Щодо обов’язків платників, то їхній основний перелік визначений ст.16 Податкового кодексу України:

- стати на облік у контролюючих органах в порядку, встановленому законодавством України;

- вести в установленому порядку облік доходів і витрат, складати звітність,  що стосується обчислення і сплати податків та зборів;

- подавати до контролюючих органів у порядку, встановленому податковим законодавством, декларації, звітність та інші документи, пов’язані з обчисленням і сплатою податків та зборів;

- сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, встановлених;

- подавати на належним чином оформлену письмову вимогу контролюючих  органів (у випадках, визначених законодавством) документи з обліку доходів, витрат та інших показників, пов’язаних із визначенням об’єктів оподаткування (податкових зобов’язань), первинні документи, регістри бухгалтерського обліку, фінансову звітність,  інші документи, пов’язані з обчисленням та сплатою податків та зборів. У письмовій вимозі обов’язково зазначаються конкретний перелік документів,  які повинен надати платник податків, та підстави для їх надання;

- подавати контролюючим органам інформацію, відомості про суми коштів, не сплачених до бюджету в зв’язку з отриманням податкових пільг (суми отриманих пільг) та напрями їх використання (щодо умовних податкових пільг - пільг, що надаються  за умови використання коштів, вивільнених у суб’єкта господарювання внаслідок надання пільги, у визначеному державою порядку);

- подавати контролюючим органам інформацію в порядку, у строки та в обсягах, встановлених податковим законодавством;

- виконувати законні вимоги контролюючих органів щодо усунення виявлених порушень законів з питань оподаткування, підписувати акти (довідки) про проведення перевірки;

- не перешкоджати законній діяльності посадової особи контролюючого органу під час виконання нею службових обов’язків та виконувати законні вимоги такої посадової особи;

- повідомляти контролюючим органам за місцем обліку такого платника про його ліквідацію або реорганізацію протягом трьох робочих днів з дня прийняття відповідного рішення (крім випадків, коли обов’язок здійснювати таке повідомлення покладено законом на орган державної реєстрації);

- повідомляти контролюючі органи про зміну місцезнаходження юридичної особи та зміну місця проживання фізичної особи - підприємця;

- забезпечувати збереження документів, пов’язаних з виконанням податкового обов’язку, протягом строків, установлених ПКУ;

- допускати посадових осіб контролюючого органу під час проведення ними перевірок до обстеження приміщень, територій (крім житла громадян), що використовуються для одержання доходів чи  пов’язані з утриманням об’єктів оподаткування, а також для проведення перевірок з питань обчислення і сплати податків та  зборів у випадках, встановлених ПКУ, тощо.

   Право платника податків — це передбачена нормою податкового права міра його можливої поведінки. Право платника податків означає, що він може будувати свою поведінку на власний розсуд, але в межах того, що йому не заборонено податковим законом. При цьому невикористання платником податків свого права не повинно означати його припинення. Платник податків повинен мати можливість використати своє право у будь-який час, поки це право існує.

   Реалізація платником податків свого права повинна бути забезпечена примусовою силою держави. Це положення означає, що до осіб, які перешкоджають платникові податків реалізувати свої права, держава зобов’язана застосувати примусовий захід, що в остаточному підсумку дозволить платникові податків реалізувати його законне право.

перелік основних прав платників податків визначений ст.17 Податкового кодексу України. Основними правами платників податків є:

- безоплатно отримувати в органах державної податкової служби та в органах митної служби, у тому числі і через мережу Інтернет, інформацію про податки та збори і нормативно-правові акти, що їх регулюють, порядок обліку та сплати податків та зборів, права та обов'язки платників податків, повноваження контролюючих органів та їх посадових осіб щодо здійснення податкового контролю;

- представляти свої інтереси в контролюючих органах самостійно, через податкового агента або уповноваженого представника;

- обирати самостійно, якщо інше не встановлено цим Кодексом, метод ведення обліку доходів і витрат;

- користуватися податковими пільгами за наявності підстав у порядку, встановленому цим Кодексом;

- одержувати відстрочення, розстрочення сплати податків або податковий кредит в порядку і на умовах, встановлених цим Кодексом;

- бути присутнім під час проведення перевірок, ознайомлюватися та отримувати акти (довідки) перевірок, проведених контролюючими органами, перед підписанням актів (довідок) про проведення перевірки, у разі наявності зауважень щодо змісту (тексту) складених актів (довідок) підписувати їх із застереженням та подавати контролюючому органу письмові заперечення в порядку, встановленому цим Кодексом;

