144). Сфера дії міжнародного права. Сфера дії міжнародного права як поняття являє собою сферу застосування міжнародно-правових засобів і способів впливу на об'єкт міжнародно-правового регулювання.

Беручи до уваги те, що засоби і способи міжнародно-правового регулювання - це невід'ємні елементи механізму міжнародно-правового регулювання, можна стверджувати, що питання про сферу дії міжнародного права належить до галузі теоретичних основ дії цього механізму і в цьому його значення. Дія міжнародного права на міжнародній арені дуже різноманітна. Залежно від того, що виступає в той або інший момент центральною ланкою такої дії, сфера дії міжнародного права, із погляду його теорії, може виявлятися як:

- сфера суб'єктна, тобто, сфера, обумовлена колом суб'єктів міжнародного права;

- сфера об'єктна, тобто, сфера, обумовлена колом регульованих міжнародно-правових відносин, які є об'єктом міжнародного права;

- сфера просторова, тобто, територіальна у вузькому значенні слова.

Суб'єктна сфера, як питання теорії і практики сучасного міжнародного права, у наші дні набуває важливого значення. Це пояснюється тим, що, на відміну від класичного права і тим більше права цивілізованих народів, коли суб'єктами права визнавалися лише держави, і далеко не всі, сучасне міжнародне право значно розширило і продовжує розширювати це коло - коло суб'єктів. Якщо на початку XX століття в сфері дії Статуту Ліги Націй фігурували дещо більше трьох десятків держав - суб'єктів міжнародного права, то до його кінця у сфері дії Статуту ООН їх налічується близько 200. Більше того, сучасне міжнародне право, включивши спочатку до складу суб'єктів міжнародного права всі держави і зруйнувавши цим колоніальну систему, почало включати народи і нації, що борються за свою незалежність, потім міжнародні організації і зараз уже стоїть питання про визнання суб'єктами міжнародного права індивідів. Особливо це є актуальним у світлі розвитку і вдосконалення захисту прав людини. Однак у цьому є свої негативні сторони - це затушовує значення і роль міжнародного права як права міждержавного, з одного боку, і з іншого - переважна більшість індивідів нашої планети поки що не має можливості скористатися правами суб'єкта міжнародного права (хоча їх кількість і має тенденцію до зростання).

Таким чином, суб'єктна сфера дії сучасного міжнародного права включає в себе:

1. Держави. 2. Народи і нації, що борються за незалежність. 3. Міжнародні організації та інші похідні суб'єкти міжнародного права.

Об'єктна сфера дії міжнародного права - це коло регульованих міжнародно-правових відносин, що є об'єктами міжнародного права.

З погляду теорії міжнародного права, об'єктом міжнародних правовідносин є усе те, з приводу чого суб'єкти міжнародного права вступають у правовідносини на основі принципів і норм міжнародного права. Такими об'єктами можуть бути матеріальні і нематеріальні блага, дії або стримування від дій. Найбільш чітко об'єктна сфера виявляється у кожній галузі права. Наприклад, у дипломатичному праві об'єктна сфера - це статус дипломатичного представника, процедура дипломатичних переговорів1. У міжнародному морському праві -це рибальство, судноплавство, правовий режим відкритого моря і т. д. З розвитком суспільства і міждержавних відносин розширюється і об'єктна сфера. Міждержавні відносини охоплюють усе нові й нові сфери, яких вони раніше не торкалися і навіть ті, котрі не існували взагалі: використання атомної енергії, міжнародний район морського дна, Антарктика і навіть економічні зони - це далеко не повний перелік порівняно нових об'єктів міжнародного права, що недавно з'явилися. Однак розглядаючи питання про об'єктну сферу дії міжнародного права (мимоволі усвідомлюючи поняття об'єкт міжнародного права як матеріальне і нематеріальне благо, дії або стримування від них), об'єкт міжнародного права не варто змішувати з предметом міжнародного права, під яким розуміються самі міжнародні правовідносини, тобто, правовідносини суб'єктів міжнародного права, що взагалі складаються в процесі міжнародного спілкування. Таким чином, предмет міжнародного права відрізняється від об'єкта міжнародного права тим, що об'єкт міжнародного права - це все те, з приводу чого суб'єкт міжнародного права вступає в правовідносини, а предмет міжнародного права - це самі правовідносини, тобто, предмет міжнародного права - це міжнародні правовідносини взагалі, а об'єкт - це міжнародні правовідносини, що відносяться до якогось конкретного питання, точні ще ті, що регулюють якісь конкретні дії або бездіяльність.

Просторова сфера дії міжнародного права має основне значення для практики, і вона, звичайно, відображається в кожному міжнародному договорі (про сферу його дії). Просторова сфера в загальному плані може включати сухопутні, морські, повітряні або космічні простори (наприклад, просторова сфера міжнародного морського права - води світового океану) або в більш вузькому - конкретні простори з позиції географії або державної приналежності (наприклад, Антарктика1, азово-чорноморський басейн, води відкритого моря, чорноморські протоки та ін.).

На практиці просторова сфера може виступати як самостійно, так і в тісній взаємодії з суб'єктною сферою. У той же час вона може визначати й об'єктну сферу, тобто, об'єкт правовідносин (наприклад, Азовське море або міжнародний район морського дна). Самостійно просторова сфера виступає у випадках, коли в угоді чи договорі мова йде про правове регулювання космічного простору, або міжнародного району морського дна, або Антарктики та ін. У цьому випадку основним критерієм при визначенні меж просторової сфери виступає об'єкт міжнародного права. Взаємодія просторової і суб'єктної сфер виявляється тоді, коли мова йде про права, обов 'язки і відповідальність конкретних учасників міжнародно-правового документа, тобто, конкретних суб'єктів міжнародного права (держав або організацій). Прикладом цього може служити проект Договору України і Російської Федерації "Про правовий статус Азовського моря і Керченської протоки". У темі "Сфера дії міжнародного права" важливе значення має питання розмежування просторових сфер дії міжнародного і національного права. У цьому питанні можна виділити три аспекти:

1. Дії внутрішньодержавного права у межах державної території і за її межами (права прапора у відкритому морі, Антарктика та ін.).

2. Дія міжнародного права за межами дії державної території (і в межах державної території).

3. Взаємне проникнення • у сфери дії обох правових систем. Це видно на прикладах із міжнародного морського права (право мирного проходу, право архіпелажного проходу та ін.). Виходячи з цього, можна дійти висновку, що сфера дії міжнародного права характеризується як: сфера державної території; сфера території з міжнародним режимом; сфера взаємодії двох правових систем.

145). Основні принципи міжнародного права. Характерною рисою міжнародного права є наявність у ньому комплексу основних принципів, під якими розуміються узагальнені норми, що відображають характерні риси, а також головний зміст міжнародного права й мають вищу юридичну силу. В рамках міжнародного права існують різні види принципів. Серед них важливе місце займають принципи-ідеї. До них належать ідеї світу і співробітництва, гуманізму, демократії тощо.

Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами називає наступні принципи.

Принцип незастосування сили чи загрози силою. В якості головної мети Статут ООН постановив: позбавити прийдешні покоління від нещасть війни, прийняти практику, відповідно до якої збройні сили застосовуються не інакше, як у загальних інтересах. Статут заборонив застосування не тільки збройної сили, але і сили взагалі. Більш того, заборонена навіть погроза силою будь-яким чином, несумісним з цілями ООН.

Статут передбачає можливість застосування сили чи погрози силою лише в двох випадках. По-перше, за рішенням Ради Безпеки у випадку загрози миру, будь-якого порушення миру чи акту агресії. По-друге, у порядку здійснення права на самооборону у випадку збройного нападу, доти, доки Рада Безпеки не прийме необхідних мір для підтримки міжнародного миру і безпеки.

Принцип мирного вирішення спорів закріплено у Статуті ООН і у всіх міжнародних актах, що викладають принципи міжнародного права. Йому спеціально присвячено ряд резолюцій ГА, серед яких можна виділити Манільську декларацію про мирний дозвіл міжнародних спорів ] 982 р. Першим багатобічним актом, що встановив цей принцип, був Статут Ліги Націй.

Відповідно до Статуту ООН Декларація про принципи міжнародного права 1970 р. сформулювала принцип у такий спосіб: "Кожна держава вирішує свої міжнародні суперечки з іншими державами мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир, безпеку і справедливість".

У Статуті ООН говориться, що принцип невтручання не дає Організації права на втручання в справи, що входять у внутрішню компетенцію будь-якої держави, і не вимагає від держав-членів представляти такі справи на вирішення у порядку Статуту. Статут ООН передбачає розвиток співробітництва по значному колу питань явно внутрішнього характеру (наприклад, сприяння підвищенню рівня життя, повної зайнятості населення, загальної поваги прав людини).

Принцип співробітництва. Ідея всебічного співробітництва втілена в Статуті ООН. Як принцип вона була сформульована в Декларації про принципи міжнародного права. Принцип зобов'язує держави співпрацювати одна з одною, незалежно від розходжень в їхніх політичних, економічних і соціальних системах. Визначені також основні напрямки співробітництва: підтримка миру і безпеки; загальна повага прав людини; здійснення міжнародних відносин у економічній, соціальній, культурній, технічній і торговій областях відповідно до принципів суверенної рівності та невтручання; співробітництво з ООН і вживання заходів, передбачених її Статутом; сприяння економічному росту в усьому світі, особливо в країнах, що розвиваються.

Принцип рівноправності і самовизначення народів втілено у Статуті ООН, у якому в якості однієї з цілей Організації зазначено: "Розвивати дружні відносини між націями на основі поваги принципу рівноправності і самовизначення народів, а також приймати інші відповідні міри для зміцнення загального миру".

Зміст принципу вперше розкрито в Декларації про принципи міжнародного права: "Всі народи мають право вільно визначати без втручання ззовні свій політичний статус і здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна держава зобов'язана поважати це право у відповідності зі Статутом ООН".

Принцип суверенної рівності. У Статуті ООН у статті про принципи на перше місце поставлено пункт, який говорить: "Організація заснована на принципі суверенної рівності всіх її членів". Основний зміст принципу полягає в наступному: держави зобов'язані поважати суверенну рівність і своєрідність одне одного, а також усі права, властиві суверенітету, поважати правосуб'єктність інших держав. Кожна держава має право вільно обирати і розвивати свою політичну, соціальну, економічну і культурну систему, встановлювати свої закони й адміністративні правила. Всі держави володіють рівними основними правами й обов'язками. Вони зобов'язані поважати право одне одного визначати і здійснювати на власний розсуд свої відносини з іншими державами відповідно до міжнародного права.

Держави повинні сумлінно виконувати свої зобов'язання по міжнародному праву.

На відміну від інших принципів, які складалися в процесі розвитку міжнародного права, принцип сумлінного виконання зобов'язань по міжнародному праву затверджувався разом з цим правом. Без нього міжнародне право не було б правом, саме в ньому укладене джерело юридичної сили міжнародного права. Він належить до категорії необхідного права.

Заключний акт НБСЄ 1975 р. доповнив приведений перелік трьома принципами: непорушність кордонів, територіальна цілісність, повага прав людини.

У Декларації про принципи міжнародного права зміст принципу непорушності кордонів викладається в розділі про принцип незастосування сили: "Кожна держава зобов'язана утримуватися від погрози чи її застосування силоміць з метою порушення існуючих міжнародних кордонів іншої держави чи як засіб вирішення міжнародних спорів, у тому числі територіальних спорів і питань, що стосуються державних кордонів.

Принцип територіальної цілісності. Територія є матеріальною основою держави, необхідною умовою її існування. Тому держави приділяють особливу увагу забезпеченню її цілісності. Статут Ліги Націй зобов'язував поважати і зберігати проти всякого зовнішнього нападу територіальну цілісність держав-членів. Статут ООН зобов'язує утримуватися від загрози чи її застосування силоміць проти територіальної недоторканності держав.

Принцип поваги прав людини закріплено, крім Статуту ООН, у Загальній декларації прав людини 1948 р. і в двох пактах 1966 р.: один — про цивільні та політичні права, інший — про економічні, соціальні і культурні права. Було укладено ряд конвенцій з конкретних аспектів: про попередження злочину геноциду і покарання за нього (1948 р.), про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1966 p.), про ліквідацію всіх форм дискримінації у відношенні жінок (1979 р.), про права дитини (1989 р.) тощо.

146). Поняття фінансової діяльності держави, її методи та принципи здійснення. Фінансова діяльність держави є діяльністю щодо формування, розподілу і використання централізованих і децентралізованих грошових фондів з метою забезпечення здійснення функцій держави, завдань соціально-економічного характеру, управління, обороноздатності, діяльності державних органів.

Зміст фінансової діяльності складає зрештою прояв усіх функцій держави, оскільки реалізація будь-якої державної функції вимагає адекватного фінансового забезпечення. Залежно від змісту і характеру функцій фінансова діяльність здійснюється:

а) як реалізація державної влади;

б) як виконавчо-розпорядча діяльність, що реалізовує державне управління.

Фінансова діяльність виконується на підставі єдиних принципів державного управління:

- обліку і контролю;

- планування;

- участі населення в управлінні;

- законності і фінансової дисципліни;

- безперервності;

- економічної доцільності;

- розподілу компетенції органів управління і контролю та ін.

Фінансова діяльність, виступаючи необхідною складовою частиною механізму соціального управління, забезпечує напрям фінансових ресурсів у відповідні галузі економіки, управління, соціальну сферу. При цьому фінансову діяльність характеризують певні особливості:

1) на відміну від однорідних сфер державної діяльності вона має міжгалузевий, загальний характер, оскільки забезпечення фінансовими ресурсами направлено на всі галузі і сфери державного управління, область контролю;

2) фінансова діяльність реалізується як державними органами, так і органами місцевого самоврядування (в деяких випадках вона реалізується через спільну діяльність цих органів);

3) фінансова діяльність поєднує і безпосереднє управління з використанням імперативних методів (відносно державних підприємств та ін.), і непряме, рекомендаційне управління (відносно грошових ресурсів недержавних юридичних осіб, фізичних осіб);

4) фінансова діяльність здійснюється через діяльність як представницьких, так і виконавчих органів влади.

Об'єктом фінансової діяльності є відносини, що регулюють рух державних грошових фондів на всіх стадіях їх обороту (формування, розподілу, використання). У вузькому розумінні слова йдеться про рух грошей, які утворюють державні фонди. Суб'єктний склад відносин, регулюючих фінансову діяльність, досить традиційний і визначений (держава, територіальні громади, юридичні і фізичні особи).

Правові основи фінансової діяльності знайшли своє закріплення у фінансовому законодавстві. На відміну від виконавчої діяльності органів держави, що проявляється в правовій формі актів управління, її правовими формами є як закон, так і акт управління. Найважливішим і значущим актом, що визначає основи фінансової діяльності, є Конституція України, яка у ст. 67, пп. 4 і 14 ст. 85, ст. 92, ст. 95-100, п 28 ст. 105, пп. 3-6 ст . 116, п. 4 ст. 138, ст. 142 закріпила форми, методи і принципи здійснення фінансової діяльності, права та обов'язки органів державної влади й управління, а також органів місцевого самоврядування в цій сфері.

Конституційні основи фінансової діяльності деталізуються й знаходять свій розвиток у різних за своєю силою і юридичною природою актах законодавства.

У правовому відношенні чітко розмежовується фінансова діяльність, виконувана безпосередньо державою і через органи господарського управління підприємств, установ та організацій. В першому випадку держава у сфері загальнодержавних фінансів в особі уповноважених фінансових і кредитних органів саме формує, розподіляє і використовує кошти, здійснює фінансування виробничої і невиробничої сфер.

У другому випадку держава наділяє відповідними повноваженнями за утворення грошових фондів і їх використання державні підприємства, об'єднання, міністерства та відомства. Саме вони фінансують галузі народного господарства і тісно зв'язані через бюджетні та податкові механізми з централізованими фінансами.

Фінансова діяльність держави здійснюється різними методами (способами, прийомами), при яких держава, уповноважені нею органи здійснюють мобілізацію, розподіл та використання централізованих і децентралізованих грошових фондів.

Під методами фінансової діяльності необхідно розуміти конкретні прийоми і способи, за допомогою яких держава здійснює формування, розподіл і використання відповідних централізованих і децентралізованих фондів. Враховуючи наявність трьох загальних напрямів у фінансовій діяльності держави, можлива наступна класифікація методів її здійснення:

а) методи формування коштів фондів;

б) методи розподілу коштів фондів;

в) методи використання коштів фондів;

В основі вибору конкретного методу фінансової діяльності лежить декілька чинників:

1) стадія фінансової діяльності держави, рух грошових фондів;

2) форма власності на грошові кошти, які переходять державі;

3) джерело державних доходів;

4) цілі, на які використовуються грошові ресурси на конкретному етапі розвитку держави;

5) співвідношення між доходами і витратами, на покриття яких вони направляються.

Методи фінансової діяльності диференціюються залежно від стадій руху грошових фондів.

Юридичною формою здійснення фінансової діяльності є фінансово-правові і фінансово-планові акти, що видаються уповноваженими органами держави. Здійснення класифікації таких актів можливе за різних підстав. Так, за юридичними властивостям розрізняють нормативні й індивідуальні фінансово-правові акти.

