дисциплінарні, конституційні)).

2. За сферами суспільного життя: в економіці, політиці, соціально-побутовій сфері та ін.

3. За формами вини: скоєні з умислом та скоєні з необережності.

21. Поняття і види юридичної відповідальності. Здійснення правопорушень тягне за собою юридичну відповідальність у вигляді вжиття заходів державного примусу каральної спрямованості, зазнавання правопорушником втрат особистого, організаційного чи матеріального характеру.

В юридичній науці є двохаспектне розуміння юридичної відповідальності:

• позитивна (перспективна або заохочувальна) відповідальність — передбачає заохочення за виконання корисних для суспільства і держави варіантів поведінки;

• негативна (ретроспективна або охоронна) відповідальність — передбачає покарання за правопорушення.

Юридична (ретроспективна) відповідальність — це особливий вид соціальної відповідальності.

Юридична (ретроспективна) відповідальність — це юридичний обов'язок правопорушника зазнати примусового позбавлення його певних соціальних благ чи цінностей (матеріальних, духовних чи особистих), які належали йому до факту правопорушення.

Ознаки юридичної відповідальності:

• це один з видів державного примусу у формах каральних і правовідновлювальних заходів;

• це негативна реакція держави на правопорушення та суб'єкта, винного в його вчиненні;

• виникає тільки за наявності правопорушення;

• здійснюється лише за умови встановлення складу правопорушення;

• має зовнішній характер;

• здійснюється компетентним органом відповідно до закону та при дотриманні певного процедурно-процесуального порядку та форм;

• виражається в обов'язку особи (правопорушника) зазнати певних втрат особистого" організаційного чи матеріального характеру.

Залежно від видів правопорушень розрізняють і види юридичної відповідальності:

• кримінальна відповідальність — полягає в застосуванні виду й міри кримінального покарання до винної у вчиненні злочину фізичної особи;

• адміністративна відповідальність — полягає в накладенні на винних фізичних осіб (в окремих випадках — юридичних осіб), які порушили правила поведінки, що діють у сфері державного управління та інших урегульованих адміністративним законодавством сферах, адміністративних стягнень (штраф, втрати спеціальних прав, попередження та ін);

• цивільно-правова відповідальність — полягає в накладенні цивільно-правових стягнень (неустойки, штрафу, пені, відшкодування збитків) на фізичну чи юридичну особу за невиконання або неналежне виконання зобов'язань, або за заподіяння позадоговірної майнової шкоди, а також за порушення деяких особистих немайнових прав (честь, гідність, ділова репутація);

• дисциплінарна відповідальність — здійснюється у формі накладення адміністрацією підприємств, установ, організацій дисциплінарних стягнень внаслідок порушення дисципліни. Розрізняють види дисциплінарної відповідальності: трудову, військову, службову, навчальну та ін.;

• матеріальна відповідальність — різновид юридичної відповідальності працівника за майнову (матеріальну) шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на нього трудових обов'язків;

• конституційна відповідальність — особливий вид юридичної відповідальності, що має складний політико-правовий характер, настає за вчинення конституційного правопорушення та знаходить свій вияв у передбачених конституційно-правовими нормами особливих несприятливих наслідках для суб'єкта конституційного делікту.