 - оскаржувати в порядку, встановленому цим Кодексом, рішення, дії (бездіяльність) контролюючих органів (посадових осіб), надані контролюючими органами роз'яснення;

- вимагати від контролюючих органів проведення перевірки відомостей та фактів, що можуть свідчити на користь платника податків;

- на нерозголошення контролюючим органом (посадовими особами) відомостей про такого платника без його письмової згоди та відомостей, що становлять конфіденційну інформацію, державну, комерційну чи банківську таємницю та стали відомі під час виконання посадовими особами службових обов'язків, крім випадків, коли це прямо передбачено законами;

  - на залік чи повернення надміру сплачених, а також надміру стягнутих сум податків та зборів, пені, штрафів у порядку, встановленому цим Кодексом;

- на повне відшкодування збитків (шкоди), заподіяних незаконними діями (бездіяльністю) контролюючих органів (їх посадових осіб), у встановленому законом порядку;

 - за методикою, затвердженою Міністерством фінансів України, вести облік тимчасових та постійних податкових різниць, та використовувати дані такого обліку для складання декларації з податку на прибуток.

платник податку має також інші права, передбачені законом.

   При розгляді обов’язків і прав платників податків слід звернути увагу на порядок розташування цих категорій: спочатку — обов’язки, а потім — права. Пояснюється це самою природою обов’язку зі сплати податків і зборів, що визначається владними, імперативними розпорядженнями з боку держави щодо реалізації суб’єктом обов’язку зі сплати податків і зборів. Саме тому платник податків реалізує насамперед обов’язок, що визначає і низку прав.

175). Податкова декларація: поняття, реквізити, форми, порядок та строки подання.ПД - офіційна заява платника податків про отримані ним за певний період прибутки та розповсюджувані на них податкові знижки та пільги. Згідно з чинним Податковим кодексом, податкова декларація визначається як документ, що подається платником податків (у тому числі відокремленим підрозділом у випадках, визначених Податковим кодексом) контролюючому органу у строки, встановлені законом, на підставі якого здійснюється нарахування та/або сплата податкового зобов'язання, чи документ, що свідчить про суми доходу, нарахованого (виплаченого) на користь платників податків - фізичних осіб, суми утриманого та/або сплаченого податку. На основі податкової декларації і чинних податкових ставок податковий орган здійснює контроль за величиною податку, що підлягає сплаті.

Податкова декларація складається за формою, розробленою центральним органом податкової служби і затвердженою Міністерством фінансів України.

Форма податкової декларації повинна містити необхідні обов'язкові реквізити і відповідати нормам та змісту відповідних податку та збору [39, ст. 48 п. 1].

Обов'язкові реквізити - це інформація, яку повинна містити форма податкової декларації та за відсутності якої документ втрачає визначений Кодексом [39, ст. 48 п. 2] статус із настанням передбачених законом юридичних наслідків.

Податкова декларація повинна містити такі обов'язкові реквізити [39, ст. 48 п. 3]: тип документа (звітний, уточнюючий, звітний новий); звітний (податковий) період, за який подається податкова декларація; звітний (податковий) період, що уточнюється (для уточнюючого розрахунку); повне найменування (прізвище, ім'я, по батькові) платника податків згідно з реєстраційними документами; код платника податків згідно з Єдиним державним реєстром підприємств та організацій України або податковий номер; реєстраційний номер облікової картки платника податків або серію та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний орган державної податкової служби і мають відмітку у паспорті); місцезнаходження (місце проживання) платника податків; найменування органу державної податкової служби, до якого подається звітність; дата подання звіту (або дата заповнення - залежно від форми); ініціали, прізвища та реєстраційні номери облікових карток посадових осіб платника податків; підписи платника податку - фізичної особи та/або посадових осіб платника податку, засвідчені печаткою платника податку (за наявності); розмір бази оподаткування; суму і розмір витрат і пільг; суму, що не оподатковується податком; ставку оподаткування; суму податку, що підлягає сплаті.

У окремих випадках, коли це відповідає сутності податку або збору та є необхідним для його адміністрування, форма податкової декларації додатково може містити інші обов'язкові реквізити.