Нормативні фінансово-правові акти встановлюють загальні положення для регулювання цілої групи однорідних фінансових відносин, звернені до широкого кола осіб, розраховані на довгий час дії і неодноразове застосування

147). Джерела фінансового права. Джерела фінансового права — це правові форми зовнішнього вираження норм фінансового права. Фінансове право, з цієї точки зору. - це галузь законодавства, що є сукупністю нормативно-правових актів та інших джерел фінансового права, в яких фінансово-правові норми знаходять своє зовнішнє вираження.

Якщо система права — це внутрішня будова права, його зміст; то система законодавства — його зовнішня форма як система нормативно-правових актів й Інших правових форм, в яких відображені норми фінансового права, а відповідно й Інститути та галузі останнього. Зміст і форма права перебувають у нерозривному взаємозв'язку. Система права і система законодавства діалектично пов'язані, їх не слід ні протиставляти, ні ототожнювати.

Для системи права первинним елементом є правова норма, структуру якої створюють гіпотеза, диспозиція та санкція. Для системи законодавства первинним елементом є стаття нормативно-правового акту, яка не обов'язково має містити всі три структурні елементи правової норми. Отже, стаття нормативно-правового акту і виступає зовнішньою формою правової Норми (у неповному, рідко — у повному обсязі). Характерною особливістю нормативно-правових актів є також те, що в них, як правило, відображені норми різних галузей права, і тому вони регулюють різні за змістом види суспільних відносин.

Основним джерелом фінансового права є нормативно-правові акти — письмові документи компетентного органу публічної влади, в яких закріплені формально-обов'язкові правила поведінки загального характеру, що регулюють фінансові правовідносини.

Серед нормативно-правових актів вишу юридичну силу мають закони— нормативно-правові акти законодавчого органу державної влади, які регулюють найважливіші питання суспільного життя, встановлюють права й обов'язки суб'єктів суспільних відносин та мають вищу юридичну силу. Закони в Україні приймаються виключно Верховною Радою України.

Серед законів найвищу юридичну силу має Конституція України, яка закріплює засади суспільного і державного ладу, якими визначені основні принципи здійснення фінансової діяльності держави і місцевого самоврядування. На її основі повинні прийматися закони та інші нормативно-правові акти в галузі формування, розподілу й використання публічних фондів коштів, а також укладатися й ратифікуватися міжнародні договори. Конституція України містить норми прямої дії, що слугує гарантією охорони й захисту прав і свобод людини та громадянина.

Джерелами фінансового права є також інші закони, до яких належать закони, в яких відображені саме норми фінансового права і які є переважно джерелами фінансового права (спеціальні закони), наприклад. Бюджетний кодекс. Закони України "Про систему оподаткування", "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами державними цільовими фондами" тощо, та закони, які є насамперед джерелами інших галузей права, проте також регулюють окремі питання у сфері фінансової діяльності (загальні закони), наприклад. Закони України "Про місцеве самоврядування", "Про цінні папери та фондовий ринок". Господарський кодекс України тощо. Слід також зазначити, що закони можуть бути кодифікованими і некодифікованими. Серед кодифікованих законів як джерел фінансового права сьогодні діє лише Бюджетний кодекс України. Відсутні поки ще в Україні кодифіковані джерела з інших окремих розділів фінансового права, наприклад. Податковий кодекс.

До джерел фінансового права і дотепер слід відносити також чинні Декрети Кабінету Міністрів України, які регулюють сферу фінансової діяльності і за юридичною силою відповідають законам, зокрема Декрет "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19 лютого 1993 року. Це зумовлено тим, що в період з 21 грудня 1992 року по 21 травня 1993 року з метою оперативного вирішення питань, пов'язаних з проведенням ринкових реформ. Верховна Рада тимчасово делегувала низку своїх повноважень у сфері законодавства Кабінету Міністрів України. Відповідно до Закону України "Про тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати декрети в сфері законодавчого регулювання" від 18 листопада 1992 року Кабінету Міністрів України було тимчасово делеговано строком до 21 травня 1993 року, повноваження видавати декрети у сфері законодавчого регулювання щодо відносин кредитно-фінансової системи й оподаткування. Такі декрети можуть бути змінені або скасовані тільки законом, прийнятим Верховною Радою України.

Окрім того, джерелами фінансового права є міжнародні договори України, які містять положення, що відносяться до сфери публічних фінансів, оскільки відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Необхідно наголосити на тому, що, відповідно до статті 19 Закону України "Про міжнародні договори України" від 29 червня 2004 року, чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства, а якщо міжнародним договором України, який набрав чинності у встановленому порядку, встановлено Інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

До підзаконних нормативно-правових актів як джерел фінансового права, які видаються на підставі закону, відповідно до закону та для його виконання належать наступні акти:

- укази і розпорядження Президента України;

- постанови Кабінету Міністрів України;

- акти центральних органів виконавчої влади (наприклад, таких як. Міністерство фінансів. Національний банк України, Державна податкова адміністрація тощо);

- акти органів влади Автономної Республіки Крим (Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Ради міністрів Автономної Республіки Крим), місцевих держави їх адміністрацій, органів місцевого самоврядування, якими регулюються питання місцевого значення в галузі формування, розподілу й використання фондів грошових коштів.

Особливе місце серед джерел фінансового права посідають акти Конституційного Суду України. Адже Конституційний Суд України приймає рішення та дає висновки у справах щодо: конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; 2) відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість; офіційного тлумачення Конституції та законів України. Рішення і висновки Конституційного Суду України рівною мірою є обов'язковими до виконання на всій території України.

Специфічним є статус інших окремих судових актів. Згідно Із положеннями Закону України "Про судоустрій" від 7 лютого 2002 року Пленум Верховного Суду України дає роз'яснення судам загальної юрисдикції з питань застосування законодавства, у разі необхідності визнає нечинними відповідні роз'яснення вищих спеціалізованих судів, а Пленум вищого спеціалізованого суду дає роз'яснення з питань застосування спеціалізованими судами законодавства при вирішенні справ відповідної судової юрисдикції. Такі керівні роз'яснення даються в межах повноважень, розраховані на багаторазове застосування та є обов'язковими для виконання всіма учасниками судочинства, у тому числі при розгляді питань, пов'язаних з фінансовою діяльністю.

Окремі вчені вказують на Існування так званих локальних актів в якості джерел фінансового права, які приймаються органами управління підприємств, установ та організацій (статути, положення тощо).

Джерела фінансового права можна класифікувати за різними критеріями: за юридичною силою, за характером норм фінансового права, за властивостями правового регулювання, за територіальною ознакою, за суб'єктом правотворчості, за часом дії, за сферою дії, за формою.

148). Поняття та класифікація фінансів. В науковій літературі поняття"фінанси" розглядається у двох аспектах: 1) як сукупність економічних відносин, що виникають у процесі створення, розподілу і використання певних фондів грошових коштів, необхідних державі та місцевого самоврядування для виконання своїх завдань і функцій; 2) як сукупність фондів грошових коштів, мобілізованих державою та місцевим самоврядуванням для здійснення своїх завдань і функцій. Отже, фінанси є категорія економічна, визначальне значення для якої має її суспільна сутність, тобто це суспільні відносини, що складаються в суспільстві в процесі розподілу і перерозподілу вартості валового суспільного продукту і частини національного доходу у звязку з утворенням і використанням фондів грошових средств2.

Фінанси - це не самі грошові кошти, а відносини між людьми з приводу утворення, перерозподілу і використання фондів грошових коштів Як зазначено вище, фінанси є економічним інструментом розподілу валового суспільного продукту і національного доходу. Вони є засобом контролю над виробництвом і розподілом матеріальних благ, засобом а також стимулювання розвитку держави і суспільства в потрібному в кожен даний період розвитку напрямку. Фінанси та фінансові відносини - це обовязково грошові відносини, проте аж ніяк не всі відносини з приводу грошей є фінансовими Так, гроші, які обслуговують відносини купівлі-продажу, постачання, адміністративних штрафів, фінансовими не є Его суспільні відносини, що регулюються іншими галузями права: адміністративним, цивільним і т.п.

Отже, фінанси висловлюють реально існуючі суспільні відносини, які і називаються фінансовими. У звязку з цим поняття "фінанси" та "фінансові стосунки" у науці прийнято вважати синонімами.

Фінанси охоплюють дві групи суспільних відносин: 1) грошові відносини, повязані з формуванням та використанням централізованих грошових фондів; 2) грошові відносини, що опосередковують формування і використання децентралізованих грошових фондів підприємств і організацій. В першу групу включаються відносини щодо: а) сплату податків і податкових птатежей до бюджету і державні та муніципальні позабюджетні фонди; б) виділення коштів з бюджету та з державних і муніципальних позабюджетних фондів; в) розподілу бюджетних коштів між ланками бюджетної системи і т. д . Друга група охоплює стосунки з формування, розподілу, а в ряді випадків і використання доходів і прибутку підприємств і організацій і т. д.2.

Виділяють чотири специфічних ознаки фінансів (фінансових відносин): по-перше, цей завжди грошові відносини, по-друге, розподільні, так як вони виникають не на стадії виробництва, обміну чи споживання суспільного продукту, а на стадії його розподілу; по-третє, безеквівалентние, оскільки на стадії розподілення "має місце одностороннє (без зустрічного еквіваленту) рух грошової форми вартості", на відміну від стадії обміну, де спостерігається "двостороннє (зустрічне) рух вартостей, одна з яких знаходиться в грошовій формі, а інша - в товарній "3. По-четверте, суттєвою ознакою фінансів є їх рух у формою фінансових ресурсів, мобілізація і використання яких здійснюється через грошові фонди.

Види фінансів:

- Приватні – це фінансові ресурси розпорядниками яких є певна фіз.. чи юр. особа приватного характеру і які спрямовані на задоволення потреб цієї ж особи.

- Міжнародні – це сукупність фінансових ресурсів розпорядниками яких є певні міжнародні о-ції за рахунок яких задовольняються потреби певної групи держав

- Публічні – фінансові ресурси, що спрямовані на задоволення потреб всього суспільства або окремої його частини. Їхнім розподільником є держава .

Публічні фінанси поділяються на централізовані та децентралізовані.

Централізовані фінанси - це сукупність грошових відносин, пов’язаних з формуванням, розподілом та використанням централізованих фондів коштів.

Децентралізовані фінанси - це сукупність грошових відносин, пов’язаних з формуванням, розподілом та використанням децентралізованих фондів коштів підприємств, установ, організацій.

149). Відмінності між публічними та приватними фінансами. Для сучасного фінансового права важливо розуміти, що приватні фінанси можуть перерости в публічні фонди грошових коштів і навпаки. Як тільки приватні фінанси В«НабуваютьВ» влада держави, вони перетворюються в публічні фінанси, а значить, потрапляють в область фінансово-правового регулювання. Відбувається це в силу прямої вказівки законодавця. Прикладом, коли фінанси юридичних осіб є публічними фінансами, можуть служити грошові кошти державних та муніципальних унітарних, в тому числі казенних підприємств. Деякі вчені відносять фінанси державних і муніципальних унітарних підприємств до фінансам організацій юридичних осіб, тобто до приватних фінансів.

Публічні (Централізовані) фінанси - система формування та використання фондів грошових коштів, призначених для забезпечення діяльності державних і муніципальних органів влади. Публічні фінанси включають: державні фінанси і муніципальні фінанси.

Державні фінанси - Форма організації грошових відносин, учасником яких в тій чи іншій формі виступає держава. Державні фінанси - сукупність економічних відносин, система освіти та розподілу грошових фондів, необхідних державі для утримання його органів і виконання притаманних йому функцій. Державні фінанси являють собою частину фінансової системи, в тій її частини, яка відноситься до централізованим (публічним) фінансам. Головне призначення державних фінансів - забезпечити формування та використання фінансових ресурсів у держави, необхідних для реалізації його функцій.

Державним фінансам, також як і іншим категоріям фінансів властиві функції: розподільча, контрольна, регулююча

Управління державними фінансами здійснюють органи державної влади, в першу чергу законодавчі і виконавчі .

Для публічних фінансів сутнісними ознаками є: грошовий характер супутніх економічних відносин, безоплатність і безповоротність платежів господарюючими суб'єктами та населенням в державні та муніципальні бюджети й у позабюджетні фонди, обов'язковість і примусовість грошових відносин із суб'єктами та населення.

Приватні фінанси - це фінанси, які приносять дохід. Зараз або в майбутньому,

Приватні фінансові рішення найчастіше зводяться до планування особистого бюджету, в дохідну частину бюджету заносяться всі передбачувані доходи бюджетного періоду, в тому числі: - заробіток, - пенсії та компенсації, - дохід від банківських вкладів, - дохід від здачі в оренду нерухомості,

Далі складається видаткова частина бюджету, яка включає в себе: - оплата житла та комунальних послуг, - оплата харчування, - медичне страхування, - оплата кредитів, - покупка товарів тривалого користування, - страхування ризиків (Власності, здоров'я тощо), - пенсійні накопичення, - інвестиції.

Відмінності між державними і приватними фінансами були сформульовані у праці французького вченого П.М. Годме:

1) державні фінанси:

• визначаються рішеннями держави і діями публічної влади;

• держава може у примусовому порядку забезпечити власні доходи;

• пов'язані з грошовою системою держави як засіб досягнення загального інтересу;

2) приватні фінанси:

• залежать від законів ринкової економіки;

• приватні особи не можуть у примусовому порядку забезпечити власні доходи;

• грошова система не залежить від волі приватного власника;

• орієнтовані на отримання прибутку.

150). Співвідношення фінансів з грошима та грошовими відносинами. Існування фінансів нерозривно пов'язане з товарно-грошовими відносинами, розвиток яких обумовлений суспільним поділом праці, наявністю різних форм власності та організаційно-правових формах господарської, у т. ч. підприємницької, діяльності, зовнішньоекономічними зв'язками тощо. Саме фінанси пов'язані з розподілом та перерозподілом внутрішнього валового продукту (ВВП) та національного доходу (НД), що виражаються у грошовій формі.

З цієї позиції фінанси є різностороннім і складним явищем, що характеризується різними істотними ознаками, має певні якості й форми прояву. Головним їх призначенням є забезпечення кожного суб'єкта і всього суспільства, достатніми для здійснення їх діяльності грошовими коштами (активами). Фінанси є особливою сферою економічних відносин. їх зміст, характер використання, закономірності розвитку визначаються соціально-економічними відносинами у державі, природою держави та її функціями. Це сукупність грошових відносин, пов'язаних з формуванням, мобілізацією і розміщенням фінансових ресурсів та обміном, розподілом і перерозподілом вартості створеного на основі їх використання ВВП. Наукове вивчення цієї категорії виходить з того, що фінанси — не просто гроші, доходи, видатки або суспільне чи персоніфіковане багатство, а сукупність відносин, насамперед розподільного характеру, опосередкованих через доходи і видатки підприємницьких структур, держави, фінансових інститутів і міжнародних організацій.

Західна фінансова наука у визначенні фінансів виходить із прагматичного аспекту їх функціонування, тобто з фінансової діяльності. Проте визначення нею фінансів як доходів і видатків є неповним, адже гроші нізвідки не беруться і нікуди безслідно не зникають, а доходи одного суб'єкта завжди є витратами іншого. Вітчизняна наука більше уваги приділяє фінансовим відносинам, розглядаючи доходи і видатки як їх результат. Суперечностей і принципових відмінностей у підходах до розуміння сутності фінансів у світовій фінансовій науці немає, оскільки розглядаються і вивчаються саме відносини між суб'єктами, що й приводить до виникнення фінансів.

Фінанси, як і будь-яке інше явище, мають певні ознаки, за якими їх ідентифікують. Суттєвою ознакою фінансів є їх розподільний і перерозподільний характер, і відносини обміну до них не належать. Однак формування доходів та здійснення видатків переважно на основі розподілу та перерозподілу вартості створеного продукту стосується лише державних фінансів. На рівні фінансів підприємств цей процес більшою мірою пов'язаний саме з обмінними відносинами. Водночас і обмінні, й розподільні, й перерозподільні відносини охоплюють ширше коло відносин, ніж фінанси, а тому не можуть бути їх ключовою ознакою.

Фінанси мають дві форми прояву — зовнішню і внутрішню.

Зовнішня форма фінансів — це грошові потоки, рух яких відбувається між суб'єктами фінансових відносин. Характер і форма, спрямованість і обсяги потоків є предметом практичної фінансової діяльності.

Внутрішня форма — зміст фінансів, тобто відображення тих чи інших грошових потоків, а саме — рух вартості створеного ВВП, — тобто обмінні і розподільчі відносини, від яких залежить ефективність економічної системи і розвиток суспільства. Обмінно-розподільчі відносини характеризують внутрішню сутність фінансів — предмет фінансової науки*

Зазначимо, що фінанси — не просто гроші, доходи або видатки, а сукупність відносин, що мають розподільчий характер і опосередковуються через доходи і видатки фізичних і юридичних осіб, фінансово-кредитних установ, держави, міжнародних фінансових організацій тощо, а фінансова діяльність будь-якого суб'єкта проявляється у формуванні доходів і здійсненні витрат.