Податкова декларація повинна бути підписана [39, ст. 48 п. 5]: керівником платника податків або уповноваженою особою, а також особою, яка відповідає за ведення бухгалтерського обліку та подання податкової декларації до органу державної податкової служби. У разі ведення бухгалтерського обліку та подання податкової декларації безпосередньо керівником платника податку така податкова декларація підписується таким керівником та особою, яка відповідає за ведення бухгалтерського обліку;

фізичною особою - платником податків або його законним представником;

особою, відповідальною за ведення бухгалтерського обліку та подання податкової декларації згідно із договором про спільну діяльність або угодою про розподіл продукції.

Якщо податкова декларація подається податковими агентами - юридичними особами, вона повинна бути підписана керівником такого агента та особою, яка відповідає за ведення бухгалтерського обліку та подання податкової декларації такого агента, а якщо податковим агентом є платник податків - фізична особа - таким платником податків [39, ст. 48 п. 6].

Податкова звітність, складена з порушеннями законодавства, не вважається податковою декларацією.

Розрізняють дві форми податкових декларацій [90, с. 125]:

1. Майнова декларація - відомості, надані фізичною особою про перелік майна, що є в її власності (у тому числі й коштів), чи майна, яке може бути джерелом доходів, які формують об'єкти оподаткування.

2. Спеціальна декларація - відомості, що надані фізичною особою за вимогою податкового органу, складені за установленою формою, містять інформацію про джерела і розміри коштів, витрачених на придбання певного майна.

Податкову декларацію подає платник податків щодо кожного податку окремо за місцем його обліку у встановлений строк. Наприклад, обов'язок подання декларації щодо податку на додану вартість закріплено у Законі України "Про податок на додану вартість" від 3 квітня 1997 р [25, ст. 7 п. 7]. Форма і порядок заповнення цього документа затверджені наказом ДПАУ від 30 травня 1997 р. [70]. Декларація з ПДВ (як повна, так і скорочена) складається з вступної частини і чотирьох розділів, причому платник заповнює тільки вступну частину і перші три розділи, а четвертий розділ заповнює податковий інспектор лише в оригіналі податкової декларації, який залишається в податковому органі. При поданні декларації з ПДВ до податкового органу платник також зобов'язаний надати всі необхідні додатки (довідки) до неї, наприклад, розрахунок експортного відшкодування, розрахунок коригування сум ПДВ тощо.

Відповідальність за неподання, порушення порядку заповнення документів податкової звітності, порушення строків їх подання контролюючим органам, недостовірність інформації, наведеної у зазначених документах, несуть [39, ст. 47 п. 1]:

юридичні особи, постійні представництва нерезидентів, які визначені платниками податків, а також їх посадові особи. Відповідальність за порушення податкового законодавства відокремленим підрозділом юридичної особи несе юридична особа, до складу якої він входить;

фізичні особи - платники податків та їх законні чи уповноважені представники у випадках, передбачених законом;

податкові агенти.

У разі якщо у майбутніх податкових періодах (з урахуванням строків давності) платник податків самостійно виявляє помилки, що містяться у раніше поданій ним податковій декларації (крім митної декларації або обмежень, визначених цією статтею), він зобов'язаний надіслати уточнюючий розрахунок до такої податкової декларації за формою чинного на час подання уточнюючого розрахунку.

Платник податків має право не подавати такий розрахунок, якщо відповідні уточнені показники зазначаються ним у складі податкової декларації за будь-який наступний податковий період, протягом якого такі помилки були самостійно виявлені.

Платник податків, який до початку його перевірки контролюючим органом самостійно виявляє факт заниження податкового зобов'язання минулих податкових періодів, зобов'язаний [39, ст. 50 п 1]:

а) або надіслати уточнюючий розрахунок і сплатити суму недоплати та штраф у розмірі трьох відсотків від такої суми до подання такого уточнюючого розрахунку;

б) або відобразити суму недоплати у складі декларації з цього податку, що подається за податковий період, наступний за періодом, у якому виявлено факт заниження податкового зобов'язання, збільшену на суму штрафу у розмірі п'яти відсотків від такої суми, з відповідним збільшенням загальної суми грошового зобов'язання з цього податку.

Якщо після подачі декларації за звітний період платник податків подає нову декларацію з виправленими показниками до закінчення граничного строку подання декларації за такий самий звітний період, то штрафи не застосовуються [39, ст. 50 п 1].

Платник податків не має права подавати уточнюючий розрахунок до податкової декларації, поданої за період, який на дату подання уточнюючого розрахунку перевіряється відповідним контролюючим органом [39, ст. 50 п 2].