Отже, характеризуючи фінанси, слід виходити з таких ключових елементів, як фінансові відносини та фінансова діяльність. Фінансові відносини відображають рух вартості від одного суб'єкта до іншого, характеризують розподільні, перерозподільні та обмінні процеси і матеріально проявляються у грошових потоках. У свою чергу фінансова діяльність, як зазначалось вище, проявляється у формуванні доходів та здійсненні витрат суб'єктами.

Об'єкт фінансової діяльності — фінанси, основний інструмент фінансових відносин — гроші. Співвідношення між категоріями "фінанси" і "гроші":

• гроші — загальний еквівалент, за допомогою якого вимірюються затрати праці виробників;

• фінанси — економічний інструмент розподілу і перерозподілу НД, знаряддя контролю за фондами грошових ресурсів.

Сфери функціонування грошей і фінансів широкі і розгалужені і перетинаються у певному сегменті. Цей перетин настільки важливий, що визначає характер дії і грошей, і фінансів. З одного боку, фінанси неможливі без грошей — інструменту фінансових відносин, зовнішнім, видимим проявом яких є грошові потоки. З іншого, функціонування грошей без фінансів багато в чому втрачає сенс і зводиться до суто технічних питань обміну. Звідси відбувається побутове ототожнення фінансів і грошей.

Отже, можна сказати, що фінанси — це грошові відносини, що виникають у процесі розподілу і перерозподілу вартості валового суспільного продукту і частини національного багатства у зв'язку з формуванням грошових доходів і нагромаджень у суб'єктів господарювання та держави і використанням їх на розширене відтворення, матеріальне стимулювання працюючих, задоволення соціальних та інших потреб суспільства, а функціонування фінансів пов'язане з поняттями фінансових відносин, фінансової діяльності, грошей і грошових коштів, фінансових ресурсів, доходів і видатків (витрат).

Фінанси як економічна категорія, тобто відносини у сфері фінансової діяльності, отримали нормативно-правове закріплення та стали об'єктом дослідження юриспруденції — правової науки, і специфічної її галузі — фінансового права, предметом дослідження якого, як галузі права, науки, навчальної дисципліни, є фінанси, що здійснюють рух у суспільстві та економіці.

151). Фінансова система України: поняття та структура. Фінанси, становлячи цілісну, однорідну систему, передбачають певну внутрішню видову диференціацію, яка зумовлена більш детальним, спеціальним аналізом внутрішніх складових частин фінансів, що відрізняються специфічними особливостями і режимами. За цих умов однорідні, єдині за формами і методами відносини визначаються як фінансовий інститут. Наявність єдиних за природою та змістом, але різних за формою фінансових інститутів спричинена різноманіттям сфер застосування фінансів, напрямами їх реалізації.

Сукупність взаємозалежних, взаємодіючих фінансових інститутів становить фінансову систему держави. Фінансову систему часто характеризують у двох аспектах[1]:

а) як сукупність фінансових інститутів, що опосередковують формування і використання грошових фондів;

б) як сукупність державних органів і установ, що здійснюють фінансову діяльність (цей аспект буде розглянуто при аналізі компетенції органів фінансової діяльності, органів фінансового контролю).

Зміст фінансової системи розкривається через систему фінансових інститутів.

Фінансова система включає певні ланки:

1) бюджетну систему;

2) кредитну систему;

3) обов'язкове державне страхування;

4) фінанси підприємств.

Елементи фінансової системи докладніше досліджено в Особливій частині, тут же лише позначено основні положення, що їх характеризують. Цілісність елемента фінансової системи не виключає складну підпорядкованість, структуру, специфічні зв'язки, однак зараз зупинимося на них як на певній цілісності.

Бюджетна система України складається з Державного бюджету і місцевих бюджетів. Зміст, структура бюджетів, їх співвідношення визначаються адміністративно-територіальним устроєм держави. Бюджети акумулюють переважно всі грошові фонди публічного характеру. Із прийняттям у 2001 р. Бюджетного кодексу України закріплено заборону на формування позабюджетних фондів. Бюджетна централізація ресурсів набула нового змісту.

Кредитна система включає як державне, так і банківське кредитування. Однак якщо державний кредит є безумовною сферою публічного регулювання, де держава виступає позичальником коштів на певні цілі та у специфічній формі, то банківське кредитування досить специфічно входить до фінансової системи. Фінансово-правовий аспект банківського кредитування стосується тільки тих відносин, що охоплюють і регулюють рух державних коштів, не включаючи диспозитивні, цивільно-правові аспекти банківського кредитування.

Обов'язкове державне страхування пов'язане з розподілом і перерозподілом частини сукупного суспільного продукту, спрямуванням коштів на виплату пенсій і т. д. Державне страхування виступає формою утворення і використання цільових грошових фондів, призначених для соціальних, попереджувальних та інших цілей.

Фінанси підприємств як відокремлені грошові фонди пов'язані з формуванням, розподілом та використанням коштів підприємств. Фінанси підприємств становлять основу децентралізованих фінансів. При характеристиці фінансів підприємств як ланки фінансової системи необхідно враховувати таке. Фінанси державних підприємств безумовно є складовою фінансової системи, характеризуються публічним змістом і регулюванням. Фінанси недержавних підприємств входять сюди тільки тією мірою, якою вони пов'язані з реалізацією імперативних обов'язків з формування державних грошових фондів (наприклад, кошти підприємств, за рахунок яких сплачуються податки).

152). Фінансово-правові норми: поняття, класифікація та структура. Фінансове право як галузь права є складною системою, вихідний, первинний елемент якої - фінансово-правові норми. Саме останні регулюють відносини, що виникають, змінюються і припиняються в процесі мобілізації, розподілу й витрачання централізованих і децентралізованих фондів фінансових ресурсів.

Норми фінансового права, як і будь-якої іншої галузі права, є загальнообов’язковими правилами поведінки суб’єктів суспільних відносин, що встановлені державою і забезпечені її примусовою силою, тому їм властиві загальні риси правової норми, а саме: вони є правилом поведінки суб’єктів, владним приписом держави і мають регулятивний, формально визначений і загальнообов’язковий характер. Але при цьому вони мають особливості, притаманні тільки цій галузі права, зумовлені специфікою предмета правового регулювання: їх змістом є правила поведінки учасників особливого виду суспільних зв’язків саме в процесі фінансової діяльності держави. Ці правила виявляються в наданні суб’єктам таких відносин суб’єктивних юридичних прав та обов’язків, здійснення яких забезпечує планомірну мобілізацію, розподіл та витрачання централізованих і децентралізованих фондів коштів фінансових ресурсів відповідно до потреб та інтересів держави й суспільства.

Саме те, що фінансово-правові норми регулюють відносини в галузі фінансової діяльності держави і виступають засобом реалізації публічних інтересів, надає їм імперативного характеру. Такі норми вмішують державну волю щодо поведінки посадових осіб державних органів, підприємств та організацій, а також окремих громадян з приводу створення відповідних грошових фондів, розподілу й перерозподілу їх коштів, а також їх належного і доцільного використання.

Розкриваючи імперативний характер фінансово-правових норм, слід виокремлювати кілька аспектів. По-перше, це означає, що в таких нормах містяться категоричні приписи (дозволи, заборони та ін.) щодо виконання відповідних дій у сфері фінансів, зумовлені насамперед імперативним методом правового регулювання фінансових відносин. По-друге, категорична форма припису виключає зміну умов та обставин, зазначених у фінансово-правових нормах, самими учасниками відносин, тобто виключає можливість зміни положень норм за волевиявленням будь-якої зі сторін. По-третє, імперативність таких норм поширюється не тільки на суб’єктів, які мають дотримуватися їх, а й на суб’єктів, які видають такі приписи. Державні органи, уповноважені видавати такі приписи, теж пов’язані з вимогами фінансово-правових норм. По-четверте, такий імператив передбачає додержання моделі поведінки, що закріплена нормою, незалежно від згоди учасників цих відносин. Причому порушення приписів, що містяться в фінансово-правовій нормі, є порушенням фінансової дисципліни і тягне за собою відповідні санкції. Зазначимо, що на сучасному етапі посилюється імперативний характер фінансово-правових норм у зв’язку з посиленням фінансового контролю за діяльністю суб’єктів у фінансовій сфері.

Імперативність фінансово-правових норм виявляється в усіх їх видах (щодо засобу впливу на суб’єктів відносин, який визначає характер їх юридичних прав та обов’язків), як у зобов’язуючих і забороняючих, так і в уповноважуючих. Так, зобов’язуючі фінансово-правові норми вимагають від учасників відносин здійснення відповідних позитивних дій щодо мобілізації, розподілу чи витрачання фінансових ресурсів (наприклад, зобов’язують відповідних суб’єктів сплачувати податки, робити податкову звітність; Нацбанк України— внести суми грошових коштів у разі перевищення кошторисних доходів над видатками тощо). Такі норми містяться у всіх нормативних актах (законах), що регулюють здійснення фінансової діяльності.

Забороняючі фінансово-правові норми вимагають утримуватися від відповідних дій з метою дотримання фінансової дисципліни (приміром, суб’єктам забороняється здійснювати валютні операції без придбання ліцензій Нацбанку; безспірно списувати кошти з рахунків, на яких обліковуються кошти державного бюджету та місцевих бюджетів у рахунок погашення зобов’язань бюджетних установ, нецільове використання бюджетних коштів тощо).

В уповноважуючих фінансово-правових нормах імперативність виявляється дещо своєрідно. Такі норми надають суб’єктам право на здійснення відповідних позитивних дій, але в чітко передбачених нормою межах. У разі застосування таких норм певні права поєднуються з імперативністю приписів, коли встановлюються суворі межі здійснення таких прав. Наприклад, бюджетна установа має право використовувати надані з бюджету кошти, але чітко відповідно до бюджетного призначення та кошторису; кредитна установа має право надавати кредити, проте за умови, закріпленої в законодавстві. Тобто уповноважений орган повинен приймати найбільш доцільне рішення відповідно до законодавства і конкретних умов, проте в межах чітко визначених і закріплених такою нормою.

За змістом фінансово-правові норми поділяють на:

1) матеріальні, що закріплюють види та обсяг доходів і видатків відповідних фондів. Вони визначають матеріальний зміст юридичних прав та обов’язків учасників фінансових правовідносин;

2) процесуальні, що закріплюють порядок (процедуру) дій у напрямках мобілізації, розподілу та витрачання фондів. Фінансове право, на відміну від інших галузей права, поєднує в собі матеріальні й процесуальні норми.

Отже, фінансово-правова норма — це встановлене державою і забезпечене її примусовою силою загальнообов’язкове правило поведінки суб’єктів суспільних відносин, що виникають і розвиваються в процесі мобілізації, розподілу і витрачання централізованих і децентралізованих фондів коштів, встановлює права та обов’язки їх учасників і має імперативний характер.

Внутрішня будова, тобто структура, фінансово-правової норми така сама, як і інших норм права, проте в її складових виражені особливості фінансових відносин, які нею регулюються. Гіпотеза фінансово-правової норми визначає умови, за яких діє норма, та у суб’єктів виникають передбачені нормою права і обов’язки у сфері фінансів. Вона встановлює типові фактичні обставини, з якими пов’язане виникнення правовідносин. Причому ці обставини чітко й конкретно виражаються нормою. Тому гіпотеза фінансово-правової норми має безумовно визначений характер. Диспозиція розкриває зміст правила поведінки, визначає, якою саме має бути поведінка учасників відносин за наявності передбачених гіпотезою фактичних обставин, вимагає відповідної поведінки сторін фінансових відносин й не допускає відхилення від неї.

Санкція фінансово-правової норми передбачає наслідки за невиконання або неналежне виконання приписів норми, визначає вид і міру юридичної (адміністративної, кримінальної, фінансово-правової тощо) відповідальності порушників. Проте фінансово-правові санкції: 1) зазвичай мають грошовий характер, їх застосовують у вигляді штрафу, пені, примусового списання коштів, припинення фінансування тощо; 2) поширюються на всіх учасників фінансових правовідносин;

3) поєднують у собі правовідновлювальні й карні (штрафні) елементи, тобто не тільки здійснюється покарання винної особи, а й забезпечується належне виконання ЇЇ фінансового обов’язку;

4) відображають безпосередній зв’язок з фінансово-правовою відповідальністю. Наприклад, у разі неподання річної декларації платником податків відповідно до Закону України "Про податок з доходів фізичних осіб" від 22.05.2003 р. на нього накладається штраф згідно зі ст. 17 Закону України "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" від 21.12.2000 p., що не звільняє від належного виконання обов’язку щодо декларування отриманих доходів.

153). Фінансово-правові відносини: поняття та характерні риси. Фінансові правовідносини - це суспільні відносини, що виникають при залученні, розподілі, використанні фондів грошових коштів і урегульовані нормами фінансового права.

Ознаки фінансових правовідносин як різновиду правовідносин:

— виникають відповідно до нормам права, які вказують умови їх виникнення і визначають учасників;

— носять вольовий характер;

— характерний зв'язок сторін у формі юридичних прав і обов'язків. Причому, завжди присутні дві сторони: одна має суб’єктивне право (уповноважена) інша - несе відповідні юридичні обов'язки (зобов'язана).

Особливі риси фінансових правовідносин, обумовлені специфікою предмету і методу фінансово-правового регулювання:

— виникають в процесі фінансової діяльності держави;

— одним із суб'єктів повинен бути відповідний уповноважений державний орган;

— виникають з приводу грошей.

Ці відмінні риси надають фінансовим правовідносинам характер державно-владних майнових правовідносин.

Матеріальним змістом фінансових правовідносин є поведінка суб'єктів, а юридичним - суб'єктивні права та юридичні обов'язки учасників, що встановлені фінансово-правовими нормами.

Структура фінансових правовідносин:

- Суб'єкт

- Об'єкт

- Зміст

Суб'єкти фінансових правовідносин - це особи, які беруть участь у конкретних правовідносинах і є носіями фінансових обов'язків і прав. Вони поділяються на групи:

а) суспільно-територіальні утворення;

б) колективні суб'єкти;

в) індивідуальні суб'єкти.

Учасники правовідносин мають бути наділені такою юридичною властивістю, як правосуб'єктність, тобто спроможністю бути носієм прав та обов'язків, здійснювати їх та відповідати за їх реалізацію. Правосуб'єктність включає:

— правоздатність - здатність бути носієм прав та обов'язків;

— дієздатність - здатність самостійно реалізовувати права та обов'язки.

Слід розрізняти суб'єкт фінансового права - тобто особу, яка має правосуб'єктність, та суб'єкт фінансових правовідносин -тобто реальний учасник цих правовідносин.

Під об'єктом фінансових правовідносин слід розуміти те, на що направлена поведінка учасників фінансових правовідносин. Об'єктом є гроші або грошові зобов'язання у зв'язку з утворенням і використанням грошових фондів.

Права і обов'язки фінансових правовідносин утворюють зміст фінансових правовідносин.

Суб'єктивне право - це передбачена нормами права міра можливої поведінки учасника правовідносин.

Суб'єктивний обов'язок - це передбачена нормами права міра належної поведінки.

У процесі регулювання суспільних відносин можуть скластися два типи зв'язку між суб'єктивними юридичними правами та обов'язками:

— правовідносини "пасивного типу" - певним учасникам надаються права на позитивні дії, а на всіх інших покладаються пасивні обов'язки утримуватися від певних дій;

— правовідносини "активного типу" - на певних учасників покладаються активні юридичні обов'язки - здійснення позитивних дій, а зміст суб'єктивного права полягає в можливості вимагати цієї поведінки від зобов'язаної особи.

Класифікація фінансових правовідносин:

1) за матеріальним змістом:

— бюджетні;

— податкові;

— в галузі страхування;

— в галузі кредиту;

— з приводу регулювання грошового обігу;

— в галузі розрахунків;

— з приводу валютного законодавства.

2) в залежності від характеру фінансово-правових норм, що лежать в основі фінансових правовідносин:

— матеріальні - виникають на основі матеріальних норм фінансового права і виражають правовий статус суб'єктів, що беруть участь у фінансовій діяльності;

— процесуальні - в них виражається юридична форма, в якій відбувається отримання державою у своє розпорядження фінансових ресурсів, їх розподіл і використання.

Основою виникнення, зміни і припинення фінансових правовідносин є юридичний факт. Юридичні факти - це конкретні життєві обставини, з якими норми права пов'язують виникнення, зміну або припинення юридичних правовідносин. До юридичних фактів, як і в інших галузях права, відносять:

— дії (правомірні або неправомірні) - вольова поведінка (правопорушення, угоди);

— події - це явища, що не залежать від волі людей, але тягнуть за собою виникнення, зміну або припинення фінансових правовідносин.

Правомірні дії як вольова поведінка, передбачена фінансово-правовою нормою, поділяються на:

— юридичні акти - правомірну дію учасника фінансових правовідносин, спрямовану на отримання правового результату;

— юридичні вчинки - правомірну дію, що зумовлює правові наслідки, пов'язані з фактом вольової дії, яка не залежить від бажання суб'єкта відносин.

Неправомірні дії являють собою поведінку, що не відповідає приписам фінансово-правових; норм.

Отже, фінансові правовідносини - це врегульовані фінансово-правовими нормами суспільні відносини, учасники яких виступають як носії юридичних прав та обов'язків у сфері мобілізації, розподілу й витрачання фондів коштів держави.

154). Поняття, значення і правові основи фінансового контролю в Україні. Контроль — універсальне явище, яке застосовується у різних сферах суспільного життя. Сутність фінансового контролю розкривається у взаємозв'язку зі сферою застосування і функціонування фінансів. Економічним змістом фінансового контролю є функція управління, що включає сукупність спостережень, перевірок за діяльністю об'єкта управління з метою оцінки обґрунтованості й ефективності прийнятих рішень та результатів їх виконання.

Фінансовий контроль застосовується у сферах, у яких функціонують фінанси, оскільки створення та використання фондів коштів здійснюються під впливом різних об'єктивних і суб'єктивних факторів, що в цілому зумовлюють об'єктивну необхідність фінансового контролю як важливої сфери фінансової діяльності, інструменту впливу на становище й розвиток усієї економічної системи держави.

Об'єктом фінансового контролю є фінансова діяльність підприємницьких структур, бюджетних установ та організацій, фінансово-кредитних інститутів тощо, які здійснюють фінансову діяльність. Предметом контролю є фінансові операції, пов'язані зі створенням та використанням фондів коштів. Проте об'єкт фінансового контролю є значно ширшим, ніж просто перевірка фінансових ресурсів, оскільки в кінцевому підсумку відбувається контроль за використанням матеріальних, природних, трудових ресурсів у процесі їх опосередкування фінансовими відносинами.

Головним завданням фінансового контролю є підтримання фінансової дисципліни та запобігання фінансовим правопорушенням. Фінансова дисципліна — стан дотримання органами державної влади й місцевого самоврядування, суб'єктами господарювання всіх форм власності, об'єднаннями громадян, посадовими особами, громадянами України та іноземними громадянами встановлених законодавством та нормативно-правовими актами фінансово-правових норм. Фінансова дисципліна виражає одну зі сторін законності. Враховуючи взаємозв'язок здійснюваного фінансового контролю як з боку окремих підприємств, установ, організацій, так і з боку органів державної влади й місцевого самоврядування та їх посадових осіб, гарантується додержання законних прав обох сторін. Фінансове правопорушення є дією або бездіяльністю органів державної влади, місцевого самоврядування, суб'єктів господарювання всіх форм власності, об'єднань громадян, посадових осіб, громадян України та іноземних громадян, наслідком яких стало невиконання фінансово-правових норм.

Отже, фінансовий контроль — цілеспрямована діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, спрямована на додержання законності, фінансової дисципліни і раціональності у забезпеченні реалізації фінансової діяльності держави, тобто мобілізації, розподілу й використання централізованих та децентралізованих фондів коштів з метою виконання завдань і функцій держави та ефективного соціально-економічного розвитку всіх суб'єктів фінансових відносин.

Фінансовий контроль здійснюється в чітко визначених правових межах та викликає конкретні юридичні наслідки. Правове регулювання фінансового контролю здійснюється нормами фінансового права. В юридичній літературі існує думка про фінансовий контроль як інститут загальної частини фінансового права. Разом з тим поза сумнівом і інше. Фінансовий контроль властивий усім етапам фінансової діяльності, всім фінансово-правовим підгалузям та інститутам особливої частини фінансового права. Також фінансовий контроль є, мабуть, єдиним структурним підрозділом фінансового права, правові норми якого містяться як у загальній, так і в особливій частинах, тобто структура фінансового контролю має достатньо складний характер. До загальної частини фінансового права слід віднести фінансово-правові норми, регулюючі загальні принципи, мету і завдання, організацію і порядок здійснення фінансового контролю, характеристику його видів та методів. Що ж до фінансово-правових норм, що передбачають специфіку здійснення фінансового контролю в різних сферах фінансової діяльності, то вони цілком справедливо відносяться до особливої частини. Конкретизація ж їх специфічних завдань і змісту знаходить своє відображення в інституційних правових актах (наприклад, в Бюджетному кодексі України або Законі України "Про аудиторську діяльність").

155). Види, форми та методи фінансового контролю. Види фінансового контролю поділяються:

1. За характером взаємовідносин із суб'єктом — на внутрішній (за якого суб'єкт і об'єкт належать до однієї системи) і зовнішній (суб'єктом контролю є орган, що належить до іншої системи, ніж об'єкт).

Внутрішній фінансовий контроль здійснюють організації, підприємства, установи як за власною фінансовою діяльністю, так і за фінансовою діяльністю підрозділів, що входять до них. Він є складовою управління організацією і тому провадиться на її розсуд на основі рішень цієї організації. Зокрема, внутрішнім контролем можна назвати внутрішній аудит.

Зовнішній контроль здійснюється стороннім органом, уповноваженим на проведення компетентних дій у сфері перевірки стану додержання фінансової дисципліни окремими учасниками фінансових відносин. У його проведенні беруть участь органи як загальної, так і спеціальної компетенції у сфері фінансових відносин.

2. За часом проведення — на попередній, поточний та наступний. Критерій розмежування цих форм полягає у часі здійснення контрольних дій із процесами формування й використання фондів фінансових ресурсів. Водночас вони тісно взаємопов'язані, відображаючи тим самим безперервний характер контролю.

За формами проведення — на ініціативний та обов'язковий.

Ініціативний фінансовий контроль здійснюється на основі рішень суб'єктів господарювання як власними силами, так і за участю сторонніх органів, насамперед аудиторських організацій. Його метою є перевірка дотримання суб'єктом господарювання фінансової дисципліни, оптимізація руху фінансових потоків, економія ресурсів та, як правило, мінімізація оподаткування.

Обов'язковий фінансовий контроль здійснюється переважно за участю органів державної або місцевої влади, хоч у деяких випадках передбачає участь і недержавних фінансових контролерів з метою з'ясування додержання законності, встановлення істини у процесі судового слідства тощо.

4. За суб'єктами контролю — на державний, внутрішньогосподарський, відомчий, аудиторський та контроль фінансово-кредитних установ.

5. За цільовою спрямованістю контрольних дій фінансових органів — на стратегічний і тактичний.

Стратегічний фінансовий контроль спрямовується на вирішення питання стратегії розвитку підприємства, організації, установи, галузі господарства у майбутньому, а тактичний вирішує поточні питання їх фінансової діяльності.

6. За місцем здійснення фінансового контролю — на виїзний та дистанційний.

7. За сферою фінансової діяльності — па бюджетний, податковий, валютний, кредитний, страховий, інвестиційний тощо.

До методів фінансового контролю належать; ревізія, тематична перевірка, обстеження фінансової діяльності. Кожний із цих методів поділяється на часткові способи та прийоми, які дають змогу вирішувати певні проміжні завдання.

Ревізія — метод документального контролю за фінансово-господарською діяльністю підприємства, установи, організації, додержанням законодавства з фінансових питань, достовірністю обліку та звітності, спосіб документального виявлення недостач, розтрат, привласнень та крадіжок коштів і матеріальних цінностей, запобігання фінансовим зловживанням.

Обстеження — ознайомлення на місці з окремими ділянками фінансової роботи, у процесі якого виявляються її позитивні й негативні сторони. Характерним для обстеження є використання прийомів зіставлення фактичного стану справ із нормативним.

156). Система державних органів, що здійснюють фінансову діяльність України. Розподіл повноважень між представницькими та виконавчими органами. Держава керує фінансовою діяльністю через державні органи, наділені для цього спеціальною компетенцією. За характером діяльності, повноваженнями в галузі фінансової діяльності всі органи, що беруть участь у ній, поділяють на дві групи:

1) органи загальної компетенції, які, здійснюючи свою діяльність у багатьох напрямах, водночас реалізують і фінансову (Верховна Рада України, Кабінет Міністрів і та ін.), що не є для них основною чи єдиною;

2) органи спеціальної компетенції, створені державою і наділені повноваженнями винятково для здійснення фінансової діяльності (органи Державного казначейства, контрольно-ревізійні органи тощо). У фінансовій діяльності беруть участь практично всі державні органи залежно від їх компетенції, встановленої Конституцією України та іншими законами України, нормативними актами, що визначають їх правовий статус та ін.

Державну політику у фінансовій сфері здійснює Верховна Рада України, що затверджує загальнодержавні програми, Державний бюджет і вносить зміни до нього, здійснює контроль за використанням Державного бюджету України, приймає рішення щодо звіту про його виконання. Найважливіші питання у фінансовій сфері регулюються винятково законами України.

Органи виконавчої влади, що здійснюють управління фінансами, поділяють на:

1) органи управління загальної компетенції (Кабінет Міністрів України, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування);

2) органи управління спеціальної (галузевої, міжгалузевої) компетенції:

а) що здійснюють фінансову діяльність поряд зі своїми основними функціями (міністерства, відомства, за винятком Міністерства фінансів України);

б) для яких фінансова діяльність є основною і які створені спеціально для здійснення фінансової діяльності (Міністерство фінансів, Державна податкова адміністрація України та ін.).

Певні повноваження у фінансовій сфері має Президент України: призначає міністра фінансів; представляє на затвердження Верховній Раді кандидатури Голови Національного банку України (далі - Нацбанку України).

Значними повноваженнями в галузі управління фінансами наділений Кабінет Міністрів України. Він забезпечує: проведення фінансової, цінової, інвестиційної і податкової політики; розроблення проекту Закону про Державний бюджет України; виконання затвердженого Державного бюджету України; надання звіту про виконання Державного бюджету України.

Спеціальні державні органи виконавчої влади, що здійснюють оперативне управління фінансами:

Систему фінансових органів України очолює Міністерство фінансів (далі - Мінфін України) - центральний орган виконавчої влади з управління фінансами: прогнозує розвиток економіки, розробляє проект Державної програми економічного і соціального розвитку, проект Державного бюджету України. Для управління фінансами Мінфін України наділений такими повноваженнями:

1) що випливають із функцій щодо складання і виконання Державного бюджету України, контролю за його виконанням;

2) щодо вжиття заходів у разі порушень установленого порядку виконання Державного бюджету України, призупинення фінансування;

3) регулювання співвідношення коштів Державного бюджету України і місцевих бюджетів у процесі їх формування.

Органами Мінфіну України на місцях є фінансові органи місцевих державних адміністрацій, що розробляють проекти відповідних бюджетів, організують виконання бюджетів, забезпечують надходження коштів, встановлюють на основі рішення ради розмір місцевих зборів і організовують місцеві добровільні позики.

Особливим центральним органом виконавчої влади, статус якого прирівняний до державного комітету України, є Державне казначейство України. Основні його завдання такі: організація виконання Державного бюджету України; контроль за його виконанням і регулюванням відносин між Державним бюджетом України і позабюджетними фондами; короткострокові прогнози обсягів державних фінансових ресурсів і надання інформації Верховній Раді та Президенту України.

Державна податкова адміністрація України є центральним органом виконавчої влади. Голів державних податкових адміністрацій в АР Крим, областях, містах Києві і Севастополі призначає на посаду і звільняє з посади Президент України. Головними завданнями Державної податкової адміністрації України є такі: здійснення контролю за дотриманням податкового законодавства, правильністю нарахування і сплати податків; прийняття рішень щодо фінансових санкцій та адміністративних штрафів, прийняття нормативних і методичних документів з питань оподаткування.

Податкова міліція є специфічним правоохоронним органом, що забезпечує економічну безпеку держави при надходженні податкових платежів у бюджет. Якщо діяльність податкових інспекцій пов’язана зі справлянням податків, то податкова міліція безпосередньо займається стягненням податкових платежів.

Органом державного фінансово-економічного контролю є Рахункова палата, що здійснює свою діяльність самостійно, незалежно від будь-яких державних органів. Вона забезпечує єдину систему контролю за виконанням Державного бюджету України і використанням позабюджетних фондів.

Функціонування грошового ринку, статус національної валюти, іноземних валют на території України установлюються виключно законами. Контроль за проведенням грошово-кредитної політики покладено на Національний банк України. Функції Нацбанку у сфері грошового обігу закріплені Законом України "Про Національний банк України" від 20 травня 1999 р. Нацбанк України здійснює регулювання грошового обігу як установленням визначених нормативів щодо готівки, так і проведенням політики щодо ставок, операцій з цінними паперами та ін. Він визначає офіційний валютний курс гривні, виходячи з валютного (обмінного) курсу. Курс гривні щодо іноземних валют Нацбанк України забезпечує через використання золотовалютного резерву, купівлю і продаж цінних паперів, установлення і зміну плати за кредити й інші інструменти регулювання грошової маси в обігу.

Для здійснення уповноваженими банками й іншими кредитно-фінансовими установами валютних операцій Нацбанк України видає генеральні й індивідуальні ліцензії. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим кредитно-фінансовим установам України для здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання. Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам для здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. В основі розмежування на резидентів і нерезидентів лежить відмежування зовнішньоекономічних відносин від операцій, що стосуються внутрішньоекономічних процесів.

157). Функції органів державної фіскальної служби в Україні. ФС очолює Голова, який призначається на посаду та звільняється з посади Кабінетом Міністрів України за поданням Прем'єр-міністра України. Голова ДФС має двох заступників, у тому числі одного першого, які призначаються на посаду та звільняються з посади Кабінетом Міністрів України за поданням Прем'єр-міністра України.

У складі ДФС та її територіальних органах діють підрозділи податкової міліції. Координацію діяльності підрозділів податкової міліції здійснюютьперший заступник Голови ДФС та перші заступники керівників територіальних органів ДФС. На заступника Голови ДФС покладено виконання завдань із здійснення державної митної справи.

До 12.08.2012 року статус державної податкової служби, її функції та правові основи діяльності визначав Закон України "Про державну податкову службу в Україні". З цього часу функції та правові основи діяльності податкової служби визначаються Податковим кодексом. Зміст Податкового кодексу доповнено статтею 19-1, котра визначає функції контролюючих органів. Права фіскальних органів, обов'язки і відповідальність посадових осіб контролюючих органів регламентуються відповідно статтями 20 та 21 Податкового кодексу.

Статус органів ДФС та напрями діяльності визначені в Постанові Кабінету міністрів "Про Державну фіскальну службу України" від 21.05.2014р. Вищезгаданий Указ окреслює комплекс завдань органів державної фіскальної служби:

- реалізація державної податкової політики та політики у сфері державної митної справи;

- боротьба з правопорушеннями під час застосування податкового, митного законодавства, сплати єдиного внеску;

- контроль за надходженням до бюджетів та державних цільових фондів податків і зборів, митних та інших платежів;

- контроль за виробництвом та обігом спирту, алкогольних напоїв і тютюнових виробів;

- контроль за своєчасністю здійснення розрахунків в іноземній валюті, дотриманням порядку проведення готівкових розрахунків;

- контроль за наявністю ліцензій на провадження видів господарської діяльності;

- внесення на розгляд Міністра фінансів пропозицій щодо забезпечення формування політики у підконтрольних сферах.

Відповідно до покладених завдань у Положенні визначений широкий спектр функцій фіскальної служби. Серед них можна виділити: розробка проектів законів та форм звітності; адміністрування податків, зборів та цільового соціального внеску; застосування адміністративного арешту майна платників податків; погашення податкового боргу; верифікація сертифікатів про походження товарів; підготовка пропозиції щодо прогнозу доходів бюджетів і надходжень єдиного внеску; ліцензування митної брокерської діяльності; надання консультацій відповідно до Податкового та Митного кодексів, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску та ін.

Отже, Державна фіскальна служба України - це центральний орган виконавчої влади (його територіальні органи), що утворився в результаті трансформації податкових і митних органів України з метою забезпечення реалізації державної політики у фіскальній, митній сфері і сфері адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, розроблення пропозицій щодо забезпечення її формування, а також здійснення контролю за дотриманням законодавства у фіскальній, митній сфері і сфері адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування та попередження виявлення, розкриття і усунення правопорушень під час застосування такого законодавства.

Отже, у процесі свого становлення фіскальна служба України пройшла п'ять етапів. З середини 2014 розпочався новий - п'ятий етап в історії фіскальної служби, пов'язаний з консолідацією контролюючих органів та створенням служби сервісного типу. В Україні діє фіскальна служба комплексного типу на яку покладено функції адміністрування податків, зборів, митних платежів та єдиного соціального внеску. За рівнем підпорядкування вона півавтономна. Внутрішня організаційна структура фіскальної служби побудована за комбінованим принципом, з переважанням функціонального підходу. Структурна побудова ДФС здебільшого базується на функціональній основі і передбачає звужений або розширений тип організації. Функції та правові основи діяльності фіскальної служби визначаються Податковим кодексом. Статус органів ДФС та напрями діяльності окреслені в Постанові Кабінету міністрів "Про Державну фіскальну службу України".

158). Основні завдання та повноваження державної контрольно-ревізійної служби України. Державна контрольно-ревізійна служба України створена в 1993 році на базі Контрольно-ревізійного управління Міністерства фінансів України і є його правонаступником у частині майнових прав та обов'язків.

Державна контрольно-ревізійна служба є органом державної виконавчої влади і складається з Головного контрольно-ревізійного управління (Голів КРУ) та контрольно-ревізійних управлінь в Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, контрольно-ревізійних підрозділів (відділів, груп) у районах, містах, районах у містах, які підпорядковуються Головному контрольно-ревізійному управлінню.

Головним завданням державної контрольно-ревізійної служби є здійснення державного контролю за витрачанням коштів і матеріальних цінностей, їх збереженням, станом і достовірністю бухгалтерського обліку і звітності в міністерствах, відомствах, державних комітетах, державних фондах, бюджетних установах, а також на підприємствах і в організаціях, які одержують кошти з бюджетів усіх рівнів та державних валютних фондів.