У разі якщо платник податків подає уточнюючий розрахунок до податкової декларації, поданої за період, що перевірявся, відповідний контролюючий орган має право на проведення позапланової перевірки платника податків за відповідний період [39, ст. 50 п. 3].

Податкова декларація подається за звітний період в установлені Податковим кодексом строки органу державної податкової служби, в якому перебуває на обліку платник податків.

Платник податків зобов'язаний за кожний встановлений Податковим кодексом звітний період подавати податкові декларації щодо кожного окремого податку, платником якого він є, відповідно до Податкового кодексу незалежно від того, чи провадив такий платник податку господарську діяльність у звітному періоді. Платники податку на прибуток підприємств, які оподатковуються за ставкою нуль відсотків відповідно до пункту 154.6 статті 154 Податкового кодексу, подають органам державної податкової служби декларації (розрахунки) з податку на прибуток підприємств за спрощеною формою у порядку, встановленому Податковим кодексом.

Податкова декларація подається за вибором платника податків, якщо інше не передбачено цим Кодексом, в один із таких способів:

особисто платником податків або уповноваженою на це особою;

надсилається поштою з повідомленням про вручення та з описом вкладення;

засобами електронного зв'язку в електронній формі з дотриманням умови щодо реєстрації електронного підпису підзвітних осіб у порядку, визначеному законодавством.

176). Податкові перевірки: види, підстави, строки та порядок проведення. Органи державної податкової служби в Україні наділені широкими контрольними повноваженнями, що пояснюється особливим місцем податкових надходжень у системі джерел формування публічних централізованих фондів коштів.

Наявність значних контрольних функцій вимагає відповідного набору законодавчо закріплених дієвих механізмів їх реалізації, особливе місце серед яких займають перевірки.

Виходячи із сутності перевірки як різновиду правовідносин, можна дати таке визначення податкової перевірки – це сукупність контрольних заходів, що проводяться органами державної податкової служби (в окремих випадках іншими державними органами, наділеними контрольними повноваженнями у сфері оподаткування) у межах їх компетенції щодо платників податків та інших підконтрольних суб'єктів у порядку та на підставах, передбачених законодавством з метою з'ясування правильності обчислення, своєчасності і повноти сплати податків, зборів (обов'язкових платежів). У зв'язку із відсутністю кодифікованого правового акта, у якому б були зібрані основні положення та принципи податкового контролю, питання проведення перевірок органами державної податкової служби одночасно регулюють декілька законодавчих актів – основним із яких є Закон України "Про державну податкову службу в Україні" від 04.12.1990 № 509-XII [3].

Органи державної податкової служби мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки.

Камеральною вважається перевірка, яка проводиться у приміщенні органу державної податкової служби виключно на підставі даних, зазначених у податкових деклараціях (розрахунках) платника податків. Камеральна перевірка проводиться без будь-якого спеціального рішення керівника податкової та направлення на її проведення, без присутності платника. Їй підлягає вся податкова звітність суцільним порядком.

Документальною перевіркою вважається перевірка, предметом якої є своєчасність, достовірність, повнота нарахування та сплати усіх передбачених цим Кодексом податків та зборів, а також дотримання валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, дотримання роботодавцем законодавства щодо укладення трудового договору, оформлення трудових відносин з працівниками (найманими особами) та яка проводиться на підставі податкових декларацій (розрахунків), фінансової, статистичної та іншої звітності, регістрів податкового та бухгалтерського обліку, ведення яких передбачено законом, первинних документів, які використовуються в бухгалтерському та податковому обліку і пов'язані з нарахуванням і сплатою податків та зборів, виконанням вимог іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби, а також отриманих в установленому законодавством порядку органом державної податкової служби документів та податкової інформації, у тому числі за результатами перевірок інших платників податків.

Фактичною вважається перевірка, що здійснюється за місцем фактичного провадження платником податків діяльності, розташування господарських або інших об'єктів права власності такого платника. Така перевірка здійснюється органом державної податкової служби щодо дотримання порядку здійснення платниками податків розрахункових операцій, ведення касових операцій, наявності ліцензій, патентів, свідоцтв, у тому числі свідоцтв про державну реєстрацію, виробництва та обігу підакцизних товарів, дотримання роботодавцем законодавства щодо укладення трудового договору, оформлення трудових відносин з працівниками (найманими особами).