Відповідно до завдань, покладених на державну контрольно-ревізійну службу, Голів КРУ і контрольно-ревізійні управління виконують такі функції:

організують роботу підпорядкованих контрольно-ревізійних підрозділів щодо проведення ревізій та перевірок, узагальнюють наслідки документальних ревізій та перевірок і у випадках, передбачених законодавством, повідомляють про них органам законодавчої та виконавчої влади;

проводять ревізії та перевірки фінансової діяльності, стану збереження коштів і матеріальних цінностей, достовірності обліку і звітності в міністерствах, відомствах, державних комітетах та інших органах державної виконавчої влади, в державних фондах, у бюджетних установах, а також на підприємствах і в організаціях, які одержують кошти з бюджету та з державних валютних фондів;

здійснюють ревізії та перевірки правильності витрачання державних коштів на утримання місцевих органів державної виконавчої влади, установ і організацій, що діють за кордоном і фінансуються за рахунок державного бюджету;

проводять ревізії та перевірки повноти оприбуткування, правильності витрачання і зберігання валютних коштів;

здійснюють контроль за усуненням недоліків і порушень, виявлених попередніми ревізіями та перевірками.

На Голів КРУ покладена розробка інструктивних та інших нормативних по проведенню ревізій та перевірок, здійснення методичного керівництва і контролю за діяльністю підпорядкованих контрольно-ревізійних підрозділів.

Головне контрольно-ревізійне управління узагальнює досвід проведення ревізій та перевірок і поширює його серед контрольно-ревізійних служб, розробляє пропозиції по удосконаленню контролю, надає організаційно-методичну допомогу контрольно-ревізійним службам центральних та місцевих органів державної виконавчої влади.

Контрольно-ревізійні управління здійснюють заходи щодо комп'ютеризації і створення інформаційно-аналітичної системи державної контрольно-ревізійної служби, забезпечують ведення державної статистичної звітності контрольно-ревізійної роботи; беруть участь у наукових, соціологічних дослідженнях і розробках програм боротьби із злочинністю у сфері економіки. А також:

розглядають справи про адміністративні правопорушення, пов'язані з порушенням законодавства з фінансових питань (приховування в обліку валютних та інших доходів, непродуктивних витрат і збитків, відсутність бухгалтерського обліку або ведення його з порушенням установленого порядку, внесення неправдивих даних до бухгалтерської або статистичної звітності, несвоєчасне або неякісне проведення інвентаризації грошових коштів і матеріальних цінностей, невжиття заходів щодо відшкодування з винних осіб збитків від недостач, розтрат, крадіжок і безгосподарності);

розглядають листи, заяви і скарги громадян про факти порушення законодавства з фінансових питань;

здійснюють заходи по добору, розстановці, професійній підготовці і перепідготовці кадрів;

розробляють пропозиції про матеріальне і соціально-побутове забезпечення працівників контрольно-ревізійних служб та вносять їх на розгляд відповідних органів.

Контрольно-ревізійні підрозділи (відділи, групи) у районах, містах, районах у містах виконують аналогічні функції.

159). Функції та правовий статус Рахункової палати України. Ще одним органом оперативного управління бюджетним процесом є Рахункова палата України, діяльність якої регулюється Законом України "Про Рахункову палату України" (1996 р.), де передбачені правові основи, статус, функції, повноваження і порядок здійснення контролю за дотриманням бюджетного законодавства в Україні.

Рахункова палата України була створена у липні 1996 р. Вона виконує свою діяльність самостійно, незалежно від будь-яких інших органів держави.

Основними завданнями Рахункової палати України є:

1) організація і здійснення контролю за своєчасним виконанням дохідної і видаткової частин Державного бюджету України, витрачанням бюджетних коштів, у тому числі коштів загальнодержавних цільових фондів, за обсягами, структурою та їх цільовим призначенням;

2) здійснення контролю за утворенням і покриттям внутрішнього та зовнішнього боргу України, визначення ефективності та доцільності видатків бюджетних коштів, валютних і фінансово-кредитних ресурсів;

3) контроль за фінансуванням загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального і соціально-культурного розвитку, охорони довкілля, використання об'єктів права власності, які не підлягають приватизації;

4) контроль за своєчасністю та законністю руху коштів Державного бюджету України та коштів позабюджетних фондів в установах НБУ та уповноважених банків;

5) здійснення контролю за грошовою емісією, використанням золотого запасу, дорогоцінних металів, коштовного каміння, надання кредитів і здійснення операцій щодо розміщення золота та валютних резервів;

6) аналіз виявлених відхилень від показників державного бюджету України та підготовка пропозицій про їх усунення, а також про вдосконалення бюджетного процесу в цілому.

Відповідно до поставлених завдань Рахункова палата України виконує такі функції:

1) контролює виконання законів України та постанов, прийнятих Верховною Радою України;

2) контролює виконання Державного бюджету України за доходами і видатками щодо обслуговування внутрішнього і зовнішнього державного боргу;

3) контролює витрати коштів загальнодержавних цільових фондів і коштів позабюджетних фондів;

4) контролює діяльності Державного казначейства України з питань ефективного управління коштами державного бюджету;

5) проводить операційний аналіз звітів Антимонопольного комітету України щодо здійснення ним державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства, звітів Фонду держмайна України щодо ефективного управління майном;

6) здійснює перевірку цільового використання коштів, виділених з бюджету на утримання Верховної Ради України та її апарату, служб Президента України, апарату Кабінету Міністрів України, інших виконавчих органів, державних установ і організацій, які діють за кордоном і на території України;

7) здійснює зв'язки з контролюючими органами іноземних держав і відповідними міжнародними організаціями, укладає з ними угоди про співробітництво;

8) здійснює контроль за діяльністю Міністерства фінансів України, Державної контрольно-ревізійної служби України та Державної податкової адміністрації України у сфері виконання бюджету держави.

Основними формами роботи Рахункової палати є перевірки та ревізії. Щорічно не пізніше 1 грудня вона подає до Верховної Ради України загальний письмовий звіт про результати виконання доручень Верховної Ради України, проведення перевірок, ревізій та обстежень. Звіт затверджується Верховною Радою України і публікується у виданнях Верховної Ради України.

У складі Рахункової палати України є департаменти за такими напрямами діяльності:

— контроль видатків на державне управління та національну безпеку; — контроль видатків на економічну діяльність держави; — контроль використання коштів державних цільових і позабюджетних фондів; — контроль видатків соціального спрямування; — контроль і аналіз бюджетного процесу; — контроль і аналіз видатків бюджету; — контроль банківських і міждержавних фінансово-економічних операцій; — департамент правового забезпечення діяльності Рахункової палати.

Ефективність управління бюджетним процесом України залежить від якості та своєчасності виконання своїх функцій відповідними органами державної влади. Тільки плідна співпраця згаданих організацій забезпечить своєчасне прийняття якісного бюджету та афективне його виконання на всіх рівнях адміністративно-територіального поділу країни.

160). Функції Державного казначейства України. Метою створення Державного казначейства було забезпечен­ня ефективного управління коштами зведеного бюджету держа­ви, підвищення оперативності у фінансуванні видатків у межах наявних обсягів фінансових ресурсів у державному бюджеті та місцевих бюджетах.

Державне казначейство України має три рівні (ланки): Державне казначейство України — вища ланка.

Його територіальні органи:

— управління Державного казначейства України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі — середня ланка;

— відділення Державного казначейства у районах, містах і районах у містах — низова (базова) ланка.

На вищу ланку покладаються завдання організації виконан­ня державного бюджету, контролю за цим процесом, методоло­гічного забезпечення діяльності цієї служби в країні, а також контроль за діяльністю органів Державного казначейства. Відповідно до чинного законодавства Державне казначейство України виконує такі функції:

- організовує та здійснює касове виконання державного та місцевих бюджетів за принципом єдиного казначейського рахунку;

- керує територіальними органами Державного казначейства;

- веде облік асигнувань, кошторисних призначень та зобов'язань розпорядників коштів державного і місцевих бюджетів, цільових фондів на відповідних рахунках в органах Державного казначейства;

- здійснює управління доходами і видатками державного та місцевих бюджетів, проводить операції з наявними бюджетними коштами, в тому числі в іноземній валюті в межах розписів бюджетів;

- виконує операції з іншими коштами, що перебувають у розпорядженні уряду України;

- організовує та здійснює прогнозування і касове планування коштів державного та місцевих бюджетів, визначає на основі чинного законодавства розміри їх поточного використання у межах затверджених на відповідний період видатків;

- доводить до головних розпорядників коштів і територіальних органів Державного казначейства обсяги асигнувань, що виділяються з державного і місцевих бюджетів;

- розподіляє між державним бюджетом та місцевими бюджетами відповідних рівнів відрахування від загальнодержавних податків, зборів і обов'язкових платежів за нормативами, затвердженими Верховною Радою України, а також перераховує місцевим бюджетам належні їм кошти від зазначених відрахувань;

- організовує та здійснює взаємні розрахунки між держав­ним і місцевими бюджетами;

- веде зведений бухгалтерський облік руху коштів державного і місцевих бюджетів на рахунках Державного казначейства;

- організовує та здійснює збирання, зведення та аналіз фінансової звітності про стан виконання державного, місцевих та зведеного бюджетів, подає зазначену звітність Верховній Раді України, уряду України та Міністерству фінансів;

- здійснює управління державним внутрішнім боргом та обслуговування внутрішнього і зовнішнього боргів відповідно до чинного законодавства (разом із Національним банком і Міністерством фінансів);

- регулює фінансові взаємовідносини між державним бюджетом і цільовими фондами, організовує та здійснює контроль за надходженням, рухом і використанням коштів цих фондів;

- подає Міністерству фінансів у разі потреби пропозиції про скорочення видатків державного бюджету;

- розробляє і затверджує нормативно-методичні та інструктивні документи з питань бухгалтерського обліку, звітності та організації виконання бюджетів усіх рівнів;

- розробляє проекти законодавчих та інших нормативних актів із питань, що належать до компетенції Державного казначейства;

- організовує роботу територіальних органів Державного казначейства, пов'язану з дотриманням чинного законодавства України з питань виконання державного та місцевих бюджетів, надходження та використання коштів цільових фондів;

- вживає заходи, спрямовані на професійну підготовку та перепідготовку кадрів працівників органів Державного казначейства;

- проводить ревізії діяльності територіальних органів Державного казначейства;

— встановлює зв'язки з міжнародними фінансово-банківськими установами, а також із казначействами інших країн, вивчає досвід організації їхньої діяльності та готує пропозиції про його використання в Україні.

161). Поняття та структура бюджетної системи України. Зведений бюджет. Річний державний бюджет — це серцевина організації державних фінансів, що відображає рішення у відповідних сферах державних та приватних фінансів. Бюджет пояснює фінансово-бюджетну політику уряду, напрям і темпи зростання основних показників економіки. Бюджетний процес циклічний, він є організаційною основою контролю і впорядкування державних фінансів, а також основою звітності всіх ланок уряду.

Відповідно до статті 2 Бюджетного кодексу України бюджетна система України — це сукупність державного бюджету та місцевих бюджетів, побудована з урахуванням економічних відносин, державного й адміністративно-територіальних устроїв і врегульована нормами права. Згідно зі статтею 95 Конституції України бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами.

Структура бюджетної системи України представлена:

1) державним бюджетом та

2) місцевими бюджетами.

До місцевих бюджетів належать бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах та бюджети місцевого самоврядування.

Бюджетами місцевого самоврядування визнаються бюджети територіальних громад сіл. селищ, міст та їх об'єднань.

Для аналізу й прогнозування економічного і соціального розвитку держави використовуються зведений бюджет як сукупність показників бюджетів. Призначення зведеного бюджету полягає в тому, щоб на підставі зведених показників доходів і видатків, які отримує вся бюджетна система країни, здійснити аналіз і визначити засади регулювання соціально-економічного розвитку як держави в цілому, так і її окремих регіонів. Адже зведені бюджети існують не тільки у масштабах України, але і в ланках нижчого рівня.

Зведений бюджет України включає показники Державного бюджету України, зведеного бюджету Автономної Республіки Крим та зведених бюджетів областей та міст Києва й Севастополя.

Зведений бюджет Автономної Республіки Крим включає показники бюджету Автономної Республіки Крим, зведених бюджетів її районів та бюджетів міст республіканського значення.

Зведений бюджет області включає показники обласного бюджету, зведених бюджетів районів І бюджетів міст обласного значення цієї області.

Зведений бюджет району включає показники районних бюджетів, бюджетів міст районного значення, селищних та сільських бюджетів цього району.

Зведений бюджет міста з районним поділом включає показники міського бюджету та бюджетів районів, що входять до його складу. У разі, коли місту або району в місті адміністративно підпорядковані інші міста, селища чи села, зведений бюджет міста або району в місті включає показники бюджетів цих міст, селищ та сіл.

Особи, винні у порушенні бюджетного законодавства, несуть цивільну, дисциплінарну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно із законами України. Бюджетним правопорушенням визнається недотримання учасником бюджетного процесу встановленого Бюджетним кодексом та Іншими нормативно-правовими актами порядку складання, розгляду, затвердження, внесення змін, виконання бюджету чи звіту про виконання бюджету.

Бюджетне правопорушення, вчинене розпорядником чи одержувачем бюджетних коштів, може бути підставою для притягнення до відповідальності згідно із законом його керівника чи інших відповідальних посадових осіб залежно від характеру вчинених ними діянь. Посадові особи органів державної влади, органів влади Автономно! Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, а також підприємств, установ та організацій, які вчинили бюджетне правопорушення, несуть передбачену законом цивільно-правову відповідальність згідно з законом незалежно від накладення передбачених Бюджетним кодексом заходів стягнення на розпорядника чи одержувача бюджетних коштів.

162). Поняття й роль бюджету у функціонуванні держави. Склад бюджету. Принципи бюджетної системи. Річний державний бюджет — це серцевина організації державних фінансів, що відображає рішення у відповідних сферах державних та приватних фінансів. Бюджет пояснює фінансово-бюджетну політику уряду, напрям і темпи зростання основних показників економіки. Бюджетний процес циклічний, він є організаційною основою контролю і впорядкування державних фінансів, а також основою звітності всіх ланок уряду.

Політичне значення бюджету полягає в тому, що законодавчий орган своїм волевиявленням затверджує обсяг видатків і доходів на планований рік і цим ставить уряд під свій контроль. Бюджет — це документ, що обмежує розподіл фінансових ресурсів, які уряд використовуватиме для надання допомоги і послуг з метою поліпшення добробуту народу.

Бюджет як економічна категорія — сукупність грошових відносин між державою і юридичними та фізичними особами стосовно формування і використання централізованого фонду коштів, призначеного для забезпечення виконання державою її функцій.

Основним джерелом формування бюджету є ВВП, який розподіляється державою завдяки:

1) виконанню державою загальних суспільних функцій;

2) участі держави у розподілі ВВП як одного із суб'єктів його створення.

Бюджет — основний фінансовий план, у якому відображається діяльність держави та місцевих органів. Він визначає можливості і пріоритети, роль і форми реалізації закріплених за державою функцій. Фактично, бюджет є балансом доходів і видатків, відображенням сукупної політики держави.

Бюджет за матеріальним змістом — централізований фонд коштів держави. Обсяг бюджету — річна сума коштів, що проходять через цей фонд і є одним із важливих інструментів, доступних урядові, для регулювання економічної діяльності та стабілізації доходів громадян.

Юридичне значення бюджету має вигляд нормативно-правового закріплення бюджетних повноважень суб'єктів бюджетних відносин, у зв'язку з постійним рухом та завданнями, як основний фінансовий план держави. Бюджет, затверджений на рівні закону на поточний бюджетний період, надає фінансовій діяльності органів виконавчої влади обов'язкового характеру. Закон про бюджет покладає на орган виконавчої влади обов'язок зібрати певну суму коштів і дає змогу витратити їх на фінансування видатків, пов'язаних із забезпеченням виконання функцій держави.

Отже, у Бюджетному кодексі України зазначається, що бюджет — це план формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються органами державної влади, влади АРК та місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду, а відповідно, закон про бюджет — це закон, який затверджує повноваження органів державної влади здійснювати виконання Державного бюджету України протягом бюджетного періоду.

Державний бюджет охоплює всі сфери економічної діяльності держави. Сукупність форм і методів управління фінансами називається фінансовим механізмом і від того, наскільки він досконалий, залежать темпи економічного і соціального розвитку, добробут громадян. Важливе значення має те, скільки фінансових ресурсів від загальної їх кількості, створюваних у державі, держава акумулює у своєму розпорядженні і на які цілі використовує. Проте ці загальні показники ще не забезпечують повної характеристики ефективності фінансового механізму.