Тривалість документальних планових перевірок не повинна перевищувати 30 робочих днів для великих платників податків, щодо суб'єктів малого підприємництва - 10 робочих днів, інших платників податків - 20 робочих днів. Тривалість документальних позапланових перевірок, не повинна перевищувати 15 робочих днів для великих платників податків, щодо суб'єктів малого підприємництва - 5 робочих днів, інших платників податків - 10 робочих днів. Тривалість фактичних перевірок не повинна перевищувати 10 діб. Продовження строку таких перевірок здійснюється за рішенням керівника податкового органу не більш як на 5 діб.

177). Відповідальність за порушення податкового законодавства (пеня, штрафні санкції). Відповідно до статті 106 Податкового кодексу України, податковими правопорушеннями є протиправні діяння (дія чи бездіяльність) платників податків, податкових агентів та/або їх посадових осіб, а також посадових осіб контролюючих органів, що призвели до невиконання або неналежного виконання вимог, встановлених цим Кодексом та іншим законодавством, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи.

Вчинення платниками податків, їх посадовими особами та посадовими особами контролюючих органів порушень законів з питань оподаткування та порушень вимог, встановлених іншим законодавством, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, тягне за собою відповідальність, передбачену Податковим Кодексом та іншими законами України.

За порушення законів з питань оподаткування та іншого законодавства контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, застосовуються такі види юридичної відповідальності: а) фінансова; б) адміністративна; в) кримінальна; г) дисциплінарна.

Фінансова відповідальність застосовується у вигляді штрафних (фінансових) санкцій та/або пені.

Штрафна санкція (фінансова санкція, штраф) є платою у вигляді фіксованої суми та /або відсотків, що стягується з платника податку у зв'язку з порушенням ним вимог податкового та іншого законодавства, контроль за дотриманням яких покладено на податкові органи. А пеня є сумою коштів у вигляді відсотків, нарахованих на суми грошових зобов'язань, не сплачених у встановлені законодавством строки. Особливістю відповідальності за порушення податкового законодавства є її компенсаційно-каральний характер, Адміністративна відповідальність є засобом адміністративного впливу на порушників податкового законодавства із застосуванням адміністративно-правових норм. Підставою для адміністративної відповідальності за порушення податкового законодавства є наявність складу адміністративного правопорушення - винної або необережної дії чи бездіяльності, що посягає на захищені законом суспільні відносини, за яку законодавством передбачена адміністративна відповідальність.

Особливостями адміністративних стягнень є: - застосування до фізичних осіб та посадовців, винних у податкових правопорушеннях; - адміністративні санкції не тягнуть за собою судимості;

- застосування у відношенні до найменш значних податкових правопорушень (проступків), які за своїм характером відповідно до закону не тягнуть кримінальної відповідальності; - відсутність тяжких правових наслідків. Діяння, за які передбачена адміністративна відповідальність за порушення податкового законодавства, зазначені у статтях Кодексу України про адміністративні правопорушення (От. 163-2, 163-3, 163-3, 164-1, 164-5 та іншими), а також у деяких статтях Податкового та Митного кодексів України.

З усіх видів стягнень, передбачених кодексом України про адміністративні правопорушення, податковим органом надано право використовувати лише адміністративні штрафи. Розмір їх визначається в межах, встановлених за скоєння відповідних правопорушень в сумах, або кратних певному показнику (неоподаткованому мінімуму доходів, мінімальному розміру заробітної плати), або в національній грошовій одиниці (гривнях).

Кримінальна відповідальність застосовується при доказі винності, протиправності, умислу та особливо тяжких наслідках податкового злочину

І нарешті, дисциплінарні санкції становлять форми впливу адміністрації підприємств, установ і організацій за здійснення дисциплінарних провин, пов'язаних з податковими правопорушеннями. Дані правопорушення знаходяться на перетині адміністративної і дисциплінарної відповідальності, в основі яких лежить невиконання чи неналежне виконання обов'язків зі сплати податку платником, як працівником конкретного підприємства, установи, організації. При невиконанні цим працівником персональних функцій у процесі обліку, розрахунку та сплати податків і зборів відповідальність настає у встановленому трудовим законодавством порядку.

178). Державний та муніципальний кредит. Правове регулювання державного боргу. Державний або муніципальний кредит як сукупність фінансово-економічних відносин традиційно розглядається в науці фінансового права як відносини між державою або муніципальним утворенням з одного боку, та юридичними і фізичними особами — з іншого, при яких держава або муніципальне утворення постають в якості позичальника тимчасово вільних коштів, а кредиторами є відповідно фізичні та юридичні особи. При цьому як економічною теорією, так і теорією фінансового права не виключається можливість участі держави або муніципальних утворень у міжнародних кредитних відносинах, причому як в ролі позичальника (активний кредит), так і кредитора (пасивний кредит).

Отже, державний або муніципальний кредит — це врегульовані фінансово-правовими нормами відносини у сфері діяльності держави або органів місцевого самоврядування, спрямованої на отримання коштів у вигляді позики від юридичних і фізичних осіб, інших держав, міжнародних організацій, та відносини щодо участі держави в міжнародних кредитних відносинах як кредитора.

Таким чином, обов'язковим суб'єктом у відносинах з приводу державного чи муніципального кредиту є держава або муніципальне утворення.

Кошти, залучені державою чи муніципальними утвореннями, надходять у розпорядження державних органів влади або органів місцевого самоврядування, що перетворює їх на додаткові фінансові ресурси, які можуть спрямовуватися на покриття бюджетного дефіциту. Запозичення не використовуються для забезпечення фінансовими ресурсами поточних видатків держави, за винятком випадків, коли це необхідно для збереження загальної економічної рівноваги. Кабінет Міністрів України може брати позики в межах, визначених законом про Державний бюджет України. Положеннями статті 16 Бюджетного кодексу ця можливість конкретизована, оскільки закріплено, що правом на здійснення державних внутрішніх та зовнішніх запозичень в межах і на умовах, передбачених законом про Державний бюджет України, належить державі в особі Міністра фінансів України за дорученням Кабінету Міністрів України. Міністр фінансів України з урахуванням вказаних вище вимог з метою економії коштів та ефективності їх використання має право вибрати кредитора, вид позики і валюту запозичення.

Стосовно здійснення запозичень муніципальними утвореннями, то виключно Верховна Рада Автономної Республіки Крим та міські ради мають право здійснювати внутрішні запозичення (за винятком випадків, передбачених статтею 73 Бюджетного кодексу). Зовнішні ж запозичення можуть здійснювати лише міські ради міст з чисельністю населення понад вісімсот тисяч мешканців за офіційними даними державної статистики на час ухвалення рішення про здійснення запозичень.

Загалом відповідно до Бюджетного кодексу запозиченнями є операції, пов'язані з отриманням бюджетом коштів на умовах повернення, платності та строковості, у результаті яких виникають зобов'язання держави. Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування перед кредиторами.

Слід зазначити, що останнім часом з'явилися відносини, які мають дещо Інший зміст, проте мають назву державного кредиту. У таких відносинах держава виступає виключно кредитором і надає позички за рахунок бюджетних коштів. Ці позички надаються на житлове будівництво молодим сім'ям, на одержання освіти. Подібні відносини швидше можна назвати державним і муніципальним кредитуванням. Державне або муніципальне кредитування—це врегульовані фінансово-правовими нормами економічні відносини, в яких держава чи органи місцевого самоврядування надають кредити в грошовій формі з державного й місцевих бюджетів юридичним особам і громадянам на умовах зворотності, строковості, добровільності й обов'язкової забезпеченості'.

Державний або муніципальний кредит як фінансова категорія виконує певні функції, в яких проявляється його суспільне призначення, зокрема такі функції, як-то;

1) розподільчу функцію, через яку забезпечується формування централізованих фондів коштів держави чи муніципального утворення або їх використання на принципах строковості, платності і повернення;

2) регулюючу функцію, яка проявляється в тому, що, вступаючи у кредитні відносини, держава чи муніципальне утворення впливає на стан грошового обігу, рівень процентних ставок на ринку грошей і капіталів, на виробництво й зайнятість;

3) контрольну функцію, яка охоплює рух вартості у двосторонньому порядку, оскільки державний або муніципальний кредит передбачає повернення отриманих коштів, причому контроль поширюється як на залучення коштів, так і на погашення боргу, який виник внаслідок цього.

Законодавче визначення державного боргу закріплене у п. 20 ст. 2 Бюджетного кодексу України від 08.07.2010 № 2456-VI. Державний борг - загальна сума боргових зобов'язань держави з повернення отриманих та непогашених кредитів (позик) станом на звітну дату, що виникають внаслідок державного запозичення [3]. З цього визначення державного боргу зрозуміло, що йдеться і про внутрішній, і про зовнішній державний борг. Внутрішній державний борг - заборгованість держави громадянам та юридичним особам, які придбали цінні папери. Внутрішній держаний борг виникає у зв'язку із залученням коштів від вітчизняних кредиторів у національній валюті. Зовнішній державний борг -сукупність заборгованості держави за позичками на зовнішньому ринку. Він складається з: позик на фінансування державного бюджету та погашення зовнішнього державного боргу; позик на підтримку національної валюти; позик на фінансування інвестиційних та інституціональних проектів; гарантій іноземним контрагентам щодо виконання контрактних зобов'язань у зв'язку з некомерційними ризиками.