Бюджетна система України грунтується на певних принципах як організаційно-правових засадах її побудови І функціонування, що закріплені нормами бюджетного права. Бюджетним кодексом України визначені такі принципи бюджетної системи:

1) принцип єдності бюджетної системи України — єдність бюджетної системи України забезпечується єдиною правовою базою, єдиною грошовою системою, єдиним регулюванням бюджетних відносин, єдиною бюджетною класифікацією, єдністю порядку виконання бюджетів та ведення бухгалтерського обліку і звітності:

2) принцип збалансованості— повноваження на здійснення витрат бюджету повинні відповідати обсягу надходжень до бюджету на відповідний бюджетний період:

3) принцип самостійності— Державний бюджет України та місцеві бюджети є самостійними. Держава коштами державного бюджету не несе відповідальності за бюджетні зобов'язання органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування. Органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування коштами відповідних бюджетів не несуть відповідальності за бюджетні зобов'язання одне одного, а також за бюджетні зобов'язання держави. Самостійність бюджетів забезпечується закріпленням за ними відповідних джерел доходів, правом відповідних органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування на визначення напрямів використання коштів відповідно до законодавства України, правом Верховної Ради Автономної Республіки Крим та відповідних рад самостійно й незалежно одне від одного розглядати та затверджувати відповідні бюджети;

4) принцип повноти—до складу бюджетів підлягають включенню всі надходження до бюджетів та витрати бюджетів, що здійснюються відповідно до нормативно-правових актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування:

5) принцип обґрунтованості — бюджет формується на реалістичних макропоказниках економічного й соціального розвитку держави та розрахунках надходжень до бюджету й витрат бюджету, що здійснюються відповідно до затверджених методик та правил;

6) принцип ефективності—при складанні та виконанні бюджетів усі учасники бюджетного процесу мають прагнути досягнення запланованих цілей при залученні мінімального обсягу бюджетних коштів та досягнення максимального результату при використанні визначеного бюджетом обсягу коштів;

7) принцип субсидіарност — розподіл видів видатків між державним бюджетом та місцевими бюджетами, а також між місцевими бюджетами повинен грунтуватися на максимально можливому наближенні надання суспільних послуг до їх безпосереднього споживача:

8) принцип цільового використання бюджетних коштів — бюджетні кошти використовуються тільки на цілі, визначені бюджетними призначеннями;

9) принцип справедливості І неупередженості — бюджетна система України будується на засадах справедливого й не-упередженого розподілу суспільного багатства між громадянами й територіальними громадами;

10) принцип публічності та прозорості—Державний бюджет України та місцеві бюджети затверджуються, а рішення щодо звіту про їх виконання приймаються відповідно Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим та відповідними радами;

11) принцип відповідальності учасників бюджетного процесу — кожен учасник бюджетного процесу несе відповідальність за свої дії або бездіяльність на кожній стадії бюджетного процесу.

163). Доходи державного бюджету України за Бюджетним Кодексом України. За Бюджетним Кодексом України бюджет - план формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються відповідно органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду. При цьому доходи бюджету - податкові, неподаткові та інші надходження на безповоротній основі, справляння яких передбачено законодавством України (включаючи трансферти, плату за надання адміністративних послуг, власні надходження бюджетних установ).

Доходи Державного бюджету служать фінансовою базою вико­нання державою її функцій. Склад, форми і методи мобілізації до­ходів Державного бюджету визначаються системою і особливостями господарювання та тими завданнями, які вирішує суспільство у пев­ний період.

Склад доходів Державного бюджету України визначається Бюд­жетним кодексом України та Законами «Про Державний бюджет» на відповідний бюджетний період. Починаючи з 2000 р. Державний бю­джет включає дві складові: загальний фонд та спеціальний фонд. Та­кий поділ Державного бюджету має на меті забезпечення прозорості та реальності системи оцінки усіх джерел доходів і визначення пріори­тетів фінансування витрат.

Доходи загального фонду Державного бюджету призначені для фінансування загальних видатків і не мають визначеного спрямуван­ня на конкретну мету. Водночас доходи спеціального фонду держав­ного бюджету включають доходи, призначені на забезпечення фінан­совими ресурсами передбаченої мети.

До доходів загального фонду Державного бюджету зараховуються такі надходження:

1) податок на додану вартість;

2) акцизний збір;

3) ввізне мито;

4) податок з доходів фізичних осіб,;

5) платежі за спеціальне використання лісових ресурсів державно­го значення;

6) збір за спеціальне використання водних ресурсів загальнодер­жавного значення та збір за користування водами для потреб гідрое­нергетики і водного транспорту;

7) платежі за користування надрами загальнодержавного значення;

8) плата за ліцензії на певні види господарської діяльності, крім тих, що видаються Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, виконавчими органами місцевих рад та місцевими органами виконав­чої влади;

9) державне мито в частині, що відповідно до закону зараховується до Державного бюджету;

10) адміністративні штрафи та інші грошові стягнення, крім адмі­ністративних штрафів, що накладаються виконавчими органами відповідних рад, районними державними адміністраціями або утворе­ними в установленому порядку адміністративними комісіями;

11) кошти від реалізації майна, конфіскованого за рішенням суду, скарбів, майна, одержаного державою в порядку спадкоємства чи да­рування, безгосподарного майна;

12) податок на прибуток підприємств (крім податку на прибуток підприємств комунальної власності, 50% податку на прибуток підприємств, що сплачується платниками за місцезнаходженням у місті Києві, та податку на прибуток підприємств, визначеного відпо­відним пунктом Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»);

13) відрахування від сум перевищення розрахункової величини фонду оплати праці на підприємствах-монополістах;

14) кошти, отримані за вчинення консульських дій на території України та частину коштів, встановлених Законом «Про Державний бюджет» за вчинення консульських дій за межами України;

15) надходження від перевищення валових доходів над видатками Національного банку України;

16) дивіденди (дохід), нараховані на акції (частки, паї) господарсь­ких товариств, які є у державній власності, крім підприємств палив­но-енергетичного комплексу;

17) рентна плата за нафту, що видобувається в Україні;

18) рентна плата за транзитне транспортування природного газу (крім заборгованості минулих років, яка спрямовується на розрахун­ки з погашення зобов´язань держави по знецінених грошових заоща­дженнях громадян в установах Ощадного банку колишнього СРСР та державних цінних паперах колишнього СРСР), за транспортування нафти магістральними нафтопроводами та за транзитне транспорту­вання аміаку;

19) збори, що стягуються Державною автомобільною інспекцією України;

20) плата за оренду цілісних майнових комплексів;

21) митні збори;

22) єдиний збір, що справляється у пунктах пропуску через дер­жавний кордон України;

23) плата за видачу, переоформлення, продовження терміну дії ліцензій на користування радіочастотним ресурсом України та видачу дублікатів таких ліцензій;

24) грошові кошти, що надходять від рекламодавців алкогольних напоїв і тютюнових виробів;

25) надходження коштів від збору на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства;

26) інші доходи, що зараховуються до загального фонду Держав­ного бюджету в розмірах, встановлених законодавством.

До джерел формування доходів спеціального фонду Державного бюджету належать:

1) 80 відсотків акцизного збору з вироблених в Україні та із вве­зених в Україну нафтопродуктів і транспортних засобів;

2) збір за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок Дер­жавного бюджету;

3) надходження коштів від збору на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства;

4) відсотки за користування державним пільговим кредитом, на­даним індивідуальним сільським забудовникам;

5) відсотки за користування пільговим довгостроковим держав­ним кредитом, наданим молодим сім´ям та одиноким молодим грома­дянам на будівництво (реконструкцію) житла;

6) надходження коштів від реалізації надлишкового озброєння, військової й спеціальної техніки, іншого майна Збройних сил України та інших утворених відповідно до законів України військових форму­вань і правоохоронних органів;

7) рентна плата за природний газ, що видобувається в Україні;

8) відрахування від плати за транзит природного газу через тери­торію України;

9) надходження до страхового фонду безпеки авіації;

10) частина надходжень до Державного спеціалізованого фонду фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях, встановлена Законом «Про Державний бюджет» на поточний рік;

11) власні надходження бюджетних установ, які утримуються за рахунок коштів Державного бюджету України (в тому числі надход­ження від платних послуг, що надаються бюджетними установами, кошти на виконання окремих доручень, благодійні внески);

12) збори на обов´язкове пенсійне страхування, що відповідно до закону сплачуються з купівлі-продажу валют, торгівлі ювелірними ви­робами із золота (крім обручок), платини і дорогоцінного каміння та при відчуженні легкових автомобілів, з виробництва та імпорту тютю­нових виробів, з операцій купівлі-продажу нерухомого майна, послуг стільникового рухомого зв´язку (додаткові збори на виплату пенсій), у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України;

13) надходження від реалізації матеріальних цінностей державно­го резерву;

14) надходження від секретаріату ООН за участь українського кон­тингенту в миротворчих операціях;

15) надходження до Фонду України соціального захисту інвалідів;

16) збір за забруднення навколишнього природного середовища до Державного фонду охорони навколишнього природного середовища;

17) платежі, пов´язані з перебуванням Чорноморського флоту Російської Федерації на території України, відповідно до укладеної міжурядової угоди;

18) кошти, що надійдуть від рекламодавців алкогольних напоїв і тютюнових виробів;

19) кошти, що надійдуть у рахунок відшкодування втрат сільсько­господарського і лісогосподарського виробництва;

20)дивіденди (дохід), нараховані на акції (частки, паї) підпри­ємств і господарських товариств паливно-енергетичного комплексу, які є у державній власності;

21) зарубіжні гранти;

22) надходження від реалізації розброньованих матеріальних цінностей мобілізаційного резерву понад обсяги, визначені Законом України «Про Державний бюджет» на поточний рік;

23) інші надходження, що зараховуються до спеціального фонду Державного бюджету згідно із законодавством.

164). Витрати, що фінансуються з державного бюджету України. Видатки Державного бюджету - це витрати держави на загальнодержавному рівні, які необхідні для виконання державою її функцій. Ці витрати визначають економічні відносини, на основі яких здійснюється використання центральних засобів за напрямами законом.

Напрямки використання бюджетних витрат обумовлені цілою сукупністю чинників, основними з яких є:

Необхідність утримання державних установ;

Рівень розвитку регіонів держави;

Зв'язок видатків із загального державного бюджету з видатками місцевих бюджетів;

Форми надання бюджетних коштів;

Інші фактори, які можуть мати важливе значення в залежності від конкретної економічної та політичної ситуації в державі.

Видатки Державного бюджету регламентуються відповідними законодавчими та нормативними актами - Бюджетним кодексом, Законом про Державний бюджет на поточний рік, Бюджетною класифікацією, іншими юридичними актами органів влади.

Починаючи з 2000 року у Державному Бюджеті, в його видаткової частини передбачаються два фонди - загальний і спеціальний.

У Законі України "Про бюджетну систему України" передбачено такі види видатків як поточні витрати і видатки розвитку.

Поточні витрати - це витрати бюджетів на фінансування мережі підприємств, установ, організацій та органів, які діє на початок бюджетного року, а також на фінансування заходів щодо соціального захисту населення та інших заходів, які не відносяться до витрат розвитку. У складі поточних витрат окремо виділяються видатки бюджету, зумовлені розширенням мережі перелічених вище об'єктів з зазначенням всіх факторів, які вплинули на обсяг видатків.

Видатки розвитку - це витрати бюджетів на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності, зокрема: фінансування капітальних вкладень виробничого і невиробничого призначення; фінансування структурної перебудови народного господарства; субвенції та інші витрати, пов'язані з розширеним відтворенням.

До витрат, які фінансуються з Державного бюджету належать видатки на: державне управління; судову владу; міжнародну діяльність; фундаментальні та прикладні дослідження і розвитку науково-технічного прогресу державного значення, міжнародні наукові та інформаційні зв'язки державного значення; національну оборону; правоохоронну діяльність та забезпечення безпеки держави; освіти; спеціалізовані школи; культуру і мистецтво, охорону здоров'я; соціальний захист та соціальне забезпечення; державні спеціальні програми; фізичну культуру і спорт; державні програми підтримки регіонального розвитку та пріоритетних галузей економіки; державні програми розвитку транспорту, дорожнього господарства, зв'язку, телекомунікацій та інформатики, державні програми щодо охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки створення і поповнення запасів і резервів; обслуговування державного боргу; проведення виборів і референдумів; інші за програми, які мають виключно державне значення.

Фінансування окремих програм економічного і соціального напрямів місцем реалізації цих програм здійснюється через механізм міжбюджетних трансфертів.

Міжбюджетні трансферти - це відносини між державою, Автономною республікою Крим і місцевим самоврядуванням для забезпечення відповідних бюджетів фінансовими ресурсами, необхідними для виконання функцій, передбачених Конституцією України та законами України.

Законом України "Про Державний Бюджет України на 2010 рік" затверджено такий перелік захищених статей видатків загального фонду на звітний рік за економічною структурою видатків:оплата праці працівників бюджетних установ; нарахування на заробітну плату, придбання медикаментів та перев'язувальних матеріалів, забезпечення продуктами харчування; оплата комунальних послуг та енергоносіїв; обслуговування державного боргу; поточні трансферти населенню; поточні трансферти місцевим бюджетам.

Державний бюджет України має містити пояснення всіх видатків, за винятком витрат, пов'язаних з державною таємницею (таємних видатків). Таємні видатки, передбачені на діяльність органів державної влади, в інтересах національної безпеки включаються до Державного бюджету України без деталізації. Контроль за проведенням таємних видатків здійснюється Рахунковою палатою та Міністерством фінансів України у порядку, визначеному Верховною Радою України.

165). Міжбюджетні трансферти: поняття, види та значення як інструменту бюджетного регулювання. Відповідно до Бюджетного кодексу України міжбюджетні трансферти — це кошти, які безоплатно й безповоротно передаються з одного бюджету до Іншого.

Міжбюджетні трансферти поділяються на:

1) дотацію вирівнювання;

2) субвенцію;

3) кошти, що передаються до Державного бюджету України та місцевих бюджетів з інших місцевих бюджетів;

4) інші дотації.

Дотація вирівнювання - це міжбюджетний трансферт на вирівнювання доходної спроможності бюджету, який його отримує.

Субвенції - це міжбюджетні трансферти для використання на певну мету в порядку, визначеному органом, що прийняв рішення про надання субвенції.

У державному бюджеті України можуть передбачатися такі міжбюджетні трансферти місцевим бюджетам:

1) дотація вирівнювання бюджету Автономної Республіки Крим, обласним бюджетам, бюджетам міст Києва та Севастополя, районним бюджетам та бюджетам міст республіканського Автономно! Республіки Крим та міст обласного значення;

2) субвенція на здійснення програм соціального захисту:

3) субвенція на компенсацію втрат доходів бюджетів місцевого самоврядування на виконання власних повноважень внаслідок надання пільг, встановлених державою;

4) субвенція на виконання інвестиційних проектів;.

5) інші субвенції.

У Державному бюджеті України затверджується обсяг дотації вирівнювання та субвенцій окремо для бюджету Автономної Республіки Крим, кожного з обласних бюджетів, бюджетів міст Києва та Севастополя, міст республіканського Автономної Республіки Крим, міст обласного значення та районних бюджетів, а також коштів, що передаються до Державного бюджету України з місцевих бюджетів, якщо є підстави для надання та отримання відповідних міжбюджетних трансфертів.

Міські (міст Києва і Севастополя, міст республіканського Автономної Республіки Крим та міст обласного значення) та районні ради можуть передбачати у відповідних бюджетах дотації вирівнювання бюджетам районів у містах, бюджетам сіл, селищ, міст районного значення та їх об'єднань, а також кошти, що передаються з цих бюджетів.

Верховна Рада Автономної Республіки Крим та відповідні ради можуть передбачати у відповідних бюджетах такі види міжбюджетних трансфертів:

1) субвенції на утримання об'єктів спільного користування чи ліквідацію негативних наслідків діяльності об'єктів спільного користування;

2) субвенції на виконання власних повноважень територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об'єднань;

3) субвенції на виконання інвестиційних проектів;

4) інші субвенції.

Дотація вирівнювання та субвенції з Державного бюджету України місцевим бюджетам перераховуються з рахунків Державного бюджету України органами Державного казначейства

України бюджету Автономної Республіки Крим, обласним бюджетам, бюджетам міст Києва і Севастополя, міст республіканського Автономної Республіки Крим та міст обласного значення і районним бюджетам. Перерахування коштів, що передаються до Державного бюджету України з бюджету Автономної Республіки Крим, бюджетів міст Києва і Севастополя, бюджетів міст республіканського Автономної Республіки Крим та міст обласного значення, районних і обласних бюджетів, забезпечується відповідними органами Державного казначейства України.

Порядок перерахування дотації вирівнювання та субвенцій з Державного бюджету України місцевим бюджетам, коштів, що передаються до Державного бюджету України з місцевих бюджетів, а також порядок перерахування міжбюджетних трансфертів між місцевими бюджетами визначаються Кабінетом Міністрів України і повинні забезпечувати своєчасність, рівномірність, гарантованість та повноту перерахування трансфертів.

Для визначення розподілу міжбюджетних трансфертів використовують фінансовий норліалиш бюджетної забезпеченості— гарантований державою в межах наявних бюджетних ресурсів рівень фінансового забезпечення повноважень Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій та виконавчих органів місцевого самоврядування, що використовується для визначення обсягу міжбюджетних трансфертів.