179). Екологічні права та обов’язки громадян України. . Метою існування екологічних прав та обов'язків є забезпечення екологічної безпеки. Під нею розуміють стан навколишнього природного середовища, який забезпечує запобігання погіршенню екологічної обстановки та виникнення небезпеки для здоров'я людей.

Гарантіями екологічної безпеки для громадян України є широкий комплекс взаємопов'язаних політичних, економічних, технічних, організаційних, виховних, правових та інших заходів.

Отже, екологічне законодавство, по-перше, закріплює екологічні права та обов'язки громадян України, по-друге, передбачає гарантії їх реалізації, по-третє, встановлює правові, соціальні, економічні та інші основи охорони навколишнього природного середовища.

Виходячи із цього, екологічне право людини і громадянина в Україні - це юридично закріплений вид і міра можливої, дозволеної поведінки людини і громадянина в екологічній сфери Екологічний обов'язок людини і громадянина в Україні - це юридично закріплений вид і міра необхідної поведінки людини і громадянина в екологічній сфері.

Згідно з діючим законодавством кожний громадянин в Україні має право на:

- безпечне для його життя та здоров'я навколишнє природне середовище;

- участь в обговорені проектів законодавчих актів, матеріалів щодо розміщення, будівництва і реконструкції об'єктів, які можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища, та внесення пропозицій до державних та господарських органів, установ та організацій із цих питань;

- участь у розробці та здійснені заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального і комплексного використання природних ресурсів;

- здійснення загального і спеціального використання природних ресурсів;

- об'єднання в громадські природоохоронні формування;

- одержання в установленому порядку повної та достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища та його вплив на здоров'я населення;

- участь у проведенні екологічної експертизи;

- одержання екологічної освіти;

- подання до суду позовів до державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян про відшкодування збитків, заподіяних його здоров'ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище, тощо.

Усі екологічні права громадян захищаються і відновлюються в. судовому порядку.

Поряд із правами згадані нормативно-правові акти передбачають і деякі обов'язки. Так, громадяни зобов'язані: - берегти природу, охороняти, раціонально використовувати її багатства відповідно до вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища; - здійснювати діяльність із додержанням вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища, вимог екологічної безпеки, інших екологічних нормативів та лімітів використання природних ресурсів; - не порушувати екологічні права і законні інтереси інших суб'єктів; - вносити плату за спеціальне використання природних ресурсів та штрафи за екологічні правопорушення; - компенсувати шкоду, завдану забрудненням та іншим негативним впливом на навколишнє природне середовище, тощо.

180). Правове регулювання використання природних ресурсів в Україні. Сільськогосподарське використання природних ресурсів є складним міжгалузевим правовим інститутом, який являє собою сукупність як аграрно-правових норм, так і норм природоресурсного, цивільного, адміністративного та інших галузей права, що регулюють суспільні відносини у сфері використання природних об'єктів, природних ресурсів та природних комплексів під час діяльності, пов'язаної з виробництвом, переробкою та реалізацією сільськогосподарської продукції.

Використання природних ресурсів у сільському господарстві здійснюється на основних засадах (принципах), передбачених переважно нормами екологічного, зокрема природоресурсного права. Умовно їх можна поділити на чотири групи. До першої групи належать міжнародні (універсальні) еколого-правові принципи: стійкого (сталого) розвитку як основи для розв'язання глобальних екологічних та продовольчих проблем сьогодення; екосистемного підходу до природи, врахування інтегрованості та взаємозв'язку всіх природних процесів і явищ, які відбуваються на планеті; міжнародного екологічного співробітництва у різноманітних сферах, пов'язаних із сільськогосподарським використання природних ресурсів.