Він визначається шляхом ділення загального обсягу фінансових ресурсів, що спрямовуються на реалізацію бюджетних програм, на кількість мешканців або споживачів соціальних послуг тощо. Загальний обсяг фінансових ресурсів, що спрямовуються на виконання бюджетних програм місцевими бюджетами, розподіляється між видами видатків відповідно до пріоритетів бюджетної політики держави. При розрахунку фінансового нормативу бюджетної забезпеченості може передбачатися обсяг нерозподілених видатків, який об'єднує види видатків на ті повноваження, встановлення нормативів по яких є недоцільним.

Фінансовий норматив бюджетної забезпеченості коригується коефіцієнтами, які враховують відмінності у вартості надання соціальних послуг залежно від кількості населення та споживачів соціальних послуг, а також соціально-економічних, демографічних, кліматичних, екологічних та Інших особливостей адміністративно-територіальних одиниць. Коригуючі коефіцієнти затверджуються Кабінетом Міністрів України.

166). Бюджетний процес в Україні: поняття та стадії. Бюджетний цикл та бюджетний період. У юридичній науці вироблено розуміння бюджетного процесу як заснованої на правових нормах діяльності органів держави й органів місцевого самоврядування зі складання, розгляду проекту бюджету, затвердження й виконання бюджету, складання, розгляду й затвердження звіту щодо виконання бюджету'.

Відповідно до Бюджетного кодексу України бюджетний процес — це регламентована нормами права діяльність, пов'язана із складанням, розглядом, затвердженням бюджетів, їх виконанням і контролем за їх виконанням, розглядом звітів про виконання бюджетів, що складають бюджетну систему України.

Повний цикл бюджетного процесу (бюджетний цикл), тобто період із початку складання проекту бюджету до затвердження звіту про Його виконання, триває понад два роки і охоплює всі стадії бюджетного процесу, у тому числі бюджетний період. Таким чином, бюджетний цикл включає:

- період формування бюджету;

- період виконання бюджету;

- пільгові бюджетні терміни (час дії тогорічних асигнувань за капітальними вкладеннями);

- період звітності.

Бюджетний цикл

Підготовка бюджетних запитів, затвердження бюджетних запитів представницьким органом, виконання бюджету і звітування про фактичні бюджетні операції (нормативні документи)

Бюджетний кодекс запроваджує процедуру парламентських слухань з питань бюджетної політики на наступний бюджетний період. Проект Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період ґрунтується на основних макропоказниках економічного та соціального розвитку України на наступний бюджетний період, аналізу виконання бюджету у поточному періоді, пріоритетів та програми уряду. Верховна Рада України або схвалює, або бере до відома зазначений документ .

Бюджетні запити розробляються на підставі інструкції з підготовки бюджетних запитів та типовою формою, яких зобов'язані дотримуватися головні розпорядники коштів. Місцеві фінансові органи на основі результатів аналізу приймають рішення про включення цих запитів до проекту бюджету.

Бюджетний кодекс чітко встановлює граничні терміни прийняття відповідних рішень.

Бюджетний період для всіх бюджетів, що складають бюджетну систему, становить один календарний рік, який починається 1 січня кожного року і закінчується 31 грудня того ж року, але у разі:

- введення воєнного стану;

- оголошення надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях;

- оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації, необхідність усунення природних чи техногенних катастроф,

Державний бюджет України може бути прийнятий і на інший період.

167). Поняття дефіциту, профіциту бюджету. Фінансування бюджету. Дефіцит бюджету – перевищення видатків бюджету над його доходами. Є два показники, які визначають рівень Дб.: співвідношення частки видатків, які не забезпечуються доходами, й усіх видатків у процентах та співвідношення частки видатків, які не забезпечуються доходами, й обсягів валового національного продукту (ВНП) у процентах.

Касове виконання місцевого бюджету – організація та здійснення прийому, зберігання і видачі бюджетних коштів, ведення обліку і звітності в процесі виконання місцевого бюджету. В Україні К.в.б. здійснюється територіальними відділеннями Національного банку України, а в таких адміністративно-територіальних одиницях, де цих відділень нема, - іншими уповноваженими банками.

Бюджетний дефіцит є найскладнішим явищем і досить поширеним у світі. Наявність дефіциту вимагає встановлення джерел його покриття, якими можуть бути:— державний кредит;— емісія грошей.

Виконання бюджету полягає у мобілізації запланованих доходів і фінансуванні передбачених видатків. Організація виконання бюджету покладається на Кабінет Міністрів, оперативна робота ведеться Міністерством фінансів.

Державною податковою адміністрацією і казначейством. Виконання бюджету здійснюється на підставі розпису доходів і видатків. Цей документ складається після затвердження бюджету в розрізі підрозділів бюджетної класифікації, яка дає повну деталізацію видів доходів і напрямів видатків. Розпис доходів і видатків складається з поквартальною розбивкою, що дає змогу збалансувати бюджет на різні періоди.

Касове виконання бюджету (зарахування коштів на рахунки бюджету та перерахування з них) може здійснюватись за двома системами: банківською і казначейською. При банківській рахунки бюджету відкриваються в установах банківської системи. При казначейській створюється спеціальна структура — казначейство, яке веде рахунки бюджету, мобілізує кошти і фінансує видатки.

ПРОФІЦИТ БЮДЖЕТУ - це перевищення доходів бюджету над його видатками. Профіцит бюджету як явище властиве окремим місцевим бюджетам. Якщо заплановані доходи дорівнюють запланованим видаткам, бюджет приймається бездефіцитним. Бюджетне фінансування — безповоротний та безоплатний відпуск коштів із державного та місцевих бюджетів на виконання загальнодержавних функцій і функцій муніципальних органів та забезпечення діяльності бюджетних установ і організацій.

Кожне окреме бюджетне підприємство, організація або установа отримує кошти лише з одного бюджету — це один зі специфічних принципів бюджетного фінансування поряд із загальними принципами здійснення видаткової політики. Винятком із загального правила є фінансування незапланованих заходів, пов'язаних зі стихійним лихом, епідеміями, ліквідацією втрат від катастроф тощо. У такому разі кошти на покриття витрат виділяються як з місцевих, так і з державного (зокрема з Резервного фонду КМУ) бюджетів.

Ще одним спеціальним принципом бюджетного фінансування є фінансування бюджетних установ на основі встановлених економічно і науково обґрунтованих нормативів для кожної сфери діяльності держави.

Розподіл установ на ті, що фінансуються з Державного бюджету України, і ті, які отримують асигнування з місцевих бюджетів, здійснюється залежно від їх значимості та підпорядкування. Так, з Державного бюджету України отримують фінансування національні установи; підприємства, організації та заклади, що підпорядковані безпосередньо міністерствам України, державним комітетам та відомствам. Інші бюджетні установи фінансуються, в основному, з відповідних місцевих бюджетів.

Відповідно до ст. 86 БКУ розмежування видів видатків між місцевими бюджетами здійснюється на основі принципу субсидіарності з урахуванням критеріїв повноти надання послуги та наближення її до безпосереднього споживача. Із бюджетів сіл, селищ, міст та їх об'єднань здійснюються видатки на фінансування бюджетних установ та заходів, які забезпечують необхідне першочергове надання соціальних послуг, гарантованих державою, і які розташовані найближче до споживачів.

168). Бюджетна резолюція (Основні напрямки бюджетної політики): поняття, зміст та значення. Бюджетна резолюція — це рішення Верховної Ради України, що приймається як постанова, яка є джерелом бюджетного права і відображає основні напрями бюджетної політики на планований рік та програмою, на яку уряд має орієнтуватися, у процесі складання проекту закону про державний бюджет.

Основні напрямки бюджетної політики, або бюджетна резолюція – це нормативний документ, що передує розробці проекту Державного бюджету та містить певні рамки, граничні моменти, якими КМУ має керуватися при розробці проекту ДБУ.

Мінфін України скла­дає проект Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний рік і подає їх до 20 березня року, що передує плановому, на розгляд до Кабінету Міністрів. Після цього зазначений проект роз­глядається і схвалюється Кабінетом Міністрів України та подається до Верховної Ради України.

Проект Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період містить пропозиції Кабінету Міністрів України щодо:

1) основних прогнозних макропоказників економічного і соціаль­ного розвитку України (із зазначенням показників номінального і ре­ального обсягу валового внутрішнього продукту, індексів споживчих цін та цін виробників, офіційного обмінного курсу гривні у середньо­му за рік та на кінець року, рівня безробіття);

2) основних завдань бюджетної політики, зокрема граничного об­сягу дефіциту (профіциту) державного бюджету, частки прогнозного річного обсягу валового внутрішнього продукту, що перерозподіляєть­ся через зведений бюджет України, граничного обсягу державного боргу і граничного обсягу надання державних гарантій, встановлення розміру мінімальної заробітної плати, прожиткового мінімуму та рівня його забезпечення;

3) пріоритетних завдань податкової політики;

4) реалізації пріоритетних державних (цільових) програм;

5) взаємовідносин державного бюджету з місцевими бюджетами, включаючи обґрунтування питомої ваги місцевих бюджетів у зведено­му бюджеті України;

6) інших питань, необхідних для складання проекту закону про Державний бюджет України.

Отже, у цьому документі містяться головні пріоритети бюджетної політики на плановий рік, які повинні стати орієнтиром для Уряду, який керує складанням проекту бюджету, і Верховної Ради України при розгляді та затвердженні бюджету.

Далі починається аналіз Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період у Верховній Раді України. Це здій­снюється з урахуванням поданого Кабінетом Міністрів України річно­го звіту про виконання закону про Державний бюджет України за по­передній бюджетний період. Народні депутати, комітети розробляють свої пропозиції до проекту Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період і подають їх до комітету, до предмета відання якого належать питання бюджету, до 15 квітня року, що пере­дує плановому, але не пізніше ніж за 15 днів до дня розгляду питання на пленарному засіданні Верховної Ради. Комітет Верховної Ради з питань бюджету розглядає пропозиції, що надійшли, готує на основі поданого Кабінетом Міністрів України проекту Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період і пропозицій до нього та подає на розгляд Верховної Ради проект постанови Верховної Ради щодо Основних напрямів бюджетної політики на наступний бю­джетний період, який надається народним депутатам не пізніш як за два дні до розгляду зазначеного питання на пленарному засіданні Верховної Ради. Розгляд питання щодо Основних напрямів у Верховній Раді має відбутися не пізніше 30 квітня року, що передує плановому. За результатами парламентських слухань Верховна Рада України ухва­лює рішення про:

1) прийняття проекту постанови Верховної Ради щодо Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджет­ний період;

2) направлення проекту постанови Верховної Ради щодо Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період до комітету, до предмета відання якого належать питання бю­джету, для підготовки до повторного розгляду Верховною Радою з ура­хуванням зауважень, висловлених під час розгляду цього питання на пленарному засіданні Верховної Ради (з визначенням строків такої підготовки).

169). Поняття бюджетного запиту, бюджетних призначень; бюджетних асигнувань, бюджетних зобов'язань.  Бюджетний запит - документ, підготовлений головним розпорядником бюджетних коштів, що містить пропозиції з відповідним обґрунтуванням щодо обсягу бюджетних коштів, необхідних для його діяльності на наступні бюджетні періоди;

Бюджетні запити готуються головними розпорядниками бюджетних коштів та є первинними документами, на основі яких складається проект місцевого та/або державного бюджету. Новацією в Кодексі є можливість включення до бюджетних запитів показників за бюджетними програмами, які забезпечуються протягом декількох років реалізації інвестиційних проектів. Єдиною умовою є схвалення такого проекту в установленому законом порядку та розрахунку обсягу втрат і вигід від реалізації інвестиційних проектів.

Процес складання бюджетного запиту регламентується ст. 35, 36, ч. 5 ст. 75 Кодексу.

Бюджетні призначення – це повноваження головного розпорядника бюджетних коштів, надане Бюджетним кодексом, законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет), яке має кількісні, часові і цільові обмеження та дозволяє надавати бюджетні асигнування.

Бюджетні асигнування – повноваження розпорядника бюджетних коштів, надане відповідно до бюджетного призначення, на взяття бюджетного зобов’язання та здійснення платежів, яке має кількісні, часові та цільові обмеження.

Законодавець передбачив, що у випадках, коли в процесі виконання бюджету зміна обставин вимагає менших бюджетних асигнувань головним розпорядникам бюджетних коштів, Міністерство фінансів України (місцевий фінансовий орган) готує пропозиції про зменшення відповідного бюджетного призначення Державного бюджету України (місцевого бюджету). Кабінет Міністрів України (Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцева державна адміністрація, виконавчий орган відповідної місцевої ради) у двотижневий термін подає до Верховної Ради України (Верховної Ради Автономної Республіки Крим, відповідної місцевої ради) у встановленому порядку пропозиції про зменшення відповідних бюджетних призначень Державного бюджету України (місцевого бюджету).

У межах загального обсягу бюджетних призначень головного розпорядника бюджетних коштів перерозподіл видатків за бюджетними програмами, а також збільшення видатків розвитку за рахунок зменшення інших видатків (окремо за загальним та спеціальним фондами бюджету) здійснюються за рішенням Кабінету Міністрів України (Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевої державної адміністрації, виконавчого органу відповідної місцевої ради), погодженим із Комітетом Верховної Ради України з питань бюджету (відповідною комісією Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевої ради).

Ст. 13 Кодексу передбачено, що бюджет може складатися із загального та спеціального фондів. Витрати спеціального фонду бюджету мають постійне бюджетне призначення, яке дає право провадити їх виключно в межах і за рахунок фактичних надходжень спеціального фонду бюджету (з дотриманням вимог ч. 2 ст. 57 цього Кодексу), якщо цим Кодексом та/або законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет) не встановлено інше.

На кінець бюджетного періоду Державне казначейство України зберігає залишки коштів на рахунках спеціального фонду державного бюджету для покриття відповідних витрат у наступному бюджетному періоді з урахуванням їх цільового призначення. У разі відсутності відповідних бюджетних призначень на наступний бюджетний період залишки коштів спеціального фонду перераховуються до загального фонду бюджету.

Бюджетні зобов’язання за бюджетними програмами спеціального фонду державного бюджету, не передбаченими поданим на розгляд до Верховної Ради України проектом закону про Державний бюджет України на наступний бюджетний період, головні розпорядники бюджетних коштів зобов’язані виконати до кінця поточного бюджетного періоду за рахунок відповідних фактичних надходжень до спеціального фонду бюджету, не допускаючи наявності за такими зобов’язаннями кредиторської заборгованості на початок наступного бюджетного періоду.

Бюджетним кодексом передбачається передання та перерозподіл бюджетних призначень у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

- будь-яке здійснене відповідно до бюджетного асигнування розміщення замовлення, укладення договору, придбання товару, послуги чи здійснення інших аналогічних операцій протягом бюджетного періоду, згідно з якими необхідно здійснити платежі протягом цього ж періоду або у майбутньому.

Бюджетні зобов’язання -- це визначена законом дія, що передбачає здійснення розпорядниками бюджетних коштів, у межах бюджетного асигнування, платежів для реалізації власних функцій та поставлених завдань, пов’язаних із функціонуванням бюджетних установ.

Бюджетне зобов’язання може здійснюватися тільки за наявності відповідного бюджетного призначення, яке, у свою чергу, встановлюється законом про Державний бюджет України або рішенням про місцевий бюджет.

За наявності простроченої кредиторської заборгованості із заробітної плати (грошового забезпечення), стипендій, а також за спожиті комунальні послуги й енергоносії розпорядники бюджетних коштів у межах бюджетних асигнувань за загальним фондом не беруть бюджетні зобов’язання.

Застосування бюджетного зобов’язання регламентують ст. 23, ч. 6-9 ст. 51, ст. 57, ч. 3 ст. 117 Кодексу.

170). Пенсійний фонд України: правовий статус, функції та роль у здійсненні фінансової діяльності держави. Пенсійний фонд є самоврядною неприбутковою організацією і діє на підставі статуту, який затверджується його правлінням. Фонд набуває статусу юридичної особи з дня реєстрації статуту в спеціально уповноваженому органі виконавчої влади

Пенсійний фонд є органом, що здійснює керівництво та управління солідарною системою, проводить збір, акумуляцію й облік страхових внесків, призначає пенсії та підготовляє документи для її виплати, забезпечує своєчасне і в повному обсязі фінансування та виплату пенсій, допомоги на поховання, здійснює контроль за цільовим використанням коштів Пенсійного фонду, вирішує питання, пов'язані з веденням обліку пенсійних активів застрахованих осіб на  накопичувальних пенсійних рахунках, здійснює адміністративне управління Накопичувальним фондом та інші функції, передбачені чинним пенсійним законодавством і статутом Пенсійного фонду.