До другої групи принципів сільськогосподарського використання природних ресурсів належать конституційно-правові принципи: гуманізму- пріоритетності прав людини, вт. ч. екологічних, зокрема на якісні на безпечні продукти харчування (статті 3,50 Конституції України); націоналізації природних ресурсів - належності природних ресурсів Українському народу, виключної загальнонародної власності на природні ресурси (ст. 13 Конституції України); гарантування загального природокористування (ст. 13 Конституції України) та його безоплатний характер; принцип землі як основного національного багатства (ст. 14 Конституції України); наявності екологічних обов'язків Української держави щодо підтримання екологічної рівноваги, збереження генофонду Українського народу, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи (ст. 16 Конституції України); відкритості екологічної інформації, яка не може бути засекречена за жодних підстав (ст. 50 Конституції України); відшкодування екологічної шкоди (ст. 66 Конституції України); поєднання екологічних прав і обов'язків людини (ст. 23 Конституції України).

До третьої групи принципів сільськогосподарського використання природних ресурсів належать міжгалузеві аграрно-правові, земельно-правові, еколого-правові, адміністративно-правові та інші принципи: пріоритету вимог екологічної безпеки; забезпечення продовольчої безпеки; системності у регулюванні екологічних відносин; комплексності забезпечення охорони природних ресурсів; раціонального використання природних ресурсів; платності спеціального природокористування; гарантування прав громади при прийнятті екологічно значущих рішень; особливої охорони цінних природних територій та об'єктів; юридичної відповідальності за екологічні правопорушення тощо.

Четверту групу принципів сільськогосподарського використання природних ресурсів становлять такі галузеві правові принципи, як рівність прав власності на землю (ст. 5 Земельного кодексу України); басейнового управління водними ресурсами (ст. 13 Водного кодексу України) тощо.

За видами сільськогосподарське використання природних ресурсів класифікується за різноманітними ознаками, зокрема за правовими підставами використання того чи іншого природного ресурсу на праві загального або праві спеціального природокористування. Універсальність використання природних ресурсів у сільському господарстві на праві загального природокористування полягає у загальнодоступності, оскільки гарантується всім фізичним особам, які перебувають на території України; безоплатності, оскільки здійснюється для задоволення життєво важливих потреб людини; відсутності дозволів та відбувається без юридичного закріплення природних об'єктів за певними особами. Дані основні юридичні ознаки використання природних ресурсів на праві загального природокористування закріплено в ст. 38 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" та детально регламентовано у Водному і Лісовому кодексах України, законах України "Про тваринний світ" та "Про рослинний світ".

На відміну від права загального природокористування, сільськогосподарське використання природних ресурсів на праві спеціального природокористування має на меті одержання прибутку, тому є платним, надається переважно юридичним, а також фізичним особам, на підставі спеціального дозволу (ліцензії) Із частковим або повним закріпленням за ними відповідного природного об'єкта в правових формах, передбачених цивільним законодавством (на праві власності, оренди" господарського відання, оперативного управління тощо). До основних юридичних ознак використання природних ресурсів на праві спеціального природокористування також належить застосування технічних пристроїв, механізмів або спеціальних споруд під час сільськогосподарської діяльності.

Залежно від строків сільськогосподарське використання природних ресурсів може здійснюватися на праві постійного та праві тимчасового природокористування. Зокрема юридичним особам публічного права у постійне користування, тобто без заздалегідь встановленого строку, можуть передаватися лише земельні ділянки, що перебувають у державній або Комунальній власності. На праві тимчасового природокористування можуть використовуватися як земельні ділянки, так і ділянки надр, лісу, водних об'єктів тощо.

Відповідно до законодавства сільськогосподарське використання природних ресурсів на праві тимчасового природокористування поділяється накороткострокове та довгострокове. Як уже зазначалося, земля може передаватися у короткострокове користування терміном до 5 років, а у довгострокове - до 50 років (ст. 93 Земельного кодексу України). Водні ресурси можуть надаватися у короткострокове користування терміном до 3 років, а у довгострокове - від 3 до 50 років (ст. 50 Водного кодексу України). Для тимчасового користування надрами встановлено терміни короткострокового надрокористування до 5 років і довгострокового - до 20 років (ст. 15 Кодексу України про надра). Тимчасове лісокористування може здійснюватися на строк відповідно від 1 року до 50 років (ст. 18 Лісового кодексу України). Особливістю користування мисливськими угіддями під час ведення мисливського господарства є встановлення нижньої граничної межі тимчасового користування терміном не менше 15 років (ст. 22 Закону України "Про мисливське господарство та полювання").

Залежно від рівня природоохоронного режиму сільськогосподарське використання природи поділяється на користування природними ресурсами загальнодержавного значення та користування природними ресурсами місцевого значення. Крім того, сільськогосподарське використання земельних, водних та лісових ресурсів за способами виникнення поділяється на первинне та вторинне про що йтиметься далі.