Завданняфонду: •  участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері пенсійного забезпечення та соціального страхування; • забезпечення збирання й акумулювання коштів, призначених для пенсійного забезпечення, повного і своєчасного фінансування витрат на виплату пенсій, допомоги на поховання та інших соціальних виплат, що здійснюються з коштів Пенсійного фонду України; •  ефективне використання коштів Пенсійного фонду України, здійснення в межах своєї компетенції контрольних функцій, удосконалення методів фінансового планування, звітності та системи контролю за витрачанням коштів Пенсійного фонду України

Фунщії фонду: 1)  бере, у межах своєї компетенції, участь у розробленні прогнозних показників економічного й соціального розвитку України та проекту Державного бюджету України; 2)  планує доходи і видатки Пенсійного фонду України, розробляє проект бюджету Пенсійного фонду України та подає його в установленому порядку на затвердження Кабінету Міністрів України, складає звіт про виконання бюджету Пенсійного фонду України; 3)  прогнозує й моделює надходження коштів до бюджету Пенсійного фонду України та ефективний розподіл фінансових ресурсів Пенсійного фонду України для забезпечення соціальних виплат; 4)  розробляє і в установленому порядку подає пропозиції щодо встановлення або зміни ставок страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування та збір на обов'язкове державне пенсійне страхування; 5)  організовує, координує та контролює роботу органів Пенсійного фонду України щодо:

•  забезпечення дотримання підприємствами, установами, організаціями та громадянами законодавства про пенсійне забезпечення; •  повного та своєчасного обліку платників збору на обов'язкове державне пенсійне страхування; •  забезпечення збирання та акумулювання страхових внесків, інших надходжень до бюджету Пенсійного фонду України відповідно до законодавства; •  стягнення у передбаченому законодавством порядку своєчасно не сплачених сум збору на обов'язкове державне пенсійне страхування; •  призначення і виплати пенсій; •  забезпечення повного та своєчасного фінансування витрат на виплату пенсій, допомоги на поховання та інших соціальних виплат, що здійснюються за рахунок коштів Пенсійного фонду України; •проведення перевірок правильності сплати збору на обов'язкове державне пенсійне страхування, призначення та виплати пенсій, інших виплат, що фінансуються за рахунок коштів Пенсійного фонду України; •  обліку коштів Пенсійного фонду України, ведення статистичної та бухгалтерської звітності;

6)  здійснює в межах своїх повноважень контроль за цільовим використанням коштів Пенсійного фонду України; 7)  здійснює перерозподіл коштів Пенсійного фонду України між регіонами з метою забезпечення фінансування виплати пенсій, інших виплат, що фінансуються за рахунок його коштів;

8)  організовує та забезпечує персоніфікований облік відомостей у системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, забезпечує автоматизовану обробку інформації в системі Пенсійного фонду України; 8-1) забезпечує проведення тендера для визначення організацій, що здійснюватимуть виплату та доставку пенсій; 9)  відповідно до законодавства та міжнародних договорів України здійснює переказ пенсій громадянам, які виїхали на постійне місце проживання за кордон та виплати пенсій пенсіонерам іноземних держав, що постійно проживають в Україні; 10)  співпрацює в межах своєї компетенції з міжнародними організаціями, організовує міжнародне співробітництво у сфері пенсійного забезпечення, готує пропозиції та бере участь у підготовці та укладенні міжнародних договорів України в цій сфері; 11)  організовує професійну підготовку та підвищення кваліфікацїї працівників органів Пенсійного фонду України, узагальнює та поширює прогресивні форми і методи роботи; 12)  інформує громадськість про свою діяльність;

13)  здійснює відповідно до законодавства функції з управління майном, що перебуває в державній власності; 14)  здійснює інші функції, що випливають із покладених на нього завдань

Пенсійний фонд здійснює управління фінансами пенсійного забезпечення і по суті виступає гарантом стабільності державної системи пенсійного забезпе­чення. Він діє в Україні як самостійна фінансово-банківська система. Його статус, завдання і функції первинно були призначені Положенням про Пенсійний фонд, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 28 січня 1992 р., а в новій редакції — від 1 червня 1994 р.

171) .Правове регулювання діяльності фондів державного соціального страхування. Дія Закону України "Про страхування" не поширюється на відносини у сфері загальнообов'язкового державного соціального страхування, оскільки Існують спеціальні закони щодо впорядкування цих відносин. Адже це є специфічна сфера суспільних відносин, що охоплюється предметом різних галузей права, переважно трудового права, права соціального забезпечення, а також фінансового права. Як було вже зазначено; норми фінансового права регулюють передусім ту сферу відносин, що стосується статусу фондів у галузі цього виду страхування.

Відповідно до Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 року загальнообов'язкове державне соціальне страхування є системою прав, обов'язків і гарантій та передбачає надання соціального захисту, що включає матеріальне забезпечення громадян у разі хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, здійснюється за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків власником чи уповноваженим ним органом громадянами, а також бюджетних та інших джерел, передбачених законом.

Основами законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування залежно від страхового випадку передбачено такі види цього страхування: - пенсійне страхування; - страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням; - медичне страхування; - страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності; - страхування на випадок безробіття; - інші види страхування, передбачені законами України.

Страхові фонди беруть на себе зобов'язання щодо збору страхових внесків та надання застрахованим особам матеріального забезпечення й соціальних послуг при настанні страхових випадків.

Відносини, які виникають за цими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування, регулюються окремими законами, прийнятими відповідно до вказаних Основ.

Так. відповідно до З У "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 9 липня 2003 року у солідарній системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування соціальні послуги надаються за рахунок коштів Пенсійного фонду.Пенсійний фонд є органом, який здійснює керівництво та управління солідарною системою, провадить збір, акумуляцію та облік страхових внесків, призначає пенсії та підготовляє документи для П виплати, забезпечує своєчасне і в повному обсязі фінансування та виплату пенсій, допомоги на поховання, а також виконує ряд інших функцій.

Згідно із положеннями Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням" від 18 січня 2001 року страховиком за цим видом страхування є Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності. Це є орган, який здійснює керівництво та управління загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням, провадить збір і акумуляцію страхових внесків та інших коштів, призначених для фінансування матеріального забезпечення та соціальних послуг, види яких передбачені цим Законом Закону, та забезпечує їх надання, а також здійснює контроль за використанням цих коштів. Фонд належить до цільових страхових фондів

Відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" від 23 вересня 1999 року страховиком щодо вказаного виду страхування є Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України. Це некомерційна самоврядна організація, що діє на підставі статуту, який затверджується її правлінням. Управління Фондом соціального страхування від нещасних випадків здійснюється на паритетній основі державою, представниками застрахованих осіб і роботодавців. Безпосереднє управління Фондом соціального страхування від нещасних випадків здійснюють його правління та виконавча дирекція.

Кошти на здійснення страхування від нещасного випадку не включаються до складу Державного бюджету України та використовуються виключно за їх прямим призначенням.

Законом України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" від 2 березня 2000 року закріплено, що страховиком за таким видом страхування є Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття. Цей фонд створюється для управління страхуванням на випадок безробіття, провадження збору та акумуляції страхових внесків, контролю за використанням коштів, виплати забезпечення та надання соціальних послуг, здійснення інших функцій згідно із цим Законом і статутом Фонду. Фонд е цільовим централізованим страховим фондом, некомерційною самоврядною організацією. Держава є гарантом забезпечення застрахованих осіб та надання їм відповідних соціальних послуг Фондом. Фонд не може провадити будь-яку діяльність, крім передбаченої вказаним вище Законом та статутом Фонду, а його кошти не включаються до складу Державного бюджету України. Усі застраховані особи є членами Фонду.

172). Бюджетні правовідносини та їх особливості. Бюджетні правовідносини - це суспільні відносини, врегульовані бюджетно-правовими нормами і пов'язані з формуванням, розподілом та витрачанням ресурсів бюджетної системи країни.

Суб'єктом бюджетних правовідносин виступає Україна як суверенна держава в особі Верховної Ради України, Президента України і Кабінету Міністрів України, Верховної Ради Автономної республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, місцевих органів самоуправління. Суб'єктами бюджетних правовідносин є також галузеві органи виконавчої влади, особливе місце займають фінансові органи, вони діють від імені держави і вступають у бюджетні відносини з усіма органами держави, які мобілізують або витрачають грошові кошти, беруть участь у всіх стадіях бюджетного процесу.

Кожний суб'єкт цих відносин бере участь у розподілі дохідної і витратної частини Державного бюджету, в складанні, розгляді, затвердженні, виконанні бюджетів і розгляді звітів про їх виконання, а також у контролі за виконанням бюджетів.

Особливості бюджетних правовідносин:

1) це вид фінансових правовідносин; 2) виникають із фінансової діяльності та мають грошовий характер; 3) одна зі сторін наділяється владними повноваженнями щодо іншої; 4) виникнення, зміна та припинення завжди пов’язані з нормативно-правовими актами; 5) мають періодичний характер (з початком нового бюджетного періоду та дією нового закону про Державний бюджет або рішенням про місцевий бюджет виникають нові бюджетні правовідносини); 6) у бюджетних правовідносинах бере участь більш вузьке коло суб’єктів, ніж в інших видах фінансових правовідносин (суб’єктами бюджетного права є юридичні особи, які беруть участь у розподілі доходів та видатків між різними видами бюджетів або одержують із державного чи місцевих бюджетів грошові кошти у різних формах (фінансування, дотації, субвенції тощо), або беруть участь у бюджетному процесі). Таким чином, не є суб’єктами бюджетних правовідносин юридичні особи недержавної чи немуніципальної форм власності. Їх взаємовідносини з бюджетом опосередковуються через по-даткові або кредитні відносини. Не можуть бути суб’єктами бюджетних правовідносин і окремі громадяни. Їх взаємовідносини з бюджетом також опосередковуються через податкові, трудові та інші види правовідносин.

Щодо видів бюджетних правовідносин, то їх можна класифікувати залежно від інститутів галузі бюджетного права: А) правовідносини у сфері бюджетного устрою; Б) правовідносини у сфері бюджетного процесу; В) правовідносини у сфері розрахунково-касового обслуговування бюджетних коштів; Г) правовідносини у сфері кошторисно-бюджетного та програмно-цільового фінансування; Ґ) правовідносини у сфері державного та муніципального боргу; Д) правовідносини у сфері державного та муніципального кредиту.

173). Бюджетні правопорушення: поняття та їх суб’єкти. Санкції, передбачені Бюджетним кодексом України. Підставою відповідальності за порушення бюджетного законодавства є бюджетне правопорушення, поняття якого сформульовано у ст. 116 Бюджетного кодексу України: бюджетним правопорушенням визнається недотримання учасником бюджетного процесу встановленого цим Кодексом та іншими нормативно-правовими актами порядку складання, розгляду, затвердження, внесення змін, виконання бюджету чи звіту про виконання бюджету.

Суб’єктом бюджетного правопорушення може виступати лише учасник бюджетного процесу. Відповідно до ст. 20 Бюджетного кодексу, учасниками бюджетного процесу є наділені бюджетними повноваженнями органи та посадові особи. Бюджетними повноваженнями визнаються права і обов’язки учасників бюджетних правовідносин. Згідно з цією статтею, суб’єктом бюджетного правопорушення може бути учасник бюджетного правовідношення, який не є органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим, органом місцевого самоврядування або бюджетною установою. В окремих випадках, і це прямо передбачено ч. 2 ст. 21 Бюджетного кодексу, учасниками бюджетних правовідносин є фізичні та юридичні особи, що не мають статусу бюджетної установи (одержувачі бюджетних коштів). Отже, одержувачів бюджетних коштів також слід вважати потенційними учасниками бюджетного процесу і відповідно суб’єктами бюджетних правопорушень. Такий висновок відповідає ст. 118 Бюджетного кодексу, в якій перелічуються заходи, яких вживають щодо розпорядників та одержувачів бюджетних коштів за вчинені ними бюджетні правопорушення:

1) застосування адміністративних стягнень до осіб, винних у бюджетних правопорушеннях відповідно до закону;

2) зупинення операцій з бюджетними коштами.

Зупинення операцій з бюджетними коштами полягає в зупиненні будь-яких операцій щодо здійснення платежів з рахунку порушника бюджетного законодавства. Механізм зупинення операцій з бюджетними коштами визначається Кабінетом Міністрів України.

Бюджетний кодекс (ч. 1 ст. 121) передбачає, що особи, винні в порушенні бюджетного законодавства, несуть цивільну, дисциплінарну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно із законами України. Бюджетне правопорушення, вчинене розпорядником чи одержувачем бюджетних коштів, може бути підставою для притягнення його керівника чи інших відповідальних посадових осіб до відповідальності згідно із законом, залежно від характеру вчинених ними діянь.

Одним із головних принципів бюджетної системи є принцип цільового використання бюджетних коштів, який передбачає використання бюджетних коштів лише на цілі, визначені бюджетними призначеннями. Наслідком порушення цього принципу є зменшення асигнувань розпорядникам бюджетних коштів на суму коштів, що витрачені не за цільовим призначенням, і притягнення певних осіб до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності в порядку, визначеному законами України.

Адміністративна відповідальність за нецільове використання бюджетних коштів передбачена ст. 164і2 Кодексу України про адміністративні правопорушення, а кримінальна - ст. 210 Кримінального кодексу України. При цьому предметом цього злочину мають бути бюджетні кошти у великих розмірах (сума в тисячу і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян) або в особливо великих розмірах (сума в три тисячі і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян).

Фінансова відповідальність за порушення податкового законодавства

Законодавче закріплення застосування штрафних санкцій до юридичних осіб за порушення податкового законодавства вимагає розгляду правової природи цих санкцій. Вчені-адміністративісти стверджують, що для підвищення ефективності законодавства про адміністративну відповідальність юридичних осіб потрібно визначити загальні засади і механізм притягнення юридичних осіб до адміністративної відповідальності1. Оскільки нині КпАП не визнає юридичних осіб суб’єктами адміністративних правопорушень, то слід з’ясувати важливетеоретичне і практичне питання про належність штрафних санкцій, застосовуваних до платників податків — юридичних осіб, до певного виду юридичної відповідальності.

Визнаючи фінансову відповідальність самостійним видом юридичної відповідальності, фахівці вбачають головну її особливість у тому, що крім штрафних санкцій вона передбачає і правовідновлювальні санкції, які стимулюють виконання фізичними і юридичними особами обов’язків, передбачених фінансовим (податковим) законодавством, а також забезпечують компенсацію шкоди, завданої державі їх протиправною поведінкою1.

Мірами фінансової відповідальності за порушення податкового законодавства слід вважати передбачені санкцією податково-правової норми штрафні (фінансові) санкції і пеню. їх особливості полягають у тому, що вони:

- застосовуються у разі вчинення порушення норм податкового законодавства і полягають у додаткових майнових обтяженнях; - виступають як міра державного примусу, яку застосовують до правопорушників; - мають на меті покарання правопорушників, а також компенсацію майнових втрат бюджетів і державних цільових фондів внаслідок ненадходження або несвоєчасного надходження податків і зборів; - мають майновий (грошовий) характер.

Відповідно до л. 1.5. ст. 1 Закону України "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами", штрафною санкцією (штрафом) є плата у фіксованій сумі або у вигляді відсотків від суми податкового зобов’язання (без урахування пені та штрафних санкцій), яка справляється з платника податків у зв’язку з порушенням ним правил оподатковування, визначених відповідними законами. Штрафні санкції накладаються контролюючими органами, а в окремих випадках самостійно нараховуються і сплачуються платником податків.

Механізм застосування штрафних санкцій до платників податків за порушення правил оподатковування деталізований в Інструкції про порядок застосування та стягнення сум штрафних (фінансових) санкцій органами державної податкової служби, затвердженій наказом Державної податкової адміністрації України від 17.03.2001 р. №110.

Поряд зі штрафом сплату пені також слід розглядати як міру фінансової відповідальності, а саме як плату у вигляді відсотків, нарахованих на суму податкового боргу (без урахування пені), що справляється з платника податків у зв’язку з несвоєчасним погашенням податкового зобов’язання. В цьому законодавчому визначенні пені (п. 1.4. ст. 1 Закону України "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами") слід особливо підкреслити, що підставою її нарахування є саме порушення строку погашення податкового зобов’язання.

У податковому праві пеня має подвійну природу. По-перше, вона є способом забезпечення виконання обов’язку щодо сплати податків і зборів і виконує стимулюючу функцію. По-друге, пеня є санкцією за порушення встановленого законодавством строку сплати суми податкового зобов’язання, тому виступає мірою правовідновлювальної відповідальності. Остання передбачає застосування санкцій, спрямованих на відновлення порушених прав, примусове виконання обов’язків, усунення протиправного стану1.

Порядок ведення органами державної податкової служби обліку нарахування і погашення пені, що справляється з платника податків через несвоєчасне погашення узгодженого податкового зобов’язання, регулюється ст. 16 Закону України "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами", а також Інструкцією про порядок погашення та нарахування пені, затвердженою наказом Державної податкової адміністрації України від 01.03.2001 р. №77.

174). Права та обов'язки платників податків. Визначення кола обов’язків і прав платника податків має важливе значення, оскільки застосування фінансової відповідальності до платника податків зумовлено саме порушенням установленого законом обов’язку. Захист своїх прав платником податків ґрунтується в першу чергу на доказі факту відсутності в нього того чи іншого обов’язку. Права платника податків є безпосереднім механізмом, який, з одного боку, сприяє належній реалізації платником податків своїх обов’язків, а з іншого — є важливою гарантією захисту від неправомірних дій контролюючих органів.    Обов’язок платника податків — це передбачена нормою податкового права міра його належної поведінки, тобто платник податків не може відмовитися від виконання свого обов’язку. Обов’язок платника податків означає, що він повинний незалежно від свого бажання будувати свою поведінку таким чином, як це запропоновано йому податковим законом. Обов’язок платника податків зробити необхідну від нього за законом дію настає або в терміни, зазначені в податковому законодавстві, або за вимогою контролюючого органу.